Моя перша учителька просила мене дати долоню. мені було лише шість.
Вона., щира і велика серцем росіянка з Сибіру - потребувала тепла моїх долонь.
Так і саджала поруч із собою, за учительський стіл. Я ніяковів, а вона вела урок.
Радомила, Леся, Оля і Станіслава, Яна - мої однокласниці, заздрили, і кпили - а я вже тоді лагодив їх, іноді доторкаючись мізинчиком до плеча. Знімав біль, втому і смуток.
Вони соромязливо дозволяли мені пошарудіти пальцями у їх малолітніх зачісках. Потім закопиливши губи, ійшли наводати марахвєт у сколошканих голівках.
Якось копирзлива і справжня галичанка здалеку, згадала через 10 літ, що хотіа не зацного режисера, а моїх долонь, які так владно і ніжно охоплювали всі її принади. і вже тоді - тоді наставало невідвротнє і бажане, але ж ці ласкаві руки, лапища, рученьки... тепер, через десять літ - прилітають ті мої руки із Німеччини. Німо-німеччини - некамінної. пам'ятаю...
І - Відьмонька, - та од плечика і носика у ластовиннячку - сувора і вразливо лагідна, вимоглива і прощаючо-терпелива, уся для поцілунку "од маківки й до мізинчика натруженої лапоньки" - кохана.
її я навмання назвав ДРУЖИНОЮ
і у доторках і у сперечанках - втілюється вона у ДРУЖИНЕЙКО...
усуттює і утілює ... і свариться-любится мені і собі, несподівано приходячи у скойку моїх обіймів із обіймів немоїх, і я воскресаю, розганяючи хмаровиння удаваних образ, бо вона - Дружина-Доля. Але - про руки, про долоні - вони уже її, на ловкому вигоні стегон, на щомісячному страждені лона у шовці звабливого животика. Воно так - животик, небесне утілення наших синів.
Чого жінкам та прагнеться синів?
згадую маленьку Єву - мені знайома медсестра Магда довірила її доньку на час чергування. Ми купалися голенькі у бурхливому Ізарі з гір, я вчив несвою доньку плавати, лежали на осонні - і я прикривав Єву своєю футболкою. І коли спантеличені поліцаї обзадачили мене питаннями - Єва прильнула до мене, репетуючи, що я і є її Тато. Вона вхопилася за мої руки спросоння - і поліцаям зробилося ніяково. Єва врятувала мене, нелегала, тоді від арешту. А я подумав, що воно і дійсно - чужих дітей не буває.
Думаю за малого козаченька моєї Дружиноньки. Такого несхожого на мене і на неї. Мислію доторк до його чорнявго чубчика. Бачу за ним образ його батька - і видається мені, що усі ми четверо узявшися за руки босоножимо сонячними прирічковими луками.
А шовковий животик Відьмоньки - уже ховає од спантеличених козаків нову зеленооку таїну.