Розкажу тобі по секрету, тільки ти вже дивися, ні-ні, нікому,
Усередині мене, ближче до живота,
Схована дівчинка,
маленька, як яблуневе зернятко.
Я ретельно її ховаю,
«Цить, мала», - зміїно шиплю, як вона зачинає шморгати носом,
Затюкане мишенятко з вічної першої парти,
Що й балакає – досі балакає! – скоромовкою,
Боячись, що її перервуть на півслові – і не дослухають...
«Що за фокуси? Ти вже доросла тітка» - зневажливо пхикаю,
як її півпрозора рука тягнеться через мене за цукровим когутиком у підземці...
Мовчить, відвернулася спиною, мабуть, губу прикусила...
І не виженеш мантелепу надвір, і у собі носити несила,
Ніби вавку з дитинства, великооку_великосерду...
Так і тягну із року в рік, із вівторка у середу,
Всі ці її примочки і заморочки на теми моралі,
Всі ці страхи опівнічні, і ранкове «що буде далі?»,
Всі ці її образи невиплакані – як образи' священні у храмі,
Всі ці цукерки заникані, всі таємниці «лише не кажи мамі»,
Всі її ревнощі, що реп'яхами застрягли на одязі та волоссі,
Чешеш і витягаєш – а вони – намертво – там і досі,
Бліііііін!
Шпетаю, сварю, осмикую, даю штурханів, ще і горіхів волоських на додачу,
А вона – книжками обклалася – ну і ледача у дівки вдача!
І все – про любов у яблуках, і на полях олівцем – ремарки,
Тьху ти, причмелена, жертва літератури, бранка Дюма і Ремарка!
Соромно із такою почваркою і до людей підійти,
Тож і сидить в животі захована,
і звідти тихенько мені шепоче «ух тиии!»,
«як ти йому-у-у-у відрі-і-і-ізала!», «А вони і повірили, що ти – вели-и-ика»,
«ого, Анько! Це капє-є-єц! Ти знайшла собі чоловіка!»,
«Як у тебе виходить грати! Брешеш – не червонієш ні разу!»
- Ану цить! Ані слова! Розпатякалась, бачиш.... Мала зараза!
...шморгає носом – завжди правильна, самотня і бездоганна:
«Ой, я придумала! Не кажи їм, що ти Анічка, кажи строго отак «Ганна»,
Щоб боялись-не насміхались, щоб живеш – ніби ведеш урок!
Обіцяєш? Будь лааааасочка, хай повірять у це усі!»
- Ок)