Байка про чорта

Марго Агнес Лилия Потийко
Байка про чорта
I
Колись давно в мальовничій місцині було велике село. Назва його вже загубилася серед стрімких років, але люди кажуть, що годі було шукати гарнішого місця. 
Біля села жило своїм невсипним життям безкрає поле: до пізнього вечора гули джмелі над конюшиною, гойдалася під подихами пустотливого вітру плакун-трава, червоніли де-не-де пишні, пихаті маки. Далі починався старезний ліс. Столітні дуби, мов дідугани, розсілися тут ледь не на кожному кроці і шуміли своїм кострубатим гіллям, немов сварили за щось молоді, повні сили дерева. Неподалік біжав по слизьких камінцях грайливий струмок, дзвінкому плескоту якого завжди підспівували птахи. А десь далеко за лісом розливалася широка річка, до якої майже ніколи ніхто не ходив, бо там, як казали, жив Водяник…
Серед цих розкошів саме село нагадувало величезну квітку. Біленькі хатини потопали у вишневих садочках, мальвах, трояндах, півоніях. Лише одна хатка сумно стояла на краю села. Сірі облуплені стіни, віконця, обплетені павутинням, дірявий дах – все наводило тугу на випадкового перехожого, тому й оминали люди ту хату.
Якось пізно ввечері поверталися з шинку додому нерозлучні друзяки – немолодий уже Степан і його товариш Омелько. Небо вже було всипане дрібним сяючим горохом, місяць вже розливав навкруги срібне сяйво, а дорога все не ставала коротшою.
- Друже Омельку, - каже Степан, - а що як підемо повз ту хату?
- Та ти що, Степане! Туди й відьма на облупленій козі не поїде, не те щоб ми з тобою!
- А як підемо через поле, то прийдемо до ранку. Ото твоя чортиця почастує тебе потиличниками!
При згадці про злющу дружину Омелько сплюнув та процідив крізь зуби:
- Грець з тобою! Ходім!
Товариші неквапом подалися стежиною до кособокої хати, та тільки-но зробили декілька кроків, як зойкнули та сховалися за великою каменюкою, що ніби колись виросла посеред шляху сама собою. З-за поодиноких дерев майнула тінь і хтось квапливо побіг до страшної оселі.
- Свят, свят, свят, - хрестився Омелько.
- Боже, порятуй! – скиглив Степан.
За мить чорна фігура зникла.
- Треба тікати, - протверезілий від жаху прошепотів Степан, і вони з Омельком ледь не навпомацки, не розбираючи дороги, побігли полем.
II
Ніч уже поступалася своїми правами. Зорі кудись зникли, горизонт вкрився сірою мантією, заспівали перші півні. Село ще дрімало…
Аж раптом той солодкий спокій порушили крики вже знайомих нам друзяк.
- Чорт! Чорт! – верещав Омелько.
- Чорт! – ще гучніше волав Степан.
Стара господиня, що саме прокинулася і вийшла на двір, аби помилуватися ранковою зорею, похитала головою і пробуркотіла собі під носа:
- Знов понапивалися, бісові діти.
А на порозі Омелькового дому вже чекала ще одна біда, мабуть, страшніша за дідька, бо Степан полишив товариша і швиденько подався додому, аби не трапитися на очі Парасці.
А вона вже вгледіла чоловіка і приготувалася до лайки.
- От ледащо! От пияк! Бодай би ти захлинувся вже! – загорлала Параска, тільки-но Омелько ступив на двір.
- Люба, та почекай сварити! Ти спершу послухай, що я тобі скажу! Ми зі Степаном вночі, - чоловік озирнувся, перехрестився та прошепотів, - зустріли чорта!
- Тьху на тебе, дурень! Напився вже до чортів!
- Е-е-е ні, Параско. То справді був він.
На хвильку дружина трохи заспокоїлася, і її обличчя прийняло глузливий вираз.
- То як же чорт виглядає? – спитала вона.
- У нього роги великі, копита чорні та хвіст з китицею! От як!
- І де ж ви його зустріли?
- По дорозі з… - тут Омелько прикусив губу.
- З шинку! Ви там, мабуть, пили разом.
Омелько сплюнув, подумав «От бісова баба» та процідив крізь зуби:
- Не віриш, значить. То піду селом, розповім добрим людям.
Обличчя Параски враз змінилося. Гострі маленькі оченятка блиснули люттю.
- Куди зібрався?! – заверещала вона. – Будеш нас на все село ганьбити? Хутко йди до хати та лягай спати!
Бідоласі нічого не залишалося, окрім як понурити голову і мовчки піти до хати.

III
Тим часом Степан уже розповідав своїй жінці про нічну зустріч. Марися зацікавлено слухала і все випитувала найменші подробиці. Аж от спитала:
- А як він виглядає той чорт?
Степан подумав трохи і відповів:
- У нього маленькі ріжки, чорна шерсть та такий довгий хвіст, як Парасчин язик.
- Оце так…- задумано промовила Марися і знов із цікавістю подивилася на чоловіка. -  А чому це він до нашого села завітав, га?
- Та хіба ж я знаю? Піди сама в нього спитай! – сердито буркнув Степан і почовгав спати.
Марися ж нишком вийшла з хати та й подалася до товаришки. По дорозі вона зустріла язикату Варку і нумо розповідати на свій лад.
- Я, - каже, - знаю, який із себе чорт! У нього великі роги та короткий хвіст. А шерсть чорна і аж блищить при місячному сяйві.
Стало і Варці цікаво. А це почуття, скажу я вам, сильніше за всілякі страхи.
Через декілька годин ту історію дізналося майже все село.


IV
Сутеніло. На небі почали з’являтися перші несміливі зірки. Шляхом, що пролягав саме повз проклятущу хату, хтось ішов. То були Марися, Варка і їхня вірна товаришка Палажка.
- Ой, щось мені боязко, - промовила Варка.
- Та й мені якось не по собі, - відказала Марися.
Далі йшли мовчки. Хата ставала все ближчою. Її чорні вікна ніби вдивлялися в обличчя перехожих пустими зіницями, ніби шукали когось у темряві.
Аж раптом попереду щось майнуло. Товаришки похололи від жаху. Щось хруснуло в кущах. Вони чимдуж побігли до села.
- За нами хтось женеться! – горлала Палажка.
- То чорт! Чорт! – ледве переводячи дихання вигукувала Варка.
Те страхітливе створіння вже наздоганяло їх. І от коли воно підбігло зовсім близько, і баби вже встигли попрощатися із життям, «чудовисько» гавкнуло, завиляло хвостом і лизнуло Палажчину ногу.
- Тьху на тебе! Ах ти ж клятий! – кричала Марися на бродячого собаку.
- От тобі й чорт, - сказала Варка і єхидно посміхнулася.