Закінчувався ще один осінній день. Пройшло не більше десяти хвилин як закінчився дощ, проте пориви вітру здавалися що-раз сильнішими. Біля косої каплички, в останніх променях сонця кидали тінь численні хрести і один чолов'яга. Високий, середньої статури. Густе чорне волося розвівав вітер. Він стояв в тіні, тому було видно лишень обриси обличчя. В руках згасла сигарета, а вітер безжалісно тріпав вже і так добряче потертий плащ. Він увіп'явся поглядом у один із них - в один з хрестів. На могилі лежали ще свіжі вінки, поруч лежали ще свіжі квіти. На обличі не було ні смутку, ні жалю, ні гніву...Не було жодних емоцій. Він ніби дивився прогноз погоди. У вільній руці була газета позавчьорашнім числом, що пістріла гучними заголовками:"Прийнято бюджет на рік дві тисячі...", ні, "Гамбург розгромив Шальке", не це...Ось - "...вибух...17 постраждали...1 людина загинула...".
Сонце вже встигло зайти, а чоловік все ще стояв. Здавалось, що він заснув. Тишу порушив шум старого вольксвагена і чолов'яга ніби ожив. На мить на обличі проскочила єхидна посмішка, він випустив з руки газету, крутнувся на місці і пішов до автомобіля.
Знову ринув дощ. Вітер ледь не рвав старенький плащ. Сторінки газети розлетілись повсюди. Стук дверей, шум мотору...Стало зовсім пусто, лишень - сотні могил.
Він сидів на переньому сидіні, проте думки були ще там. В машині було чутно лишень гул мотору і удари крапель по склу.
-Куди?..
-Що? - розгублено дивлячись на водія запитав чоловік.
-Куди їхати?
-Ааа...Прямо...До "Плітки", а потім...Спочатку туди.
Він не знав куди їхати. Це місто більше не тримало його, їхати він не мав куди.
Автомобіль промчав повз згарище якоїсь будівлі. Пройшло вже три дні, а машини копів все ще стояли. Тут все закінчилось...Тут все і розпочалось...