Знаєш, оці захмарні висоти духу, шляхетні пориви, патріотизм - насправді така нудота,
втеча від щастя, від насолоди просто жити.
Як на мене, то краще збирати трави, їх сушити під стріхою, в затінку,
в пучечках щоб взимку пучками довго м'яти мелісу, м'яту, чабрець, полин.
Наповнити світлом любові кімнату, окропом горнято, посмішкою лице.
Оце - життя. Стрічай його, спробуй його покохати, спробуй його на смак.
Це - як мед з ріпаку, отой маслянистий, який прикладаєш язиком до піднебення
і не треба ні героїну, ні героїні, ні LSD...
Це - як іти по піску босоніж кілометровими пляжами на краю Африки, а отже Землі,
і не зутріти жодної душі, натомість слухати шум Океану і мати небо над головою,
яке колисало тебе колись малого, а тепер ти заколисуєш його...