Восени
(Це зазвичай приходить восени)
Хочеться говорити про прості зрозумілі речі,
Плести на спицях балачки
Про дитинство, яблучні пироги і старі фотографії,
Тихо розмовляти на кухні
На відстані двох тарілок із синіми обідками,
Так буцім у цілому світі вимкнули світло
І нікуди більше спішити.
Розмова перетікає, як липовий чай у горнята,
Розповідаю тобі про балкон
у своїй найпершій – дитячій – квартирі,
такий собі апендицит
на рівні п'ятого поверху сталінки в центрі міста.
Я там практично жила у теплі пори року,
у нашому дворі було центральне відділення міліції,
мені подобалося спостерігати за купками чоловіків у формі,
таких заклопотаних, таких поважних,
пуляти у них вишневими кісточками,
реготати і ховатися за вічно-мокрою білизною,
що здималась, немов вітрила...
З балкону мене кликала мама,
І від її оксамитового голосу щось тепле і кругле
Ворушилося у моєму горлі:
- Аню!!! До-до-му!!!
- Ма, ще п'ять хвилин!!! –
Відповідала я у сутінках,
І ці п'ять хвилин розтягувалися і важчали,
Як краплі меду на ложці.
А надвечір розкривалася матіола,
і від її розпачливо-ніжного запаху мені хотілося плакати.
Тепер в тій квартирі живе чужа сім'я.
І балкон вони запакувала у металопластик.
І квіти давно вже ніхто не вирошує на балконах у цій країні.
А в моїй пам'яті все залишилося нерухомо,
Спогади вишикувалися, як сині керамічні рибки із радянського сервізу –
Велика попереду – про довге-щасливе дитинство,
І купа малих позаду – про людей і про речі,
Яких я згадую восени.