ЗДРАСТУЙ..., ДОНЬКО!
(міні-розповідь)
Дівчина йшла сільською вулицею, а на небі - світило сонечко. І було так добре! Вона йшла, і теплий літній вітерець грав її спідницею з помаранчевого шовку, і все на світі - було чудово!
І тут вона побачила бабусю, яка тільки що вийшла з-за провулка. Звісно, вона знала цю бабусю, - але не пам'ятала тільки, як її звуть. У бабусі було дуже сумне обличчя і стомлені повіки. Вона йшла з опущеним поглядом, і не помічала нічого, занурена у свої сумні думки...
І дівчині дуже захотілося поділитися з бабусею своїм настроєм. І, порівнявшись, вона посміхнулася їй, трохи схиливши голову набік:
- Здрастуйте!
Бабуся, здригнувшись від несподіванки, поглянула на дівчину, і, побачивши сяючу посмішку, автоматично відповіла:
- Здрастуй..., - І потім, посміхнувшись так само, розчулено продовжила: - донько!
І стало так добре обом! Дівчина так і не згадала, як звуть бабусю, а бабуся - не змогла згадати ім'я дівчини. Але хіба це так важливо, коли посмішки запалюються одна від одної?
Грудень 2011
Братіслав Лібертус
Переклад з російської мови http://www.proza.ru/2012/10/16/1658