Знаєш, ти будеш сміятися, –
ще рік чи два тому
я ненавиділа
парочки в парку, що буквально приклеювалися одне до одного
безсоромними вустами,
ловила ображеним поглядом їхні пальці пожадливі,
їхні очі під поволокою пристрасті,
від слів їхніх смішних плювалася –
уті-путі, троянди-сопельки,
та, як дулю в кишені,
ховала дитячу заздрість:
чому – не я?
Вже і не вірится, що так було, що то була я -
глупа, скривджена долею, недолюблена жінка-невдаха
Так було, але більше не буде,
бо сплелися пальці, бо переплелися душі,
бо ми з тобою одної крові,
бо сяйво кохання уже не сховаєш,
бо ти прилітаєш до мене вранці
і не зникаєш в останніх проміннях сонця,
бо ти і є моє сонце, мій місяць, мої зорі,
моє море і твердь, яку не здолає
ніхто ніколи!