Давно це було, чи не було зовсім. Знаєте, як воно буває: хтось збреше, а хтось повірить да перекрутить цю брехню так, що навіть той хто перший збрехав своїй брехнi не впiзнає.
ВЕРСИЯ
Доки ми всі жили в Радянському Союзі, в Закарпатському краї, майже біля кордону з Угорщиною на маловідомому притоці річки Латориці, що протікає в карпатському лісі неподалік від Батьово, ближче до Мукачево, в розгромленому колись таборі Романа Шухевича, у відомстві КДБ була організована школа-інтернат.
Її почали формувати ще з 1958 року, коли безвідповідальні елементи жіночої статі, після міжнародного фестивалю молоді в Москві, народили діточок негроїдного образу і подоби. Найчастіше горе-матусі самі, ще в пологових будинках, відмовлялися від цiх плодів своєї скороминущої фестивальної любові, але були й такі, яких доводилося і обдурівать, оголошуючи, що немовля народилося деффектівним і померло.
Потім інтернат поповнювався вже не так інтенсивно за рахунок портових повій Владивостока, Архангельська, Риги, Талліна, Калінінграда, Ленінграда й Одеси. Але все ж таки поповнювався і вирощував для потреб країни досвідчених шпигунів, які найчастіше засилалися в слаборозвинені куточки нашого соцтабору.
Останнє найбільше надходження вихованців було після Московської олімпіади-80. А саму інвентаризацію і модернізацію провели, коли після Брежнєва до влади прийшов Андропов, але не довго музика грала ...
24 серпня 1991 Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави.
Доки новоспечене українське керівництво розбиралося що до чого, органи російської держбезпеки, в терміновому порядку, змушені були евакуювати школу-інтернат. Де тепер повинна була розташовуватися ця школа - сказати не можу не тільки тому, що інформація засекречена, але й тому, що план евакуації був зірваний.
План евакуації був зірваний безпосередньо самими вихованцями за рахунок халатності виконавців даної операції, які недооцінили специфіку довіреного їм контингенту. До станції Мукачево, де для дітей вже стояли три сформованих вагона, які повинні були причепити до Будапештського складу, що направляється до Москви після митного огляду, екскорт автобусів не доїхав. Провал операції засекречений досі і куди поділося така кількість дітей африканської зовнішності також нi кому не вiдомо.
Так чи не так, але саме ця версія появи в нашому місті чорномазого безпритульного Сашка, небезпідставно бродила в розумах добропорядних панів. Він, хоч і нікому не заважав, але був швидше більмом на оці нашого суспільства, ніж його прикрасою.
Самі розумієте делікатність даної ситуації: а раптом у цього явища зовсім непривабливе пояснення, як наприклад таке, що нагуляла одна з місцевих баб на боці ублюдка, та й кинула під паркан? - Ось не приведи Боже! Щоб власною мовою вдавитися тому, хто таке ляпне!
ПРИБУДОВАНИЙ НА ПОСТАЧАННЯ
Люди в нашому місті добрі. Під парканом хлопчиськові померти не дали, не всі недоїдки собакам згодовували, дещо і йому перепадало. Знову ж собаки наші його любили і взимку, в люті морози пускали до себе в будку.
Ось так Сашко в нас і прижився, так і ріс сам по собі не доглянутий, але тихий і не шкідливий. Наші хлопчаки його деколи відловлювали і били, але не на смерть, оскільки він був прудкий і зазвичай вчасно викручувався і тікав.
Так і далі б йшло, але сталося єдиною доньці директора міського гастроному, в розпал шкільної дискотеки, вискочити на ганок чорного входу, щоб підтягти колготки і поправити зачіску. Тут-то їй наш Сашко з розсіченою бровою і розбитим носом і підвернувся.
Анжелка довго не просторікувати - схопила хлопчиська в оберемок і притягла додому. Вдома ні хто не здивувався. Вона і раніш носила додому блохастих недотопленних кошенят з цуценятами, а тепер дівчинка підросла ...
І що з ним робити? - Запитала розсерджена бабуся.
- А нехай батька про його постарається. - Незворушно заявила Анжелка.
Микола Микитович довго потилицю шкребти не став - прилаштував хлопця в пункт прийому склотари при гастрономi з проживанням та харчуванням, призначив йому пенсіон, копійку з кожної пивної пляшки і півкопійки з інших скляних одиниць.
Сашко в цьому закуточке розцвів швидко. І всі були задоволені. Пропали намазолівшіе людям очі таблички з написами "тари немає" і "пішла на базу". Прийом склотари вівся цілодобово.
Несподіваний успіх підприємства дозволив розширити бізнес і вже через три місяці пан Галицький уклав договір на поставку розливного та пляшкового пива з Ужгорода, переобладнавши Сашків пункт прийому в пивній прилавок при якому по колишньому приймалися пляшки. А щоб за Сашком був огляд і на допомогу йому приставив пан Галицький непутящого сина від першого шлюбу, Матвія, з напутніми словами: Сподіваюся, синку, що вже перед чорномазі ти свого батька не засоромиш!
Незрозуміло на що там сподівався Микола Микитович. Мтвiйкo чесно тужився-бундючився до обіду, цінні вказівки давав, як треба пиво розбавляти, щоб і собі, крім відсотків з виручки, хороший навар мати, і клієнта не відвадити ... А потім таки випив, потім ще раз випив ... І під вечір довелося Сашкові закрити цілодобову крамничку і тягнути на своїх худеньких плечах здоровенного бугая в батьківський дім. Здав на руки таткові горе-синка разом з денною виручкою і пішов назад. А куди ж йому ще йти, якщо хіба тільки до собак в будку. Можна, звичайно і в будці все життя прожити, як собака. Але якщо тобі підвернулася можливість, то чому б і не зажити по-людськи?
А у лавочки вже народ кучкується, переживає... До хорошого-то люди швидко звикають. А тут на тобі - закрито! Сашкові зраділи, як рідному. Ну і Сашко не розгубився. Висолопив свою кучеряву макітру з віконця і говорить:
- Я ось що думаю, панове: А навіщо ж гарне пиво-то розбавляти? Краще його трішки недоливати.
- Правильно! - Погодилися мужики.
- Значить так і домовилися: не доливаю.
Не доливав Сашко по-божому, всі були задоволені. А де ще в нашому місті вам наллють пива в борг або за порожню пляшку? Люди так і говорили: "Не біда, що чорний? У нього душа світла!"
Так все і йшло. Сашко підростав, Микола Микитович багатів, Анжелка наливалася соком так, що всі від сопливого хлопчака до трухлявого діда вивертали свої голови за спину і роззявляли роти, коли ця красуня прогулювались по бульвару під ручку з татом і мамою. Ну, ви ж розумієте, що такий цукор тепер поодинці гуляти пустити неможливо.
І на Сашку останнім часом і дівки з молодиці заглядалися, і старі бабки норовили його вітати. Ось тобі і чорний! Стоїть собі струнким кипарисом біля барної стійки в білосніжній сорочці, та білою серветкою келихи протирає. Дарма, що чорний, а перший красень в нашому місті. Самі розумієте, як нині місцеві хлопці ізводу і бісяться. Вони і раді б його в темному кутку до шорсткою стінці притиснути, та руки короткі. Сьогодні ти його притиснеш, а завтра він тобі не наллє і точка. А він ще й не просто так стоїть - біля входу в пивбар АНЖЕЛА, де він заправляє, припаркована блискуча, свіжо фарбована перламутрова mazda. Це його авто, а ти не те, щоб колесо проколоти або дряпнути, ти в її сторону навіть плюнути не смій, якщо не хочеш стати ворогом всьому місту. Ось як Сашко піднявся з собачої-то будки.
СВАТАННЯ
Е! Та ви вже, напевно здогадалися до чого це я хилю? Анжелка соком наливається, а наш кучерявий самий знатний наречений... Так багато хто думав, тільки не пан Галицький.
Всім хороший Сашко, даром, що чорний, однакож чужинець без роду, без племені. І він це розумів. Не пер навпростець. Вірніше пер, але окружним шляхом. Навідався до Стрийської єпархію Української Греко-Католицької церкви прямо до Владики Тарасу і прикинувшись Богомольцем з Канади, чисто англійською мовою розповів жалісну історію нещасного брата свого, якого кляті комуняки викрали, а він втік і довго беспрітульничав у наших краях, але з Божою молитвою вижив і брат його знайшов, однак той не бажає повертатися в Канаду, оскільки пристрасно полюбив місцеву красуню і цей мальовничий край з його серцевими жителями. Всю цю солодку казочку Сашко задобрив пристойним внеском в церковну касу в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Владико Тарасе, хоч і Владико, а теж жива людина. Так на Сашків казку повівся, що аж просльозився. Обіцяв особисто пана Галицького відвідати і про долю багатостраждального брата заморського гостя подбати. Сашко ж давно просік, що для нас усі чорномазі на одну особу і можна навіть перед самим владикою то заморським братом прикидатися, а то самим собою.
Владико слово здержав, усе за правилами сватання провів: приїхав не в середу і не в п'ятницю, а рівно в четвег, як сонце зайшло, так тихо, без свідків, під'їхала його делегація з двома поважними дідусями і до пивбару АНЖЕЛА і, прихопивши Сашка, пішли вони в будинок пана Галицького. Та не прямо пішли, а як того вимагав стародавній статут, оглядкою, городами, ховаючись від лихого ока. Вручили нареченій паляницю на рушнику. Анжелка тільки за ніж схопилася, щоб паляницю розрізати, а її мамка як заголосить: "Ой, помилуй нас, Боже, пронеси біду, винеси напасть! Донька смерті моєї хоче! Та щоб я чорномазих онуків бавила? Бери, донька ніж! Тільки спершу мене приріж, а потім вже і хліб цей, щоб йому згніть-почорніти, раз ці панове мені такого зятя привели! "
Ось вам і тактика зі стратегією ... Владико з дідусями тільки руками розклали, а пан Галицький вирвав у доньці паляницю, загорнув його назад в рушник і вклонився. "Вибачте, каже, сім'я моя до такого роскладу поки ще не готова, а вам настав час у шлях зворотний."
Як Анжелкіна мати не голосила, скрегіт Сашків зубів почули усі. І зрозумів пан Галицький, що Сашка йому більше не слуга. Ну та й гаразд! А то бачили, як від хазяйського добра і ласки знахабнів?
Анжелка було кинулася до Сашка, але тут її домочадці скрутили й повели.
Вручив Сашко пану Галицькому ключі від пивбару, повернувся і вийшов геть.
- От і добре - зітхнув владико Тарас - Тепер він може спокійно повертатися до брата в Канаду. Тут його більше ніщо не тримає.
- Куди? - Верескнув пан Галицький несподіваним фальцетом.
- У Канаду. За ним тут брат приїжджав, додому кликав, а він уперся. Ну, тепер-то чого вже ...
Пан Галицький, як був, у піжамі, шарпнув було на вулицю, а тільки й побачив, як мимо його носа прошурхотів перламутрова mazda.
ЖОРСТКА КОНКУРЕНЦIЯ МІСЦЕВОГО РОЗЛИВУ
Два тижні в нашому місті здавалося, що хтось помер. За барну стійку пан Галицький прилаштував свою куму Броньку з Дрогобича. Сварливу, горласту бабу, яка обслуговувала клієнтів так, що спасибі не треба. От скажіть мені, панове, навіщо людина відвідує питний заклад, якщо за рогом або в підворітті теж можна випити, рукавом занюхав і залишитися задоволеним самим собою? - Правильно! У поважної людини є потреба посидіти культурно, в чистоті і затишній атмосфері й поспілкуватися з такими ж поважними панами, як і він сам. Відчути свою значимість і повагу оточуючих. А що Бронька? Не запитати, ні налити делікатно не може, тільки брудною ганчіркою перед твоїм носом прилавок тре і їй же чарки мусолить.
Але є Бог на небі! Сашка таки повернувся і не один. Спершу фура приїхала. Вискочили з фури чоловіки, розвантажили труби, поставили каркас, натягнули гарний такий намет і відкрився у нас на площі, прямо перед пивбарі АНЖЕЛА літній ресторан скромної назви Ганібал. І знову закипіла життя. Сашка сам і замовлення приймає, і куховарить, і подає, і наливає. З ранку мамки з дітьми Морозиво з колою вживають, а вже ближче до вечора усі вершки нашого суспільства у нього за столиками сидять, газетки почитують, сигаретки покурюють, в шашки, шахи грають, вино, пиво, коньяк потягують. А як інакше? Адже якщо ви ділова людина, ви мене зрозумієте: усі хороші справи потрібно статечно обговорити за чаркою, а інакше справи не робляться.
А у пана Галицького справи не те, щоб похитнулися, але трішки пішли на спад. Пивний бар, за нерентабельністю довелося закрити. Горлата Бронька пішла до Сашка в його ресторан посудомийкою і прибиральницею. Ну і вірно, це місце їй більш за все пасувало. І сам Микола Микитович ходив похмурий, нікого не помічав, ні з ким не вітався. Очевидно було всім, що в його голові міцно засіла якась важка думка, та й з якого боку не почни її розкручувати, а все одно заплутаєшся. Про що він думав нікому не відомо. Але єдину доньку свою твердо вирішив відправити до тітки в Мукачеві під невсипущий дозор, строго на строго наказавши водію везти її без зупинки до самого пункту призначення без дозаправлень і виходу попоїсти, попити, попісяти.
А потім він вчинив зовсім вже непривабливо: Замовив бригаду.
І в ту ж ніч, як відвезли Анжелку в Мукачево, намет літнього ресторанчика на центральній площі нашого міста спалахнув і вже через годину на цьому місці залишився почорнілий каркас.
Як нам повідомили вранці у новинах, пожежа трапилася з необережності поводження з вогнем самого господаря ресторану, але слава Богу все обійшлося без жертв. Одне тільки нам не повідомили - куди подівся наш Сашко.
А до вечора наступного дня в будинок пана Галицького причовгав і ледве вповз той самий водій, якому було доручено відвезти Анжелку до тітки в Мукачево і доповів, що завдання не виконане тому, що на трасі між Баркасова і Горонда, серед лісу, їх автомобіль конкретно загальмував здоровенний рудий цап, а потім він сам прокинувся в канаві без Анжелки і авто. Як його пан Галицький з усіма домочадцями не вбили на місці, залишається незрозумілою загадкою. Дивом що вижив водія надіслали в міліцію і порушили проти нього кримінальну справу за викрадення дівчини.
IСТОРИЯ ХУТОРЯНИНА
Наше місто, хоч і не великий, але вельми старовинний. Люди кажуть, що ще десь в кінці дев'ятого століття, коли вигнані з Великої Моравії учні Кирила і Мефодія прийшли на Закарпатті, так саме в наших краях вони і влаштувалися, оскільки місцевість тут гірська і малодоступна. А вже коли в 1376 році королева Угорщини і Польщі, Ержибет, надала Мукачеву статус привілейованого міста, а також дала дозвіл користуватися власною печаткою, так і наше місто піднявся, оскільки багато великі мужі Мукачева були нашими земляками. Особливо ж ми пішли в гору, коли в 1872 році запрацювала перша залізниця - Ужгород-Чоп і наші громадяни подалися в комівояжери, оскільки до найближчої станції було всього лише пів дня їзди на велосипеді. Нас, хоч і оточують гори і непрохідні ліси, але люди ми культурні в усіх відношеннях.
Панас ще був зовсім молоденьким гімназистом коли 23 грудня 1932 року, під час страти Біласа і Данилишин у всіх селах Західної України траурно дзвонили дзвони, віддаючи честь героям. Натхненний героїзмом експропріаторів, він би ще до до війни встиг стати справжнім бандитом, якщо б не закохався в дочку телеграфіста зеленооку Урсулу. Ця панночка була його недосяжною мрією, хоча б тому, що син заможного лісопромисловця був не польських кровей і зовсім не дворянського роду. Однак пан телеграфіст, будучи чистокровним шляхтичем, в спадок від своїх високородних предків нічого крім зарозумілості і пихи не отримав і змушений був служити на пошті телеграфістом за мізерну платню, а його не менш високородні дружина обшивала все місто. Єдине їх скарб зеленоокая Урсула могла б надати честь не те, щоб комусь із Львівської знаті, а хоч би й панам з Варшави. Але до Варшави далеко, а без приданого і не те що у Львові, а й у нашому місті честь була не велика. Знову ж і батьки Панаса розраховували одружити сина на дочці господаря лісопильного заводу з Борислава за гарне придане.
Знову ж і батьки Панаса розраховували одружити сина на дочці господаря лісопильного заводу з Борислава за гарне придане. Однак всі розрахунки розбилися вщент, коли ввечері, 17 березня 1939 року, наші землі захопили угорці. Сім'я втратила все і бігла на далекий хутір в ліси, де у батька Панаса залишалася ділянка, з якої він ще починав свій бізнес. І ось вам іронія долі: з ними ув'язалася дружина телеграфіста з донькою. Самого телеграфіста підстрелили ще на початку штурму міста, хоча і штурмуватимуть було нічого. Ну, не вийшли ми з хлібом-сіллю, от і все наше опір.
Багато води спливло з того часу, пережив Панас і батьків своїх і кохану дружину Урсулу. Зростив трьох синів, які давно вже повилітали з рідного гнізда і обжилися в чужих краях у ненависних йому москалів. А він так на тому хуторі серед лісу і вовтузиться. Господарство у нього не велика, але добротне. Міцний будинок з ялинового кругляка під чотирьохскатним дахом критої черепицею стоїть на добротному кам'яному підмурку з глибоким і сухим підвалом, просторий стодола з сімкою овець, одним баранцем і козою, курник з п'ятьма курочками і півником, маленький городик для себе, виноградник вздовж паркану, вишневий садок да велика гілляста груша у дворі з кущами смородини. Ще бовтається по двору здоровенний пустобрех кабиздох і намиває гостей чорна кішечка.
Щоранку дід Панас, на велосипеді, з притороченим ззаду великим кошиком їде в місто продавати плоди свого нехитрого господарства: кілька пляшок домашнього вина, овечий сир, козяче молоко і копчену баранину. За ним завжди в пріприжку біжить його чорна коза. Ми звикли до цього явища і бозна: якщо по місту гуляє чорна коза, отже дід Панас або торгує на ринку, або ще десь тут ошивається. Торгував він до обіду, а потім ішов на пошту, посилаючи синам гроші з напутньої припискою, щоб приїжджали нарешті додому, бо вже пора батьку ховати, господарство приймати. З пошти заходив в шевську крамницю свого давнього приятеля Шмуля Памірчего, де вони допивали недопродане вино, закушуючи залишками сиру і баранини, і вели неспішну бесіду. Повертався назад ближче до вечора не кваплячись, продовжуючи вести розпочату з шевцем розмову вже з козою.
Вдома годував худобу, порався у дворі та городі, поки не стемніє, а як стемніє, лягав спати, щоб вранці все знову почати. Ось вона, нехитра життя самотнього хуторянина. Що йому наша криза та інші потрясіння? Його земля годує і на тому спасибі.
Однак після того, як Сашків намет спалили і дід Панас пропав на тиждень. Правда, особливо-то ні хто окрім старого жида-шевця і не помітив, а вже тим більше не зіставив. А ось пан Помірчій тиждень почекав, а в п'ятницю, після обіду закрив свою майстерню, осідлав мопед і заторохтів в ліс до Панаса на хутір.
ЗНАМЕННЯ
Про нічного пожежа на площі люди погомоніли, попащекувати, погорювали і зажили собі далі своїм звичним укладом, оскільки вже більше нічого не віщувало. Ну, майже нічого. Однак було знамення.
У власному дворі голови міської управи пана Кіпіткевіча півень полисів. Та не просто півень, а всім півням півень. З нього всі міські півні розспівування починали. А цей, як полисів, так і заглох і не гу-гу! Ось де напасти. Люди і не знали що подумати. Питали коментарів у настоятеля нашого собору, а той тільки плечима потискав.
Воно, звісно, кому в голову прийде, що невістка пана Кіпеткевіча, пані Марися настояла на самогоні вишню, а потім цю ягоду на компост і викинула. А дурний проноза-півень наклювали тієї вишні, та й звалився не живий біля ганку. І сама ж пані Марися вирішила, що півень здох і, як дбайлива господиня обскубані його всього, як є та й викинула падло на смітник. А коли півень прочумався, то і з'явився до своїх курочок у всій красі без нічого. Але цю ж правду знала тільки сама пані Марися, а вона мовчала, як зарізана.
Останнім часом все наше життя схожа на цей старий анекдот, де приходить Семен до Мойше і каже:
- Мойша, дай карбованець в борг, а я тобі в заставу золотий годинник дам.
Мойша відповідає:
- Добре, давай годинник, ось тобі рубль, через півроку віддаси два!
Семен збирається йти, а Мойша говорить:
- Семен, от тобі через півроку два рубля буде шкода віддавати, давай ти мені карбованець зараз віддаси, а другий - через півроку.
Семен погодився. Виходить від Мойши і думає:
- Ось прийшов я до Мойше, попросив грошей, тепер ні грошей, ні годинника, я Мойше ще карбованець повинен - і ніби все вірно!
Розумні люди давно просікли, що на цьому вся кредитна система побудована. Але скажіть мені, хто зараз розумний? У всіх спалахують очі, коли їм купу грошей пропонують під відсотки. Адже у відсотків цифра набагато коротше, ніж у тієї купи грошей.
І треба було саме в цю пору півневі облисіти, коли з'ясувалося, що двадцять вісім дворів нашого міста заборгували кредитному банку таку суму, що хоч в петлю лізь і в місті розгорівся скандал. І найдивніше те, що найбільш злісним боржником виявився пан Галицький. Ось мало нещасній людині проблем. Донька зникла, бізнес тоне, а тут ще й борги.
Навіщо людині два метри кишки? - Що б гарячим чаєм не обпекти попу. А навіщо людині Бог дав звивини? - Щоб думати головою, а не попой. Але, як говориться, на будь-яку вперті гайку можна підібрати гвинт з різьбою. І пан Галицький не відразу на кредит клюнув. Поки все йшло тихо, так сяк да на шкереберть, йому той кредит був і не до чого. А ось як з'явився Сашко та засвітили попереду можливості іншого рівня ... Звичайно, залишся Сашка при ньому, так Микола Микитович і з банком би розрахувався і підвівся б набагато вище, ніж тепер. А став би Сашка його зятем ... Але Сашко не табурет, його не перефарбувати. З ним треба було з таким як є мати справу. А це вже не просто вiтаю-дякую.
Ну і звичайно, більшість дам нашого міста тепер урочисто озлоблені. Чому озлоблені, це зрозуміло відразу, ну і чому урочисто абсолютно ясно. Адже таку дурість, як залізти у великі борги, їхні чоловіки вгадали без їх відома і ради. Можна звичайно виставити зустрічне звинувачення з приводу того, що придається уважніше стежити за чоловіком. Але, панове, скажіть мені: Як зветься жінка, яка в будь-який момент точно знає, де перебуває її чоловік? - вірно, вдова!
Чи може жінка зробити свого чоловіка мільйонером? - Може, якщо він мільярдер! У цьому чоловіки твердо впевнені от не поспішають присвячувати дружин у свої фінансові справи. Навіщо пояснювати дружині, що потрібно терміново позичити в банку певну суму, оскільки з'явилася можливість прокрутити цю суму за п'ять днів і наварити в десять разів більше? Вона ж, зануда, почне випитувати, що та як і давати ідіотські поради типу: - Краще не зв'язуйся, бо обдурить.
А те, що тебе таки обдурить, дуже важко в це повірити, коли ти у бензоколонки, на шиномонтажі розговорився з людиною, якому конче потрібно продати ну дуже круту іномарку, але за просто смішні гроші тому що приперло тещю на операцію у Німеччину везти. А тут же під'їздить солідний пан і виявляється, що насправді ця машина коштує ой як навіть. І він би цю машину купив, і доплатив би ще стільки ж, але готівки при собі не має і зняти з рахунку зараз не може, оскільки людина він ділова, всі гроші в бізнесі. Він би оформив кредит, та ось для цього треба додому, в Івано-Франківськ повертатися, але він готовий змотатися туди і назад, тільки б продавець його дочекався. Природно у тебе кульки за ролики заїжджають і ти чудово розумієш, що ось зараз головне не втратити такий щасливий випадок, а потім спокійно обміркувати і чи продати свою руїна і дещо з господарського устаткування і відбити кредит, або потім продати цей диво-авто за справжні гроші, відбити кредит і отримати пристойний навар. Ти разом з продавцем іномарки їдеш в банк, оформляеш строковий кредит, потім на трасі ви заходите в припаркований пікап під вивіскою нотаріус, де оформляєте акт купівлі-продажу і ти летиш на шиномонтаж забирати свою мрію, а її вже немає. І продавця немає, i нотаріуса на трасі немає, і всі твої свіжокуплени папірці фальшиві і тільки кредит справжній. І доводиться виставляти на продаж свою тачку, а як пояснити дружині і дітям, що ти завтра не повезеш їх на ярмарок? Отже ти виставиш свою тачку на продаж потім. А потім знову виникають термінові потреби і це потім відкладається ще на потім. А коли ти нарешті продаєш свою тачку, то зовсім не за такі гроші на які розраховував, а банк вже накрутив відсотки.
Це я тільки один приклад наводжу, бо аферистів розвелося безліч, а ми люди довірливі. Поки в нашому місті не було кредитного банку, з нас і взяти було нічого, а зараз ми і влипли. Навіть пан Галицький влип. І, як несмішно, а тут всі згадали міського шевця Шмуль Памірчего, який раніше часто рятував сусідів якщо не грошима, то слушною порадою, але виявилося, що його майстерня продана і сам він з міста з'їхав у невідомому напрямку. Ось тобі і лисий півень!
А пана Памірчего відшукати було б не погано, тому, що всі знали - шевцем він став по волі долі і для відведення очей, коли після війни комуняки затіяли боротьбу з космополітами. Ось тоді видатний юрист міста плюнув на все і сів у майстерню свого батька лагодити наші черевики. І якого було старому Ісаакові помирати, знаючи що його вчений син так і не вирвався з кола жидівського кодла? Але вони тоді особливо і не нарікали. Війну пережили-вціліли, авось і ця лихоманка пройде. Лихоманка пройшла, шкода тільки батько Шмуля не дожив, та й сам Шмуль постарів. Але за слушними порадами люди завжди до пана Шмуля йшли, так вже в нашому місті повелося.
МАБУТЬ ПЕРЕВЕРТЕНЬ
На цьому наші біди не закінчилися.
Вийшовши вранці на подвір'я, щоб перед роботою випустити домашню птицю і задати корму всій тваринi, дружина електромонтера міської управи, вчителька молодших класів міської школи пані Маковейко, побачила жахливу картину: кілька десятків тушок кролів, кроленят, курей і великих десяти кілограмових індиків розкидані по всьому двору, дерев'яні клітки розбиті, дверцята зірвані з металевих петель і валяються на землі. Криваве побоїще не залишить байдужим навіть холоднокровного людини, що вже казати про господині.
Хто саме міг таке зробити, неможливо й уявити. У нижній клітці було дванадцять кроликів, у сусідній, триярусної клітці, сім двомісячних самок, а над ними ще одна самка з п'ятьма кроленятами. Всі передушити. У нижній клітці сиділа доросла індичка з десятьма курчатами.
Всього передушити або розірвано близько сорока кроликів, вісім курей, півень, три індички. Вціліли тільки молочні двотижневі крольчата з верхньої клітини. А також квочка, що сиділа на яйцях в нижній бічній клітці, і одна доросла індичка. Вона поранена, з переламаними кістками і содраной шкірою, тому доведеться її прирізати.
Ще опівночі пані Маковейко виходила у двір і все було гаразд. У господарів є собака вівчарка. Вона часто стерегла тварин, лігши під їх клітинами, але в ту ніч у неї почалася тічка і собаку закрили в будинку. Неможливо уявити, що настільки жорстока розправа з кроликами і птицею могла бути безшумною, однак господарі нічого не чули.
У всіх у нас приватні господарства. За городами і садами поле, а далі ліс, однак великі хижаки там ніколи не водилися. А невеликим, наприклад лисиці, тхора або ласки, зробити подібне не під силу.
У клітин, навіть розташованих на півтораметрової висоти, дверцята зірвані з залізних петель «з м'ясом», великі кролики та дорослі індики витягнені назовні і розірвані. Дерев'яна дверцята однієї з кліток погризена зубами, а земля навколо подряпана кігтями. Видно, звір з несамовитістю намагався зламати дверцята, а коли металева клямка не піддалася, вирвав у клітці задні дошки і дістався до нещасної індички.
Припустили було, що розтерзати тварин могли здичавілі собаки. Однак приїхавши на місце ветеринари це заперечують.
- Тварини загинули або від удушення, або від втрати крові, - пояснив начальник міської ветлікарні пан Понеділко. - Практично у всіх кроликів прокушені шийні хребці, у деяких повністю здерта шкіра, роздроблені кістки. Кілька тварин з відірваними головами. При цьому тушки практично не з'їдені. Якщо звір міг розламати клітини на третьому ярусі і витягнути великих дорослих кролів, значить, він був і високий, і дуже сильний.
Хто саме міг таке зробити, пан Понеділко не може навіть припустити, в його тридцятирічної практиці нічого подібного не відбувалося.
На наступну ніч ми всі вже погано спали, сусідка дільничного пана майора все чула. Десь о третій годині ночі почався страшний собачий гавкіт і писк кроликів. Вони адже голосно пищать, коли їх забивають. Сусідка вийшла у двір і подумала, що у пана майора, напевно, кроликів крадуть, але посоромилася їм в таку рань дзвонити. Її собака в страху забігла в будинок і сховалася під диван. А свою пан майор вранці знайшов під ганком і не міг її витягти, настільки та була перелякана. Одна клітина його крільчатника виявилася розбита і пара розтерзаних кроликів валялися біля неї. Інше було не зворушено. Мабуть сусідка злякала звіра.
Потім ми почули, що подібні випадки були і в сусідньому селі. Десь о пів на п'яту ранку господиня почула плескіт води на задньому дворі, увімкнула світло і вийшла з дому. І побачила, як з двору в город і далі в поле метнувся коричнево-бурий звір. Заввишки він був вище за півметра, і нагадував дуже худу великого собаку. Звір кинувся під металеву сітку з такою швидкістю, що загриміла вся огорожа. А у дворі залишилося вісім загризенних качок і дві курки.
Птицю на ніч у нас багато тримають за металевою огорожею, що закривається на гачок. Хвіртка була відкрита, а гачок з товстої сталевого дроту зігнутий. Якби господиня не вийшла, загинули б усі двадцять качок і дюжина курей. Деякі поранені птахи були ще живі, хоч і з укусами під лівим крилом і на шиї. Вони сиділи на землі без руху, немов паралізовані. Жодна качка не була з'їдена, просто перебиті. Вранці на металевій сітці, під яку прорвався звір, виявили його шерсть - світло-коричневу, з білими і чорними прожилками, дуже жорстку. Частина її взяли ветеринари.
Що ж це за звір?
В результаті лабораторного дослідження ветеринарної медицини з'ясувалося:
- Причина смерті домашньої живності - кусання і рвані рани, нанесені більшим звіром, У загиблих пошкоджені практично всі внутрішні органи, не вціліло нічого. І чітко виражені кусання рани біля голови, на шиї, на спині. Що саме це за звір, експерти встановити не можуть, це не в їх компетенції. Оглянули тушки криміналісти припустили, що тварин загризла велика собака.
Але ветеринари таке припущення відкидають. Ряд обставин вказує: це інша істота. Собаці, щоб витягнути з клітки кроликів і перекусити їм шийні хребці, знадобилося б по одній-дві хвилини на кожну особину, причому супроводжувалося б це з великим шумом. І тоді забій кроликів, наприклад, зайняв би кілька годин, або ж орудувала ціла зграя собак. Однак в городі нічого не витоптали, а всі тварини загинули максимум за півгодини.
Значить, цей звір уміє стрибати, а, можливо, пересуватися не тільки на чотирьох, але і на двох лапах. Щоб забратися на третій ярус клітин і дістати забився в дальній кут кролика, потрібно бути довгим - не менше півтора метра без урахування хвоста, мати потужну лапу з висувними кігтями.
Чому вбито так багато тварин, і жодне з них навіть не намагалося бігти, рятуватися? Чому його боялися навіть собаки? Тому що запах цього не відомого домашнім тваринам звіра викликав у них панічний жах і заціпеніння.
Нарешті, характер укусів, відбитки зубів. Отвори від них круглі, немов від великих цвяхів, а глибина проникнення - чотири-п'ять сантиметрів. У собаки або вовка зуби приплюснутий і зігнуті, як шабля, але є звірі і з круглими зубами - представники котячих або куньіх.
Тому ветеринари прийшли до висновку, що звір, який з легкістю перестрибнув через огорожу і нічого не витоптали в городі, міг бути або великою кішкою, або представником куньіх. З котячих подібні параметри у рисі або екзотичних тварин. А з куньіх це могла бути росомаха - найсильніший з названих хижаків, який становить небезпеку навіть для людини. До речі, росомаха водилася на Закарпатті до XIX століття, але потім була винищена.
Люди, які стверджують, що їм вдалося його побачити, відзначають, що у звіра витягнута морда, короткі передні лапи, довгі задні. Ветеринари кажуть, що представники куницевих виглядають так само, у них задні лапи вдвічі довші за передні. Але щоб з точністю ідентифікувати звіра, необхідний комплексний підхід із залученням наукових установ.
І скільки триватиме цей комплексний підхід, і чим він закінчиться? А нам тут сьогодні жити.
Коли все незрозуміло й страшно, в пам'яті людей спливають моторошні історії стародавніх оповідей рідного краю. Згадалися циганські вампіри-перевертні, яких розвелося безліч по всьому карпатському лісі ще з тих пір, як Влад Цепеш посадив на кіл, зрадивши болісної смерті без сповіді і покаяння цілий табір циган. Вмираючи в страшних муках вони прокляли і місяць, і сонце, і весь наш край.
Отже таки згадали, що саме десь тут гуни поховали свого царя Атіллу. У свинцевому труні, яку потім закували ще й у срібний труну, який в свою чергу помістили в золотий. А вже цей труну закопали на дні річки Тиси. Для цього перегородили річку, пустили її в поля, на дні викопали яму, туди поклали труну і знову пустили ріку в своє русло. Після цього ті, хто його ховав, були вбиті іншими гунами, які не знали, де похований великий керманич, а потім були розстріляні з луків і ті, що вбивали похоронну команду, щоб не було випадковостей і ніхто ніколи не дізнався, де похований страх Божий - Атілла. Немає сумніву, що Атілла похований у нас, хоча б тому, що в той час тільки на території Закарпаття було можливо перекрити русло Тиси. За легендою, якщо розкопати цю могилу і звільнити Атілла, то почнуться глобальні катаклізми й війни. Кажуть, що навесні, люди бачили, як біля самого Ужгорода на Тисі працювали водолази. Ось що вони там робили?
На всяк випадок замовили молебень і хресним ходом обійшли все місто. Однак навіть отець Хома в заключній проповіді закликав людей не панікувати, а з молитвою сподіватися на краще і чекати результатів дослідження вчених.
НА ХУТОРI
У діда Панаса на хуторі теж все було далеко не слава Богу. Цей прощелигі-перевертень і у нього погром учинив. - Задушив двох овець, i усіх курей. Добре ще, що коза? кiшка і кабиздох врятувалися. І довелося одного разу вранці старому, замість звичного походу в місто, на базар, рахувати збитки, лагодити кліті і ламати голову, що за тварюка така його розорила. Весь день у дворі трудився, зміцнюючи огорожа і розставляючи навколо пастки і капкани. А до вечора замкнув козу тай кiшку в будинку, свиснув кабиздоха і став обходити навколо хутора, намагаючись знайти слід лиходія.
У струмка натрапив на побитого і обпаленого, ледве живого Сашку. Притягнув хлопчини в хату і провозився з ним до ранку.
Звірюка цієї ночі у двору не з'являлася. В капкани і пастки догодила одна куниця, борсук і пара ховрахів. Куницю і борсука старий розсадив по клітинам. Рани від капканів у них були не значні, а живі тваринки на базарі нині цінувалися гараздо більше ніж шкурки, та й мороки з цими шкурками. Вбитих ховрахів залишив на приманку, перезарядив капкани. Туди потім ще потрапляли і борсуки, і куниці, і білки, і лисиці, і різні гризуни, але такий тварюки, яка здатна була б у мить прокусити хребет дорослої вівці ... Ні, ці звірятка на такі.
Сашко був поганий, метався і марив. Везти його в лікарню було ні на чому. Останній віл у діда Панаса віджив своє ще десять років тому. А йому одному вистачало і велосипеда. Залишити Сашку і податися за лікарем дід Панас теж не наважувався. Три доби, через кожні пів години міняв на обпалених ділянках тіла компресиі з сирої тертої картоплі. Потім заліпив ці місця змоченими в чайній заварці чисте полотно і не давав підсихати, поливаючи заваркою. Отже і просидів біля нього цілий тиждень, доки не притарахтiв на своєму мопеді стурбований довгою відсутністю приятеля Шмуль Памірчій.
Коли швець притарахтiв, Сашка вже опритомнів.
Зіставили факти і вивели аргумент, що краще поки Сашку ховати тут. Він, чортяка живучий. Пан Памірчій зганяє ще в аптеку і привезе все, що потрібно, а поки будуть поїти Сашку домашнім вином, давати на закуску токан із сиром, щоб він спав і одужував, одужував і спав.
Старому Панасу вже було легше. Шмуль Памірчій йому здорово допоміг.
А звірюка таки дала про себе знати, коли Сашко став сам підніматися і ходити не в відро, а на двір. Ось вночі-то він цю тварюку і злякав, коли на ганок вийшов і світло запалив. Сполохати злякав, але побачити встиг. Щось подібне до ведмедя, але значно менше і з хвостом, і очі червоним вогнем горять - жах! Старі тільки потилиці собі чесали - наче ж і не водилося в їхніх лісах нічого подібного.
А що гадати? Одне ясно, ця тварюка страшна злочинниця. Адже не зжерла таки нікого. Просто все переламала, живність повбивала і збежала. Одне слово падлюка. І треба з нею покінчити. Раз вона на капкан не ловиться, отже треба пастку більш серйозну робити. Думали і придумали. Нижче хутора, за садом і виноградником невеликий цвинтар з п'яти могил, де спочивають батьки діда Панаса, теща, дружина і брат. Обнесені могили чавунними гратами. Наче ж гріх турбувати небіжчиків, але поки живі, гріх і отмолить можна. До того ж Панас твердо знав, що рідня і на тому світі за нього горою буде. Ось з цієї гратки спорудили клітку з пасток, а в цю клітку поставили клітку з півнем. І під ранок проклята терорістка попалася.
Звірюка і справді виявилася чудовою. Особливою красою ця тварюка не відрізнялася, щось між ведмедем і куницею. Меньш ведмедя, більше куниці і злюча, як чорт.
- Тьху, то зла личина! Одне слово ро-со-ма-ха! - вигукнув пан Памирчий.
- А вона, дійсно схожа на расомаху. Я на картинці, у енциклопедії таку начебто бачив. Так-так, росомаха з розділу куниць. - Радісно підтвердив Сашко.
- От скажіть, пан Опанас, хто в нашому місті ще читає енциклопедію? Напевно навіть директор школи не читає. І пані Маценкевич, бібліотекарка наша, говорила, що тільки цей хлопчик в читальному залі і сидить. Та не просто погрітися і дощик перечекати приходив, а дійсно читав і всі якісь словники та енциклопедії. А вони над ним суд лінча затіяли, як на дикому Заході!
- Ні, Шмуле Ісааковичу, все зовсім не так. Тут виключно розбирання в бізнесі і городяни ні при чому. - Засміявся Сашко.
- Були б ні при чому, заступилися б! - Гаркнув дід Панас. - Однакож цю чортяку треба до завтрашнього ранку нагодувати і заспокоїти, а завтра разом всі клітини з виловленим звіриною повеземо в місто на продаж. Заодно і до мого креснику, дільничого зайдемо і з нього запитаємо, чому на його ділянці допустили такого беззаконня.
На наступний ранок пан Памірчій згонял на своєму драндулетi до найближчої заправної станції і пригнав невелику "газель" з кузовом, куди поставили всі клітини зі звіриною і рушили в місто.
НА БАЗАРНОЇ ПЛОЩI
Місто спорожніло. Вірніше не спорожніло, а зосередилося на ринковій площі біля кліток хуторянина. Люди визнали в страшній звірюка свою кривдницю і вирішили затребувати компенсацію за завдані збитки безпосередньо з самого старого Панаса. І він би міг до хрипоти доводити всьому світу, що він тiльки зловив цю звірюку, і що вона так само розоряла його господарство... Але хіба можливо щось довести тому, у кого з'явилася надія хоч якось повернути собі втрачені гроші?
Шум стояв неймовірний. Ніхто нікого не хотів чути, кожен гнув свою лінію. Невідомо чим би все закінчилося, якби дід Панас НЕ гаркнув:
- Ша, панове! Або я зараз же відчиняю клітку і росомаха знову буде не моя, або ви вгамовуєтесь!
- І це вірно! - Крикнув пан Памірчій. - Не прагнеш накликати на себе мороку, не роби людям добра. Відчиняй, Панасе, клітку! І ловіть нині, панове, цю чортяку самі!
Натовп замовкла, а дід Панас продовжував:
- І мені цей звір не малі збитки приніс, я б його сам ні в житті б не спіймав. Спасибі, товариші допомогли. І ось вони, мої товариші. І ось цей хлопчина, якого у вас тут дивом не вбили. Хотів би я у вас запитати: Як це в наш час люди самі гірші за звірів стали? Зі звіра-то який попит? - Він їсти хотів, ось і дер нашу худобу. А люди? Чи можна називати людиною того, хто не на війні і не від голоду мордує іншої людини? Ви зі мною за цього звіра судитися хочете? А я тут на декого кримінальну справу завести хочу. Я, хуторянин, в лісі живу. Скільки людей з вашого міста мої батьки у нас у війну ховали? Мовчите? А зараз хіба війна, що я цього хлопця від міського свавілля рятую?
- Саме так! І все через кохання його до доньки пана Галицького! А чим скажіть цей красень не жених? Може все ж таки настав час справу миром вирішити і за весілля? - Подав голос обурений швець.
- Ой, Шмуль Ісаакович, нам тут не до весілля, а пану Галицькому тим більше! - Відгукнулися з натовпу.
- А що так?
- Анжелка зникла. Є підозрюваний у її викраденні.
- Це вони про чоловіка мого! - схлипнула дружина горе-водія, буфетниця автозаправки пані Надія. - А він і мухи не образить і далася йому та Анжелка, його справді рудий цап загальмував. Ось ви все не вірите, а мені далекобійники розповідали про цього цапа. Він страшно здоровий і бодучій!
- А що ви, панове смієтеся? - Підняв брови дід Панас. - Цей цап дійсно в нашому лісі водиться. І не дай Боже, якщо вам впоперек дороги устане. Нікому мало не здасться.
- Так що ж Василь дарма сидить?
- Та за що ж нам така напасть? Чи не расомаха, так рудий цап!
- Еге, а не цап, так кредитний банк.
ТА, ЯКА ЗНИКЛА
Рудий цап, що прегородив шлях серед лісової траси водієві пана Галицького був здоровенний і у нього росли не два роги, а всі чотири. Скажіть, яка нормальна людина не з'їде з глузду? Ось і Василь вистрибнув з машини і втік. Він біг, поки не звалився без свідомості в придорожню канаву. А перелякана в автомобілі дівчина закрила очі і верещала так довго, поки не охрипла. А коли охрипла, відкрила очі. Цап зник і татів водій теж. Анжела вийшла з машини, озирнулась, сіла за кермо і поїхала. Щось їй підказувало, що до тітки в Мукачеві їхати більше не потрібно, а вже додому, до тата з мамою повертатися тим більше. І поїхала Анжела в місто Стрий, прямо до Владики Тарасу. Вона так вирішила: Раз вже сам Владико її за Сашку сватав, то хай і далі її дівочу долю вирішує. Машину Анжелка водила з шістнадцяти років, а як тільки виповнилося вісімнадцять, отримала права. Батькові подобалося, що більше сім'я не відволікає ні його водія, ні самого Миколи Микитовича на поїздки по господарству і всілякі прогулянки. Віддав їм свою стару Ниву, а сам обзавівся новенькою Honda. На сімейної Ниві її і відправили у Мукачево до тітки. Так що їхала Анжелка впевнено, все обміркувавши і розрахувавши.
Владико Тарасе, чоловік не старий, проте налаштований був суворо. Казав, що хороша донька зобов'язана шанувати своїх батьків і у всьому їм коритися.
- Ні, батько Тарас! - Категорично заявила Анжелка. - Якщо не за Сашка, то у монастир!
- Годі, дочко моя! Що ти там забула? Ти подивися на себе! Та ти й на слухняності більше доби не вистоїш! І благословення я свого тобі туди не дам. На зло татові з мамою в монастир люди не йдуть!
- Руки на себе накладу!
- Це страшний гріх, навіть думати таке страшний гріх! І з чого це тобі такий молодий і сучасній дівчині закортіло заміж? Їдь но ти з моєю кресніцей Олесею в Чернівці. Вона туди в університет поступати зібралася. Ти бувала в Чернівцях? Ти бачила який там університет? П'ять років у такому університеті і на все життя ти інша людина! І Сашко твоєму пора визначитися. Або до брата в Канаду повертатися, або тут освіту отримувати. Раз вже Бог дав людині таку розумну голову, що навіть татка твого йому вдалося в бізнесі випередити, значить вже точно треба вчитися, щоб рухатися ще далі! Грошей я дам. Не відмовляйся, це не мої гроші. Сашків брате із Канади, коли за Сашку просив, пожертвував на храм. Але якщо вже я не зміг його надію виправдати, то і жертва така нашому храму не в пуття буде.
- Який брате з Канади? А ви й повірили! Це ж мабуть сам Сашко за себе прохати приходив. А за нього-то і прохати немає ні кого.
- От бачиш, як все з обману починалося, так добром закінчитися ні як неможливо було. Але ж таки як він по англійськи-то жваво базікав!
- А він так само вільно французькою, іспанською, португальською та німецькою мовою говорить. Їх в інтернаті так вчили.
- Чув я про цей інтернат. Ось тільки особливо про нього краще всім мовчати. У москалів руки довгі. Гаразд, я зараз кресніце подзвоню, щоб вона за тобою прийшла. Тиждень у них поживеш, до іспитів разом підготуєтесь і в Чернівці разом поїдете. Удвох вам буде легше і надійніше. А я сам потім твого Сашка привезу. Раз вже він такий поліглот, майбутнє йому забезпечено і не за барною стійкою. Ну, досить розмови розмовляти, мені до служби підготуватися треба.
Незабаром прибігла Олеся, русява, худенька, усміхнена дівчина і відвела Анжелку до себе додому.
Анжеліка ніколи не думала, що треба вчитися далі. Атестат і свідоцтво про закінчення музичної школи отримала, на права здала і начебто для дорослого життя готова. А у пана Галицького відправляти дочку одну, в чуже місто навіть на навчання і в думках не було. В чуже місто якщо тільки заміж за перспективної людини і те, щоб не дуже далеко. Він міркував так: Освіта необхідна, щоб жити було зручно. Чоловікові Освіта потрібна для роботи, щоб сім'ю утримувати і відчувати себе людиною, а жінці, якщо вона не самотня і не бідна, працювати не треба, отже і забивати їй голову освітою, тільки псувати цю саму жінку.
Владико Тарасе, став перед паном Галицьким тільки вже коли Анжелка з Олесею поїхали до Чернівців. По дорозі він зайшов на місцеве подвір'я та поспілкувавшись з парафіянами нашого собору вже мав уявлення про всі події та й злощастя, які обрушилися нам на голову за гріхи наші.
- Знову нас Бог звів, Микола Микитович. - Оголосив Владико входячи в будинок. - Я б ні за що і не переступав би Вашого порогу, якби не борг перед Всевишнім. Дочка Ваша не пропала, а просто покинула родове гніздо, як доросла і самостійна особистість. Як пастир, я її намагався перестерігати і підкоритися Вашій волі, але коли зрозумів, що воля Ваша, як і вчинки Ваші не божеські, відпустив з миром і благословив на самостійне життя.
- Ти що, поп, охренел? - Заревів пан Галицький. - Яке у дівчати самостійне життя? Вона моя дочка!
- Всі ми, в першу чергу, Божі діти і не можемо самі собі вибирати батьків, але право на самостійне життя є в кожної людини, навіть у такої молодої дівчини.
- Та на що ж вона жити-то стане? Хто її таку самостійну містити буде? Обгорілий чорномазий чи що? Так він до діда Панаса на його хуторі в батраки зробився.
- До речі, про цього юнака Олександра: Непривабливо надійшли, навіть можна мовити огидно. Слава Богу, що хлопець вижив. Гріх-то який! - З цими словами Владико вийшов геть, сів в свій старенький фордік і поїхав.
ВЛАДИКО НА ХУТОРI
Як ви вже могли б здогадатися, виїхав він на хутір до діда Панаса, якого ще будучи хлопчиськом страшно побоювався і намагався на ринку обходити десятою дорогою, оскільки старий хуторянин ніколи не випускав з рота своїй вигнутій люльки і був схожий на чорта з облупленого розпису покинутого православного собору на краю кладовища.
Коли Владико згорнув на грунтову дорогу, що вела на хутір діда Панаса, прямо упоперек його шляху встало чудовисько. Священнослужитель був людиною віруючою, а не забобонним і чортів серед білого дня, та ще на тверезу голову не визнавав. Машину він заглушив і дістав з бардачку відеокамеру. Ця тварюка підійшла ближче, мовчки обігнула форд ззаду, похитала головою і відійшла в сторону. Потім розбігшись застрибнула на капот, потопталась по капоту, скаканула на дах. Владико ввімкнув запалювання, вижав зчеплення і дав по газах. Невідомий звір перекинувся через багажник і поскакав у ліс.
В'їжджаючи у ворота хутора, збуджений Владико, відвернувши скло, бібікав у всю і кричав:
- Люди! Миряни! Ви навіть не уявляєте собі, який феномен я вам зараз покажу!
- А господар ще не повернувся з базару. - Привітав його вибіг на зустріч Сашка.
- Ти, ти б не повірив, якби я тобі просто розповів, але я зняв цей феномен, ось дивись! - Священик дістав відеокамеру.
- Ходімо в хату, тут дуже світло, а в мене там ноутбук, можна підключити і все подивитися крупним планом. - Посміхався білосніжними зубами Сашка.
/далі буде/