Бліде світло ліхтарів мерехтіло на мокрому асфальті. Було тихо, лише ледь відчутний вітерець бавився над серпантином. Мокрі гори висіли тяжкою громадою, неначе ожилий труп. Темні і непривітні, вони сильно виділялись на фоні шосе, що здавалось скелетом змії – суха асфальтна шкіра, натягнена на побілілі кості розмітки. Гори чавили своєю неприступністю, якоюсь мерзенною холодністю. Порвані свинцеві хмари на чорних небесах із хворими зірками вінчали пейзаж, обрамляючи його своєю неприкаяністю, хаотичною малярією і приторною привабливістю. Час для шаленства, час покинути усіх і летіти в нікуди, час летіти додому. Це була прекрасна ніч.
Вітер гудів у вухах. Щось стукало у скроні. Щось прекрасніше за біль, мерзенніше за правду, відвертіше за ненависть, болючіше за пристрасть. Шовковий шарф, намотаний на шиї, тріпотів, як чорне знамено. Волосся здавалось вогнем, що не встигав за холодною ніччю, бушував хвилями і летів під порвані хмари, руйнуючи ніч, спалюючи все за шаленим летом.
Нога у лакованій чорній туфельці на підборі тисла все сильніше. Зіниці здавались безоднями. В’яла посмішка, легка іронія, тінь тонкого сарказму, і просто милі зубки – все застигло і закам’яніло. Крапельки осідали на склі і вустах. Холодно. Синє плаття не гріло, але руки, що стискали кермо були гарячі і впевнені. Стрілка давно пішла за обрій, шукати світанок. У скронях стукало все сильніше, вилиці горіли на вологому вітрі.
Розмітка пролітала перед склом, неначе біле доміно, з якого склали дорогу, а тепер порушили і вони лягали один на один, торуючи стежку у вчора. У прожиті смарагди, що розсипались. У побляклі топази, що розбились і застигли в небесах. Бліді ліхтарі кружляли, блякло освітлюючи життя і ніч. Скелет змії здавався тілом черва, що стане метеликом і злетить із землі, до мрії і ясності. Але над цим усім висіли гори, іх мокра і холодна, кам’яна суть не хотіла відпускати метелика до мрії. Могли відпустити лиш в небеса, обніматись із рваними хмарами, летіти в останньому шаленстві туди, куди не долітають.
Іржавий скрегіт шкірою змії. Світ закрутився і здійнявся, як побитий птах, до омріяних обріїв. Не було навіть крику. Але був страх, були пісок на зубах, була багряна пелена на очах. Порвані сухожилля заплутались в іржавій арматурі, застрягла між уламків бетонних плит. Вогонь тепер горів сильніше навіть не палячи і не палаючи, горів криками і димом. Більше не стукало у скронях. Як холодно. Горять вилиці. Шовковий шарф розсипався тілом, як ажурний саван. Тільки пальці перестають судомно стискати кермо, відпустивши мрію в ніч, що палала нічим, бушувала і розгоралась із кожним подихом, лише незнайомі обличчя миготіли і згорали в полум’ї ночі, чудової ночі, холодними краплями осідаючи на вустах.