«Дві паралелі, два меридіани –
От і квадрат. Живи. Твори. Вмирай.»
(Євген Плужник)
Вчора блукав вулицями глухої осені, слухав голос холодного осіннього вітру. Навколо була мряка та мжичка, пронизливий холод листопада. Я підібрав з мокрої бруківки яскраво мідний листок дуба червоного (Quercus rubra) – дерева, батьківщина якого далеко за океаном, але доля занесла його на землю Ірландії. А в далині я побачив старого глухонімого двірника, який був мокрий так само як і його вулиця. І тоді я написав у своєму нотатнику таке:
Хотілось би знати:
Від чого ховаються люди
Під парасольками сірими:
Хіба тільки від крапель дощу:
Цього меланхолійного проповідника,
Цього пастора чорного готичного костелу,
Цього чорнокнижника та алхіміка
Моєї Європи темної,
Як каптур
Прочанина.
Серед каменів мокрих
Та дерев голих, як душа божевільного,
З осінньою нудьгою
У старому подертому портфелі
Вдаю з себе шанувальника
Чи то напою дивного,
Чи то вітру холодного.
Хоча вітер – теж напій.
Пийте його шодня,
Як п’єте безнадію
Двірника-шульги.
А він теж поет
(А ви і не знали),
А він теж Бах
(А ви і забули),
А він теж філософ
(А ви його книгу вулиць
На вогнище).
Ото ж бо....