Меня всегда смущали поэтические переводы в очень родственных языках: скажем с русского на украинский. Видимо потому, что при прочтении первоисточника поэтический образ мной улавливался и при переводе «терял». Пусть простят авторы мне мои опыты.
Это только опыт.
С творчеством Лины Костенко я познакомилась, читая переводы её стихов на русский. С тех пор стараюсь читать исходник. И сама перевожу.
Ліна Костенко
І знову пролог
Маю день, маю мить,
маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами
сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов не схожа
на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежаї печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
*
Будет день, будет миг,
и ещё будет вечность в остаче.
Было счастье своё, променяла его на беду.
Голубыми дождями
сто раз над тобою заплачу.
Гиацинтовым солнцем сто раз над тобою взойду.
Беззащитность друг друга в проёмах детального света
Разжигала предчувствие страстных минут передщасть,
Каждый день предвкушал, ночь всегда продолжалась рассветом.
не похожа любовь эта
с таинством первых причастий.
А теперь... Что теперь? Мое сердце навек онемело.
Над печали костром свою память огнём опалю.
Если б знал ты, как сладостно,
невыносимо, несмело
Как с начала и снова
и с нова тебя я люблю!
***
Ліна Костенко.
Як холодно!
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть, як люстра, над сирим афальтом.
Сумної зірки око золоте,
і електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипалі,
не сколихнувши музику словами.
Єдина мить - під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!.. Акація цвіте.
Як холодно! Душа за Вами плаче.
*
Цветёт акация холодною весной.
Стоит, как люстра, над сырым асфальтом.
И взгляд звезды печально - золотой,
И электричка вскрикнула контральто.
Мой тихий путь. Так ходят скрипачи,
Не задевая музыку словами.
Лишь миг один
Под небом на земле
Вот так наедине
Без слов и с Вами!
И терпелив, и чист страданий ход
Идёте так же тихо, не иначе
Так холодно! Акация цветёт.
Как холодно! О Вас душа всё плачет.
***
Ліна Костенко
Цей ліс живий. У нього добрі очі...
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
*
А лес живой
И с добрыми глазами
И в голове его шумят ветра
Пни-чудища косматые веками
Траве о тишине
"В лета" слова
всё пишут...
Нестора двухтонный дуб сквозь пальцы
на вальсы белые молоденьких берёз
любуется...
И сонный гриб в фуфайке
дождя напившись чуточку подрос.
И в сумраке багряное светило
в просветах туч прокрутит всем кино
где под седеющей сосной медведи
на пне
в азарте
забивают домино.
Укачивает туча громы молний
уставших.
И озёр глаза
мерцают
тайной светлой полня.
Поедем-ка поговорим сперва
С тем лесом
... лишь потом с людьми
и с лёгким сердцем
смело говори.
***
Ліна Костенко
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
*
Дворы заметены метелью астр.
Какая розовая, синяя метель...
Но почему я думаю о Вас?
Забыть должна была невинный тот апрель.
Все так естественно давно и отдаленно
Я все забыла - не моя вина
Но вдруг Вы рядом, в музыке... И томно
Метель осенняя напомнить всё сполна
Все так естественно - и музыка, и время
Дворы заметены метелью астр
И всюду Вы. Печаль неуловимо
Метет... метет...
Я думаю о Вас.
***
Ліна Костенко
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
*
Увижу ли я снова Вас, иль нет.
А может, собственно, не в этом дело.
Важнее для меня, недосягаемый мой свет,
чтоб нескончаемая жажда зрела.
Не позову чужое счастье, не моё.
И отзвук звука там не отразится.
Я думаю о Вас. Я знаю, что Вы есть.
Моя душа светает и святится.
***
Ліна Костенко
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
*
Шиповник трудно отдает плоды.
Хватает рукава и ранит руки.
Кричит: - О, человече, подожди!
Будь добр человек, себя не мучай.
Не все, не все, хоть ягодку оставь!
Зазноба-птаха так меня просила!
Я ж тут для всех, не только для тебя.
И просто... осень чтоб была красива.
***
Ліна Костенко
Доборолися, добалакалися,
досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
незалежною, хоч на мить
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б’ють?
Від чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?
*
Доборолись,
дотрепались,
"долюбилися", аж гремит.
Независимой Украиною
хоть когда-нибудь, хоть на миг,
сторона моя,
с волей скованной,
в душу битая копытьём,
ты была ли когда нераспроданной,
нераскупленной
мародьём?
***
Ліна Костенко
На цямру монастирської кринички
Схилила осінь грона горобин.
Сюди колись приходили чорнички,
Блакитну воду брали із глибин.
Мені приснились їхні силуети,
Сама печаль, і профіль – як зима.
Чудний народ – художники й поети,
Усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого й не буде,
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній лингві тої амплітуди
Проходять дивні видива буття.
І цілий світ, і ось така дрібничка –
Димок туману в пригорщах долин,
І кухлик той, і та в яру криничка,
І обважнілі грона горобин…
*
Рябины гроздья разбросала осень
на монастырской пагодке колодца
Воды холодной глубину и просинь
черницы брали здесь
и блики солнца
во снах моих по лингвоамплитуде
из дивных проявлений бытия
являли сущее
которого не будет
и из которого родится жизнь своя
И были так графичны силуэты
Сама печаль черницей на снегу
Чудной народ - художники, поэты
их сны-придумки не возможны на яву
Но целый мир
и эта вот былинка -
туман в горсти проснувшихся долин
в мудрёно-детских снах
как на картинке:
тот черпачок
колодец в зыбкой дымке
и гроздья погрузневшие рябин
***
Ліна Костенко
Любов Нансена
Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.
Не кажіть мені "так", хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.
Світла мрія про Вас співає мені як сирена.
Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. але щастя - воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісня Пісень! Золоте пташеня мого саду.
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах.
"Фрам"- це значить "Вперед". Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре. цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть, не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі. Але раптом Воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала - Ви і Воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки...
Як вуста відірву від такої сумної руки?
Чи зумієте жить від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
"Фрам" застрягне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?...
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода!.. Ви, що любите сонце і квіти!
- Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя.
Все, що є найсвятіше в мені, називається Нансен.
Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб'ю об "Фрамові" груди шампанське,
Як покличе тебе вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісня Пісень! Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
"Фрам"- це значить "Вперед". А на обрію буду я.
*
Я люблю Вас, о Ева!
спешить соглашаться - не Ваше
Хоть и тяжко без Вас
но я замуж идти не зову
Я прошу Вас -
ни слова...
и мудрое утро подскажет
и рассудок на "нет" повернёт Ваш ответ по уму
Моя светлость!
Поют лишь о Вас мне сирены
Но я уши залью диким воском
о, Песня Песней!
Моё счастие Вы!
Но а счастье ли узы и стены?
Я люблю первый раз
и боюсь Вас - так будет честней
Поплывёт мой корабль
его в берегах не удержишь
Вы останетесь ждать
моя птаха
жар-птица
печаль
"Фрам"* - "Вперёд" означает
идти и искать - его стержень
не послушает блудное сердце приказа:
- Причаль!
Вечный поиск в снегах
вечный снег
и любовь может годы...
не недели
не месяцы
годы во счастье пленять!
Ну а вдруг позовёт то Оно?
Вопреки непогоде?
Вы сумеете, Ева, простить
и понять
и принять?
Вы не будете плакать?
Не поставите душу на якорь?
Не столкнутся во мне два начала - Вы и Оно?
Я без Вас несчастливый
без него никакой
и во мраке
Мне не выжить без Вас...
Без него же я кану на дно.
Вашы теплые руки...
мои онемевшие руки...
Как уста оторву от печальной и нежной руки?
Вы сумеете жить от разлуки
и вновь до разлуки?
Ну а если придется не год умирать от тоски?
"Фрам" застрянет во льдах...
И... А вдруг не вернусь я оттуда?
Я ж себе не прощу!
Ведь у нас может будет дитя?!
Вы так молоды, Ева
сияние Ваше повсюду
...
Я люблю тебя, Нансен
и ждать буду вечноТебя
Всё, что свято во мне
уж поверь
называется Нансен
Пусть сирена поёт
она перед нами в долгах.
Я сама разобью о грудную обшивку шампанское
если "Фрам" позовёт пропадать тебя
в вечных снегах.
Моя Песня Песней!
Сад вселенский без листопада!
Ты откроешь свой полюс
теченье поможет шутя
Одолеешь снега
я разрушу мой милый преграды
и раздвину пространства
для "Фрама"
любви
и тебя!
* «Фрам» (норв. Fram — «вперёд») — норвежская деревянная парусно- моторная шхуна, Проект Нансена.
***
Ліна Костенко
Скупе, аж біле, сонце над полями.
Вдягає хлопець шапку на бігу.
Мигтять в очах чотири чорні плями —
рябенький пес на білому снігу.
А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А, власне, справді... теж мені подія...
Сніги і хлопчик, і рябенький пес.
*
Белёсое, скупое над полями
витает солнце
мальчик на бегу
хлобучит шапку
мерехтят перед глазами
четыре чёрных пятнышка в снегу
- рябуха-пёс...
А я чему-то рада
летит душа от поля до небес
А, собственно...?
Ну, тоже мне - награда...
Снега
и мальчик
и рябуха-пёс
***
Ліна Костенко
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання - це мука. Кохання - це хист.
Кохання - це твій ненаписаний лист.
*
Письмо мне пришло без единого слова
и тронув его как гитары струну
услышала песню
то песня любови
Немея, любя как и ты - всё пойму.
Любовь - это мука
удача таланта
письмо - ненаписанных слов дилетанта
***
Ліна Костенко
Мадонна Перехресть.
Машини, шини, стрес, експрес,
кермо, гальмо, впритул, з-за рогу!
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляючи дорогу.
Таксі, автобуси, авто,
і мотоцикли, і кибитки...
Всі всім на світі є ніхто —
ні хто куди, ні хто нізвідки.
Маршрути горя і безчесть.
Світ на століття постарішав.
Стоїть Мадонна Перехресть,
чи вже Мадонна Бездоріжжя!
І мчать, і мчать, числа їм несть.
Дорога дальня й невідома.
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляюча Мадонна.
*
Машины, шины, стресс, экспресс,
руль, тормоза, впритык, с оврага!
Стоит Мадонна Перекрестков,
дарящая дорогам благо.
Такси, автобусы, авто,
кибитки, караван верблюдов...
Хаос дорожный, где никто -
все всем никто и ниоткуда.
На век состарившийся свет.
Бесчестья марши бед бездонных.
Мадонна Перекрёстков здесь
иль бездорожья эта Донна?
И мчат, и мчат, числа им несть,
неведомой дорогой дальней.
Благославен Мадонны крест,
благославение сакрально.
25.11.16.
***
Ліна Костенко
На оболонях верби у болоньях.
На оболонях верби у болоньях,
туман, туман — нейлонові плащі.
А коло хати пелехатий сонях
пасе траву в блакитному дощі.
У верховіттях вітер колобродить,
сумує стежка дичками внатрус.
А угорі про таїнства природи
задумався мислитель-чорногуз.
Мені так добре, стіни такі отчі,
такий у серці невимовний щем!
І тільки чую — набрякають очі,
як хмари, перегущені дощем...
*
Туман...
Плащи...
В нейлоне и болоньи
на оболони вербы.
Под дождём,
под голубым
взъерошенный подсолнух
пасёт траву.
И дом
приветлив так,
и колобродит ветер
в вершинах крон,
и дичками внатрус
скучает тропка...
А мыслитель-аист
задумался о таинствах всех муз.
И мне так хорошо!
Родные стены...
Такой на сердце несказанный щем!
И чувствую - глаза на мокром месте,
как тучи, переполненны дождём.
27.11.16.
***
Ліна Костенко
Вдень ще літо, а надвечір - осінь.
В склепі ночі похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,
розсохаті роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лосі, лосі, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад під зливою, живу.
Ой, живу, впівголосу, впівсили.
Відкладаю щастя - на коли?
Скільки цвіту з мене обтрусили...
Скільки яблук з мене продали !..
*
Лето днём
а в надвечерьи осень
ночи склеп не сохранит тепла
утром яблони проявятся как лоси
разсохатыми рожищами кивая
Пейте воду
ласкова покуда
лоси, лоси жумкайте траву
так печаль прополоскала думы
что как сад
под ливнем я живу
Ой, живу, вполголоса, вполсилы
счастье отложила
- на когда?
Сколько цвета жизнь пообтрусила...
Сколько яблок доля продала!..
11.04.17.
***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
... а квіти, кинуті тобі.
***
О, как перечеркнуть,
забыть?
Душа бредёт,бредёт у края...
Такого травящего рая
не приходилось мне испить.
Такой печальной чистоты,
такой неугомонной жажды,
такого крика немоты,
искры, сияющей отважно.
Такой рассветной тишины,
растянутых безмерно суток
И может даже не стихи -
цветы бросал тебе рассудок.