Часом бувають дні довгі й важекеленні, ніби стара дублянка,
Що до землі зимної припечатують
І не дають дихнуть,
Ні голови підвести,
Дні, безконечні, ніби віки-роки,
Коли напомацки
Шукаю
Твоєї міцної
Линви,
Твоєї руки
У лабіринтах снів,
Як мишка лабораторна
Повторно проходжу маршрут
Спіралі, тори, стрічка Мьобіуса
А потім бац: на переднім сидінні
В автобусі, який знову везе мене туди,
Де найменше бути хочу...
Бо там немає тебе, а значить знову брукуватиме кисню,
Тож я знову зависну в чататах на FB чи Вконтакті,
Затираючи клаву до дір, пишучи мужчинам_жінкам_дівчатам,
лише би не відчувати Торрічелівої порожнечі на місці
серцевої чакри чи solar plexus, яка надсилає
в неозорий Всесвіт поклик про порятунок SOS,
бо кінчається прана в моїх балонах,
бо без тебе я захолону,
непотрібна нікому в трьох світах Снігова Королева...