ПОГЛЯД МАТЕРІ
Валеро рішуче перекинув стопку, скривився, шумно занюхав житнім окрайцем і закусив цибулею. Обвів безцільним поглядом кімнату, сперся на стіл і підпер могутнім кулаком колюччю щоку. Внизу, біля ніжки столу, вже стояли дві порожні пляшки.
– Михайло! – покликав Валеро, обертаючись до ліжка.
Ніхто не відгукнувся.
– Михайло! – нетерпляче та голосніше повторив він.
Залізне ліжко заскрипіло, і глухий сонний голос незадоволено відповів:
– Чого?
– Піднімайся. Досить спати.
– Відвали. Я сплю.
– Я за пляшкою сходив.
– Так? – пожвавився одразу Михайло. – А чи не брешеш?
Він з удаваним виглядом послуги піднявся, прогуркотів чоботиськами до столу і важко сів на табурет.
– Ти бач. І, правда, купив. А чи витримаємо, третю-то?
Валеро пропустив останню фразу повз вуха, налив до країв у стаканчики, примружився і запитав приятеля прямісінько:
– Михайло, ти колись бачив як пацюк народжує?
Михайло сторопів та здивовано поглянув на товариша.
– Ні. Звідкіля?
– Да-а, брату, – ховаються, – якось задумливо і з задоволенням протягнув Валеро. – Кішок теж рідко бачиш, коли вони народжують чи з котом кохаються.
– Ну, кішок – так. А щури… ти що к ним до нори лізти будеш? – Михайло знизав плечима. – А чому спитав-то? Бачив, чи щось?
– Ага. Учора до комори пішов, коробку до кутку зрушив, і вона там, в гніздечку своєму.
– І не втекла?
– У тому-то і річ! Лежить, тремтить вся і на мене якось дуже пильно дивиться, з відчаєм навіть. Я аж завмер від здивування. Раптом дивлюся, а у неї, тобто з неї маленький пацюк вилазить. Народжує, значить. Потім другий поліз, швидко так. Теж гладкий та мокрий. Вона їх облизує, а сама на мене поглядає чи винувато, чи ще якось, не знаю.
– Ну, герой! Одразу вбив чи, як акушер, до кінця присутнім був?
– Та нікого я не вбив. Навіщо? Взяв у коморі що потрібно було та пішов.
– Хм, ну і дурень, значить, – сказав Михайло, як припечатав. Потім перекинув стопку, крякнув і налив знову.
– Сам дурень! – образився Валеро. – Навіщо вбивати-то? Вона ж народжувала.
– Ага, ще дюжину таких ж самих шкідників! В тебе що, гвинтик з голови випав? Пожалів! Та їх всіх одразу тиснути треба. Хоч би цеглою запустив чи що!
– Та ти що! – скинувся Валеро. – Це ж не чесно! Не по-божому! Розуміти требо. Вона ж матір’ю стала!
– Хто? Пацюк?! Хе-е-е, даєш!
– Ну, смійся-смійся, – насупився Валеро. – А для мене будь хто народжуй – це свята справа. Топро що ти говориш, це підло. От коли до капкану страпила, от тоді все по-чесному.
– Ну-ну, чекай, – глузливо уклав Михайло та знов випив. – А таргана вагітну теж не задавиш, зглянишься? – єхидно поцікавився він, закушуючи.
– Що?
– Та вот: як раз! – вигукнув той, різко вдарив по краю столу і простягнув Валерові на долоні руду комаху з роздавленої від удару головою і тугим прозорим черевцем. – Ось! Так би мовити, на останньому місяці ходить. Тобто, ходила.
– Фу, гидота! Вбери це.
– Гидко? Значить, вб’єш.
– Ну, таргана-то при потребі, звичайно, роздавлю. Комарів теж шльопаємо.
– А як же твоє «свята справа»? – подковирнув Михайло.
Валеро зніяковіло закректав, засовався на стільці.
– Тут, розумієш, справа у іншому.
– Це з в чому такому іншому?
– У розумі, чи що.
– Це ж як так? – Михайло продовжував єхидно підбивати.
– Ну, так. Мені таргана не шкода, бо я в ньому розуму не відчуваю. Адже ж він що: крихту зжер та втік – і так усе життя. А щур або миша – вже ні. В них хоча б хитрість є. І ще, я коли на того пацюка учора дивився, в неї в очах щось особливе було. Осмислене. Як би точніше-то тобі ... Погляд матері – ось що. Дуже, знаєш, такий погляд, ... проникливий. Все в ньому є.
Я ось, як і ти, не перший рік забійником худоби працюю, начебто вже сама звична справа, професіонал, але рука не піднялася, не посмів. Погляд цей зупинив. Материнський. Це все одно, що якби на свою рідну матір руку підняв.
Валеро коротко перехрестився, помовчав, роздумуючи, і продовжив:
– Та й тарган цей ... Теж адже Божа тварина. Для чогось і їх руде плем'я Господь створив. І зовсім не за тим, щоб їх знічев'я, мимохідь, долонею плющати. Тим же птахам їжа.
Так що, Михайло, дарма ти мене, напевно, дурнем обізвав. Тут у іншому справа. Я тепер ось навіть не знаю, як завтра на роботу йти, в очі коровам дивитися. Все всередині перекинулося. А ти кажеш, тиснути їх всіх.
Михайло вже захмелів, і, мабуть, щось теж прокинулося і штовхнулося у його серці добре, просвітлило душу. Він більше не єхидничав, а навпаки, наполовину прикривши повіки, мовчазно кивав головою на слова Валери.
Звідкись зі стелі на тонкій струні-павутинці спустився молодий павучок. Захитався нерішуче над столом, спустився ще, торкнувся моторними лапками стільниці і насторожено завмер. Але жодна рука не піднялася, щоб вбити це маленьке життя.