Тема про зв'язок часу і простору, – хронотопу, – людського буття, культури є практично невичерпною філософською, безпосередньо – соціально-філософською темою. Темою історичного спадкоємства, зв’язку традиції та новаторства, наслідування, – або ж: не наслідування, – поколіннями прийдешніми кращих, – або ж: гірших, – надбань поколінь минулих. Адже це так зрозуміло: саме від системи такого спадкоємства напряму залежить: чи має місце прогресивний поступ суспільства, а чи воно, суспільство, свідомо виштовхується у культурне позачасся, занурюється у історичне безпам’ятство, розміщується у системі координат, умов та детермінант, які зумовлюють його гарантоване здичавіння, звиродження: економічне, соціальне, моральне, духовне etc. Себто: розвиток не в режимі творчості, але в режимі звиття. Себто: дегенерації та здрібніння. Визначниками звиття є потворність, зло, шкода та лжа. Визначниками творчості: краса, добро, користь, істина. Нині бал править звиття. Сьогодення – тому яскраве підтвердження.
…Хто з нас, вас, них не задається питанням: «Що відбувається? Зі мною, з тобою, з ними, з країною, зі світом?» Всі задаються. Але значно менше людей, включно і з немалою частиною нотарійно завірених суспільствознавців та людинознавців здогадуються, а тим більше – знають, що на це питання, питання про сутність теперішнього, сьогодення, сучасності не відповісти істинно, не відповісти адекватно, не відповісти на рівні сутності, а не видимості, гадки, міфа, ілюзії, фентезі і т.п., якщо: а) не знати, що з нами відбувалось; не знати, – притому, не в режимі хвали, я чи то хули, але: не знати істинно, своє минуле; б) не знати, що з нами повинно відбуватись у відповідності з дією законів, законів історичного поступу, що вони, завдячуючи такій властивості наукового (підкреслюю: наукового, а не до, – поза, – чи антинаукового) пізнання і знання, як антиципація (випереджаюче відображення) дозволяють нам бачити науково-теоретичними «очима» те, що закрито поки що часом і простором: майбутнє.
І лише знаходячись в подібній логіко-гносеологічній ситуації: маючи змогу мислити сучасність, сьогодення як здійснювану діалектичну суперечність, як відношення протилежностей однієї сутності: вдячної та адекватної пам’яті і базованого на науково-бездоганних засадах проекту; минувшини і майбуття у складі однієї сутності – сучасності (згадаймо Г.В.Ф. Гегеля: «в сутності все – відносне») можна розраховувати на наукове, істинне, сутнісне осягнення феномену «сучасність». Зрештою – переконливо відповісти, – собі і людям, – на питання: що з нами відбувається?
Ну а далі: лаштувати життя, достойне людини, людей, людства. Лаштувати його, базуючись на засадах істини, користі, добра і краси, себто на засадах єдино достойного людей (кожного, багатьох, всіх) типу: на засадах дійсного гуманізму. Дійсного гуманізму, сущого в формі практичної всезагальності. Дійсного гуманізму, що він – здійснюється.
Але ж всезагальність як така і практична всезагальність – ближчим чином, складається з безкінечного багатоманіття одиничних, унікальних, неповторних, сказати б: ексклюзивних форм буття. Наявних форм буття соціальної реальності та дійсності.
Оскільки нинішнє поважне зібрання, –– людинознавчі читання «Гуманізм. Людина. Пам’ять», присвячені світлій пам’яті Валерія Григоровича Скотного – доктора філософських наук, професора, багаторічного, – незмінного, – ректора Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, одного з найбільших та найближчих (ще зі студентської нашої пори) моїх друзів, то кілька слів про творчість у формі одиничності, заломлену крізь конкретну особистість. Себто – про персоніфіковану творчість. Суб’єктом якої був В.Г. Скотний.
Не буду (лапідарний жанр тез того не дозволяє) давати розлогий та детальний життєпис Валерія Григоровича. Лише – кілька моїх штрихів-споминів його долі уже на посаді ректора тоді ще інституту, а потому – університету ім. Івана Франка.
Він був одним з перших ректорів, обраних колективом, а не призначених «зверху». І це складало предмет його особливої гордості. Для нього це було над усе: що люди подумають, що люди скажуть, як люди зреагують. А він був дуже гордою людиною. І при цьому – геть зовсім позбавлений гордині. Його було багато. І тіла, і душі, і духу. Такі люди по визначенню: щиродушні та благородні. В нього було абсолютне почуття гумору. Як пристойний, – свого часу, – боксер, він добре знав, що є спортивно, а що є ні. І – трепетно того дотримувався по життю. Вмів тримати удар. І при тому – мав дуже чутливу та вразливу душу. Як колишній військовий моряк, – старшина першої статті, – знав, що таке чоловіче братство. Був справжнім чоловіком. Мужчиною. Мужиком. І він щедро ділився з людьми всим тим, що мав. З друзями, з колегами, з рідними, зі студентами, зі своїми, з чужими. Добром, знаннями, досвідом, принциповістю, креативністю, працьовитістю, строгістю, суворістю та безкомпромісністю там, де це було доречним та необхідним. Не мені розповідати франківцям-педагогам, яких кількісних та якісних, – у векторі поступу, – змін зазнав за цей час, – за час його ректорства, – дрогобицький виш. Але я з абсолютною переконаністю, – дивлячись на постановку, зокрема, науково-дослідницької роботи в ДДПУ ім. Івана Франка, можу стверджувати: провінційність – то є не географічний визначник та вимір. Можна бути закінченим хуторянином та провінціалом від культури в Києві, а чи ж то в Парижі – і справжнім інтелігентним науковцем, благородною, шляхетною людиною – в Дрогобичі. І доклав до того своїх зусиль немало – Валерій Григорович. Особливо це справедливо відносно філософії – тієї справи, на якій він так розумівся, та в якій так кохався. Гірко, невимовно боляче те казати: був, зробив, доклав, кохався. Бо міг би ще зробити дуже немало. Але: є діти, є внуки, є колишні учні, є колеги-побратими. Зрештою – є пам’ять. Добра. Вдячна. Вічна.
Значить, Валерій Григорович – з нами. Значить стиль життя: перманентна устремленість вперед і вгору; творчий неспокій; життя як вічний проект і його здійснення – то і є наша пам’ять про цю прекрасну людину. А для мене – ще і як про надійного, прекрасного друга.