Моїй Польці
Ну ось, ти поїхала...
Ти вже за кордоном, а я - ще тут: чекаю, коли ти повернешся, щоб теж незабаром поїхати, - теж за кордон...
І знову - вже не зідзвонимося, тому що залишиться тільки листуватися ВКонтакті, і мені - дивитися твої фотографії...
Часом починаю замислюватися над тим, що боюся упустити тебе. Що зникнеш, розчинишся в метушні днів і нескінченному потоці моїх знайомств, дозволиш цьому потоку накрити тебе з головою, і - потонеш...
А я - ніколи не почую більше твою посмішку в трубці, твій спокійний голос... Голос, від якого віє заспокоєнням, і хочеться відвезти тебе далеко-далеко, де будемо тільки ми удвох, - де будемо тільки ти, я, Бог, і західне сонце: величезне, червоне... Де буде тільки ледачий шелест літнього листя, і твоє дихання поруч... Я мовчатиму, нарешті, а ти - говоритимеш...
А я - слухатиму: все-все, що ти говориш, що хочеш сказати, і про що сказати ще не наважуєшся... Слухатиму усе це, упереміш з пташиним співом і твоїм диханням, і - мовчатиму, нарешті...
А іноді думаю: "Славчо, ну і марення ж ти мрієш! Опритомній! Ти зовсім не знаєш її.".
І сам же починаю заперечувати собі: "Ну і що? Ось і дізнаватимуся...".
"А в чому сенс? Що ти хочеш від неї"?
"Що хочу?... Н-ну... не знаю... Просто дивитися на неї... Милуватися...".
"І УСЕ??"? - єхидно запитує моє друге Я.... І мені стає незручно перед ним, тому що я розумію, що мені нічим заперечити йому, воно праве: хоч і не на даний момент, але...
Воно повергає мене в розгубленість і безглузде почуття беззахисності перед самим собою, перед ним: цим Я... Це як бути абсолютно голим у величезній кімнаті, меж якої не видно, тому що крихітна свічка на підлозі перед тобою - освітлює лише певний простір... Ти - голий, і для когось абсолютно видимий, і цей хтось дивиться на тебе з темряви, вивчаючи кожну складочку твого тіла, обмацує поглядом тебе скрізь, і ти відчуваєш ці доторки поглядом, але звідки вони йдуть, і що чекає на тебе - не знаєш...
"Хто тут"? - хочеш крикнути ти. Але щось в останню мить здавлює тобі горло, тому що ти раптом з ясністю усвідомлюєш, що більше всього на світі в цю мить боїшся лише одного: почути відповідь...
І ти мовчиш...
Мовчиш, дивлячись на вогонь свічки, шукаючи в ній забуття... Шукаючи в ній спосіб забути про свою голизну, про свою беззахисність перед лицем темряви, з якої ти вихоплений цією ж свічкою...
"Будь ласка, не став мені запитань, на яких у мене немає відповіді," - боязко прошу я своє друге Я...
"Мені ще треба визначитися," - пояснюю я йому, і воно сумно і з розумінням замовкає, залишивши мене в спокої...
"Я знаю, ти хочеш запитати: з чим саме я хочу визначитися, - адже вірно"? - продовжую я.
"Угу," - відповідає воно, поглянувши на мене...
"Я не можу відповісти тобі на це питання...". - зітхаю я, і воно теж зітхає...
"Я не кваплю...". - шепоче воно одним лише ледве вловимим подихом...
Ти - у Білорусії... А я - тут...
Іноді я думаю про те, що боюся тебе упустити. Я не упевнений в тому, що ти - саме Та, Єдина, що потрібна мені. Не упевнений, чесно...
Але і не бачу причин, щоби не дзвонити тобі, коли мені хочеться знову почути твою посмішку... Просту, спокійну... Коли виникає почуття затишку, і хочеться мовчати ось так, і усе...
Я не знаю, чому пишу тобі листи не в ОП, а ось сюди, на огляд усім. І ти читаєш разом з усіма... І тобі нічим заперечити, ти мовчиш...
Можливо, тому, що мені здається, що ти все одно не любиш відповідати на листи...
Ти сказала, що я занадто швидко прив'язуюся до людей.
Так, ти права...
Я відповів тобі, що, коли приходить час розлучатися, то розлучаюся легко...
"Легко"? - перепитало моє Я, коли ми поклали свої трубки.
"Так, а що"? - відповів я йому, заінтригований питанням.
"Ти хочеш мені нагадати випадки, коли це було не так"? - запитав я його, і став колупатися в пам'яті... Воно мовчки спостерігало за мною... Потім стало витягувати фотографії людей, яких я впускав у своє cерце...
"Подивися, чи залишилося від них що-небудь в серці твоєму? Чи усе чисто виметено-вичищено"? - запитало воно.
"Ні, звичайно... Я і не збирався ніколи прибирати після них...". - відповів я йому.
"Отже, вони усі - в твоєму серці, натовпом"? - запитало воно.
"Ні, не натовпом... А просто - частинками... Ніби як просто сувеніри залишили після себе... І трішки болі... І розради... багато... і пам'яті про цю розраду...".
Я не знаю, що сказати тобі... Я знаю тільки одне: що ніколи не пошкодував про те, що швидко прив'язувався до когось; ніколи не пошкодував про те, що подарував комусь частинку себе, - наскільки зміг багато, наскільки встиг...
Місця в моєму серці не зменшилося: в нім, як і раніше, просторо. Багато людей в нім. Цілий світ! І місця багато ще залишилося...
Напевне, воно - більше, ніж світ...
Чи вистачить в нім місця для тебе?
А скільки місця ти хотіла б зайняти в нім, скажи?...
Братіслав Лібертус
травень 2011
Твір можна коментувати також на:
І.юа (Блог) http://blog.i.ua/user/3492721/705298/
ПЕРЕКЛАДИ:
з російської:
ВІДГУКИ
Ох, и классно ты пишешь. Это я тебе говорю как человек, одинаково хорошо знающий и русский, и украинский язык. Действительно, здорово. Удачи! С уважением, Геннадий. Геннадий Хлобустин 12.05.2011
Братис, я тебя поздравляю:))) получить рецензию от такого Автора, да такую лестную)))везет...некоторым...(правда, это лишний раз подтверждает и мое мнение о твоем творчестве и мой выбор тебя, как избранного, круто!) Успехов!"завидующая" Ириника:))) Несущая Мир 13.05.2011
КОНКУРС ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ http://proza.ru/2011/09/20/1025 Долучайтеся, дорогі пані та панове :) Василина Иванина 25.09.2011