Бути. Просто бути. Просвітленим. Майстром-дзен для себе.
Помічати це дивне осіннє світло. Пити тепло погожої днини, можливо останньої у житті.
Чути прохолоду землі, її темну вологу. Бачити коріння дерев, дивлячись на їх крони, як правдешній друїд. Ворожити на рунах, на житі, на висохлих квітах дере_ві_ю.
Юність свою помічати зором бічним у вітринах Санкт-Галлена, притлумленого дощем.
Щемно ловити вітер сіткою із волосся. Просом годувати синиць, бо журавлі вже, мабуть, полетіли. Та власне, ти їх і не бачив ніколи, а отже, якщо уже зовсім_теоретично
їх в твоїм світі немає...
Просвітління потребує щастя. Це як пальне для автівки чи літака.
Тому ти п'єш чай з медом і посміхаєшся солодко кутиками очей та вуст.
Дихаєш повільно-повільно, майже непомітно. Я бачив так смакували вино справжні гурмани,
так їв диню старий в Бухарі, так дивилася мама на первістка-сина, якого не мала надій народити...
Дитиною Божою ти приходиш у світ. Добре, якщо стаєш людиною_лялечкою_для_янгола,
яйцем для народженого двічі. Ким ти залишиш його після своїх перевтілень
по суті не так і важливо. Мамі всі діти кохані, аби лиш Любові дещиці принесли,
а краще лишили, Світ бо живий. Він не вмирає НІКОЛИ...