Косуля

Любомир Франкив
КосуляКОСУЛЯ.
Він іде дорогою. Застала ніч глупа. Авта біжать туди-сюди. Посигналюють аби вступався з дорога, бо ще чого доброго, розчавлять. Хто і кого шукати буде - зайві витрати для міліції на бензин. Хто напише заяву, що якогось бомжа збито машиною: живими нема кому заопікуватись, а не те, щоб мертвими...
Он на асфальті лежить розчавлений чи то пес, чи якась лісова тварина? Швидкість віку – мало часу, поспішають  на зустріч з коханкою (збито дитину), на нараду-"стрілку" (перекрито вулиці), на "полювання" (переїхали "Запорожця”), сгрільба, крики, гавкіт...
Скрип гальм, дверцята відчиняються: "Дідусю! Сідайте, здасться, нам по доірозі!"
- Авжеж, по дорозі, - ствердив Він. - Стільки їхало - не
зупинились. Ви, пані, маєте добре серце, але сумне.
- Чому ви так гадаєте? Ви - мольфар?
- Може і мольфар, - згодився Він.
Авто плавно ринулось у дорогу. Попереду, у світлі фар -танок хурделиці. Дивна Пані у Білому.
- Ото пішов снігопад, - мовила жінка із сумним серцем. - Може музику ввімкнути?
 
- Воля ваша, - мовив Він.
- Ось, цю..., із голосами природи, - вклала касету в
магнітолу. Полинула музика на морських хвилях, голосах
птахів, завивання вітру, бігу-передзвону струмка
- Ви, собі, тут, створили ілюзію природи, - сказав
Старець.

- Гарно?
- Дуже! Однак - щемливо, ніби втратили ЩОСЬ.
- Цивілізація.
- Не цивілізація, а людина, - зауважив пасажир.
Навстріч, із застережними сиренами та блискавками -
ескорт, неначе гналася зграя вовкулаків. Сполохана Косуля із придорожних кущів вибігла на дорогу. Засвітлена фарами, було, не потрапила під авто. Пані загальмувала - таки врятувала срібноголубу Косулю...
Але не зупинився ескорт: поспішав довезти на визначену годину. Зачервоніло вогненне місиво - палало на дорозі. Колеса розбрзкували червоні іскри по снігу.
- Убивці! - простогнала, схилила голову на кермо.
- Що вчинить - те отримає кожний. - сказав Старець. -
Косуля врятована вами прийде втішити ваше страждання.
 
Жінка одхилилася од керма, позирнула на свого попутника і не змогла відвести очей од ясного обличчя Старця.
- Ви не простий Старець, - сказала. Ввімкнула швидкість,
авто бігло автострадою - попереду світились вогні міста.
- Хто я для вас? - запитав Він.

- Дорогою - подумала: ввімкну касету "РАСІFIQUE"
для пацифіста. А ще Гріга - "Сольвейг", "Повернення Пер
Гюнта" чи "Плач Інгрід", але я, напевно, боже... вільна. Мольфар, пацифіст, композитор?...  А ще себе звільнили од Бога? Маєте де переночувати? - стурбувалася пані.
- Хіба це важливо для мене, для вас?
-І пес має буду та господар"я.
- Не обов"язково.

- Я можу дати наніч притулок, а завтра підете своєю
дорогою. Чи такі, як ви, будь-де ночують? - Жінка полегшено
усміхнулась.
- Мені це звично.
- Людина  і   пса  зобов"язана  нагодувати,   або  й
прихистити. А не бути звироднілою... вбивати святе!
- Ви у Бого-вільна,  добра. Бог створив промисел, який
втратив співчуття через цивілізацію; розумом закрився од
Неба, прилип до грошей, комп"ютера, технологій. А Любов.
Кохання, Честь - Божественні Джерела, покинули.
- Ви ЩОСЬ дивне, не зрозуміле кажете, - уже перед
своїм домом, мовила пані. Заїхала до гаражу. Замкнула ковані
двері. Тепер могла розгледіти одяг та взуття незнайомця. Була
на ньому гуня чи кирея, чи кафтан; постоли а мо" й чоботи -
чого не бачила досі. Здавались, все це не з сукна, шкіри -
світлом палають - сяйво пеленає Старця.
'Таке ЩОСЬ, чого не створено на землі' - подумалось жінці. Відімкнула двері будинку. Засвітила в коридорі, кімнаті-вітальні, кухні.
- Ви голодні?
- Ні, дякую. Побував на балу у Президетському палаці.
- Ще й жартуєте. Тоді вранці приготую смачний
сніданок. Вам - тут, у цій кімнаті, відпочивайте. Надобраніч!
- Дякую. Ви добра, гарна, - Він усміхнувся.
- Вибачте, - мовила жінка, але якось сталось так, що ми
й не познайомились. - Я Зоряна.
- А я - просто Я.
- Так, - кивнула жінка головою, - хтось зорі повинен
засвічувати, - усміхнулась. - То Богом дано, я - щаслива.
Тільки б не був це сон?
- Не сон. - Старець усміхнувся. Зачинив двері.
Вранці заграли литаври променів сходу Сонця, осрібливши та позолотивши сніг. Жінка пробудилася. Кімната світилась так, неначе тут панувало Сонце. Тихо. Двері до кімнати Старця відчинені. Звідти - теж ширилось проміння. Позирнула - нема
'"Пішов, а вона проспала - ненагодувала". - Подумалось їй. Виглянула з-за вікна на подвір"я і ледь скрикнула од здивування: зраділа, зачарувалась, тепло огорнуло її, аж вся засвітилася. Там!...Там! Боже, Косуля!... Не загинула! А дивилася на неї: світилися золотавою короною ріжки, промінилися очі діаманитами, і... кожушком голубаво-сизим туманом покрита Пані помахала рукою Диву.
Він зрадів щастю чарованої жінки, прорік: "Любов і Краса врятують світ!"
ФРАНКІВ ЛЮБОМИР