ОПОВІДАННЯ: «ВЧИТЕЛЬКА»
© Автор: Галина Іванівна Самойленко
Дата завершення твору: 11.07.2012
Оля навчалась в двох школах: до восьмого класу у найкращий в місті, зразковій школі №1, а до випускного — у новозбудованій школі №3, що з’явилася прямо на подвір’ї її дому. Вона сама вговорила мамцю перевести її, бо намріяла, що новий клас, нові шкільні стіни і вчителі — це якась неперевершена пригода, інший світ і свіжий подих, словом, — повна райдужна свобода від одноманітності.
І ось завітна Ольчина мрія справдилась. Пурхаючи на крилах від щастя, вона летіла з букетом ромашок на святкове перше вересня. Її відчуття та емоції струменілися джерелом, нові однокласники були гарні й цікаві, нова школа — величезна, шумна і жива, а нові вчителі наче добрі і не погані, правда, окрім одного, як Оля зрозуміла потім.
Тамара Григорівна була дуже зла і нервова жінка. Її алгебра кожен раз розпочиналася з гарячкових, судомних випадів й обвинувачень класу в тому, що всі учні — чужі діти, яких вона, незрозуміло чому, має виховувати. І це в той самий час коли власних дітей вона не в змозі прогодувати на мізерну зарплату вчителя. Важкі її зриви завжди віднімали більшу частину занять і тривали всю першу чверть навчального року. А коли чверть наблизилась до завершення, то директор раптом дізнався, що всі діти в школі №3 як на підбір тупі. Ну ідійоти просто! Всі як один! Тоді по школі був об’явлений надзвичайний стан і по всіх класах терміново були проведені батьківські збори. І як вихід з надзвичайної ситуації, було безапеляційно проголошено сумісне рішення директора і Тамари Григорівни:
«Для всіх учнів школи №3, які вивчають математику, алгебру і геометрію
офіційно і примусово призначити обов’язкову вечірню продльонку.
Крапка».
Оля була збунтована і пригнічена. Продльонка — це після уроків ще повних три години суцільної алгебри, алгебри, алгебри. Оля міркувала і дивувалася: ну як таке могло статися, що вона, старанна учениця й улюблениця вчителів зразкової в місті школи №1, раптом, в єдину мить перетворилася на одного з тисячі «тупих ідійотів» зі школи №3 — тих, що не вміють скоротити алгебраїчну дріб, побудувати графік квадратичної функції і розв’язати ірраціональну нерівність чи логарифмічне рівняння? Що відбулося? Чому несподівано їй знадобилася додаткова продльонка? Вона замислилась над питанням і, раптом, згадала Софію Георгіївну, — талановиту, харизматичну і захоплену вчительку математики зі школи №1, яка за своєю натхненністю і своєю знадливістю була схожа на видатного вченого із Росії — Софью Ковалевську. Згадала як піднесено і цікаво вона розповідала їм про раціональні та ірраціональні алгебраїчні вирази, про лінійні нерівності з модулем, та як не було ані жодної секундочки, ані жодної хвилиночки коли б вчителька заговорила з ними про щось інше аніж про свою улюблену і божественну математику. Порівнявши все, Оля раптом усвідомила, як професійно, як відповідально Софія Георгіївна викладала їм шкільну програму. І лише тепер зрозуміла яку величезну зробила помилку. Сама зробила! І від жалю й гіркоти засумувала за школою №1.
Настав день клятої продльонки, але Оля зовсім не мала бажання туди йти і тому на уроці уважно-преуважно слухала Тамару Григорівну, не упускаючи ані жодного її слова, ані жодного її жесту і намагаючись зрозуміти весь матеріал повністю. Але знання давалися важко і багато лишилось питань. І тому у вечорі вона сумна і невпевнена прийшла на заняття. А там вже у повному складі зібрався весь клас. Оля тихесенько сіла за парту і почалися вчення.
На початку всі мовчки слухали докори вчительки про те, що продльонка, як додаткове репетиторство учням, їй не оплачується, бо не передбачена в навчальному навантаженні, і що створили її лише по школі № 3, з причини крайньої їх тупості, і що в той час як власні діти вчительки сидять вдома без нагляду, вона за якесь незрозуміле «спасібо» навчає чужих недоумків. Оля слухала це і думала: та й дійсно, морально-психологічна атмосфера постійних істерик вчителя в класі і школі, щось зовсім не схожа на атмосферу здорову. А коли моральні тортури завершилися, Тамара Григорівна врешті згадала про алгебру. Грізним поглядом оглянула клас, зібралася із думками і в другий раз приступила до роз’яснень ранкового уроку. І тут відбулося диво-дивне. Раптом … … О-о! Як ясно … О-о, як логічно, як гармонійно і зрозуміло вона почала викладати теорію алгебри! О! Яке дивне перетворення вчителя! О, чудо-чудне! Благословення! Оля відчула приголомшення і їй здалося на мить, що Тамара Григорівна раптом стала схожою на зразкового математика Софію Георгіївну зі школи №1. І тут вона второпала весь фокус-покус продльонки і меркантильне бажання вчительки — справжню причину надзвичайного стану по школі №3. Але ані трохи не засмутилася, бо була абсолютно впевнена, що особисто її це вчительське бажання не торкнеться і жодним чином, бо Оля ж ніколи, бо Оля ж ніколи-ніколи-ніколи не мала проблем із навчанням. Слухаючи ясно-зрозумілі роз’яснення, вона у дві секунди второпала весь урок і знайшла всі відповіді на свої питання. А за кілька хвилин вже вирішила задачу на екстремум, знайшла невизначений інтеграл функції і розв’язала симетричну систему рівнянь. Першою здала зошит на перевірку, отримала оцінку відмінно і весело побігла додому. А в вечорі безтурботно розказала своїй мамі, що нічого страшного в тій продльонці немає і що навіть краще коли слухаєш матеріал вдруге.
Вранці Оля знову уважно-преуважно слухала Тамару Григорівну і, напрігши розум, намагалася осягнути весь урок з першого разу, але в неї знову нічого не вийшло. І у вечорі все повторилося: моральні приниження учнів, ясно-зрозумілі роз’яснення алгебри, правильні рішення завдань і перевірка зошиту. Але тільки тепер їй поставили нижчу оцінку — четвірку, мотивуючи тим, що сьогодні вона витратила більше хвилин на розв’язання задач.
Наступний день теж не став виключенням, Оля знову прийшла на продльонку і стріла під аудиторією чималеньку чергу батьків більшості своїх однокласників. Вони тихесенько про щось шепотіли, несміливо виглядали з-за дверей Тамару Григорівну, і кожен тримав або невеличкий красивий пакетик, або повно набиту торбинку. А вчителька, явно бачачи їх, демонстративно до них не виходила, бо із важно-преважним виглядом заповнювала класний журнал. Оля увійшла в аудиторію, усілася за парту і, мовчки, як всі чекала. Час спливав і спливав, а Тамара Григорівна і не думала розпочинати заняття. Нудячись, учні почали спілкуватися, й створився невеличкий гул. І тут як грім прогримів крик вчительки: — Не заважайте мені працювати! За яке таке «спасібо» я повинна губити свій час і надавати вам репетиторство? Я власних дітей залишила без нагляду, а з вами повинна сидіти. За яке «спасібо», питаю у вас?
І в цю саму мить відчинилися двері і з’явилася зграйка батьків з винувато-наляканими очима.
— Тамаро Григорівно, а ми як раз з приводу цих питань. Приймете? Можна?
Тамара Григорівна, тримаючи грізність і зверхність погляду, повела їх в хімічну лабораторію, яка була поряд, і, увійшовши із ними туди, глухо-наглухо зачинила двері. А вже через пів години всі вивалились звідти пусті і вдоволені, — вже без торб і пакетиків і радісно сміючись. Кожен з батьків підморгував власній дитині, мов «дивись тут, слухай Тамару Григорівну», винувато прихилявся, прощаючись до вчительки, і виходив. Врешті вони розійшлись, а в класі знову почалася продльонка. Як і завжди Оля вислухала роз’яснення, швидко вирішила всі завдання і пішла здавати зошит на перевірку. Але сьогодні Тамара Григорівна проголосила їй «червоне стоп».
— Нєвская! Поки не завершу свої власні справи, перевіряти твій зошит не стану. Тому сядь і чекай коли буду вільна.
Оля обурилася, але вернулась за парту і мовчки чекала сорок хвилин. А коли вчителька звільнилася, знову з’явилась до неї зі своїм зошитом. Але Тамара Григорівна знову вибухнула емоцією і грубо принизила її перед всім класом: — Нєвская! Тобі потрібні спеціальні роз’яснення? То ж слухай. У мене регламент: з початку я всім розказую матеріал, потім допомагаю тим учням, чиї батьки піклуються про знання своїх дітей, і лише потім перевіряю правильність рішень завдань. Тому сядь і чекай. Сьогодні твій зошит перевірю останнім.
В класі почулося єхидне хіхікання трійочників. Оля залилася краскою. Їй кортіло встати і вийти з аудиторії, чи грубо відповісти вчительці. Але вона пам’ятала, що мати їй в будь-якому разі забороняє проявляти гонор відносно до старших. В такій ситуації це було і несправедливо, і безглуздо, але Оля мужньо витримала образу. А з Тамарою Григорівною відбулася дивна переміна: вона раптом мухою закружляла навколо тих учнів, чиї батьки подарували їй торби. Люб’язно нахвалювала їх, гладила по голівці, всміхалася їм. А коли зрозуміла, що з окремими діло вкрай туго, почала роздратовано скалити рота. А потім і зовсім на них визвірилась: — Для декого з вас візити батьків будуть частими.
О п’ятій вечора всі розійшлись. Оля, надута як сич, зирилася у підлогу і мовчки сиділа за партою. А Тамара Григорівна, зла як Яга, заповнювала Журнал відвідувань продльонки батьками та учнями і мовчки сиділа за вчительським столом. Врешті о пів шостого вона вицідила: — Нєвская, давай зошит.
Оля підійшла, віддала зошит і відвернулася до вікна. Долаючи злість, вчителька вимовила: — Прийдеш додому і скажеш матері, що репетиторство коштує плати. Продльонка — це додаткові заняття з вами.
Та переказувати нічого не довелось. В цю мить схвильована мати вже й сама прибігла до школи розшукувати свою доньку. І відбулася конкретна розмова дорослих по суті із запитаннями мами до Олі відносно бачення нею справжнього змісту уроків і репетиторства. Після тих переговорів Ольга Нєвська й жодного разу не з’явилася до так званого «вчителя», бо вчителем Тамару Григорівну вона більше ніколи не вважала.
-------
Лунав останній прощальний дзвоник. Свято потопало в білих дівочих бантах, рожево-голубих повітряних кульках та червоних стрічках із золотими написами «Випускник школи». Всі були радісні, щасливі, усміхнені, та обговорювали як святкуватимуть цю першу головну подію життя. І лише Оля відреченим, спокійним поглядом дивилася на заключну промову директора, на останні удари шкільного дзвоника, на обличчя своїх однокласників і … Вона згадувала як дехто з цих учнів все свідоме шкільне життя ледве-ледве навчався на трійки, але … Але сьогодні в їх атестатах, в графі «алгебра» виблискували «тверді» проплачені четвірки. Оля знову і знову вдивлялась у свій атестат, але … Але в ньому знову і знову, незмінно майоріла жирно-крива, принципова трійка.
Сьогодні, на самому порозі в доросле життя, на основному святі випуску у самостійність, вся гордість і перший головний документ життя Ольги Нєвської були назавжди брутально спаплюжені.
ЕПІЛОГ
Пройшло багато років, майже ціле життя. Соціалістичний устрій відійшов в історію, а ринок повністю охопив економіку країни. Тамара Григорівна вже давно покинула школу, залишивши професію викладача, і, збудувавши кіоск на ринку, продавала зубні пасти та лосьйони для гоління. І, між тим, була абсолютно і повністю щаслива, бо всяк день мала реальну живу копійку. А Оля трохи-потроху вчилася: з початку в училищі, потім в інституті, далі в магістратурі, а потім стала здобувачем наукового ступеню кандидата наук і часто відвідувала науково-практичні конференції. Одного разу, в конфененц-залі вона слухала пленарну доповідь поважного доктора наук і, раптом, згадала свою найкращу вчительку математики Софію Георгіївну і подумала: авжеж, уроки шкільного радянського вчителя були на рівні висококласної доповіді вченого. Оля відчула легку ностальгію і дежавю. На її обличчі з’явилась ледь помітна печальна посмішка. Вона думала: ах! ну як я могла тоді втратити все і проміняти рідкісну святість таланту на звичайного торговця папірцями? Як? Ну чому, ну навіщо торговці за суттю йдуть у храми освіти і науки — туди, де гроші апріорі не можуть бути головною цінністю? Оля дивилася в свою доповідь з тезою філософа Григорія Сковороди: «людина лише тоді може стати щасливою, коли обере собі споріднену працю — таку, що буде відповідати її справжній суті, її справжній людській природі» і, раптом, у її подумах промайнув кіоск із зубною пастою та лосьйонами, вона подивилась крізь вікно на безкрайнє небо і щиро від серця подумала:
будьте щасливі, Тамаро Григорівно! Будьте щасливі!
-------
"ПОВЕЛИТЕЛЬ ДУРАКОВ"
http://www.youtube.com/watch?v=lyClvvnnxNQ
Жорж Брассенс (1921 - 1981)
(перевод с французского Рахели Торпусман)
http://spaniel90100.livejournal.com/30460.html
ПОВЕЛИТЕЛЬ ДУРАКОВ
Власть его изрядно сильна
Всюду и во все времена.
Он царит во веки веков,
Повелитель дураков.
Он спокойно спит, паразит,
Ничего ему не грозит.
Он царит во веки веков,
Повелитель дураков.
Я, и ты, и вы, и они -
Все идут послушно за ним.
Он царит во веки веков,
Повелитель дураков.
Прижимая к сердцу коран,
Может шаха свергнуть Иран.
Но царит во веки веков
Повелитель дураков.
Иорданского короля
Можно отогнать от руля.
Но царит во веки веков
Повелитель дураков.
Африканский царь Бармалей
Может получить пенделей.
Но царит во веки веков
Повелитель дураков.
И испанцы могут решить
Генерала Франко свалить.
Но царит во веки веков
Повелитель дураков.
Как ни крепок Англии трон -
Может, завтра рухнет и он.
Но царит во веки веков
Повелитель дураков.
И во Франции с давних пор
Все мы помним про термидор.
Но царит во веки веков
Повелитель дураков.
Читать и смотреть видеоматериалы полностью: http://h.ua/story/362825/#ixzz2OTR6AaJq