...Сонце плямами на спориші,
денний сон солодкий, як мед із дідової пасіки,
бджоли гудуть наморені, скоро злива,
у світі твоєму тихішає, ніби струна натягується,
кіт приносить знадвору запахи вітру на смугастій шубі,
вмощується біля тебе_ малого, зачіпає лапкою: "уставай!"
Наганяю кота: йди собі, волохатий, мишкуй на полі;
руку кладу на чоло – сонне_аж_золоте,
Рай твій дитинячий розмальовую кольоровими олівцями спогадів:
пам»ятаєш? Машина була червона, а небо – синє,
слів тоді було небагато, та всі – головні:
«дай», «люблю», «мама», «хочу», «не буду»...
Бо все, що важливе,- насправді таке просте,
як у дитинстві,
коли немає ні «вчора», ні «завтра»,
а життя – то довічне «сьогодні» –
довге-довге,
як сімнадцять миттєвостей...