Дощ. Диво води, що падає з неба. Мабуть немає дощу, якого я б не любив. Він ніколи не буває однаковим.
Під нього гарно засинати, коли ти малий і спиш влітку на горищі в запашному сіні, бо в твоїй кімнаті пофарбували підлогу.
Після нього особливо приємно нюшити квіти, вмочаючи носа в його краплини. Він закручує твої кучері, напуває верби, народжує веселку.
Теплий дощ бабиного літа. Остання гроза. Перші важкі краплини. Багатогодинне соло вітру в кронах сосен і дубів, дрібне стакатто на широкому підвіконні мансарди, гул потужних потоків у мідних ринвах.
Дощ во спасіння душі, що черствіє в соціальних сітях світу цього...
Післядощів'я. Тепле. Миле. Запашне. Хочеться пити тебе, як каву: маленькими ковточками. Тішитися твоїм смаком. Зачудовано дивитися на краплини твої, що зависли в павутинні. Іти по мокрій, пружній хвої. Бачити молоденькі голівки маслючків, які визирають на світ божий то тут, то там. І не зрізувати, не зривати. Хай ростуть собі. Нащось все це комусь потрібне...