С К Р И П А Л Ь
“Нащо Гостей журбою частуєш, чи то нині не весілля? Гей, Карпати розсиплються, бо такого і камінь не витримає. Схаменися! Сюди Бог не загляне через такий смуток. Он, якого легеня виростив, як дуб міцний і статний, чистий, як води Прута. Прудкого, як Вітрогони на полонинах – Чорну гору перестрибне!”
“Авжеж, перескочить, - сивиною згоджувався скрипаль, - всього дала Вітцівщина і розумом наділила – багатство на старість, вічне. А він краю цурається, покидає Карпати!”
Запекла скрипаля душа. Чим йому збороти той вогень?
“Ади, глянь на гостоньків, неначе маною їх напоїв, а не настоянками – німих пісень співають. Ах, не файний я газда, не файний! Най сам каменію, най мене гризе, якщо виховав такого, але гості... І ти, синунцю, веселись - нині твоє весілля, а не...
Повінь вогненною гаддю наповзала на село і полум’я все і всіх злизувало... Нанашка тут були з донечкою – поховали їх: вуглину, що обняла, огорнувши вуглинку...”
Скрипка схлипнула раз, другий - і стихла, як було тоді, коли хоронили, коли відходили з дому навічно...
“Схаменувся неньо!” – поміркував син.
Сиві очі скрипаля білим голубом облетіли гостей і просили пробачення: господарі, як старі дуби, мовчали, а господині сушили запасками очі.
Скрипаль позирнув на сволок, де висіли два віночки: більший і менший - креснув смичком по струнах і скрипка усміхнулась, і загойдалася світлиця, і гори танцювали “Аркан”.
Скрипаль вперто, затято сміявся, приповідав, приспівував скрипці, бо нині синове весілля. А завтра на одного менше в Карпатах буде. Поїде до Вальки в Росію на заробітки.
Л. Франків.