СТЕРВО...
Він манівцями подався в дорогу. Та хвилював, подарований найкращий Край Промислу, але Він не впізнав чорноземів, лісів, річок, озер морів, гір Криму, зелених Карпат...
Втомлений - зупинився на березі моря. Задивився у задимлену далину, задумався: що скоїлось з людьми - все їм найкраще віддано - розум, красу, ріст, силу?
- Старий, ти чого тут засумував? - мовила дещо
нахабненько, руденька, зупинившись навпроти заходу Сонця.
Стрункі ноги, тонкий стан, повненькі груденята,
сухорлявеньке вродливе обличчя і вогнянна зачіска. Сонце
створювало навколо неї Німб.
- Ти святою виглядаєш, як на ваших намальованих
образах, навкіл світишся, - сказав Він.
- Що-що?!!... О, Боже, здуріти можна! Ти, напевно, із
сотню літ прожив і такі дурниці верзеш - та я справжнє
стерво! Чував про таке? Ти що - не із "міра сєво"?... Якщо
можеш - можеш мене трахнути, але за гроші: я мати-
одиночка, на моєму б"юджеті дитина. Тільки й-но, мій
спонсор-імпотент, а ще мер міста, мене покинув... А я дура
їхала за ним на курорт, на море... Хрин мочений: куди зараз мені іти, кого шукати, хто дасть гроші, хто задовільнить, скажи, Старче?
Стерво відійшла од хвилі моря, що обмивала її гарні, прудкі ноги: на відсвіті, втопаючого за окіл моря, Сонця - все у цій жінці: од п"ят і до зачіски - грало, прагло, палало, бешкетувало бажанням кохання.
- Ти хто? - запитала подивовано, оскільки на тому ж
місті щойно сидів, неначе б уже молодий пан. - Де Старець?
- Навіщо він тобі?
- Він?... Я все йому сказала: і про бажання кохатись, і
про нестачу грошей через що мушу продаватися багатим
чоловікам, і про втрачену мрію, і про розчарування у житті,
і...
- Хіба це так важливо для тебе? - запитав Він.
- А для чого тоді життя?
- Хоч би для того аби спостерігати за заходом і сходом
Сонця на березі Моря Життя.
- Ти говориш, як Старець столітній, або і... вічний.
- І ти вічна. Проте, навіть Стерво, як ти сказала -
потрібне Землі, Сонцю, Людям.
- Ти підслухав мою розмову із Старцем, а тепер хочеш мене..., - недоговорила.
Схилялася на міць рук і стелилася на біле-біле ложе... Звідкудись - музика; чи то моря, чи неба, чи?... Отримувала насолоду, якої жадібно прагла
Стерво простогнала: "О, Боже, ти прекрасний' Так мало потрібно для життя: співчуття і кохання!"
Лежала на піщанному березі, а хвилі ласкали-обмивали наготу тіла, що вигравало скрипкою: тремтіло брижем, вигиналося луком, здригалося струнами, леготом насолоди зітхало, стогнало, схлипувало, шепочучи:"О, Боже, яке дивне справжнє кохання!"
Він сказав: " Це те, що потрібно для продовження найкращого роду Людського!"
- То святе! - стиха мовила Стерво, встаючи із ложа кохання.
Небо засвітилося.
Ясний промінь устрімився до високості Неба
ЛЮБОМИР ФРАНКІВ.