Сонет перший
Від найчарівніших істот бажаємо нащадків мати:
Щоб ввік троянда той краси навіть й не думала вмирати,
Але, коли настане строк
(Дай Боже, не до строку!),
То паганець її нестиме в світ,
Для всіх засмучених навкруги,
Нагадкою троянди любой,
Її обличчя, погляди, усмішки, досконалі рухи.
Інакше неможливо підкоритись злому року.
За це моя невимовна подяка
Загойнику і найболючиших із ран - моєму лагідному Богу!
А ти, заручений із власними блакитними очима,
Горишь так гаряче, куштуючи себе,
Але все рівно зголоднілий, хоч усе в достатку,
Ти - ворог сам собі, коли милуєшся лише собою без устатку.
Ти ж є тепер духмяною прикрасой цього світу,
Єдиним провозвісником заквітчаной весни,
Та в"янешь гинко, млосно, безнадійно плекаючи собі
Нестриманий до власних ласощів пуп"янок,
Мій ніжний злодій, що так жадібно розплескує себе на самоті.
Молю, жалій цей світ, мій милий,
Бо ненажерою з"їси належне світу
В домовині, обійнявшись ціпко
Лише із незворотньою могилой.
Sonnet I
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And, tender churl, mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.
(с) William Shakespeare