Едемськi сади

Едемські сади

Пошуки раю… Одвічне спокушання. Він та Вона і хтось іще третій. Отой, хто підглядає, іноді допомагає, часто заздрить, заважає, а потім розносить вість про гріхопадіння, утрату моралі й чистоти. А спраглі закохані продовжують дотулятися, як це робили з незапам’ятних часів…
Але будьмо послідовними.

140 мільйонів років тому.
Він та Вона, викохані, вколисані в одному темно-пурпуровому бутоні, в черговий раз з’явилися на світ. Вранішній бутон розкрився - яблуні запінилися весняним цвітом, увібралися у весільні вельони. Яскраво-рожеві, насичені п’янким ароматом. Спокусливі пахощі розносяться вітерцем сонячними схилами Строкатих гір, опускаються в долину.

На магічний поклик відгукується безліч комах. І ось уже плантації квітучої магнолії без жалю залишено й усі метелики та бджоли летять до гірського саду. Членистоногі топчуть, ворушать незаймані ще росяні пелюстки, обпиваються нектаром до запаморочення, вимазуються в золотавий пилок…

Вість про райські сади розноситься довкруж. По усіх домівках: гніздах, печерах, норах і шпаринах. Відтепер під квітучими деревами причаїлися ще й скорпіони. Голодні, переповнені отрутою, притрушені ніжними пелюстками, чатують на свою здобич…

90 мільйонів років тому.
Наприкінці літа самиця трицераптоса спустилася зі схилів Строкатих гір у долину, зарослу густим різнотрав’ям. Легко й невимушено несла левадами дванадцятитонне молоде тіло. Витягнутий писок і хвіст розгойдувалися, ніби на одній хвилі. Кінчики ріг прикрашали наколені червоні яблука.

Попереду замайорів величезний нашийний панцер-щит знайомого дружбана.
- Ну скільки можна пастися й годувати тут кровососів? Ти вже й сам позеленів від трави та пліснявою вкрився.
Динозавр перестав чавкати і рішуче повернувся до подруги.
- Ось пригощайся. Казкова річ!

Самичка прихилила голову, підставила наколені яблука прямо під його писок. Трицераптос жадібно заковтнув принаду, злизав залишки соку на рогах. Його величезний комір відстовбурчився, налився багрянцем, а нарости-горбочки на спині судомно заворушилися світлячками. Такі швидкі метаморфози припали до серця самиці…

Вони ласували досхочу яблуками на південному схилі гори, вигрівали лискучі черева у променях щедрого сонця, а потім жадібно припадали одне до одного. Тоді земля під деревами тремтіла, розгойдувалися крони та сипалися достиглі плоди.
І тільки величезний пітон, закручений навколо стовбура, незворушно поглядав на коханців неподалік. Його роздвоєний язик виловлював корпускули незвичних феромонів.
«Чого вони так поспішають? Наче завтра не буде розвиднятися більше…» - мляво думав він.

Чотири мільйони років тому.
На початку осені парубійкуватий мамонт рішуче простував через гай, що заріс величезними ясенами. Дерева вже розпочали скидати пожовтіле листя із семидесятиметрової вишини. Шлях звіру перегородила бурхлива ріка. Мамонт спустився у глибокий видолинок і сміливо ступив у буркотливу прохолоду. Хвилі сердито розбивалися об ноги велетня, швидко упокорювалися-губилися під його волохатим черевом.

А з протилежного берега поглядала на прибульця домінантна самиця. Стояла під товстим деревом і чухала спину. Щойно зволожений купіллю юнак, із потупленими очима, протягнув  червонобоке яблуко в тремтячому хоботі. Подруга вагалася зовсім недовго, роздумуючи:
«О, як же він тремтить!.. П’ять тонн, не більше… Але ж п’ять тонн ніжної спокуси і трепету! А скоро прийде сюди оте громило однобивневе. Ламатиме гілля на деревах, ганятиметься… Десять тонн брутальності та несмаку… Треба втікати».

Терпкуватий аромат хіті на парубочих скронях, принадна свіжість тіла, зволоженого рікою, гарячий віддих і, як апогей спокушання, цей смачний подарунок. Осінній гін розпочався… Назад, у Строкаті гори, вони рушили разом. Міцно притулені боками, мамонти збирали летюче золоте листя ясенів, прикрашаючи спини весільним убранням.

А за велетнями назирці поспішав чепрачний шакал.
«Ото знялися, як голубки… Втекти зі стада? Усе покинути… Куди їх понесло? Ось розкажу Однобивневому…» - гарячково думав шакал.

30 тисяч років тому.
Молода  жінка, убрана в оленячу шкуру, кинула останній цурпалок до багаття, котре мляво горіло на краю печери. Сама зіщулилася на кам’яному лежаку. Їй було холодно і страшно одній. Усі чоловіки на далекому полюванні. Невідомо чи принесуть здобич і коли повернуться. Льодовик відступив за обрій і тварини розповзлися степом. Мисливські шляхи стали довжелезними.

Раптово вихід із печери заполонила чорна постать. Кремезний чоловік невисокого зросту, геть зарослий шерстю. Миттєво заступив вогонь, тримав у ручищах списа, націленого їй у груди. Жахіття! Жінка моторошно пригадала, як минулої осені їхнє плем’я принесло сюди схожого на нього. Принесли і гуртом швидко з’їли.

Страх паралізував свідомість, затуманив очі, перехопив дихання. Напевне із останніх сил вона вхопила з лежанки й протягнула волохатому звіру… яблуко. Крем'яний лискучий наконечник списа погойдався в коротких роздумах біля грудей жінки і вперся в підлогу печери…

Наступала місячна ніч. Прокинувся кажан, який висів під склепінням печери. Його розбудили несподівані звуки. Кліпав заспаними очима, щурився на яскраве полум’я внизу. Там, біля вогнища, під одною оленячою шкірою сиділа незвична парочка. Чоловік видобував із кістяної флейти загадкові звуки. Волохаті пальці ритмічно ворушилися. Довгі тіні від спалахів витанцьовували в унісон на протилежній стіні. Чутливі ультразвукові вуха кажана виловлювали в мелодії ніжні високі ноти…

Середина ХІV століття.
Яблука з едемських садів Семиріччя давно розкотилися світом. Довго котилися уздовж Шовкового шляху. Насіння розносили птахи і звірі навсебіч, долаючи усі перешкоди. У місті Тебризі гіллясті прибульці добряче прижилися. Укорінилися тут багатьма культурними сортами. Жодне весілля при дворі Шейха не обходилося без спокусливого плоду чи хоча б яблуневої квітки у косах нареченої.
 
Цівки ароматних димів у спальні молодят перемішані з яблучним духом. Пузатий озброєний євнух у халаті й розкішному тюрбані за дверима. Чорношкірий абіссінець підтримуватиме вогонь у факелі цілу ніч. Його безбороде, без жодної волосини обличчя відсвічується в полум’ї, а короткозоре око прагне просочитися у щілину дверей, аби не пропустити найцікавішого…

Сьогодення.
Чекаю твого телефонного дзвінка. Тримаю в руках червонобоке велике яблуко. У думках лину до того далекого едемського саду на схилах Строкатих гір.

«Мені ніколи не стати в інших життях динозавром, мамонтом і волохатим неандертальцем, аби відвідати спокусливого плоду яблуні Сіверса. Тому що персонажі ці залишили Землю назавжди. Але я сподіваюся, що колись перетворюся на согдійський ясен чи прохолодний Чарин. І тоді відчую легкі кроки твої серед тисяч чужих, прихилю крону, змию порох доріг із ніг і втамую спрагу твою…»

Нарешті лунає голос у слухавці. Негайно опиняюся в тому едемському саду. Польське яблуко в руках, просякнуте хімією, перетворюється на очах на первісне, незаймано-чисте, дике і п’янке. Яблуко, в хромосомному наборі якого назавжди запечатані промені ще молодого Сонця.

Зачаровано слухаю твій сміх і вірю - ніщо не стане поміж нас на шляху. Ніхто не в змозі вигнати мене з Райського саду, куди так прагне душа.



Деякі пояснення.
Строкаті гори - Алатау (тюркською).
За однією з легенд біблійні сюжети спокушання Адама і Єви яблуком, відбувалися в Тебризі (Іран). У середині XIV століття Тебриз був столицею держави жалаїрів, вихідців із Семиріччя.

Семиріччя - Жетису (тюркською). Центр давньої цивілізації означений сімома річками, котрі протікають переважно у південно-східному Казахстані.

Нинішнє прочитання вченими ядерного геному неандертальця доводить, що кожний із нас носить у собі до 4% його генів. Археологічні знахідки стверджують, що волохаті люди навчилися грати на кістяній флейті та розмовляти на багато тисяч років раніше за наших пращурів.

Гай согдійських ясенів - унікальний реліктовий ліс, який уцілів на берегах Чарина в Казахстані. Вік гаю оцінюють у п’ять мільйонів років.

Яблуня Сіверса - праматір усіх яблунь на Землі (згідно аналізу ДНК). Росла ще в середині Крейдяного періоду. Сьогодні, у незмінному вигляді, збереглася на гірських схилах Алатау.


Рецензии
Так поетично і чуттєво вийшло, і первісно, і людяно водночас. В захваті від Вашої підкресленої інтелігентноті, що просочується і крізь віковічні пристрасті.
З любов`ю

Динка Галчонок   18.03.2013 15:46     Заявить о нарушении
Дуже дякую, Серце!
Мені надзвичайно приємно.

Петро Домаха   18.03.2013 20:17   Заявить о нарушении
На это произведение написано 6 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.