Чогось не пишеться

 
Чогось мені не пишуться ті вірші.
Не йдуть до мене й я до них – і квит.
Стою над ними, мов на пожарищі
Колись натхненних молодечих літ.

Неначе щось у мене надірвалось,
Скінчилися надії і життя.
І я , мов є, а ніби й не зосталось,
Спалив мости й немає вороття.

Кому вони потрібні? – запитаю,
Та я ж і не Шевченко й не Шекспір.
Куди я йду, чого в житті шукаю,
Хто мій є оберіг, і хто мій проводир?

Таких, як я ,ген тисячі , мов зЕрно,
Чого один мій вартий колосок?
Та як снопи ув’яжуться майстерно, -
Врожай збереться золотих думок!

Нехай не вартий я один нічого,
І всі мої потуги – то дещиця…
А що, коли ти слово взяв від Бога?
Як над тобою його є десниця?

Коли ж навколо темінь непроглядна,
І відчай тче сувої із плачу,
Не грій на серці зі зневіри гадину,
А краще - засвіти свою свічу!..