Про любов, що знищила початки і кінці,
Про любов, що стала вироком
для усіх часів і тіл.
Уяви себе
дівою.
Уяви себе дівою недоступною,
що боїться власного тіла,
власних бажань відьомських.
І стань вороном,
вбивцею.
І стань вороном- вбивцею всього святого,
що придумали собі люди.
Нехай закони їхні
стануть буквами
і згорять.
Стануть буквами і згорять разом з хрестами,
якими ти розпалив ватру.
(позносив їх на купу,
викресав вогню
з каменю)…
Викресав вогню з каменю, щоб зігрітися.
І з’явилися біля ватри
вісники твоїх страждань,
щоб порушити
твій спокій.
Щоб порушити твій спокій, щоб розбудити
усі до одного почуття –
вони з’явились на мить,
вигнавши з тебе
ворона.
Вигнавши з тебе ворона, одразу зникли.
Ти озирнувся і побачив,
що навколо немає
ні життя твого,
ні смерті.
Ні життя твого, ні смерті поруч не було,
лише голе тіло чуттєве,
що побачило діву
поблизу ватри –
грілася.
Поблизу ватри грілася глибокоока
дивлячись у твій бік і просячи
від тебе перемоги
над своїм тілом
чортівським.
Над своїм тілом чортівським вона знущалась,
стримуючи його бажання,
здаючись собі гріхом,
і боялася
радіти.
І боялася радіти, віддаватися
усім тим, хто бажав їй добра.
Страхом своїм живучи,
отруювала
всю себе.
Отруювала всю себе і свою долю,
довіривши почуття свої
страхові, а страх – силі,
та в очах твоїх
змінилась.
Та в очах твоїх змінилась і зупинилась,
здивувалася і зачаїлась
її відьомська душа –
ти розкрив її
поглядом.
Ти розкрив її поглядом, наздогнав її
силу страху чорним вороном,
якого знайшла вона
біля ніг своїх
мертвого.
Біля ніг своїх мертвого птаха чорного
діва знайшла і пригорнула,
щоб смерть запам’ятала
свій перший дотик
до діви.
Свій перший дотик до діви ясноокої
уявив твій спокійний погляд
і побачив раптом те,
про що мовчали
вісники.
Про що мовчали вісники, про що кричало
тіло діви – свіже і грішне,
обігріте ватрою…
Уяви себе
вороном.
Уяви себе вороном, птахом-вісником.
Дозволь собі полетіти геть –
всупереч усім думкам,
що приковані
до ватри.
Що приковані до ватри її поглядом…
Що приковані її страхом
до твого тіла… Вирвись,
вирвись на волю
від неї!
Вирвись на волю від неї і з’явися знов
у тілі живої істоти.
У тілі відважному,
що милується
собою.
Що милується собою і свободою,
здобутою в перемогах
над своїми страхами.
Уяви себе
мисливцем.
Уяви себе мисливцем, вільним від страждань,
що свідомо здався любові.
Уяви себе мудрим –
підкорися їй
без битви.
Підкорися їй без битви, стань її рабом
і очікуй свого моменту.
Ти будеш її богом,
її суддею
останнім.
Її суддею останнім стане твій закон,
її вироком – перемога
над її поглядами
у бік ворога
вашого.
У бік ворога вашого, у бік любові
полетять останні прокльони
ваших змучених сердець,
але не прийде
їй кінець.
Але не прийде їй кінець від прокльонів тих,
навпаки – зміцниться, розквітне
і принесе страждання,
стане вироком
для усіх.
Стане вироком для усіх, хто прагнув волі.
Отже, замовкни і послухай.
Послухай власне серце.
Послухай дивну
розповідь.
Послухай дивну розповідь про вічну любов,
що стала прокляттям, вироком,
змушувала шукати –
не знаходити
спокою.
І. Колись у ті часи, коли ще діяв закон,
коли мисливці полювали
на ворогів закону,
народилося
прокляття.
Народилося прокляття і вселилося
у повітря, яким дихали
двоє щасливих людей –
вони не жили
майбутнім.
Вони не жили майбутнім, і не минулим.
Кохалися в лісах і полях,
на горищах у сіні
і не боялись
нічого.
І не боялись нічого, тому що знали –
їх не розлучить ані життя,
ані смертельна сила
земних законів
безглуздих.
Земних законів безглуздих не дотримались,
розплатившись за це життями,
залишивши про себе
вічную пам’ять
всіх живих.
Вічную пам’ять всіх живих створили вони.
Це були рідні брат і сестра,
хоча про це мовчали
ті, хто бачив їх
таємно.
Ті, хто бачив їх таємно, мовчки мовчали,
мовчки мовчали, бо бачили,
яка велика сила
почуття цього
чистого.
Почуття цього чистого ватра горіла,
видно її було далеко,
і побачили її
стражі закону
дикого.
Стражі закону дикого послали гінця –
чистого душею мисливця.
Він знайшов закоханих
в чистому полі
далеко.
В чистому полі далеко вранішній туман
приховував сльози мисливця –
він розповідав любим
про їхні гріхи
смертельні.
Про їхні гріхи смертельні він розповідав,
а вони мовчали покірно,
голови понуривши.
Одна із звісток –
нежданна…
Одна із звісток – нежданна, несподівана,
мимохіть промовлена гінцем,
зчорнила їхні душі –
в них обох тече
одна кров.
В них обох тече одна кров, в них погляд один,
і вуста ціловані – одні,
і сни в них однакові
і заплакані
обличчя.
І заплакані обличчя поблідли, мов ніч.
І пожалкував їх мисливець,
не стратив, лише діву
ясноокую
забрав він.
Ясноокую забрав він у дім свій тихий,
бо кохав її до нестями,
довго ховав у серці
недозволене
почуття.
Недозволене почуття стало прокляттям.
День і ніч мисливець вартував
біля ліжка дівчини,
милувався він
її сном.
Милувався він її сном, що тривав довго,
цілував її руки теплі,
а тіла не торкався,
бо любив її
як життя.
Бо любив її як життя, як свою волю.
Відчувала це ясноока
і злякалася того,
що неминучим
здавалось.
Що неминучим здавалось – кохання нове –
вона зуміла приборкати
і підкралася вночі,
хотіла вбити
мисливця.
Хотіла вбити мисливця, перерізати
жили на прекрасному тілі,
та рука його сильна
відібрала ніж
від діви.
Відібрала ніж від діви рука мисливця
(він завжди був напоготові
захищатись від слабких),
і пробачив він
кохану.
І пробачив він кохану, що не з ним була
в думках своїх, швидких, мов світло.
І боявся втратити
її погляди
назавжди.
Її погляди назавжди є приречені
дивитися в той бік, де не він.
Дивитися в минуле,
очікувати
його знов.
Очікувати його знов, оте минуле,
що зараз ватрою горить в ній,
оживляючи тіло
хижого птаха –
ворона.
Хижого птаха ворона побачив перший
юнак, обранець тіла діви,
що зараз зневірився,
змучився її
чекати.
Змучився її чекати і зневірився.
Вдень ходив як усі, та вночі
змінювався, дичавів
і ставав птахом
вороном.
І ставав птахом вороном, кружляв над часом
і дивився на свої життя,
що вже минули колись,
і знову ставав
собою.
І знову ставав собою – проживав життя
свої минулі знову, ще раз,
знаходячи у цьому
єдину втіху
для себе.
Єдину втіху для себе він перетворив
на солодке вічне прокляття,
яке стало вироком
для усіх часів,
усіх тіл.
Для усіх часів, усіх тіл спогад залишив.
Спогад про діву яснооку,
що не могла без нього
і молилася,
плачучи.
І молилася, плачучи, біля ніг того,
хто кохав її до нестями.
І пожалкував її,
і простив її
мисливець.
І простив її мисливець, відпустив з Богом,
та усім серцем благав діву:
"Не йди, ясноокая,
знову до брата
в обійми.
Знову до брата в обійми, в обійми грішні
не потрапляй, законів бійся…
Простить тобі природа,
бо не знали ви,
що рідні…
Бо не знали ви що рідні, тож простіть собі
і почніть життя свої знову…"
І по цих словах діва
обернулася
і пішла.
Обернулася і пішла шукати долі,
долі нової, нежданої,
яку приготували
птахи-вісники
для неї.
Птахи-вісники для неї звістку принесли:
одружився брат – чорний ворон –
знайшов для себе спокій
і очищення
від гріхів.
І очищення від гріхів просила діва
біля старого монастиря,
розповіла вона
усім черницям
про себе.
Усім черницям про себе і свою долю
вона розповіла, плачучи.
Сповнились жалем серця
пречистих служниць
закону.
Пречистих служниць закону охороняли
святі обряди Духа-Батька,
що приніс усім спокій,
сили таємні
дарував.
Сили таємні дарував і зник для діви.
Вона знала це і плакала,
бо гріхом була радість,
про яку вона
мріяла.
Про яку вона мріяла і поборола
у свіжому, зрілому тілі,
та не переборола
в поглядах своїх
відьомских.
В поглядах своїх відьомских бачила вона
то Бога, то чорного птаха,
і розривалися сни
від благань її
нелюдських.
Від благань її нелюдських тьмарився розум
пречистих служниць, що молились
замість неї, грішної.
Просили вони
їй сили.
Просили вони їй сили від Духа-Батька,
та не знайшла її та сила
в чистім полі далеко –
її покликав
чорний птах.
Її покликав чорний птах, він знайшов її
в думках першого коханого.
Ось вони – брат і сестра –
сплетені тіла
навіки.
Сплетені тіла навіки, сплетені думки
вбивають усі заборони,
кидають виклик всім тим,
хто боїться так
любити.
Хто боїться так любити, хто тікає геть
і хто кричить, хто кличе закон
на допомогу швидко…
І незчулися
кохані.
І незчулися кохані, не помітили,
що біля них стоять вершники
і дивляться вже довго,
виносять вирок
останній.
Виносять вирок останній очі мисливця,
що нестямно кохають діву,
що пробачили б усе…
І попросив він
винятку…
І попросив він винятку від братів своїх,
і послухали його брати,
не вбили закоханих –
замурували
у стіну.
Замурували у стіну двох мовчазних,
змучених, та щасливих людей.
Горіли вогнем святим
очі чистого
мисливця.
Очі чистого мисливця попрощалися
з очима глибокоокої,
запам’ятавши цю мить,
щоб жити нею
все життя.
Щоб жити нею все життя, щоби вірити,
що простить йому все кохана,
що буде щасливою,
помираючи
вороном.
Помираючи вороном, міцно за руки
одне одного тримаючи,
брат і сестра кликали
всі сили землі
і води.
Всі сили землі і води, сили повітря,
сили вогню – погляди ватри
стали на захист любих
і оживили
ворона.
І оживили ворона, птаха-вісника,
який побачив власні тіла,
замуровані в стіні,
і полетів він
геть від них.
І полетів він геть від них у чисте поле,
щоб усі побачили його,
щоб відчули, що з ними
прощаються брат
і сестра.
Прощаються брат і сестра із законами
землі і святої природи,
зливаються в єдине
тіло чорного
ворона.
ІІ. Прекрасна Еллада – сади, здорові тіла
випромінюють радість земну
і торкається усіх
безтурботний дух
богині.
Безтурботний дух богині, покровительки
усіх палко закоханих пар,
пронизав усю землю,
поклоняючись
природі.
Поклоняючись природі, вітаючи всіх
з новим днем і новим коханням,
жила, раділа життю
глибокоока
гетера.
Глибокоока гетера, чорноволоса
співала гімни Афродіті,
купаючись у морі
з милим воїном-
вісником.
З милим воїном- вісником радісних новин
про перемогу над ворогом.
Милий воїн цілував
гаряче сонце
на тілі.
Гаряче сонце на тілі найгарнішому
в усій Елладі, на всій землі.
Усе це бачив ворон,
опускаючись
на землю.
Опускаючись на землю Еллади рідної,
він ніс свої дари таємні –
ті, без яких не може
оновлюватись
богиня.
Оновлюватись богиня-птаха почала,
тільки-но зійшов ясний місяць,
таїнства свої дивні
привідкривши в снах
кожного.
Привідкривши в снах кожного таємні мрії,
застигла і стала образом
на щиті полководця
у всій Елладі
першого.
У всій Елладі першого, найсильнішого,
найсміливішого вітали
з перемогою усі,
серед них була
гетера.
Серед них була гетера глибокоока,
і погляди їхні злилися
у єдине прокляття.
що стало вічним
на цю мить.
Що стало вічним на цю мить, що породило
нове кохання – таємниче,
несамовите, як звір
і дике, як птах-
провісник.
І дике, як птах- провісник, що полонений
у серцях якимось прокляттям
і б’ється, бідолашний,
виривається
на волю.
Виривається на волю і не хоче геть,
помирає, посміхаючись
і мовчить, чекаючи
нової смерті
для себе.
Нової смерті для себе не благаючи,
а відчуваючи її вже,
вони мовчки розійшлись
однаковими
шляхами.
Однаковими шляхами геть втікаючи,
зустрілись у полі далеко,
під сонцем палаючи,
сплівшись у ньому
тілами.
Сплівшись у ньому тілами, пізнали усе,
про що мовчали їхні життя –
чисті і благородні,
але самотні
насправді.
Але самотні насправді стали парою,
і боліли молоді серця,
палали і хотіли
мовчати про це
навіки.
Мовчати про це навіки, пригадуючи
усе життя своє цю зустріч.
А милий воїн-вісник
усе це відчув –
без болю.
Усе це відчув – без болю і без страждання.
І відпустив він серцем її,
свою ясноокую,
до побратима
в обійми.
До побратима в обійми, що тривали день,
тривали ніч і ще дві ночі,
а потім розімкнулись
і мовчки зникли
з розуму.
І мовчки зникли з розуму, але не з сердець,
і мовчки палали в тих серцях,
і мовчки спалили все…
Уяви себе
воїном.
Уяви себе воїном, вісником смерті
для тих, хто страждає від болю,
побач, як він вбив себе,
щоб волю дати
коханню.
Щоб волю дати коханню, що прийшло раптом
до милих його серцю друзів.
Побач, як вбила себе
глибокоока
гетера.
Глибокоока гетера стікала кров’ю,
дякуючи життю за красу
і за друзів прекрасних.
Посміхнулася –
востаннє…
Посміхнулася – востаннє, перетворившись
на ворона – птаха-вісника,
що полетів далеко,
вказуючи шлях
герою.
Вказуючи шлях герою, вкрай самотньому,
похмурому, зажуреному
полководцю Еллади,
що втратив усе,
крім слави.
Що втратив усе, крім слави, що жив спогадом
про друзів і про їхні смерті,
що перетворив життя
своє молоде
на війну.
ІІІ Вони настільки кохали один одного,
що в них народилася донька
десь в минулих епохах…
вона не мала
імені.
Вона не мала імені, та вони її
знали, вони її бачили
в однакових своїх снах,
чекали її
щоночі.
Чекали її щоночі, обіймаючись,
чекали її і плакали,
що один з них – не жінка,
і поклялися
назавжди.
І поклялися назавжди бути вірними
один одному і спогадам –
важливішим за любов
і життя усі
майбутні.
І життя усі майбутні вони бачили,
миті їхні проживаючи
разом в очікуванні
ясноокої
дівчини.
Ясноокої дівчини прокляття тихе
вони оспівали у віршах
і молилися ними,
забувши усі
молитви.
Забувши усі молитви, ставши птахом –
чорним вороном з минулого,
що літав над життями.
об’єднуючи
їх смертю.
Об’єднуючи їх смертю, ставав поглядом,
що тривав день, ніч і ще два дні,
а потім танув, зникав
до наступного
втілення.
До наступного втілення готувалися
двоє натхненних снами людей,
вибираючи собі
помежи часів
притулок.
Помежи часів притулок з’явився їм сам –
його показала уві сні
глибокоока діва.
приховуючи
шлях туди.
Приховуючи шлях туди, де ховалося
вічне прокляття, загадка.
І вирішили друзі
позмагатися
піснями.
Позмагатися піснями про яснооку –
хто найглибше відчує її,
хто найкраще опише,
той прокладе шлях
до неї.
Той прокладе шлях до неї крізь усі часи,
тримаючи її за руку
і знайде свій притулок,
будучи птахом-
вісником.
Будучи птахом-вісником, він літатиме,
шукаючи три відповіді
для трьох щасливих людей.
Уяви себе
піснею.
Уяви себе піснею про ту любов, що
знищила початки і кінці
для усіх часів і тіл.
І стань буквами,
і згори.
І стань буквами, і згори – нехай зникне все.
Від імені твого дзвінкого
хай усе оживає –
проклинай його
любов’ю.
Проклинай його любов’ю, ставай зброєю,
опиняйся в руках мисливця,
що полює на птаха –
чорного птаха
ворона.
ІV У кам’яних лісах, у забруднених пилом
і бетонними стежками днях,
жило-милувалося
найщасливіше
подружжя.
Найщасливіше подружжя, що не шукало
нічого на світі, бо мало
спільну душу. Минуле
розчинилося
в коханні.
Розчинилося в коханні, мовчки мовчало,
стало новим вогнем для ватри,
яку розпалив для них
той, хто не може
мовчати.
Той, хто не може мовчати, не може більше –
він бачить їх щоранку, щодня,
ховаючись від очей,
одне в одному
розталих.
Одне в одному розталих… Він ненавидить!
Він кохає ту жінку чужу,
він не може без неї,
він хоче її
так довго…
Він хоче її так довго, чекаючи день,
чекаючи рік і одну ніч.
Погляд його чорніє,
рухи швидшають –
він хворий.
Рухи швидшають – він хворий, він так не може –
і носить щодня чорний колір,
щоб не помітив його
ніхто на світі,
крім неї.
Ніхто на світі, крім неї, ясноокої.
Вона побачить його і помітить,
вона вже помітила,
дивиться мовчки,
чекає.
Дивиться мовчки, чекає чогось нового,
бо вже набридло вічне світло,
набридла гармонія
переплетених
рук і ніг.
Переплетених рук і ніг вузли наївні
зненавиділа ясноока
і впала на коліна
перед зраненим
вороном.
Перед зраненим вороном вона плакала,
і сльози її зцілювали.
І поклялися вони
не розлучатись
ніколи.
Не розлучатись ніколи, бути парою –
не тілом, а духом єдиним –
всупереч усім думкам,
що приковані
до ватри.
Що приковані до ватри розпечених тіл,
розкритих очей і розбитих
сердець… що приковані
до життів їхніх
спокоєм.
До життів їхніх, спокоєм загартованих,
увірвалося нове, дике,
чисте і святе, вічне,
всепереможне
почуття.
Всепереможне почуття перемогло їх –
вони ховалися, як діти,
щоб їх не побачили
чужі обличчя
заздрісні.
Чужі обличчя заздрісні не помічали,
як божеволіють ці двоє,
як їх проклинає смерть,
а вони з неї
сміються.
А вони з неї сміються, плюють на неї,
створюючи власні закони.
Вони не боялися,
бо прокляла їх
смерть земна.
Бо прокляла їх смерть земна, перетворилась
на життя вічне в різних тілах,
в різних істотах, часах.
Уяви себе
символом.
Уяви себе символом, уяви знаком,
що з’являється під час плачу
сильного чоловіка.
Витри сльози і
забери.
Витри сльози і забери її далеко,
простивши від імені смерті
усе, що минуло вже.
Не вбивай його –
хай біжить.
Не вбивай його – хай біжить, оглядаючись.
І розлучилися кохані,
висміявши спогади,
закидавши їх
камінням.
Закидавши їх камінням, розлучилися.
І пробачив сильний чоловік
своїй глибокоокій,
і забув усе,
що було.
І забув усе, що було, наче марево.
І вона забула, щаслива.
Лише той, вкрай самотній,
не зміг забути –
він хворий.
Не зміг забути – він хворий. Він носить чорне,
він сам на сам з прокляттям смерті,
він зовсім випадково
переміг її
поглядом.
Переміг її поглядом ясноокої,
який і досі жив у ньому,
який мучив, проклинав,
нагадуючи
про клятву.
Нагадуючи про клятву собі щоночі,
він ридав і розбивав усе,
що заважало йому
божеволіти
від неї.
Божеволіти від неї, посміхаючись
в обличчя смерті і чекати,
вічно чекати миті,
коли з’явиться
відповідь.
Коли з’явиться відповідь – хоча б натяком,
він впаде і буде лежати.
Він вже лежить, дивлячись.
Дивлячись мовчки
у стелю.
Дивлячись мовчки у стелю, зкосивши очі,
знайшовши неочікуваний
і надприродній спокій,
він готовий вже
рухатись.
Він готовий вже рухатись – він здобув силу
висміяти навіть прокляття –
і, заплющивши очі,
уявив себе
вороном…
V Тисячі довгих життів тому, щосвітанку
поклоняючись місяцеві,
жило забуте плем’я
в чистому полі
далеко.
В чистому полі далеко, де видно лише
обрій – гори (мости природи),
небо, хмари, трави і
вранішній туман
священний.
Вранішній туман священний розсіювався,
коли самотня божевільна
дізналася про вирок –
її сьогодні
зустрінуть.
Її сьогодні зустрінуть вісники смерті,
щоби принести в жертву ночі –
ніч любить божевільних.
Вона чекала
на страту.
Вона чекала на страту – зовсім без страху,
бо честю було стати ніччю
і померти вранці, щоб
розчинитися
в тумані.
Розчинитися в тумані, бути вільною…
Бліді обличчя зібралися
біля білого вогню,
запаленого
місяцем.
Запаленого місяцем полум’я колір
горів-розгорався над полем,
щоб видно його було
і далеко, і
високо.
І далеко, і високо літала душа
самотньої божевільної,
коли з’явився вісник
в образі птаха
ворона.
В образі птаха ворона, посланця духів,
що був знаком помилування,
що впав біля її ніг,
мертвий від стріли
мисливця.
Мертвий від стріли мисливця чи мисливиці…
Божевільну помилували…
І побрела вона геть
з мертвим вороном
на руках.
З мертвим вороном на руках її зустріли
ясноокі вісники життя.
Вони просили тіло
віщого птаха
чорного.
Віщого птаха чорного, духів посланця,
вони повинні поховати
за всіми законами
блідолицього
племені.
Блідолицього племені святим обрядом
знехтувати посміла вона –
самотня божевільна,
що закохалась
у птаха.
Що закохалась у птаха – нещасна, бідна…
І підкорилися їй жерці,
не стали сперечатись
із тою, котру
ніч любить.
Із тою, котру ніч любить, сталося диво.
Ожив її ворон уночі.
Силкуючись злетіти,
він плакав, немов
людина.
Він плакав, немов людина, про щось просячи.
Розуміла його самотня,
пестила чорні крила…
Раділа вона
до ранку.
Раділа вона до ранку – вранці птах помер,
розсіявся разом з туманом,
та вночі знову ожив –
і тривало це
роками.
І тривало це роками – вона щоночі
оживала разом з вороном
і літала разом з ним…
Вдень її ніхто
не слухав.
Вдень її ніхто не слухав – самотня, дивна –
хіба можуть бути правдою
подібні історії?..
ЇЇ слухала
лише Ніч.
Її слухала лише Ніч – так звали відьму,
мисливицю чисту, премудру,
яка вбила ворона
в той день, від усіх
таємно.
В той день, від усіх таємно птаха послала
божевільній на допомогу
(Ніч любить божевільних)
і оживляла
щоночі…
І оживляла щоночі тіло ворона,
який і не вмирав насправді,
а лише зникав туди,
де бачить його
лише час.
Де бачить його лише час, який не може
дозволити собі померти…
Та сьогодні час завмер.
Очі ворона
благали.
Очі ворона благали про смерть – він слабне,
він не може більше літати…
Спіймали його жінки
і поховали
заживо.
І поховали заживо – щоб тіл не палив,
щоб розум не тьмарив, щоб помер
і злився із землею,
щоб не з’являвся
уві сні.
Щоб не з’являвся уві сні – хай зупиняться
у цю мить усі життя його,
заледеніють серця
і знайдуть спокій
нарешті.
* * * * *
Вигнавши життя із ворона, вони пішли геть.
Ти озирнувся. І побачив,
що навколо немає
ні життя твого,
ні смерті.
Ні життя твого, ні смерті поруч немає,
лише голе тіло чуттєве,
що побачило діву,
замуровану
у стіні.
Замуровану у стіні, що трималася
за руки з милим. Нехай помруть!
Ти побачив мисливця,
що самотньо йшов
по полю.
Що самотньо йшов по полю, війну сіючи!
Його вбили! Вбили піснями
двоє хлопців-поетів.
Вони померли
в обіймах.
Вони померли в обіймах один одиного.
Зникли їхні сни однакові
про любов, що знищила
переплетені
двоє тіл.
Переплетені двоє тіл розсіялися
вранішнім туманом священним,
який натякнув на щось
тому, що ходить
в чорному.
Тому, що ходить в чорному, більше й не треба.
Він давно вже лежить – чекає,
посміхаючись крізь кров.
Його сьогодні
зустріли.
Його сьогодні зустріли вісники страждань,
щоб забрати з собою в туман,
щоб знищити нарешті
усі початки
і кінці.
Усі початки і кінці зійшлися зараз.
Вони мовчки мовчали, а ти
позносив їх докупи,
викресав вогню
з каменю…
Викресав вогню з каменю, щоб зігрітися
і попрощатися з піснею
про любов, що знищила
все, що їй чуже.
Стань нею!