Пiсочна людина

 
                Клайву, Урсулі, Джону,
                Що подарували казку
                Та Деро, що нагадав про неї               
               

                Пісочна людина.
   Набережною неспішно прогулювався дивний чоловік. Він ніби був продовженням цього хмурого, по осінньому холодного дня. Не можна сказати що саме в його зовнішності було дивним. Чи то дрібниці, що так кидались в очі, чи безумна посмішка.
   Чорний костюм гарно сидів, неначе влитий. Чорний же капелюх був заломлений на один бік, що йому личило, проте. Костюм хоч і був бездоганно зшитий і підігнаний, краватка абсолютно не вписувалась в цю бездоганність. Вузенька, аж надто, із яскраво-червоного шовку вона була неначе бутафорська, але пасувала надзвичайно. Із кишені піджака визирав срібний ланцюжок, на яких прийнято носити кишенькові годинники. Коли він витягував хронометр із кишені, було видно, що він складається із десятків стрілок і цифр, а посередині встановлений пісочний годинник, що безперестанно крутився, стрілки ж були статичними й непорушними. Обличчя його теж досить сильно дивувало. Попри якусь безумну посмішку, воно було б досить приємним, якби не ряд деталей. Зеленаві очі були ніби продовженням посмішки, але без жодних іскорок сміху. Вони ніби теж химерно посміхались, готові до будь чого в будь-яку мить. Зіниці здавались несправжніми, як в сліпих, але не це видавалось дивним. Вони були вертикальні, як в звіра. Очі були акуратно підведені чорним, під нижньою лівою повікою перетікаючи у малюнок, що нагадував три вії. І було не дуже зрозуміло чи це малюнок, чи татуювання. В праве крило носа було вставлено невелике кругле кільце. В підборіддя, якраз під центром нижньої губи виднілась металева кулька, що наводило на думку, що її вставлено, як і кільце.
   Руки в чорних шкіряних печатках тримали чорну трость із білим набалдашником, яка постукувала по металевій огорожі набережної в такт крокам. Тоді було чути, що трость металева.
   Іншими словами, цей чоловік був занадто химерним, щоб вписуватись у брудний літній день. І в сірість цієї набережної і цього патріархального містечка, що, здавалось ніколи не освітлювалось яскравим і сильним сонячним промінням. Бліді, чисті обличчя заможних і такі ж бліді, але просто брудні обличчя простих. Проте ця сірість і блідість не поглинала його. Він був тут уперше, але навіть попри свою химерність видавався на своєму місці.
   Малюк Мо якраз виліпляв хатку із піску, раз по за раз витираючи брудного носа, з якого текло, щораз замащуючи його ще більше. Заняття була навдивовижу цікавим, настільки, що Мо навіть висолопив кінчик язика із кутика рота не бачачи нікого і нічого. Правильніше було б сказати, що бачити було нічого. Не замощена бруківкою дорога в брудному робочому районі, обдерті бараки як пам’ятники небу, подраному сірим смогом. З дня у день. І в цей літній, по осінньому холодний, теж. Здавалось що час не має влади над цим місцем, що його нудотна сіра патріархальність ніколи не розбавлялась посмішкою. І що пісок який являв собою вулицю завжди буде вологим і брудним. І нічого не зміниться ні коли малюк Мо виросте, ні коли стане дорослим ні коли помиратиме, нестерпно кашляючи від сірого смогу.
  Чоловік з’явився серед вулиці нізвідки, як випадковий хромосом, як помилка природи. Його елегантність і химерність страшенно не пасувала цьому непідвладному часу місцю. Він усміхався, посмішка була невід’ємною від його я.
 – Молодий чоловіче, що ви будуєте? – голос, сильний, бархатистий, з трішечки хриплими нотками, що проте тільки натякали на можливу ніжність. Посмішка як завжди, застигла в кошачих очах.
 – Хатку. – Мо знову спробував витерти носа, розмазавши по і без того брудному обличчю пісок, що був на долонях. Виглядав він більш ніж комічно.
 – Хатку? – губи чоловіка скривились у посмішці трохи більше. – А хто ж житиме у цій чарівній, казковій хатці? – слова були сказані без жодної іронії, попри посмішку що застигла на обличчі.
 – Це хатка для мене, мами, тата, Тіма, Тома, Нафа, і Малютки Ко. – неслухняний ніс все одно тік, роздразнений клятим смогом.
 – В такій маленькій? – знову без жодного сліду іронії попри сенс.
 – Вона тільки здається такою маленькою. – малюк знову потер брудного носа. – Насправді коли я виросту вона буде великою, світлою і теплою, у нас завжди буде прибрано і буде їсти. – тільки малюки, що бавляться в піску дороги можуть настільки впевнено говорити про настільки далекі речі.
 – Неодмінно буде. – серйозно запевнив Мо химерний чоловік, незважаючи на його дивну посмішку, що здавалась маскою. – Твій брат Том уже геть дорослий? – знову запитав чоловік.
 – Так, він уже навчається в школі, але мабуть він піде працювати цієї осені, тато каже що він геть дорослий, а нас дуже багато.
 – Тато справді таке каже? – дивний чоловік присів прямо біля малюка на брудний пісок. Його чудовий фрак зовсім не забруднився.
 – Так, він сказав що йому би ще вчитись, але не можна. А чому не можна, пане?
 – Твій тато мудрий, але нещасний. – чоловік підвівся. – Що ж треба піти дещо уладнати. Бувай малюче.
 – Пане, а як вас звати? – Мо знову потер носа долонею. Виглядав він прекумедно.
   Чоловік обернувся, посміхаючись. Постояв якусь мить, неначе обдумуючи таку просту відповідь, а потім, посміхнувшись дещо тепліше, промовив:
 – Називай мене Пісочним Чоловіком. – і пішов посміхаючись.
   Прості називали цей бульвар Бульваром Товстосумів. Ніби в насмішку, він називався Благодійним бульваром. Красиві екіпажі, акуратна бруківка, газові ліхтарі, ажурні ковані ворота і паркани біля будинків, пусті клумби з чорною землею, дами в лисячих шубках, огрядні кавалери в пальто із чорнобурковими комірами та залисинами, прикритими огидними діловими капелюхами. І їх бліді, якісь неначе втомлені діти. Ні, вони чудово харчувались, і ні, – Боже збав, не працювали. Доглянуті і пещені, без тіні усмішки на личках.
   Дивний чоловік ішов тепер цим бульваром. Він неначе постійно був тут – просто взяв і пішов, постукуючи тростю по кованим парканам. І посміхався. Він не вийшов з бічного провулку, не вийшов із жодного екіпажу, навіть не вигулькнув із жодних дверей із різьбленими грифонами. Ці грифони були, мабуть, на кожних дверях, схоже будь-який житель бульвару вважав справою честі мати двері із такими грифонами. Дивний чоловік просто ішов уздовж по тротуару, посміхаючись, його не зачіпала легенька мряка, що почалась, він був просто у костюмі, не носив пальто. Деякі перехожі озирались на нього, проте він явно не зважав. Простував просто до перехрестя. На перехресті, стояв останній будинок бульвару, за ним починався квартал із ратушею, центральною площею із мідним пам’ятником та іншими речами, які як правило можна зустріти на центральних площах в сотнях міст та містечок.
   Але чоловік не пішов на площу оглядати мідний пам’ятник чи ратушу із старовинним годинником. Він підходив до останнього на бульварі будинку, під номером 1/1. Жив у цьому будинку найбагатший чоловік у цьому місті із своє жінкою та дочкою. Прості називали його Головним Товстосумом або ж Головним Скнарою.
   В маленькому дворі, що був між будинком та кованим парканом бавилась дівчинка, дочка власника цього будинку. Акуратне рожеве шовкове платтячко та рожеві банти у русявих кісках. Виглядала дівчинка так, неначе мала перейти із середньої школи до гімназії. Проте бавилась вона ще досить по дитячому, стрибаючи по квадратиках, намальованих білою крейдою у дворі. На її обличчі була легенька посмішка.
   Дивний чоловік зупинився саме біля воріт до їх будинку, якраз навпроти будинку. Звична посмішка застигла на його вустах.
 – Чудовий день, молода панянко, чи не так? – ґречно заговорив чоловік, пропустивши, проте звичний “добридень”.
 – І вам хорошого дня, пане. – дівчинка ніяк не могла здатись неввічливою навіть у розмові із незнайомцем.
   Чоловік злегка вклонився на ці слова, і попри іронічність його манер, дуже ввічливо заговорив:
 – Чи можу я поцікавитись, чи вдома ваші шляхетні батьки? – знову легенький поклон, але іскорки сміху зникли із очей чоловіка.
 – Мого тата немає зараз, а моя матінка відпочиває, в неї мігрень. Якщо ви до мого тата, у справі, то я можу покликати старого Білла, він наш управитель він із радістю вам допоможе. – дівчинка цього разу зробила маленький кніксен.
   Очі чоловіка знову знову заіскрились, попри те, що все ж видавались неживими.
 – Я думаю у шановного Уільяма якраз розігрався ревматизм, вже надто неприємний дощик. – долоні у шкіряних перчатках вказали на затягнуте брудними хмарами небо, трость застигла поміж пальців. Чоловік змовницьки підморгнув. – Знову буде бурчати що його не люблять і не шанують.
 – Він справді смішний коли бурчить. – всміхнулась дівчинка. – але він хороший, правда.
 – І ніхто із рідних не заходить до старого Білла? Зовсім-зовсім? – губи чоловіка знову скривились в посмішці, але в словах не було натяку на іронію.
 – Його племінник Том, заходить іноді, він шляхетний і добрий хлопець він веселить старого Білла, той навіть не бурмотить коли в нього ревматизм і коли немає – цього разу вже дівчинка хитро підморгнула чоловіку.
 – Шляхетний молодий чоловік так часто навідує старого слугу? – іскорки в очах чоловіка загорілись сильніше.
   Дівчинка зашарілась. Її личко почало нагадувати колір її платтячка та бантів.
 – Він дуже дотепний, знає стільки цікавих історій, схожих на ті, що розповідала мені няня. – дівчинка опустила очі, і якось посмурнішала. – Жаль мені не можна на кухню де Том навідує Білла, але вони так весело сміються, що мені чути і я іноді спускаюсь туди нишком. – закінчила дівчинка тихенько, було зрозуміло, що вона видала одну із своїх найбільших таємниць.
 – Це дуже добре, що молодий чоловік так дотепно веселить свого старого дядечка. – серйозно відповів чоловік, проте іскорки в його котячих очах розгорілись іще сильніше. – Посмішки так не вистачає цьому місцю. І справжніх, теплих почуттів. І сонця. Але це можна виправити. – останнє було сказано скоріше до себе. Чоловік на хвилю замислився, потім поштиво вклонився, вже без жодного натяку на жарт. – Мила панянко, передавайте вітання буркотуну Біллу, скажіть що приходив пісочний чоловік. А зараз я маю йти, місяць не може сьогодні чекати. – І сказавши ці дивні слова чоловік розвернувся і попростував на площу.
 – Бувайте, пане. – дівчинка замислилась над його словами, а потім, засміявшись, побігла передавати вітання буркотуну Біллу.
   Сіра мряка непривітного дня змінилась на неспокійну, чаруючу, вітряну, сповнену натхнення ніч. Із першими ж поривами бризу, що ніс в собі свіжість та збудження, сірий, бридкий смог розлетівся, неначе його ніколи і не було. Мрійливе проміння місяця огорнуло сонне містечко, що примудрялось засипати в таку дивовижну ніч, коли вітер гудів у комині, а вогонь у каміні горів якось по особливому яскраво, сповнюючи кімнату казковими арабесками тіней. В таку ніч хочеться сісти біля вогню із чашкою запашного чаю та розказувати одне одному дивовижні історії про всіляких чудернацьких істот що ввижались у відблисках вогню. І ні в якому разі не засвічувати світла, адже зникне уся казка, що її так прагнуть дорослі потопаючи в рутині.
   Але містечко спало. Спало тяжким сном хворого, що не припиняється і не приносить ні полегшення, ні відпочинку. Спали сірі, спали білі, спали діти, яким це поки що було все одно. Дрімав буркотун Білл, спав, поклавши під голову долоньки, малюк Мо. Але у двох людей на душі було неспокійно.
   Том поклав кулак під голову. Все тіло ще ломило, і завтра знову треба вставати удосвіта. Він знав, що ще не робить нічого тяжкого але все одно втомлювався. Як йому казали із незвички. Він дивився у маленьке віконечко на небо. Там вирував вітер, у повітрі носилось щось неспокійне, тремтяче, чаруюче. Десь там, у затишному будиночку спав і його улюблений дядько. Але Том думав про дівчинку, яка щоразу крадькома слухала їх жарти та історії. Вона ще не виглядала такою зверхньою як більшість її ровесниць. І в її очах читалась щирість. Том не розумів, чому вона цікавила його. Він ніколи не мав справу з такими.
   У вікно хтось постукав. Том підірвався з ліжка. Неможливо. Віконечко було на другому поверсі ні дерев, ні будівель під ним. Озирнувся. Всі спали. Постукали знов. У вікні з’явилась рука в чорній шкіряній печатці і поманила пальцем. Том протер очі. Потім ще раз. Палець знову постукав у скло. Том тихенько взувся і прокрався до дверей. 
   Перед дверима стояла Тінь. Чорний балахон прикривав все, крім чорних шкіряних рукавичок, що було видно в рукавах каптура. Одна з рук манила до себе пальцем, інша тримала в руці запалену свічу. І попри вітер і бурю, що вчувалась у повітрі, свічка навіть і не думала гаснути. Сон химерної ночі.
   Том наче зачарований йшов і не бачив нічого.
                ***
    Ліс, найзвичайніший у світі осінній ліс грізно шумів, рокочучи про бурю, яку вчував у повітрі, про життєтворчу бурю, що ламатиме старі дерева, вириватиме їх з корінням торуючи шляхи у майбутнє. Бурю що несла тихі колискові, які співатимуть біля вогню, колискову, яка знає, що після тьми і бурі приходить ще тепле сонце, яке бринітиме веселкою на тремтячій, росянистій павутинці, що тепер буде під кожним листочком. Сонце яке зігріє холодний осінній ранок після останньої нічної бурі, після химерної ночі, змусить стелитись в’юнкий туман на вранішніх калюжках, а потім стелитиметься від самої змореної землі, що підставить буйну голову м’якому сонечку. І буде ранок, і буде новий день.
   Але поки що глупа, вітряна ніч, не минала, сповнюючи серце п’янких передчуттів невідомого. Враз, дерева зашуміли сильніше, віщуюючи щось незрозуміле їх столітній мудрості, появу нового і сильного.
   Том схаменувся на лісовій галявині. Попри вітер що завивав у верхів’ях дерев, внизу було затишно і навіть тепло. Але Том злякався. Він тільки тепер згадав фігуру у темному каптурі. І почув плач.
   Плакала дівчинка. Вона сиділа позад нього під деревом, умостившись між двома шматками стовбурів, що химерно зрослись. Сиділа обхопивши руками коліна і тихенько плакала. Том мовчки підійшов. Дівчинка затремтіла.
   – Не бійся! – Том підняв руку, в надії що дівчинка не побіжить. Не побігла.
   – Я боюсь.
   – Я теж боюсь. – Том сів поряд. – Мене причарував якийсь незнайомець я вийшов надвір і неначе заснув, а прокинувся тут.
   – Я спала в себе в ліжечку, і бачила уві сні  темну фігуру зі свічкою, вона манила мене пальцем за собою, і мені було зовсім-зовсім не страшно, а тепер я так боюсь. – дівчинка тихо хлюпнула носом.
   – Ну тепер нас двоє, нічого нам цей страшко не зробить.
   – Він і справді вам нічого не зробить.
  Діти синхронно повернулись на голос. Обоє трохи піднялись, взявшись за руки. Щербатий місяць крізь рвані хмари і дикі вітри кинув лишку проміння, освітдивши зблідле, рішуче обличчя під картузом, налякані оченята, дві кіски, рожеве платячко і банти. Сплетені, такі рішучі пальці.
    – Мій дорогий друг вам нічого не зробить. На моє глибоке прохання, він запросив вас сюди сьогодні. – руки у вишуканих шкіряних перчатках, між якими застигла трость, вказала на постать у каптурі. Свіча горіла, навіть яскравіше, ніж спочатку.
   – Нас не запрошували, нам страшно, ми спали і прокинулись, це ж кошмар, кошмар, Пісочний чоловіче? – голос дівчинки тремтів.
   – Вас запрошували. Ви єдині почули це запрошення і вам обом вистачило сміливості рушити у невідоме. Чи просто вийти за двері, чи просто не прокидатись, не так швидко, побачити, що буде, коли догорить свіча. – легенька, іронічна посмішка на вустах. – І невже вам ніколи не було цікаво, що було після того, як казка закінчиться? Що буде завтра, у справжньому завтра, без сірого, отруйного смогу, завтра із посмішками і радістю, завтра, де ми комусь потрібні?
   Діти притихли. Пісочний чоловік кивнув постаті у каптурі. На мить перед дітьми зармерехтів ліс, час, світло і тінь, білі круки розкручувал їх все сильніше у вирі спогадів і непрожитого часу, вертівся пісочний годинник …
   Чи бачив хто-небудь мрію? Тугу і сум, віру у все хороше, що завтра сонце встане з тої ноги, що люди усміхатимуться у відповідь, що затягнуте брудно-свинцевими хмарами небо вирине первозданною синевою, сповнюючи радісного збудження, змушуючи тягнутись до сонця. Не знаю. Але мабуть двоє дітей бачили, зберегли у двох серцях мрію. А дві мрії у двох серцях можуть перевернути світ.
   …Діти спали обійнявшись на галявині. Вони ще не знали, що їх батьки забувши про все, шукають їх разом, що закінчилась буря, сонце зігріло змерзле містечко, а люди усміхались одне одному. Для них існувала лише їх мрія, далекий недосяжний сон химерної ночі, гра шалених тіней. І був ранок і був новий день.