Дорога життя

                ВСТУП
        Буяло літо. Сонце ще й не показало ся повністю за небокраєм, а кріпаки пана Потоцького  вже були в полі. Молода змарніла жінка, поколеними від важкої праці руками, в’язала снопи. В’язала старанно, бо відчувала на собі погляд жорстокого наглядача, якому, з самого ранку, чесалися «попрацювати» нагайкою руки.
Сонце сходило все вище.
А роботи менше не ставало.
           Жнива. Здавалося, ані початку, ані кінця цій роботі не буде. Поряд з жінкою, згорбилася старенька бабуся. Старенька, -  на погляд людей, а не управителя маєтком і залежними селянами.
Людей було багато, праці – ще більше. Сонце вже повністю виднілося на горизонті.
- Мамо, дозвольте з’їсти он те яєчко. - простягло до сонця свої худенькі рученята малесеньке дитя.
- То ж сонечко, світило наше ясне. Що ж станеться на світонці, коли воно зникне?
- Бабусю, я хочу їсти. -  сердилося маля і притупнуло своєю малесенькою ніжкою.
- Зачекай, бабусине крошенятко, як сонечко дійде до небокраю, стане жовтогарячим, пропливе понад велетнем дубом, зачекай, вже не довго.
     Жінка мимохіть прислухалася до цієї розмови, усміхнулася. Раптом почулися часті удари нагайки. А в відповідь - мовчання.
 - Будеш знати, як байдикувати! – волав не своїм голосом чоловік. - Що ж ти вчора робив, коли сьогодні не втомлений і так добже працюєш! Знаю я вас, лише бити байдики і годні. А ось виб’ю, із твоєї, кріпацької, голови усю вашу Вольну Україну, і не буде козаків! Зовсім вже голота розпустилася. Річ Посполита їх годує,  доглядає, а вони виступають. Чернь необізнана! Вам пан Потоцький дозволяють таку честь, як працювати на них, а ви зовсім не ціните. Ну постривай, я ще доб’юся від тебе, хоч одного слова! – горлав він в такт ударам нагайки.
Жінка, ледь зачувши удари, обернулась і підбігла. 
- За що ж ви, панночку, не треба, панночку. Мене шмагайте, а Юрасика за що. Він ще маленький в мене. Бардзо прошу пана. – зверталася вона до колишнього  сусіда.
-  Я доб’юся від тебе, хоч одного слова! – і вдарив найсильніше – востаннє.
          Але у відповідь почувся лише важкий, зовсім не дитячий стогін. Зціпивши зуби мовчав хлопчина. Все розпливлося матері в очах, сльози, як завжди, покотилися з великих, колись карих, а тепер змарнілих, очей. Так було завжди, відколи її Юрасик вперше пішов відпрацьовувати панщину. Не злюбив його лютий Саливон.
       Дуже незлюбив. Так і не було матері спокою від того дня і до сьогодні. Плаче, побивається, а зробити нічого не може. Так плакала жінка і жала панщину. А хлопчина не довго лежав на травах. Рідні трави додають сили. Незабаром встав і узявся за роботу. Минув день..
   Лиш минули порога, прибігла сусідонька. Весела-весела:
 – Ви чуєте, пані Одарко, синок до мене, соколик, із самої Січі прибув! Заходьте верором, будьте ласкаві, у нас вся слобідонька буде. І Юрія вашого не забудьте. Що не кажіть, а вже козак, хоч куди, - перший десяток минає. – швидко по-місцевому заторохтіла вона.
- Спасибі, сусідонько. Звичайно прийдемо! Лиш зачекайте, ближче до вечеронька. Бо часоньку дуже мало, а Юрасика мого він знов нагаєм. І що ви скажете? А головне кому? Нікому не треба люд простий на сьому світі!      А за той – так звідтіль ніхто не вертався, не відомо, чи живеться нашому люду, посполитому, там краще.
        Вечір не забарився. Мабуть, все село зібралося сьогодні в сій убогій хатинці вдови Карої. Звичайно, сьогодні сюди прийшов сам Карий!
 Так, той самий Карий, чийого полку шляхетські панки вже півроку бояться найдужче. Тремтять від одного лиш тихого спомину.
      Він був великий, могутній, гордий. Хоч на його суворому від життя лиці і проступали риси якоїсь ще дитячої невпевненості, але добра величність і гордість заповняли простір коло нього. І зараз, мати та гості сиділи на довгих лавах, а він, як і повинен добрий ґазда, стоїть на порозі коло хати і привітно вітає гостей, закликаючи до господи. Перед кожним: і старим, і малим –  гречно знімає шапку.
      Нарешті із усіх-усюд зібралися гості. Обидві довгі лави  були заповнені людьми. Старі й дорослі сиділи, молодь же з малими дітьми зацікавлено тупцяли біля порогу. Карий насунув на лоба широку, чорну, і, теж поважну, як її господар, шапку, і вельми важно, наче старий досвідчений козак почав розповідати про життя.
    Спочатку Юркові, який ще не зовсім оклигався від сьогоднішнього покарання, було зовсім не цікаво, аж раптом він зачув знайоме прізвище, і хоч не  міг згадати, від кого його чув, але уважно прислухався до розмови, що невдовзі його дуже зацікавила:
 - Виговського нарід не поважав. «Не наша то людина. Танцює під московську дудку.» - казали. Ну що, обрали собі кращого – Хмельниченка  молодого. Ні тобі розважливості Богданової, ні мудрості.. Тепер і Вкраїни знову немає. Розшматували Барабаші та Виговські. Тепер на Дніпровому правобережжі Тетеря гетьманує.
- А у нас?  - запитав хтось із гурту.
- Сомко. Файний козак. Сміливий, розумний. Саме такого нам і треба. – та ж Москва, кажуть, не визнає. А є ще Брюховецький. Його не бачив, вдатного нічого не чув. Та й гіркого про нього теж не чувати. Добрий гетьман стане Сомко. Помеж людьми так  за се кажуть : «Добрий, знач, козак – коли Москва його ніяк».
- А що ж буде. Весь нарід гуде.
- Чую, скоро все рішить ся.  Та не далеко. До Ніжина стікається з усіх усюдин чернь і посполиті, і маєтні козаки і голота. Всі тільки й глаголять про Чорну Раду. Хто піде зі мною, за славного козака Сомка постояти! Гей хлопці, молодці!
- Дозвольте мені. Я можна! Я козацького роду!  – закричав малий Юрко. - Я теж можу постояти за Сомка.
- Ти ще малий. Підрости трохи, козаче.
- А й правді мовити, Григорію, візьми мого Юрка, він хлопець тямущій, слухняний. А то зовсім заб’є до смерті його проклятий Саливон.. Він тобі знадобиться, в пригоді стане. Та й життя по баче, що тут.. – схвильовано мовила раптом Юркова мати, надіючись на кращу долю для сина. 
- Добре, вмовили, паніматко. Але коли з ним що стане, не винуватьте невинного.
- Гірш ніже є не бувати. - на тому й порішили.
Так Юрко з багатьма охочими, майбутніми козаками, рішили ся втікати до Ніжина. На Чорну Раду. Мати з вечора готувала спожитки. Чого тільки там не було! Всілякого добра: і картоплина, аж дві морквини, та й пів буханки хлібу!
 «Звідкіль ся узяло стільки збіжжя у нашій убогій хатинці» – чудувався Юрко.
А збирало хлопців мало не усе село. Давали, хто на  що багат : хто збирав родичів, а хто навіть малознайомих. Випроваджували молодь у широкий світ.
               Рушати довелося поночі. Не всі встигли, та чекати було не можливо. Так на білому світі споконвіку ведеться: в кожній громаді не без зрадника, отож не встигли й зібратися всі до купи, як випустили з панського будинку жорстоких та голодних мисливських собак.
   Бігли не довго.
      Юрко всяк час відчував ззаду себе чиєсь зловісне дихання і висунутий язик, що важко колихався, розвиваючись на вітрі. Здавалося він ось-ось впаде і опиниться у страшній пащі страховиська, аж в тумані, за біло-пронизливим  нічним холодом, під пеленою ночі, за поворотом, завиднілося дерево. Все «козацтво», не чекаючи «вірної погибелі» миттю опинилось там.  Юрко налякано і щасливо, міцно обхопив руками громадного стовбуру і опинив ся на гілці. Опріч себе побачив силуети усього парубоцтва на чолі з Карим. 
      Під ними, десь далеко на землі, лютувала зграя голодних панських вовкодавів. Не така вже зграя – собаки зо три, але які – страшні, здоровенні, вони ходили кругами попід деревом, люто висолопивши язики і ніби раділи:  нікуди ви від нас не втечете.
   Всі розуміли – такі розірвуть кожного, хто зважиться спуститися. Кінчиками пальців Юрко ледь торкнувся кори, і зрозумів, що це ніяке інше дерево, як їх велетень дуб, розташований посеред панського поля. Одне єдине дерево на все поле. А скоро панщина почнеться, зійдуться люди...
   Так, це був гарний, кремезний дуб. Цей дубище стояв тут з покон віків. Як говорять старі люди, в давні-давні, аж прадавні часи, коли ще не було на сих землях панства, не було тут ані ляхів, ані московітів,  бо тут вольно жила мирна громада, роботящий і волелюбний народ, який завжди поважав батьківські і дідівські звичаї, нічого не вчиняючи без народної волі. Сільська громада. – як сказали б зараз. Але вони не знали, що їх громада відноситься до сільської, бо не було ще міст і в думці, ні в уяві. Бо ж і зараз важко уявити кількаповерхові будинки, прямісінько посеред Прикарпатських гір, а тоді так тим паче. Незважаючи на це, людям жилося, як то кажуть, наче сиру в маслі. Всім що було щедрилися зі своєї волі, про майбутнє не думаючи, бо коли не буде в тебе, - буде в когось іншого. І неврожай переживали вкупі.
          Ні нещасть не знала тоді земля, ні страхів. Кругом колосилися вольні поля жита і пшениці. Вони були нічиї. Як кому потрібно, той і візьме. Взяти занадто багато з спільного поля – вважалося соромливим вчинком, ганьбою, і ніхто не міг такого втнути.
А на цьому самому дубі, що розпростер свої довгі  могутні руки ген-ген до неба, стояв, ніби заворожуючи невеличке село своїм поглядом, могутній Мольфар Іван.
Він вірно стояв непорушною постаттю на стражі свого села ось уже тисячі років. Своєю довгою, наче доля, палицею, він відганяв посуху й грози,  неправду й нещастя від цих земель. Ставав на самий вершечок дерева і помагав у важких битвах Чорнобогові з Білобогом. Коли перемагав перший – наставала ніч, а другий – день. Коли була потреба – міг закликати дощі і навіть вольні вітри.
Добре було селу з ним.
     І не міг він нікуди зникнути, аж допоки люди віритимуть йому, і він ї допомагатиме. Забулися прадавні закони, покони дідів і прадідів своїх, зник із цих місць і мольфар. Почалися й нещадні бурі, й грози, що могли в мить спустошити чиєсь вже, не спільне, поле. Почалися й посухи, і урагани. Хто зараз віджене грозові хмари від батьківської хати? Хто стане над вітром..          
     Та все давно змінилося, пройшли часи мирних хліборобів, нема вже на сьому світі покоління, що бачили могутнього Мольфара, а пам’ятають Івана вже з переказів. «Він нек був відлюдником, та завше був із громадою. За це його люди поважали. Поважала й маржина, й пташка кожна...» - розповідав дідусь, який і сам був схожий на того старенького мольфара, що його уявляли діти, пасучи по-під горами свою маржину. 
- Що нам робити? Ми тут всі згинемо! – озвався сільський парубок Устим.
Не будемо ж ми чекати, поки нас пани угледять, та постріляють наче качок на полюванні… Що робите, братці?! Нащо ми послухали його!.. Що робитимемо... Яку смерть обрати краще? – задихаючись від власного страху уривками фраз говорив він.
       Карий не терпів бездіяльності. В думках він вже давно собі докоряв,  що не підготував хлопців, не навчив влучно стріляти, не знайшов їм зброю. Раптом згадав про свій пістоль. Дістав із-за поясу, гримнув постріл. Одна собака відскочила, але ніц не сталось. Напевно, порох ще  не просох. І чому я пішов навпростець, ще й переплив Серет, не міг обійти. «Нащо поспішав? Хто спішить – той людей смішить.» – докоряв собі Карий.
Там, у Сереті, я, видно, й намочив. Засунув ще пороху. Знову звук є, пострілу немає. Востаннє спересердя вистрілив собі у руку, але болю не відчув. Нема тут моїх вірних побратимів, з якими не так давно прощався на Січі. Вони б нас в мить  урятували, придумали щось хвацьке, як завжди. - згадав проводи з Січі, як товариство його проводжало, як по давній козацькій традиції, що ведеться ще з перших утікачів на Хортицькі землі, Куліш йому підвісив на шию маленький вузлик з  порохом. 
– Щоб не змочився коли у ріці опинишся. – повчав його бувалий козак.
Цю вельми розумну річ вигадав наш побратим... – а як же його звали – от забув. Та не  сім річ – ось наше спасіння, козацький вузлик з порохом!   
   Карий, обіпершись однією рукою об широкий, нерівний стовбур гілляки, на якій сидів, бережно витягнув з-за пазухи, розв’язав той вузлик, ледь-ледь нахилив над землею, і звідти додолу посипався порох. Швидко відсмикнув руку назад. Пороху зоставалося не багато.
- Коли  без промаху - ми врятовані.
На щастя, вправна рука не підвела козака. І товариство спокійно й радісно спустилося з небес на землю й швидко побігло, бо до світання залишалося не так багато часу, а потрібно ще було всього багато.
       На світанні вийшли із володіння Потоцьких. Всі покірно йшли за Карим – один він знав дорогу. Вже вечоріло, коли вийшли на великий сірий і похмурий,- славнозвісний  Чумацький Шлях. Земля по шляху була сіра, витоптана багатотисячними ногами кріпаків та їх валками волів. Цією дорогою чумаків пани завше посилають у Крим по сіль. – пояснив Карий.
І справді, коли придивитися, всюди з землею були змішані маленькі дрібки солі, що висипалися з переповнених возів. Шлях здавався Юркові похмурим і страшним. Вже схилялося на вечір, а шляху не було кінця-краю..
      Чорний Шлях – думав про нього хлопець,-  Скільки людей були змушені неупинно ходити по ньому по сіль, скільки загинуло на ньому, на  цьому жорстокому шляху. Добре, що зараз тепло, і ми не захолонемо, наче свіжозварений кисіль. А все таки моторошне місце. Не хотів би я опинитися тут на самоті. – мовчки продовжував думати, повільно плентаючись у перших лавах односельчан, Юрко.
- Скоро ця дорога ся скінчить? –невдоволено запитав у Карого один парубок.
- Закінчить   ся дорога – почнеться інша. Дорога життя нескінченна, і закінчується лише в разі смерті. – повчали нас в бурсі. – мовив у відповідь інший.
- Ся дорога веде до самого Криму, нікуди  не звертаючи. Ми потім просто зійдемо з неї. – відповів Карий. Але запримітивши, що настрій у парубоцтва погіршився, вирішив пожартувати:
- Не хочете зі мною до Криму, наберемо солі, розбагатіємо? Налякаєм кримчаків!
Але його ніхто не підтримав.
Боїться люд простий, посполитий, кримчаків, як вогню, боїться, – подумав Карий.
Лише один сказав: в народі кажуть, що татари ся поводять  з нашим людом, гірш ніже ляхи. Повно в Криму нашого люду: і на каторгах-галерах, і в тяжкій праці, і в рабських ринках.
Юрко хотів бува сказати, що згоден сходить, але щоб не сам, один – « З людьми гарними - хоч би й в Крим!» , та здержався й промовчав, бо ніхто більш не підтримав Карого. В дорозі надовго запала мовчанка. 
       А Чумацький шлях все не скінчався. Йшли чорною, похмурою дорогою, і бачили, всього, лише  валку похмурих чумаків..
      Чорна Рада. – які страшні і рішучі водночас слова. А як хочеться її хоч раз побачити і … страшно. Дуже страшно. Вже по дорозі зустрічаються зграї розбурханого натовпу – прихильники єдного чи іншого гетьмана України.
       Раптом шлях, поглинутий в чорну безодню ночі, заступила чиясь могутня постать:
- Що ви за люди? І куди прямуєте? – запитав голосний, наче сам грім голос.
- Ми - чумаки. Чи то пак, колишні чумаки. На нас натрапили кляті опришки, і солі тепер не маємо, і возів. Тепер маєм намір прямувати на Запорожжя,подалі від панства. Хочемо козакувати. – як зарання було домовлено одповів Карий.
- А що на Ніжинській дорозі робите? Чи не вивідувачі ви Брюховецького, або ще гірше: ляхів, чи московитів?!!, - могутній, наче той дуб, козарлюга ледь свиснув.
- Гей-мо, хлопці!  - І позбігалась сюди усяка чернь, де тільки вона враз взялася! Стільки люду Юрко у своєму селі водночас ще не бачив. Почали гольтіпаки забирати збіжжя та в’язати чесних селян, наче бранців. Розгнівався тут Карий:
- Де славне козацьке товариство. Які ви в біса козаки! Відгули часи Богданові. Покажіть мені хоч би одного лицаря!
« Перевелись тепер лицарі в Січі! : зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.!» - і це не мої слава. Так січовики вже говорять! Так люд Вкраїнський глаголить! Це думка народу! (цитата Куліша «Чорна рада»)
Раптом козак свиснув іншим маневром і вся чернь завмерла.
- Хто тоб.. вам  сказав сі речі? Вони мені дивно знайомі. - здивовано запитав козарлюга.
- Вся Січ говорить. А коли треба – скажу: Курінний Гетьманського Уманського куреня, Сам Найкращій Мій Козак-Товариш -  Куліш. – урочисто відповів повний власної гідності та обурення Карий.
- Пам’ятаю. Пантелеймон? 
- Як є, Пантелеймон. Ви його теж знали?
- То це ти, Карій. Пам’ятаю, як востаннє бачилися перед Аккерманським походом. А потім, лише як тебе додому проводжали. Гриміла слава про твої погроми ляхів на Поділлі, на всю Січ гриміла. То ти теж не впізнав мене під покровом ночі? Це мої річі. І я – Пантелеймон Куліш, а се мої загін Війська Низового (нереєстрового).
-  Відпустіть усіх, і як слід нагодуйте. – звернувся він вже до місцевої голоти.
-  Так куди прямуєш, звідкіль, братику?
- До Ніжина. А скажи мені, що діється зараз у світі. А то нам, із гір, нічого до пуття не видно.
- Та хоч візьми  «Гадяцькі Пункти» - Не такий дурний Виговський, як про нього кажуть. Написав їх вельми не дурний чоловік. Але ну ніяк  мудра людина не буде злигатися з ляхами! З ляхами в козаків ніколи  миру та свободи люду  не було! Чи гаразд, чи не гаразд, а до москаля тулитися  нам треба. Брюховецького Москва визнає, до нього і йти.
- Братику, та що ж це ти! Самим потрібно боротися, а не з однієї неволі в іншу перебиратися. Сомко! – ось справжній козак! Згадай минулі часи. Як ганяв усіх Богдан Хмельницький. А під москаля нам лізти не слід.. Не ті все ж козаки, що при Хмелю. Поробили собі хуторів, та й панують.
Вже й не козаки стали. Одні "брюховецькі" на землях наших, вкраїнських, панують.
     Бувало, йду до Січі, та з-за Серету. День йду – тиждень, та все по володінню Вишневецького блукаю. Та й як не заблукати, навіть гордому, маєтному козаку, як ти, коли в них володіння, наче цілі держави з підкореним нашим людом. Немає захисника, який зміг би все теє об’єднати. Вся надія на Богдана була. А тепер на Сомка. І такими хоче бачити Гетьманщину Москва! Не побачить. Чи я не козак Карій!
- Можливо й твоя правда. Постривайте. Як розвидніється підемо вкупі. На цьому і поклали край.
А по скільки була то середина червню, вийшли рано.
Вже з самого рання по дорозі зустрічалися численні розбурхані громади.
І грозилися і страхали .. і страхалися самі.. : мали казати що за Тетерю чи Брюховецького, бо інакше не дістатися до Ради живими нашій невеликій, не певній в бою, коли говорити відверто,  громаді. Нарешті завиднілися околиці Ніжина.
-  Ви – запорожці? – запитали з брами Ніжина?
- Та які ж бо запорожці. Звичайні посполиті.
- Та ви не бійтеся, продовжив цей голос. Що запорожець, тепер, що міщанин – нема різниці, всі разом тепер, не дивлячись на становище, наче рідні брати. Що маєтний козак, що голота.
Всі п’ють за здоровля майбутнього  гетьмана Йвана Мартиновича! Всі рівні брати, як говорить Він! А в той час, брат убиває брата, через те, що той хоче Тетерю за Гетьмана.
- Отсе ще! – явилися собі на лихо. Правосуддям тут і не пахне. – мовив Карій.
      Але з дороги наші мандрівники не звернули, вирішили підійти ближче, та подивитись, що люд собі має на думці.
      На головній площі гуло, наче на ярмарку в гарний сонячний день, коли вся молодь виходить подивитися на дива чужоземні, й свої показати, та й навіть старий дід такого дня на печі не всидить, побіжить на ярмарок, і, не зважаючи на лютий крик жінки, та ушкварить гопака.
 «А що потім поперек болітиме, так це його не турбує – головне – ярмарок.» - на все місто лине жіночий, сварливий голос дбайливої  Ніжинської господині.
  Всі збираються й сьогодні, але не з такої нагоди. А людей! – стільки не приходило на жоден ярмарок. Чи не правда, що весь люд козацький тут опинився?!
Місто було велике, високе, наче з іншого світу. Тут у багатьох були двоповерхові будинки. Як у самого пана! Між ними росли старі дерева, з покрученими стовбурами стояли клени, тополі, вільхи. А на будинках була сила-силенна всіляких оздоб: де наліпка на стіні, де пречудовий візерунок, де просто камінь іншого кольору – кожен будинок відрізнявся, був по-своєму гарний, особливий. Юрко роздивлявся на всі боки і не переставав дивуватися широкому світу, такому різноманітному і незвичайному. 
- Чорна Рада незабаром, -  сказав в голос Карій, а сам подумав: Щось й на козаків мало схожі – обідрані, всі в вугільно-чорних сорочках, самі голота та чернь, наче давно вже не мали собі прихистку, - всі явилися сюди на медові заклики поважного Йвана Мартиновича. 
          У кого  у руці коса, у кого серп чи інше приладдя. Та байдуже чим, - всі готові прислужитися для рівності помеж людьми. Та загарбати добра якомога більше.
- А де ж маєтні козаки, - щось не видно. А он, на самому вершечку, на чийомусь булконі (так здається називаються вони). Сидять і дивляться згори вниз, на народ. Так і під час правління, чи то пак, Гетьманування, коли можна так мовити буде, - ні краще ніж Яків Сомко – не може бути. – думалось Юркові.
    Хоча своїм виглядом він вельми привабив  частину їхнього гурту -  був одягнений, наче не дуже маєтний козак, а простий, з  народу.
« Він такий як ми, буде нам другим Богданом!»  - кричав якийся гурт.
- Ні, не буде, -  тихо але впевнено сказав  Юрко.. і побіг, бо за ним вже гналася розлючена чернь. А він лише кричав їм все що про них думає, хоч вони й наздоганяли його...
     А на дорозі, в торговій частині міста, як і два роки тому, мирно стояв собі, спираючись на власного віслюка, торгівець. Він  тут мав гарний виторг, тому навіть такий час, як Чорна Рада, не лякав його, маючи гроші можна домовитися з усіма – слідував він давно прийнятному собі девізу.
       Був саме полудень, як той побачив хлопчика, не великих років, що як несамовитий біг, перечіпаючись, через Ніжинські камені. За ним, настигаючи бігла сила-силенна дорослих людей. В словах хлопчика торговець вбачав гірку правду, яку намагалися закрити всі ці люди – саме тому вони й зібралися сюди, самі не розуміючи того, й до кінця життя не зрозуміють. Для цього треба подивитися збоку. – не тримаючись жодної сторони, без виховання приналежності до  котрогось, із них, чи із країни Поляків чи Московці. Саме маленьких хлопчик зміг побачити те, про що думав, так і не додумався до пуття великий мудрець.
 Так, в словах хлопчика була гірка правда, але зв’язуватися з розлюченим натовпом торговцеві зовсім не хотілося, тому закрив вуха на заклики совісті, і почав без дієво дивитися, що буде далі. Тим часом хлопчика настигав люд, але все виявилося зовсім не так як здавалось. – раптом хлопчик заскочив на повільного віслюка, вдарив чимось, і наче  вітер, стрімголов поскакав із міста. Пошуки транспорту для наздогнання злочинця виявилися марними.  Юрко зупинився вже в посадці дерев під Ніжином. Й то, ледве «зупинився».
Тепер розумію, чому кажуть - впертий, як осел. Зупинити цього звіра не можливо! – вигукнув Юрко і раптом побачив поруч себе Мамая – козака, що недавно прибився до їх скромного гурту, а поряд з Мамаєм стояв Карий.
-  Що ви тут робите?  - зрадів хлопчина. Де всі? – озирнувся в усі сторони він, і не побачив більш нікого.
 Карій махнув безнадійно:
- Там лише Йван Мартинович. Всі взяли його сторону. Сомко прибуде   
   завтра.
        Ніч провели помежи дерев, там було багацько всякого люду, що стікався неспинним ручаєм з усіх кутків бідної, розтерзаної ворогом,  України . Не думав, що у нас так багато людей – міркував хлопчина. Разом, по-товариські, грілися біля вогнища, вдихали запахи теплого багаття, безсонної ночі.
   Ніч була незвичайна, місяць, наче відбивався в багатті, чудував усіх присутніх своїм відблиском, мерехтінням зірок, незнайомим  небесним сяйвом.
Ніхто не спав – всі милувалися.
     З міста долинали п’яні викрики, постріли з армат, але ніхто цього не помічав, що то було в порівнянні з заколисуючими дивами ночі! Несподівано все миттєво зникло, настала несусвітня темінь, якої давно не бачили люди. Лише багаття відбивало світло, робило світ незвичайним, і навіть трішечки страшним. На небі водночас згасли всі зорі, а ранок ще й не збирався починатися.
- Недобре, ой недобре щось нам віщує все правдиве небо. Від чогось застерігає. А ми не розуміємо, бо забули вже мову трав і рослин, не пам’ятаємо, як в прадавні часи, разом із дикими качками вирушали в політ. Але щось лихе віщує нам ніч – то певно. – сказав старий, сивий, аж сизий, дід, що разом зі своїми синами прибув на Чорну Раду і завзято піддержував Сомка. Затим швидко перейшов на іншу мову – мову музики.
 - А чи є серед вас музики ? – запитав у гурту, і не чекаючи відповіді ушкварив рідну веселу Полтавчанку.
         Запальні мелодії усіх куточків України заполонили галявину.
       Були і з полонини, і з сонячної Дніпровщини,  і Чернігівщини, і Корсунщини. Навіть, коли Карий заграв на сопілці журливу мелодію про життя кріпацького народу України, всі люди тихо сиділи, полинувши у свої важкі задуми, і не одного шелесту травинки, ні  одного деревця, ні найменшенького кущика, що тільки-но проклюнувся із матінки - землі своєї, не було чути – все заполонила рідна серцю народна музика, що душею свого народу відкликалася крізь тисячоліття, крізь віки тяжких поневірянь свого знедоленого народу і залежності, але вселяла надію на краще, незалежне, справжнє життя, якого так хотіла Україна, яке випадково загубила вона, на той час ще малесенька дівчинка-українка, коли відгриміли часи могутньої Київської Русі.
       Хто зна?  Може воно прийде із Сомком? А може його принесе з собою Брюховецький? – подумав Юрко і сон здолав замореного хлопця.
  А як тільки стало на ранок братись, все ж пішли в Ніжин. Хто зможе вирізнити саме цього хлопця з багатотисячної юрби, та й де докази, що се саме він?! – переконував Карого малий і дуже допитливий хлопчина.
      І таки переконав. Шукали козаків. – вони напевно точно за Сомка. Хоч і кажуть, що козаки з міщанами тут за панібрата – я цим чуткам не вірю. Не міг же справжній Козак  злигатися з якимсь московським підлабузником!
  Але це зробити було дуже важко: запорожці тут не відрізнялися одежею від простої сіроми. І лиш тих, хто не мав шапки на головах можна було взнати по  довгому оселедцю привілейованому  в козаках. Оселедці бо, міг носити не кожен, навіть не кожен козак, а лиш той, хто вже побував у справжньому бою з ворогами вкраїнського народу, і поводив себе, як справжній козак-лицар.  Було дуже мало дорогих шабель й пістолів. Ви собі не можете уявити, як було кумедно спостерігати, коли, вийшовши в люди, бідно вбраний Йван Мартинович, тримав за поясом шаблю неабиякої ціни – з дорогими каменями та золотом. Але  прихильники Брюховецького не помічали  цієї оказії, чи може вдавали, що не помічали, та лише лави прихильників сього пана від того не поріділи. Не насторожували і його великі розміри – не  даром сказано тобі – Брюховецький. 
        І тут, і там і сям - всюди куди ти  не глянь, знай туди сюди  безупинно ходять різні люде. І всі вихваляють навипередки Івана Мартиновича! А він їм знай, обіцяє, заливається соловейком. Не фільтруючи слів лається на Сомка та Тетерю: вони ще не надійшли, він поки що один у сьому місті. Люд, котрий прихильно ставиться до Сомка починає хвилюватись, по його довгоочікуваному приходу, але не зраджують своїх уподобань та думок.
- А хто з них справді кращий? – тихо запитав малий у Карого.
- Нам, Сомко, а насправді – то лише доля розсудить. Не можливо обрати Гетьманом обох. А як знати, яким буде другий, коли не бачили, що робитиме перший. Треба лише сподіватися на краще, але щось тут стає дуже гамірно. Не тратьмо дорогоцінного часу, ставаймо де видніше, та дивись не відходь від мене, тобі самому небезпечно. – хвилювався Карий.
І справді, зачувся ще більший шум, і на площу, на баскому коні, виїхав, вдягнений  по-Гетьманські, якими й були його достатки, Яків Сомко.
- Гетьман! Гетьман прибув!- почулося перешіптування навіть серед лав Брюховецького.
   Кажуть, Сомко теж по Гадяцьких пунктах буде із Москвою домовлятися. – сказали  звідкілясь збоку.
- Та по яких Гадяцьких, він Зборівську угоду, нову,  хоче укласти, - як казали мені надійні люди – перемовлялася далі сірома.
- Хто ж Гетьмануватиме?
-  А той, в кого пістолів, гармат та пороху побільше, якщо порох від страху не замочить.
- Та Сомко Гетьмануватиме?
-  Та де Сомко, Сам Іван Брюховецький!
-  За Сомка я давно не наїдався до пуття, а тут – і горілка безкоштовна, і на рівних правах зі всією козацькою старшиною! А  Гадяцькі пункти – вже якось та перебудемо, козак в біді, що риба в воді.
На що Карий відповів таке:
-  який же ти в біса козак!  Козак не думає про себе, коли місце думкам про Україну!
Я не агітую ні за кого, але чуючи твої слова не можу зупинитися від герцю.
Не в матеріальному достатку щастя.   Україна – ось за що має думати Козак, якщо він є Козаком! – але той сірома, чи то недочув, чи не дуже вірив в Гетьманування Брюховецького, бо нічого не відповів.
- Як же Рада буде?
- По нашому, споконвічному. Ніхто не змінить її порядок, доки жива Січ та Яса козацька. – почулося з гурту прихильників, які поставали опріч своїх кандидатів.
- Починається Рада! Всі у Раду! – раптом наче по команді заголосив весь натовп.
-  В добрий час ми з тобою приплентались, на саме цікавіше встигнемо! – захоплено сказав Карій.
      В ту ж мить же більше чорного люду підтягнулося до юрби, створивши такий натовп, який міг рухатися тільки вперед, і якби передні ступили крок назад, то задні б роздавилися під ними, наче соковиті помідори. Чорний люд нічого не відав про сих гетьманів: хто вони, нащо прийшли на наші землі, яку правду будуть відстоювати.. – та й байдуже. Байдужі вирази облич скупчилися в самому кінці натовпу, чекаючи проголошення, наче присуду на майбутнє.  Подивитися на юрбу, пошукати кращої долі бажали тут далеко не всі – більшість запекло обстоювала свого.   
        Багато Карий бачив знайомих як серед лав Сомка, так і серед лав Брюховецького, і не приховував цьому жаль. Навіть найкращі друзі-козаки Крутивус і Пасизадніх були сьогодні по різні боки правди.
    Тетеря не прийшов. Спереду стояли Брюховецький і Сомко. Вони стояли поруч, немов друзі, але, водночас, трималися найлютішими ворогами, з острахом і зневагою позирав Брюховецький на Сомка; а Яків з повагою до старшого за роками гетьмана Йвана,  дивився осторонь, не зважаючи уваги на люті викрики з боку обох сторін. 
     Юрко придивися до Сомка, якого до цього ще не мав змоги уважно розглянути, на відміну від Брюховецького.
 Сомко не приховував свого багатства, і це сподобалося хлопчині. З першого погляду він був такий.. владний, суворий, але час від часу на його лиці проступали риси доброзичливості і щирої радості від думки що він можливо сьогодні стане Гетьманом.
-  Не треба нам ніякої Московії! Будемо самі свої. Мирно саджатимемо пшеницю на своїй власній землі, не підвладній брехливій Московії, чи Речі Поспошляхтянській (тут – Посполитій зневажливо.)! А як потрібно – захистимо шаблями свою Незалежну Батьківщину! Я  зможу це зробити!   
- Шаблю родить Волю, а булава – пиху. – почув Юрко від старенького дідуся, що стояв близ нього і уважно спостерігав за майданом. Він, видно, зневірився у правді на білому світі. За мить дідуся попід руки необережно повели двоє прибічників (Брюховецького чи Сомка?) .
- Та як він посмів обливати брудом гетьмана!
           Юрко обережно висмикнув свою руку з руки Карого і почав пробиватися через натовп за дідусем. Дідуся, згорбленого, старенького, немічного, вели зовсім не обережно, і навіть вдарили по немічних руках, коли той почав йти трохи тихше.
- Відпустіть його, браття. – тихо сказав Юрко.
- Ти, что, малой. – і відказали йому воріженьки, та якоюсь дивною чужинською мовою, але дуже схожою на нашу.  – нє відєш, іді отсюда, пока жив. Єсли би не гєтьман – єму говори спасибо, тебя би уже не било.
- Що ви мені зробите, я вас не боюсь! – сказав він. Погляд його спрямувався до бочки з вином, що одна на одній, великим муром, стояли мало не біля ніг в чужинця. Потім вдавано зітхнув, похнюпився і пішов геть не звертаючи уваги на удари плітки, що полетіли на діда. Та не на довго пішов Юрко, пройшовши зо п’ять кроків що сили розвернувся і з розбігу забіг-залетів на самий вершечок бочок (високо над головою чужинців і всіх людей загалом). Раптом бочки перевернулися почувся страшний звук, грім, і бочки силою силенною  полетіли додолу на чолі з хлопцем. Вони, неочікуваною хвилею огорнули чужинців, - дідо, нам сюди, - намагався сказати хлопчак.
- Постій, синку. – важко промовив дід, і, видно, хотів щось заперечити, але було пізно, він вже сидів на тачці з під бочок і мчав з міста.
За мурами Юрко висадив свого пасажира, і побажавши доброї дороги, побіг на майдан, з якого долинали гучні крики юрби. Брюховецький тим часом мовив: (це звучить на фоні пригоди малого Юрка)
- Ви що, хочете знову під зневагу Речі Посполитої, звідкіль нас, тяжкою боротьбою витягнув Батько Хміль! Не піддавайтеся ляхам, не піддавайтеся Сомкові! Лише в мирі і любові з Московією ми досягнемо того, що прагнемо! -   НЕЗАЛЕЖНОСТІ!
- Незалежності! – вторував схвильований люд.
     (про незалежність на  фоні московської несправедливості, щоб різкий контраст показав, яка то «незалежність» буде. Бо ця проблема і у наш час тенденції до Москви)
Посеред майдану стояв старий, але міцний, і наче теж гордовитий, як і його господар, різьблений дерев’яний стіл. На ньому возвеличувалися булава, бунчук, клейноди та інше важливе майно Війська Запорозького Низового. Тепер обидва гетьмани були вдягнені по-царські, і важко було вирішити, хто з них багатший, а хто до людей ближчий – кому надати перевагу. Не сяяв довірою, як раніше, тепер Сомко. Юркові він здався таким самим бундючним гетьманом, як і попередній. Не хотілося віддавати булави ні тому, ні іншому. А якби гетьманом став Карий! – подумав малий Юрко.
      Все б перемінилося, на світі залишилися б лише воля, правда, чесність і справедливість. Ми б перемогли усіх на світі панів, і стали б жити в мирі й злагоді, - Карий  – єдиний  кому так далеко від рідної домівки довіряв хлопець, хто з поміж усіх дорослих вселяв йому ту маленьку, але все ж, хоч якусь надію, віру в краще життя України.
   А тим часом нетерпіння зростало, зменшилися викрики, глядачі. Карій з Юрком почали пробиратися всередину натовпу поближче до майбутнього гетьмана. Дійшли до межі,  далі втиснутися було не можливо – всі важні птиці зібралися в одному гнізді: одні  полковники та осавули, сотники та писарі, магнати та багате міщанство, -  хто з них пропустить  межи себе таку бідноту, як простий козак, хоч одягнений не як голота, але на маєтного козака зовсім схожим не був. Та ще й без дружньої «кумпанії»..  Чим більше товариство, тим більше правди йому буде та справедливості: по кількості боїться пани-шляхта, а не розуму, за що й поплатилася з Богдановою допомогою.
- Хочемо незалежності!
- Хочемо Сомка!
- Давайте Брюховецького!
   Так огрядний Брюховецький повільно й поважно дійшов до великого столу. Де поклав булаву, бунчук, хоругви, та й інші гетьманські речі. Віддаю їх  і себе на суд громадський! – сказав Брюховецький.
- Сідайте, батьку - впихали його знову на місце до хоругви й булави усі прибічники, але Сомкові люди не відставали і почали становити свого гетьмана до булави. По кілька разів, по черзі сиділи вони і були зсунуті. Зав’язалася тут велика, кривава бійка, що переросла в коротку кровопролитну війну між двома ворожими угрупуваннями.
     Задзвеніли коси, серпи, шаблі, пістолі, чугунні сковорідки – все йшло в діло. На майдані стояв шум, який не можливо було заглушити й з закритими вухами. Все раптом змінилося, перемішалося, замерехтіло в очах, хтось відкинув Юрка на землю, мало не під ноги – сперся на когось та й встав, а то б розтоптали. Люд чорний теж оживився, вв’язався в сутичку. Не було нікому зрозуміло: хто чужий, а хто свій.
Не стерпів Карій, кинувся у бій, відстоювати долю народу.
- За нас, за народ! – кричав він. Він  біг прямо до Йвана, змітаючи своєю шаблею всі перепони на своєму шляху.  Раптом стало зрозуміло, хто переможе – наче нізвідки, з’явилася тут сотня та й не одна козаків Брюховецького, та всі як на підбір, зі зброєю та ясою молодецькою.   
    Більшість миттю стала за пана Йвана, і лише менша частина все ще продовжувала намарну боротьбу за Сомка, якого козаки-запроданці вже встигли узяли в полон. Карий бився, як лев, не хотів задаватися Московським, зрадникам нашої країни.
- Його віддайте мені живим, - сказав пан Йван, запримітивши молодого звитяжця, не запримітити якого було дуже важко. Бо ж боровся він, як і належить справжньому козаку, багато крові запроданської пролив..
( Важко передати словами бойовище, не завжди можна зрозуміти жести, особливо коли стоїш віддалік і старанно нотуєш се, бо ти – літописець, і маєш чисто написати все те, що було, для наступних поколінь )
    Вже битва майже закінчилася, лише дехто продовжував безрезультатну рать, аж раптом Юрко придивився і жах постав на його обличчі. Та це ж  Карій. Його оточила сила-силенна ворогів. Двома шаблями відбивався Карий. Та не своїми, своєї вже не було в світі – загинула за вітчизну, переламавшись на дві частини. Не раз доводилося козакові цією шаблюкою з ляхом та бусурманом, але своєї, братньої крові, не витримала козацька сестра, не змогло жити її серце бачачи братовбивчу війну – померло разом із тяжким металом упавши додолу.  Хоч ворогів було набагато більше, ніхто не міг Карого подолати,  його могутня постать виднілася на всю околицю і гордо височила в небеса. 
Так і не спромігшись захопити в полон Карого, що відбивався шаблюкою, сам Брюховецький дістав з піхов ще не використаний пістоль і поцілившись пустив йому у груди. Кров залила білу полотняну сорочку, він тихо впав...   
Загинув він смертю хоробрих. Герой.. – почулося звідусіль.
   Не лише Юрко спостерігав за сім дійством, але Юрко в цей час хоча б побився з охороною і тепер ледь шкандибав, а інші, -  скільки дорослих, великих чоловіків, злякавшись якоїсь сотні московських козачків, злякано, зрадливо, перебігли до сторону сильнішого.
 Юрко побіг геть з майдану, всі ж, чекали урочистої церемонії проголошення гетьманом Брюховецького, наче бойовиська ніякого тут не було.
То що, виходить Карий ні за що, віддав своє життя! Ніхто не протистоїть цій силі неправди, брехні. Ні про що не думаючи, вони радісно вітають свого гетьмана,- біг Юрко і сльози величиною з горошину текли йому з очей.   
    Скоро майдан опустів, та не передати словами тих почуттів, тих матері, що не дочекалися синів своїх із Ради. Рада – це слово вже не звучало так загадково, як раніше, не давало ніяких надій і мрій..
      Потім – ввечері повернувся до поля бою. Тихо й моторошно. Лише жінки, матері, сестри та дівчата голосять по всіх усюдах. Нарешті знайшов вже холодне тіло Карого. Смерть не спотворила його. На обличчі світилася майже дитяча, спокійна усмішка. Здавалося, він промовляв до хлопця:
- Ну то й що, що я помер. Головне – я змінив долю України. Принаймні спробував зробити це. Я виконав перед нею свій обов’язок, отож помираю спокійно. А ти – продовж мою справу, доля Вкраїни в твоїх руках. Ти бачиш, я не помер даремно.» ... Але зміст цих слів Юрко зрозуміє значно пізніше.
А зараз він зневірився в людях, в Україні,  в козаках, які про себе лише дбають, очі знову заповнили сльози.
- Що то за козак, що  плаче?  - хотіла його втішити якась жіночка, але він лише відвернувся. Ніч  хлопчина провів десь під мостом чи помостом, а на ранок  вирішив мандрувати додому. 
Додому. Але куди? Питав він у всіх і кожного, хто йшов по шляху з міста. Вже й новий ранок. Битим-перебитим шляхом стелиться туман,  вітерець холодний повіває, а людей із мого краю – щось немає. – думав сумний Юрко, аж раптом знову не очікувано, наче нізвідки, - побачив кремезну постать доброго козацького звитяжця Мамая. Він ішов повільно, закинувши бандуру собі за плечі, і ніби не помічав його, але так хлопцеві тільки здалося.
Цікаво,- подумав він, - чому я не бачив його на Раді. А Чорна Рада – це ж не абищо?
- Не кожен годен лізти межи гетьманські чвари, і просто дарувати життя пані смерті. – вголос відповів на його думку козак, - не питай старого, а питай бувалого, коли будеш повертатися додому. - звернувся Мамай далі: Навіщо тут тупцюєш, - під лежачій камінь вода не тече, - йди до того шляху, що на Полтаву стелиться, там і пощастить.   
- Так я ж на Січ, воювати! – наче й зовсім не збирався додому, - образився малий «вояка».   
- То діло добре, правдиве, але згодом, хлопче. Малий ти є ще, вельми й вельми.
- А ви куди? – запитально подивився хлопчина.
- Йду шукати діла. Всюди народові козаки потрібні, а не лише на Січі, де їх найбільше, де вони нікого не бояться, в славні походи збираючись, від ворогів кордони захищаючи, а село – хто йому роботою допоможе у скруту?  Без діла жить – тільки небо коптить.
- Ви справді не можете без роботи? Без удаваного здивування запитав хлопчина, за пам’яті якого мати весь час хотіли відпочити, та за роботою важкою часу не мали й поспати добре.
- Уміння й робота. В умілого і долото рибу ловить…
                ПРОЙШЛО НЕ БАГАТО – ВСЬОГО П’ЯТЬ РОКІВ
               









               








  Частина перша
                Розділ перший
         Вогонь розгорався. Орест підкинув сухого хмизу в вогнище. Вони з сином  сьогодні змушені були заночувати в лісі. Пахло ранньою весною, але трохи подував холодний вітерець, ніби навмисне не давав забути, що зима ще не повністю попрощалася до наступного року. Раптом почувся тупіт копит.
- Ні, це не татари, – сказав Андрій, бо ж вершник, що виднівся далеко на горизонті, був один.
- Добридень. Дозвольте, панове, у вашому товаристві переночувати та зігрітися біля вогнища. Я - козак Чуб, вертаюся на Січ із зимівника.
- Сідайте,  ми завше гостям раді, – відповів старший. Таким чином вони й познайомилися, і розговорилися.
- Дядьку, а розкажіть, будьте ласкаві, щось цікаве. На Січі всі мастаки розповідати! – попрохав Андрій, якому, як і кожному хлопцеві, хотілося побільше знати про козаків.
-  Про що ж, хлопче, тобі розповісти?
-  А про Січ, я колись теж туди піду... – хлопець запнувся,  зустрівшись з сердитим батьковим поглядом. Вечір вже давно перейшов у ніч. Здавалося, історіям не буде кінця. Вогнище догорало. Наставав ранок.
               





    Розділ другий
        Було це давно. Навіть не можу певно сказати - коли. На дворі панувала люта гроза, такої зливи не пригадували навіть найстаріші старці. Грім не вмовкав, а невтомна блискавка щораз сновигала у новому місці. Середньовічний замок. Не дуже багатий, але й не простий. Рів навколо замку майже вщент заповнила дощова вода. Такого не пам’ятали ще з тих часів, коли будувався сей замок. А в замку тим часом народжувала жінка. Хлопчика поклали на високий мармуровий стіл, що стояв неподалік від вікна, прикрашеного блакитними фіранками. І в цю ж хвилину з протилежного вікна в кімнату залетіла блискавка, та ще й у напрямку столу. Породілля вмить знепритомніла, а перелякана служниця побачила, що блискавка розколола стіл навпіл, але дитині нічого не зробилось. Це було диво. Так народився Ян ІІІ Собєський – майбутній круль Речі Посполитої (1629р.н.). Ми на нього не раз ходили, – закінчив чергову історію сивовусий козак Чуб.
- А це правда?– запитав допитливий Андрій.
- Чиста правда. Ось вам хрест, – і козак побожно перехрестився.
- А що ж вам ще розповісти... Та й задарма грітися біля вогнища не хочеться... Та я вже  й не засну, як би того і хотів... А, знаю. Розкажу вам про мого побратима. Прізвисько Вирвидуша лишилося у нього від батька.  Іван, тобто його батько, як заграє на бандурі, аж душу вириває своєю журливою. А як веселої утне, то й батько Сірко затанцює. Якось їду я на Січ після зимівлі ( з Дрогобицької сторони). А було це років з десять тому. Був я ще молодий. Сам тільки-но прибився на Січ. Аж наздоганяє мене вершник. Дитина, не великого зросту, а коня жене, як бувалий в бою і погонях козак. І каже мені: здоров будь, панібрате. Як проїжджатиме тут мій батько, затримайте його, будь ласка, хвилин хоч на п’ять, бо ж кінь мій вже втомився.
-  А мо’ ти що лихого зробив. Е ні. Розповідай, що сталося, – відповідаю я.
Хлопчина був зляканий, наче сухий осінній лист, слова погано в’язалися докупи, розсипаючись, мов сухе сіно на вітрі. Все ж вдалося зрозуміти, що він простий посполитий, але не кріпак. На Січ хоче податися, утікає від батька: « Батько не пускають. Малий ще є си. – кажуть. Що за біда! В мене самі дочки, один єдиний син, і той на Січ рветься.»
-  А хто ж твій батько?
-  Козак Вирвидуша.
- А, чув про такого, знаю. Ставай, хлопче, поруч і мовчи, хто б що не спитав. На чиєму правда боці, той із вас і поїде на Січ.
На тому й порішили. Чуб і Вирвидушу,   зустрілися, дружньо погомоніли – і ось – „малого Арсена” веде на Січ Чуб. Бо ж друзі завжди прислухаються дружніх порад. Так уже у нас, в українців, споконвіку ведеться.
Січ зустріла Арсена весело. На Січі щось святкували, але що саме - було не зрозуміло, бо кожен козак трактував свято по-своєму. А наступного дня для Арсена почалися іспити в козаки.
– А може, в джури? - співчутливо питав котрийсь козак. - Диви ж який маленький, слабий.
– Піднімеш он той, менший із трьох каменів, - будеш козаком, а як ні – то джурою,  – крикнув хтось із гурту.
      Арсен стояв і дивився на камінь. Його під’юджували козаки, але він, здавалось, нічого не бачив і не чув. „Підніме чи ні”, – засперечалися козаки. Камінь сей міг підняти з легкістю будь-хто з них, але їм було цікаво, що зможе цей малий і, з виду, слабкий хлопець, що так вперто хоче стати козаком. Арсен раптом, ніби вийшов з оціпеніння, і швидко підійшов до каменів. Потім ухватився за найбільший із тих трьох.
- Ні, не той! Менший! Ти ж надірвешся! Все рівно не зможеш! – кричали козаки. Вони злякалися за цю малу і не розумну дитину, але було вже пізно...  Арсен стояв, високо піднявши камінний стяг предків. Цей камінь могли підняти лише шестеро чоловік із усієї Січі.
- Ти диви – підняв цілу гору! Аж задзвеніло! Так назвемо ж його Арсен Звенигора, – залунало серед козаків.
- Він ще жиє? – запитав Андрій.
- Так. Він у нашому Переяславському курені. Це славний вояка і мій друг – не без гордості сказав Чуб. - Спасибі. Помагай вам біг. Пора мені вже до Січі - матінки  прямувати. Дякую за гостину. Як на Січ надумаєте – запитайте там Чуба.
    І козак швидко поскакав, полишаючи за собою куряву з пилу та спогадів.
               











   Розділ третій
           Козак невтомно скакав до самої ночі. Зупинився,  розпалив багаття.     „Жаль, нікого не має,” – подумав він, а вже через півгодини до нього погрітися біля вогнища, як нещодавно він сам, попросився хлопець.
- Розкажи, що-небудь – усміхнувся козак.
- Про що?
-  От я був вчора біля вогнищі у вельми гарних людей -  Ореста і його сина, неподалік цих місць. Історії всілякі розповідав аж до самого ранку!
- А син Андрій?
- Який Андрій?  - у мене дочка.
- Не у вас. В батька, мого, здається, Ореста. Де вони зараз?!
- Їдь увесь час прямо. Стривай, ти куди побіг?!
- Їх шукати, – відповів радісно схвильований хлопець.
- Почекай хоча б до ранку.
        І розповів Юрко, що його батька і старшого брата їх пан виміняв на коней  іншому пану. І про смерть матері, яка про це розповіла, бо Юрко не пам’ятав батька - йому на той час було дуже мало років. „Мати заповіла знайти родину”. 
          Рано - вранці Юрко поїхав. Чуб же перечекав приблизно півгодини і поїхав слідом по дикому полю: ну як такого малого відпустити самого?!
Вітер завивав у степу, завивав над головою. Розвивав чуприну, навівав спогади і сподівання. Степ був широкий-широкий, наче море, і не видно йому ні початку, ні кінця-краю. Смарагдові хвилі гуляли степом, золотом виблискували на далеких Дніпрових схилах. Хвилі ніколи не зупинялися. Там, вдалині, вони котилися ген за обрій, омивали ранковою позолотою світ і накривали його в надвечір’я. А навкруги степи, степи, соковиті трави, які пахнуть рідною домівкою. Все таке звичайне і, водночас, незвичайне. Ось листочок, що необережно впав, зачеплений конем, і такий самий росте біля рідної хатини, вмивається росою із прохолодних джерел колодязевої води.
      Тільки подумалося, що день не закінчиться ніколи, як жовтогаряче сонце почало повільно й непомітно спускатися за гори. Повітря стало прохолоднішим і спокійнішим. Наближалась ніч. Юрко їхав правильно і до вечора дістався до місця, де було ще видно недопалене вогнище, загашене на швидкоруч. Людей вже не було. Сліди коней розходилися у різні боки. Місцевість зовсім не милувала око. Де поділися просторі степи, які простяглися широкими стягами по всій Гетьманщині? Це був зовсім інший краєвид. На крихітній галявинці стояла купка дерев, з опалим майже повністю листям, коли недалеко зеленіли, буяли польові трави і кущі, ще й не думаючи змінювати свої мерехтливі шати. Навіть птахи не співали. Юркові стало страшно, але він намагався відігнати страх.
  „А все ж – чому немає птахів?” – думалося йому.
 Зачувши небезпеку - різко обернувся.
Позаду стояло троє татар, які налаштувалися брати ясир... В лютому герці закружляв зі своєю шаблюкою Юрко. І коли козак Чуб під’їхав, то він побачив татар: двох вбитих, одного полоненого. А зовсім поруч стояв і дивився круглими, наче два блюдця, очима переляканий Юрко.
Полонений татарин і Юрко дивилися один на одного однаковим поглядом і боялися.
- Я тепер тебе нікуди не відпущу, – сказав Чуб. - Підеш зі мною на Січ.
- Ні, я шукатиму родину, – серйозно заперечив хлопчина.
- А хто ж полоненого довезе? Я сам один не  впораюсь. А він, може, знає секретні відомості про своє військо. Може, їх розвідати територію перед боєм послали! – перебільшуючи, вдався до хитрощів козак.
- Ну, то я з вами! – бадьоро сказав Юрко. В душі він дуже зрадів, що є привід не подорожувати одному – все ж бо добряче злякався.
- Ну от і гаразд, синку, – по-батьківському поплескав хлопця по плечу Чуб, який міг доводитися Юркові хіба що старшим братом.
               


















   Розділ четвертий
          За розмовами не помітили, як дійшли до Січі. Виявилося, що хлопець вже встиг  побувати у Речі Посполитій і добре вивчив польську мову. Він і там шукав родину, а знайшов добрих вчителів бойової майстерності...
Січ гула. На диво, майже всі козаки вже були в зборі, хоч зимівля тільки-но закінчилася. Козаки були біля куреня гетьмана.  Але коли побачили Юрка,  то чомусь схопили його і вкинули у льох.
- Це неподобство. За віщо ви його!? – кричав Чуб, бо нічого не розумів. „Ніколи на Січі він не бачив такого звичаю – щоб новоприбулих кидали в льох! Чи козаків в Січі вже так багато набралося, що нікуди більш вмістити!?!” – з такими словами Чуб пішов прямо до Сірка.
- Не розумію. В нас чудова дисципліна. Гей, гукніть полковника Богуна! –гукнув Сірко за двері. Увійшов сивий полковник.
- За що новоприбулого в льоха посадили?
- Так, то ж, пане гетьмане, Хмельниченко молодий.
- Як? Ви ж Юрася вже садили в льох.
- Так він, мабуть, вискочив, от ми його і знову... Чуб просто не знав. Він же тільки що приїхав.
- Так я із ним з самого Чигирина їду, – втрутився невгамовний Чуб.
- Зараз поглянемо, що там у вас за птиця спіймалася. – сказав Сірко.
- Із льоху - до мене!
          Коли Юрка схопили, він не встиг навіть зрозуміти, чому. „Напевно, це за те, що я прислужував шляхтичу, коли нам з матір’ю не було чого їсти”,- подумалось хлопцеві Він поглянув на небо. Небо було чисте. Жодної хмаринки. І блакитне-блакитне, наче материні очі. У нього ж очі мали зеленуватий відтінок. „Як хочеться жити,” – подумав юнак. -  „Я ж іще нічого вдатного не зробив. ”
        Тим часом його повели і вкинули в льох. В старому льосі було темно і вогко. Спочатку Юрко подумав, що там є й миші, але потім його очі призвичаїлись до темряви, і він побачив силует людини. Юрась зрадів: „Отже я тут не один! ”  - в очах у нього з’явилися веселі іскорки, а на губах ледь помітна, але дуже щира посмішка. І він запитав: „Ти хто, козаче, за що тут сидиш? ”
Незнайомець був у похмурому настрої і коротко оповів свою історію.
- Я, колись, був чесним козаком. І навіть більше – сином самого Хмельницького!
- Так ти Юрась Хмельницький, – злякався Юрко. Це ім’я вже давно було ненависне для усієї України.
- Мені в дитинстві дали булаву – ну як, ще не виросла розумом, дитина відмовиться від такої іграшки! Хоч усе життя хотів бути монахом.. У церкві мене схопили турки.  Я довго був у полоні. Не одне літо змінилося зимою...      
      Потім султан змінив гнів на милість: вони дали мені свободу. Принаймні, я так думав.  Зате тепер султан від мого імені веде свої походи на Україну. І турки, і сотня козаків мені поклоняються, але якщо я щось скажу, вони вдають, наче то жарт, і діють лише так, як схоче султан. А я - цар! – засміявся чоловік.
- Я нічого не можу: ні вмерти – в мене тут  же виривають ножа, ні втекти – мене наздоганяють опікуни - татари. Зате тепер я помру!
   Юркові мороз поповз по шкірі. „Чи правду говорить Хмельницький? А, може, то й не він. А чи козацька перевірка!” – здогадався Юрко. Він чув, що вони перевіряють новачків, перш ніж записати у козаки. Аж, раптом, вся логічна лінія обірвалась.
         ”Вилазь! ” – закричав хтось зверху. ” І ти теж!” Уже вечоріло, і Юрко погано роздивився навколо. Їх вів кремезний чоловік – справжній козак, який, як і личить козакові, не проявляв ні особливої уваги, ні жорстокості до полонених. Товариш по нещастю (по льоху) виявився молодим худорлявим чоловіком невисокого зросту. Темноволосий, як і сам Юрась. Поки вони йшли, незнайомець сказав пошепки: „Забудь все, що я  сказав, будь ласка. ”
         Бранців привели до освітленої свічами кімнати. Було багатолюдно. Вся військова старшина втупила в них погляди. Хлопці були, як дві краплини води, схожі один на одного. Юрко ж не помічав цього. Він роздивлявся гетьманський курінь. Посередині, за широким столом сидів сам Сірко. Поблизу нього, через п’ять чоловік, сидів козак Чуб і бадьоро усміхався до Юрася, мовляв, не хвилюйся,  усе буде добре.
       Сірко був добре вдягнений, а в руках тримав гетьманську булаву, деревина якої поблискувала від світла свічки і здавалась виготовленою якимось незрозумілим майстром невідомо коли. Наче шматок зірки. Але тримати її дуже важко. А тримати з користю для товариства ще важче – згадав Юрко розповідь Юрася. Сірко поглядав поважно і водночас ласкаво. Але трохи сердито: „Збирати раду серед ночі! Я, звичайно, поважаю Чуба, але ж не на стільки.”
- Чому їх двоє? – запитав Сірко.
- Скільки знайшли в льосі. Було б троє – і трьох дали б, – відповів заспаний вартовий. Це був не звичайний вартовий. Щоб ніхто не втік, він завбачливо спав на ляді – за що його і прозвали Іван Сонько.
- Хто із вас Юрась? – сердито і трохи урочисто проказав він.
- Я, – відповіли козаки водночас.
Юрко подумав: чому Сірко такий сердитий і чого він хоче.
А Юрась не розумів: чому ж цей хлопчина, а душею, видно, справжній козак, заступається за  мене. Для мене це - найкращій вихід.
- Я запитую: хто справжній Юрко?! – трохи підвищив голос Сірко. Обоє не розуміли і мовчали.
- Дозвольте, панове, і мені слово мовити, – сказав пан Вишовський, поляк за походженням, і добрий друг Чуба. Пан поляк теж був козаком (його добре знали у Туреччині, як великого ворога султана). Йому Чуб вже все розповів.
- Ви, вельмишановне панство, не те питаєте. Вони обоє є Юрії від уродзенья. Серед вас іще один Юрій сидить, і нічого.
- Хто із вас Хмельницький? – всі все зрозуміли, і Юрась Хмельницький, зробивши два кроки вперед, рішуче сказав: „Я”.
- Виведіть. Я завтра вирішу. Хай, краще, хоч він виспиться, коли мені не дають, – сказав сердито Сірко.
- Як, уже, обох? – здивувався Сонько.
- Ні, того, Хмеля.
   А потім Сірко вибачився від імені усього товариства перед Юрком. Юркові було приємно і соромно, що сам гетьман перепрошував його, хлопця. Цього, треба сказати, від гетьмана ніхто не очікував.
               



Розділ п’ятий.
- Ну, синку, пора тобі й козаком становитись, – урочисто сказав козак Чуб. Але Юрко те вже й сам чекав з нетерпінням.
Він перебував в піднесеному настрої. Сьогодні він встав ще за світ сонця. Де ж набратися терпіння? А вас колись приймали в козаки?! Йому сьогодні дадуть справжнє прізвисько і внесуть до козацького реєстру!
  Юрко оглянув майдан. І справді, в ранці він здавався набагато милішим ніж поночі. Вже не було нічого страшного, лише незвичайне. По самому центру розташувався розчищений до блиску майдан. За майданом, ближче до огорожі притулилася величезна церква – «Покрови». Дзвіниці якої, здавалось, діставали до самого неба, врізаючись в нього своїми високими шпилями. Церква була дерев’яна, як  і все на Січі, за винятком комишевої стріхи на куренях. Курені! Про ці довжелезні й широченні споруди можна було б написати окрему книгу, але на жаль, наш Юрко не був письменником, тому обмежився висловом, що такої сили-силенної будівель ніколи не бачив. Очі розбігалися навкруги, не знаючи на що подивитися перше.
        Але раптом, погляд упав той льох, з якого й почалися відвідини Січі. Згадалися сумовиті блакитні очі Юрася, які він добре роздивився на світанку. Ні! Він незабув, та й ніколи вже не забуде, як той благально дивився на Сірка, намагаючись просити врятувати його від когось чи від чогось. Але Сірко не розумів. Він рано вранці сам без супроводу розбудив Сонька і звільнив Юрася. „В пам’ять, про твого славного батька, а не для тебе, собако. ” -  сказав Гетьман. Але Хмельниченко зовсім не хотів іти. Він, на подив Сірку, навіть просив себе убити. Але Сіркова підозрілість зробила помилку. Може, єдину, за все життя. Він вирішив, що Юрась просто хоче втертися в довіру, і вигнав його з Січі. А далі, як вже догадувався Юрко, Хмельницького забрали татари. Він, чомусь йому вірив. Чому – і сам не знав. Кажуть і за часу перебування на Січі він командував через когось своїми татарами. Так чи інакше полковник Янеченко зсилався на його накази не одноразово, - як повідомляли козацькі «довірені люди» з боку противника. Навіть перебуваючи на Січі 2 тижні він не  переставав грабувати села і переселяти людей з лівого на правий берег Дніпра.  – але цього вже не знав Юрко – це тільки-но доповіли Сіркові. І він дуже розгнівався на Хмельницького. «Лише пам’ять  про його славного батька не дозволяє мені його вбити! Треба організувати похід на турків, щоб  не чипали наших людей. Знову вивезено в ясир...»
       На майдані, тим  часом, почала збільшуватись кількість козаків. Не лише виходили з куренів, а й прибували з хуторів, слобід, селищ. Вони постійно прибували, невпинною течією Дніпра-Славути текли на захист любої вітчизни. І хоч багато козаків за різноманітними розпорядженнями від’їжджали з Січі, але кількість новоприбулих миттю замінювала їх.  Скільки їх тут? Тисяча? Мільйон? – оглядався майбутній козак. Навіть у Ніжині було не так багато, як тут у будній день!
    Сонце сяяло теплом і радістю,  променисто іскрився малиновий стяг, гордо розвиваючись в небесній блакиті. В такт йому відігравали маломовні Дніпрові хвилі, але думи не полишали хлопця:
Чому ж ми такі схожі? Може я родич самого Хмеля? Так ні. Мати б сказала. – сподівання, незвіданість, неминучість і майбутнє – все життя мало надію на зміни. І зміни сьогодні, тут, на цьому чудесному майдані, радісні передчуття переповнювали його, як і будь-яку козацьку душу в такий день.
Коли залунали дзвони – думки миттю злетіли з безтурботного чола. Він побіг. Збиралась козацька юрба. Урочистий прийом в козаки. Сьогодні приймали ще 10. Юрко стояв і радісно усміхався. Козаки теж раділи прибуттю нових товаришів. Коли новий козак мав знайомих у якомусь курені, то йшов туди, а коли нікого не знав – курінні навипередки шикувалися чекаючи його згоди.
   Всі були веселі. Кожен міг сказати своє слово, але всі водночас дотримувалися суворої дисципліни. Таке вже воно, козацтво. Прізвисько дали Юркові Схожий, бо дуже вже схожий, ніде правди діти, на Хмельницького-сина. А після урочистих приймів Чуб повів Юрка до вчителя турецької мови мовляв : тобі знадобиться, я як ніхто інший знаю. Бо ж потрапив в оказію з цією турецькою, так що тепер знаю її майже як свою. Яку саме історію утнув Чуб на сей раз Юрко не спитав, а Чуб промовчав, видно не хотів згадувати прикрий випадок. Він привів козака до просторої хатини, що непомітно стояла з лівого  боку майдану. Це не було таке довжелезне приміщення, як курінь, але навіть неозброєним оком можна було побачити, що хатина досить не маленька. Навчителем турецької мови був старий дідусь. Він зустрів його стримано і чомусь був схожий Юркові на ікону, що висіла в них в домі з незапам’ятних часів. Навчитель, тобто дід Тарас, не сказав хлопцеві нічого лихого. Але він і хвалив його якось не так. А після уроку сказав: Вибач, можливо я поводжу себе не так, як треба, але ти і молодий Хміль. Я до тебе трохи звикну. Вибач. Я теж його отак учив. Вивчив на свою голову.  А в тебе  здібності є.



Розділ шостий
      Сухий очерет розвивався на вітру. Місяць робив на зелено-блакитній воді сяючу доріжку. Самотній човен плив по Дніпру. Ні, не самотній. За ним виднілися й інші. Це були козацькі чайки.  Хвилі гойдали, і   неначе заколисували їх. На одній із них їхав Арсен Звенигора, а на іншій – Юрко Схожий.
     А Хмельницькому вже третю ніч снився один і той самий сон. Великий султан Кара-Мустафа кликав його за собою, щось від нього хотів. Юрась біг через поле, що плавно переходило у ліс, розумом він намагався зупинитися, але не міг, ноги самі його несли. Аж допоки не добіг до болота. Воно було зелене і густе. Юрась заплющив очі і повільно став заходити в брудну в’язку зелень. На тому боці стояв візир. Раптом Юрась зупинився. Він міг не підкорятися наказові мусульманина, але він стояв посередині болота і його поволі тягнуло вниз. Він оглянувся. Як і попередні два рази побачив за спиною обличчя козака. Все крім обличчя було розмите.
    Густий туман огортав болото. Видко було лише його лице. Та це ж я – думалося Хмельницькому.  А на іншому березі великого Візира було дуже добре видно: він спочатку припрошував і закликав, а потім кричав щось, але що – не було чути.  Хмельницький стояв, як заворожений. Потім раптом вода зелена каламутна стала змішуватись з чистою, а потім нічого не стало видно. Вода заповнила все. На цьому й прокидався. Запалював свічку і довго дивився на неї. Допоки не наставав ранок...
   Чайки ж уже підпливали до берега. Великі козацькі човни могли витримати будь-яку погоду. А тихий штиль лише додавав козакам очікування.
     Це плив посольський супровід. Дві чайки вміщали добру сотню вояків. Але сьогодні в них була не бойова, а посольська місія. Гетьман обрав послом Звенигору. Бо ж Арсен мав гострий розум і відзначався мало не в кожному проході, де потрібні були воєнні хитрощі. Юрко ішов за перекладача, бо турків серед почту ворога було багато. Набрали в дорогу всіх бажаючих, хто розуміє турецьку. Козаки мали вдавати, що не розуміють мови, щоб турки при них не крилися, і говорили один-одному все, що вважають за потрібне. Арсен же й сам володів турецькою не гірше Юрка, але, правда, й не краще, бо хлопець за рік  так підучився, що, „хоч у Турцію жити їдь” –казав Чуб.
Сама ж посольська місія не закінчувалася мирним договором. Що буде далі –знали лише Сірко і Арсен.
      Чайки пристали на мілині біля старезної верби і зарості верболозу. Сонце яскраво світило. Коли козаки вийшли із човнів, то побачили, що  вдалині видніється сірий клубок пилу і постійно росте.
    За лічені хвилини під вербою їх устрів татарський загін. Посли вважаються недоторканними, - це відомо здавна, тому посла, перекладача, та ще двох козаків забрали татари до резиденції „гетьмана Усієї Сарматії (України)” Юрія Іхмельніскі - як називали його турки.
Останніх козаків кочівники і не побачили: вони миттю сховалися в очерет. Чому ж не піти всім зразу грізною силою, і не ударити на ворога, - думав Юрко, : їх же тут усього пів сотні, але вголос таке казати не наважувався.
Аудієнцію дали зразу.
Не стали робити за турецьким звичаєм (у султана посли чекали запрошення місяцями).
      Юрась сидів у наметі за турецьким звичаєм. Біля нього сиділо вельми багато турків і лише один українець. Янеченко – Арсен впізнав його швидко. У герці йому не раз бувало зустрічатися з цією людиною. Коли
Юрко побачив Юрася, він не впізнав його. Не було в його очах ні суму, ні рішучості. Взагалі нічого. Говорив він по-турецькому, дізнавшись, що у козаків є перекладач. І лише коли побачив Юрка, його очі сяйнули миттєвим блиском. Але лише на секунду. Ось хто стояв на протилежному боці річки! – думалося йому. Здавалось, цього ніхто не помітив, лише Арсен вловив цю невловиму зміну в поведінці Хмельницького. Але чому він дивився не на мене, а кудись в бік? – думав Арсен.
Він наче не спеціально мимоволі озирнувся. І побачив перекладача, на якого саме блиснув очима Хмельницький.
Здавалось, Хмеля нічого в цьому світі не цікавило. Тут був якийсь підступ. Юрась же, більше він не задумувався, що він казав, що говорили посли. Всерівно  буде, як скаже Газі бей, що вже напевно відіслав гінця до візира.
    Довгі переговори ні до чого не призвели, і їх вирішили відкласти до наступного дня. Юркові дуже хотілося поговорити сам на сам  з Хмельницьким, запитати чи правду він тоді говорив. Але невпізнання відлякувало і насторожувало хлопця. Він зовсім не схожий на себе того. – думав Юрко.  А пізно вночі, хтось проник до їхнього куреня і закривши йому рота, зв’язаного поніс в невідомому напрямку...





розділ сьомий
     Зорі були великі і світлі. Арсен часто любувався зорями, але не на сей раз. Він намагався відгадати заміри змія Хмельницького, що так добре ховав свої почуття - він вже обкрутився навколо шиї усієї правобережної України і не знати, що зробить з лівобережною.  Що ж він хоче від нас отримати, який підступ готує. І що то за хижий блиск в очах.
- Все зроблено, як ви і наказували пане гетьмане.  – звернувся до нього полковник Янеченко.
- Дякую. Можеш йти.  – Янеченко неквапливо вийшов з куреня. Там його чекали турки. Вже сивий старий і начебто головний турок якось зверхнє звернувся до нього: ну що наша дитина на сей раз захотіла? Нащо він тільки треба великому Султанові. Чому йому вночі не спиться?!
- Та ... так,  нічого важливого. Просто тлумач козацький дуже схожий на нього. То він і хоче його допитати. Най потішиться.
- Хай потішиться. – відповів поважний турок і зі своєю охороною непомітно розтали в темному вирі ночі.










розділ восьмий
Великий візир Кара-Мустафа жив у чудовому палаці. Він заправляв майже усіма справами Султана. Сьогодні до нього прибув його чауш-паша, що мав передати листи від Газі бея що до поведінки і справ на Україні. Чауш-паша вклонився в ноги.
- Ну що там! – крикнув візир.
- Не гнівайтеся,  - посли від Сірка прибули. Хочуть уточнити кордони. Просять (насправді вони погрожували) не переселяти людей з того берега, і не брати ясир.
- Що! Що ти їм сказав! Та хто вони такі, щоб нам указувати! І до чого ви дійшли.
- Гетьман просить вашої поради.
- А в самих, що! вигнати їх або вбити!
- Так це ж посли.
- Зараз сам замість послів опинишся! Гей! варта!  Дайте нового чауш-пашу Газі беєві. А цього.
(Хвилина мовчання)
Та що хочете, те й робіть. Заждіть, в мене до нього запитання. А що там Іхмельніскі? до козаків чи ляхів не намагався перейти?
- Ні. Благаю, не віддавайте мене яничарам.
- Точно?!
- Точно. Сидить і не рипається, ваша ясновельможність.
- Я закінчив, відведіть його!
- Куди?
- Я двічі не повторюю. – А потім, коли всі пішли і він залишився один він вголос подумав: не може бути у такого гарного батька, такий поганий син. Треба буде наказати подвоїти пильність за Хмельницьким.























розділ дев’ятий
   Юрко прокинувся удосвіта. Почув спів жайворонка.
Дивна птаха. – подумав він. Наче й людей повно, а вона не боїться.
Потім небо трохи почало світати. Спочатку на краю неба виднілося рожеве світло, за лічені хвилини воно все більшало і ось відокремився рожево – жовтогарячий півкруг. Він все більшав і піднімався, а потім став гарячим кругом, що піднімався все вище і освітлював все навколо. Юрко вже давно не дивився на світання, хоч і часто вставав о сій порі. Козацькі справи – важливі справи. Коли ж я дивився востаннє на схід сонця? А, згадав, це було в переддень знайомства з Чубом. Жаль, його тут немає. (Чому Сірко залишив його при собі!)
Потім зачувся  тупіт копит.
Це ж наші! – треба розбудити Арсена. – майнула в голові блискавка-думка. Арсен неохоче піднявся: що тобі треба, козаче, посеред ночі?
- Наші, розвідники прийшли.
- Ну то й що... Як! розвідники! Зараз же до мене!
- Але ви..
- Ніяких ви!
   Юрко привів головних із розвідників до Звенигори і здивувався: здавалося, що Арсен не тільки-но прокинувся, а чекав їх уже давно, вмитий одягнений і стурбований воєнними справами.
- Погані вісті, пане отамане, звернувся перший.
Арсене, з півдня нас оточила кінна тисячна армія Яничарів.
- І з наших сторін  теж - докинули інші розвідники.
   Арсен тим часом дістав клапоть паперу і по розповідях став малювати мапу і розставляти по ній турецькі війська. Ми в оточенні. Нас просто не помітно узяли в кільце. – нарешті висловився він.
-  Отже. Ось як маємо діяти. – через пів години роздумів сказав Звенигора. Нас оточили навіть зі сторони Запорожжя, і лише з північного сходу залишили не маленьку дірку.
Не помітили – не може такого бути.
Навмисне зробили – до такого висновку і прийшов я.
Отже тікати нам нікуди... Вони нас чекають з північного сходу, а ми прорвемося на Січ. Там зараз мало охорони, коли основні сили  закинуто сюди.
     Послухаймо найстарішого серед нас. – на середину вийшов великий могутній козак, сива чуприна оселедця вже майже зносилася, і здавалося, просто для звичаю висить у нього на голові. Але не зважаючи на свій вік, бився він у герці, наче молодий досвідчений козак.
-  Я не знаю, що вам й порадити – почав він. Ми не знаємо точну силу супротивника, кількість людей, озброєння. Маємо ж іти напролом. Куди? – цього я вам не по совітую.
-  Батьку, дозвольте і мені мовити. – попросив козак Схожий. -
- Там нас все ж таки чекають, а от в Немирові, в резиденції Хмеля, там нас точно не чекають. Я пропоную зараз туди. А звідти вирвемося з кільця і прямо по Дніпру на Січ-матінку додому.
- А слушно козак молодий глаголить!
- Є шляхи великі і маленькі. – відповів на те найстарший -  Це шляхи життя. Все життя довгий-довгий шлях, який ніколи не закінчується. Ти можеш лише звернути на іншу стежину, але звертаючи ніколи не знаєш, чи має вона продовження, чи закінчиться за першим ліпшим поворотом. Думайте самі, від цього залежить подальша доля усього товариства, але я особисто підтримую думку Юрка.
- Вірно кажеш, хлопче. – висловила свою думку й  вся козацька дума.
- Я повністю згоден – сказав Арсен. Тепер ми точно прорвемося до своїх.
І вже наступного вечора козаки на чолі з Арсеном повільно і тихо почали просуватися у напрямку Немирова.
Ось здалеку уже видніється брама. Залишалося пройти кілометрів зо п’ять.
- Стійте! – раптово скомандував Арсен.
Товариство зупинилося і запитально подивилося на козака.
- Хоч би один кущик, хоча б одне маленьке деревце, вже не говорячи про ліс. – розмірковував в слух Арсен, мовив:
- Слухайте: вороги нас звідсіль побачать і зможуть приготуватися, ми ж ще не встигши зайняти свої бойові позиції наткнемося на сильний опір зі сторони супротивника. Ми ж не можемо бігти близько 5 кілометрів, а потім вільно битися.
- А що ж робитимемо? – зачулися голоси від усіх  сторін.
Юрко насупив лоба, він намагався придумати вихід із цієї складної ситуації, але в нього нічого не виходило. Його мислення перервав Арсен.
- А ось що ми зробимо...  Козацькі старшини підійшли і уважно слухали...






розділ десятий
Юрко сидів на землі.
Земля була м’яка і тепла, правда, трошки вогка, але козак цього навіть не помітив.
Тільки позеленіла трава мала чудовий весняно-літній запах.
   Юрко раптом згадав про родину. Та як я міг – думалося йому, - Забути те, що заповіла мені перед смертю мати. Він згадав всю ту розмову, згадав до дрібниць, і зрозумів, що першим  чином треба шукати по дорозі додому, на Січ. Тільки подумати, за півтора роки я вже називаю Січ своїм домом.
- Твоя черга – гукнув козак Невмивако свого товариша.
- Сіє добже, зараз йду! – відповів інший. Молодому козакові на момент здалося, що то його гукають, але коли адресат відповів він вже не думав, що це до нього і швидко занурився в думки.
- Та ні, пане Вишівський, чекай іще своєї черги. Хлопче! Я до тебе звертаюся, Схожий! – Юрко стрепенувся. - Ти воюватимеш, чи додому відіслати – вже розсердився голос. Гукаю, гукаю, а догукатися ніяк не можу. Ти, що, заснув на посту? Зараз тебе замінять, а ти йди до бойових позицій.
- Скільки там наших?
- Тисяча вже є, не хвилюйся.
- А мені скоро? – знову озвався нетерплячий пан Вишівський.
- Та зачекай, он відправляю. Юрко пішов.
Він ішов по чистому полю. Ні одне деревце не могло заховати його від ворожого ока. І справді, людина, що сиділа на башті його вже давно запримітила.
«І що то їм вдома не сидиться?» - думав вартовий. З усіх сіл у Немирів сунуть. Вже з десяток сьогодні пройшло.
      Але не міг прийняти ніякі міри, бо ж не міг заборонити людям ходити до міста з навколишніх сіл, а людей  у місті майже не залишилося. Саме до цього міста і йшов Юрко. Він зупинився просто під стіною, де впритул то холодного каменя стояли козаки – щоб з верху не було видно. Він вже бачив, як здаля збільшується маленька цяточка  - козак Вишівський. Добре було б з ним заприятелювати – подумав Юрась. А коли Вишівський доходив до брами, то було видно, як наступний козак готується до своєї черги, і напевно про щось говорить із Невмивакою.
Це і була козацька хитрість. Ворог навіть не сподівався їх побачити у  себе під носом. А козаки вибрали кращі місця, налаштували зброю, і тільки тоді, як попередили міщан почали воювати. В місті була сотня вояків і стільки ж місцевого населення то ж коли вояків розгромили, влада викинула місцеве населення супроти Сіркової армії. Вони не встигли подумати, що місцеві перейдуть на бік козаків, а коли здогадалися - було вже пізно.
Козаки за пів дня узяли Немирів. Всі святкували і раділи.
Через день прийшов зі своїми яничарами Паша Галіль.
Та козаки були в добре оснащеному не пошкодженому нічим місті, та ще й приготовані до бою. І хоч переважали сили супротивника, та два дні козаки відбивалися, аж допоки яничари почали вертати. А всім відомо, коли вертають назад яничари, то битва для турків уже програна. Так і сталося. Спитати що з Хмелем в Арсена не було часу і можливості, а коли він згадав і запитав, то так і не зрозумів. Чи його вбили турки, чи наші, чи утік. Зрозуміло було лише одне. І тут його не було.
      Багато людей звільнили від ясиру та потурчення козаки. Багато молодих набрали в військо. Відвоювали в турків землю і народ. І тепер, після вдалого походу на своїх чайках  поверталися додому.
.... І скакав еси по полю чорному та по полю білому. Аж ген-ген домівка рідна Січ видніється за обрієм. Ну то як пригадав.
- Та я ж говорю, видніється Січ, а я їду. На коні моєму вороному. І Січ не далеко. А попереду грозове небо і хмари увесь обрій закрили. Я думаю, хоч острів і близько, та чи не добже мені з грозами зустрітися десь на нейтральній території. Скажімо,  на зимівлі у тітки Килини. Вже і коня повернув, і думки в бік пирогів направив. Які у неї пироги чудові. Ну і щастить же їй. Кожен день їсти такі може. А мені ще попрацювати – дістатися до них потрібно.
- Та годі вже про пироги, ти по суті говори. – обірвав оповідь нетерплячий козак.
- Ну я про це й говорю. Подумав я про пироги.... – і тут Остап так подивився на оповідача, таким жалібним поглядом, що й словами передати важко. Мовляв, що ж ти прибіг до Січці посеред ночі, збудив увесь курінь. І про пироги розповідаєш. Ми теж пирогів їсти хочемо, а спати, так ще більше.
-  Добре. Зрозумів. Більше не буду.  – продовжував він розповідь. Я коня повернув, проїхав пів сажня, і знову коня повернув, згадавши про доручення. Їду. Знаєте, там де стежка звужується, біля повороту через село - на острів. Мені, чесно сказати, завжди страшно було там проїздити - наче передчував. Так от. повертаю, а до мене четверо з шаблями. Я -  посол до Гетьмана Олешківської Січі  від Гетьмана нашого. Недоторканна особистість. – кажу. «Ти ба, особистість. Ходімо з нами.»  Я упирався, але вони виявилися сильніші. - Здоров будь батьку. А ми тут посла ворожого затримали. – Ой та не вірю. Козак наче. Так я ж посол Січі! - І ви не сказали! Не маєте права його затримувати. Відпустіть негайно!»
- А який він хоч на вигляд?
- Та не запам’ятав я. Не знаю. Ви до своїх колись в полон потрапляли. Подивився б я тоді на вас.
- Ти знаєш. Якось не приходилося.
- А хоча знаєш – промовив своє слово і козак Чуб. А мені приходилося. – всі здивовано позирали на Чуба. А той почав винувато пояснювати. Ну от приїхав я на зимівля до жінки своєї, а коли їхати треба було вона такої юшки наварила, і пирогів, що я лише через неділю виїхав.
Ти не перебільшуєш. Молодий, навіть малий єси. 15 років – ще тобі не з шаблею махати. Юрко подивився на себе, а потім на того козака. Я думав  він старший від мене – подумав він, а виходить молодший.
- «Ти з якої Січі?» - вони мені. Я їм: -   «З найславнішої – Запорозької.» Вони:  «Ну то бери листа, і самому головному в курені передай. Я самий головний – осмілівши сказав я. Ну то самому Старшому – сміючись мовив головний. Ось лист, а коня вони в мене відібрали. Сказали, що при слушній нагоді повернуть.»
- І ти їм повірив?!
- Годі залиште хлопця в спокої. Ходімо спати. Всім завтра ще читати, та на курінній раді думу думати та думки глаголити. В як хочете, а я пішов спати. – закінчив своє довге та вельми мудре речення Чуб. І буркнувши щось собі під носа пішов спати.


розділ одинадцятий
      Рада Куреня – це не пусті балачки. Це важлива подія для кожного куреня, де кожен може сказати свою думку і винести  дійсно чесне рішення для вирішення певної проблеми. Сьогодні не один член куреня Переяславського не відлучився від Ради - Всі зійшлися на головному майдані.
Їх оточили цікаві козаки, але мали право лише слухати -  Це були події, що стосувалися лише окремого куреня.
   Першим слово надали Чубу, як і почесну місію – читати послання. Він неквапливо, поважно зійшов на трибуну, як не раз бачив – це робили головні люди на Січі і також не квапливо почав читати:
« Вибраному курінному Січі Запорозької від козаків інших. Ми пропонуємо вам свої послуги. Чули, що хан готує  похід на наші землі. Ми всі кріпаки. Утекли недавно. Всі селом, а потім звільнили ще пару сіл. Нас є дві сотні. Яко ви такі, як і ми зустрінемося біля дубка Сіркового, де ви не так давно листа писали. Кажуть султан не одну свою людину через цей лист повбивав: і хто читав, і хто слухав, і хто віз, і хто був в посольстві за останній рік.»
У Чуба аж замерехтіло в очах. Ну до чого знайоме. Знайоме що? швидко зловив він себе на думці. Але думати про дрібниці не було часу.
- Ну що, думаєте панове рада, та й ви, шановні побратими?
- А ось що думаємо. Піти підемо, але з Чотирма сотнями бажаючих.
Це може бути татарська приманка.
Довго не думали - радилися, на тому й порішили.
Набралося бажаючих якраз чотири сотні. Був там і Арсен, і Юрко. А головним був Чуб.  Йшли не довго, лише дві години, тому завбачливо дісталися за день до вказаного терміну.
    На радість Юркові, і на сум козакам, що вже давно засиділися на Січі без бою – там і справді були прості Українські люди. А командував ними вже другий день Андрій – молодий хлопець, але дуже сміливий. Той командир, що писав листа, був убитий ворогом при вечірньому нальоті на їх погано озброєний табір татарських кочівників.
- Ну, ось, що. Ви стійте напоготові до бою, а я піду поговорю з їх ватажком, а далі вирішимо що робитимемо. – задумливо і протяжно відказав Чуб. Вони з Андрієм на конях, але без зброї від’їхали в чисте поле. Що так і пашіло травами, але вони цього не помічали – їм було не до того.
- Так звідкіль ви, говорите, прийшли до нас? – запитав Чуб.
- Як і ваш Арсен, що ви його, малого встріли. Із Дрогобича я, та й хлопці мої. – сказав розважливо і чомусь радісно Андрій.
- То ти знаєш Арсена.
- Ні. Ви мені про нього розповідали, коли біля нашого вогнища грілися, батьку.
- Андрій! Та то ти! Як же я тебе не впізнав! Зовсім старий став. А хоч ні – не старий. Тоді темно було. – сам собі знайшов виправдання Чуб і повеселішав. - А батько твій де, ще жиє ?
- Так, він зі мною. Ми по дорозі знайшли материну хату, але вже без неї...
- А ну, синку подивимося, як мати наша живе.
-  А братику вже скільки років?
- Майже два десятки.  – Ось і фіртка знайома, дерев’яна. Дерево вже прогнило в багатьох місцях, але все  ще держалося. Коли ми підійшли до хати і батько спробував відчинити фіртку – вона  просто на руках розсипалася додолу. Всюди був бур’ян, що ледве з нього виглядали улюблені материні квіти. Брата я свого не пам’ятаю, але мені раптом стало невимовно страшно за нього.
Батько відчинив двері. В хаті стояла мертва тиша.
Всюди було павутиння, а прямо на нас миттю вилетіли чотири перелякані пташини.
Ми посиділи попід хатою.
Потім навідали стареньку сусідку. – виявилося, що мати померла, а брат пішов мандрувати у світи. – хлопець був дуже сумний, згадуючи це.
     Чуб не знав, як його розрадити. – він згадав знайомство з Юрком. Раптом не очікувано для нього самого побачив: в розповіді просліджувалася тоненька логічна ниточка. Здавалося, скажи щось і вона обірветься, але щоб спробувати розрадити хлопця Чуб тихенько запитав.
- А хлопця не Юрком бува звали?
- Так, Юрком – миттю ожив понурий козаченко. А ви його знаєте.
- Якщо це  він, то так. Гукни батька!  Нічого йому не говори. – гукнув до побратима, що стояв поруч. -  Я попрошу вас записати в мій курінь. А проведе вас Він. Я трохи розповім про Нього. – Але розповідати не прийшлось – старий Орест як тільки побачив Юрка, так і кинувся до нього. Але на здивування всі він обійняв його зі словами «племінничку!».
- Вибачте, батьку, я ваш син!
Я вас пам’ятаю чоловіком моєї матері.
- Синку. Вибач мене грішного, що не сказав тобі тоді, але ти був дуже ще малий. Вона тобі не мати, а я не батько.
- Так хто ж мої батьки! – здивовано і ошелешено крикнув Юрко. Не може бути такого. Мені б сказала мати.
- Не перебивай, а то нічого не скажу, – розсердився Орест, а потім додав трохи лагідніше – синку.
   Так от слухай. Була грозова ніч. Ну не так гроза, як вітер і дощ. Це було ясним літом. Саме мав народитися Андрій. До нас постукали в вікно, і  розчинили двері. Я завів  двох незнайомців до пустої кімнати. Засвітив свічку. Чи бачу чоловіче добрий, я вже запитав у сусідів. Вибачте, що посеред ночі – сказав незнайомець не високого зросту. Будьте ласкаві, виховайте цю дитину, як свою.
Дитині було од силу 15 місяців. Це був хлопчик. Це був ти, Юрку. Я ні про що не запитував того добродія. На вигляд він здавався важливим козаком, але був одягнений не по багатому, лише манери його видавали. Нікому навіть жінці своїй не говоріть звідки цей хлопчик. Ім’я йому дано від народження Юрась. А коли виходив з хати сказав: Знай чоловіче перед тобою був Богдан Зіновій Хмельницький.
- Я оторопів. Я не знав, що й сказати. Я не вітав гостя за всім етикетом, не давав хліба-солі. Та й не до цього було. Ми мовчки стояли на порозі та дивилися на реакцію один-одного. Раптом показалася кума: - У вас хлопчик, куме.  Я здається трохи прийшов до тями, і запитав:
- А він вам хто?
- А він – племінником мені доводиться. – сказав Хмельницький, наче все було заради цього речення і потім заскочив на коня і з кількома вершниками, що були біля нього на конях поскакали.
Більше я його не бачив.
Тільки чув про подвиги.
А жінці сказав, що то був мій знайомий. – з голосу все було зрозуміло, і вона надалі ніколи не питала.
Розумна була жінка, і добра. Виховувала як свого, ось тільки коли село розділили між двома панами,  ми й розлучилися на все життя. Хто ж знав!?
- Юрасеві стало сумно і водночас радісно.
Знайшлася родина, що майже його.  А ще й Хмельницький вуйком доводиться. От чудово. То тільки “родича ” після Немирівської битви годі шукати.
Одні кажуть загинув.
Татари теж всі так вважають. Але ж Юрко ясно знав, як під час облоги Немирова, він, Юрко, його й випустив. Цього ніхто не бачив і не дізнається ніколи. Знав би він, що то його брат. Чи б він відпустив його? Пригадалася холодна розмова.
- Що робитимеш зі мною? Уб’єш?
- Ні йди на всі чотири сторони.
- Я по праву належу тобі.
- Я не хочу повторювати двічі. Ось тобі Воля, ось тобі й Доля. Поселися в тихому селі. Хоча б на рік. Хай все затихне.
- Добре. -  Він повернувся до Юркового коня.
-  І,  стій! -  Зміни ім’я. А то турки впізнають – наче виправдався Юрко.
      Пройшло вже пів року. Він зовсім забув за Хмельницького. Але варто було лише трошки поворушити іскри, і вогонь бажання побачити, поговорити, тепер уже з братом, розгорався з новою силою. Він якийсь такий загадковий, незвичайний. І дуже знайомий. – думав про Юрася Юрко.  Але шукати вітру в полі не збирався. – раптом Чуб перервав його спогади:
- Я щось не пригадую ніяких родичів у Хмельницького. – з недовірою до новоприбулих сказав він.
- А й справді – загули козаки.
- Крім батька у нього нікого не було.
- Та й жінка його ні братів ні сестер не мала.  Лише дітей двійко у них було Тиміш – гарний козак був, весь у батька, і молодший, Юрась, безпутний, в кого такий вродився – невідомо.
- Щось ти не так говориш чоловіче добрий – виразно чітко і голосно сказав Чуб. Не було в Богдана ніякого племінника.
Орест помітно зблід. На обличчі у нього була невпевненість і переляк. – Але ж він мені сам казав... ну... той чоловік.
- Ні, ти не козак, якщо брешеш. – почали висловлювати свої думки козаки. Всі вони знали – крім родини, у Богдана нікого більше не було, на усьому білому світі, як полюбляв говорити він сам, коли зажурившись сидів біля козацького вогнища, що палало невпинно і безслідно, залишаючи лише малесеньку купу попелу – маленький слід у людській душі. Так горить і життя. Згорає – і все, більше ти нічого не вернеш назад. Це як течія річки, що ніколи не повертається туди, звідки тече.
- На суд його! На суд – лунали тим часом козацькі голоси звідкись з натовпу. Юрко зрозумів, що  хто б не був йому той чоловік, його треба якось рятувати, і він не довго думаючи мовив:
- А чому тоді, шановне товариство, я так схожий на Юрася Хмельницького? – на щастя, перше, що прийшло Юркові в голову – було вельми вдале.
     Раптом на всьому козацькому подвір’ї запанувала мертва тиша. Всі думали, і навіть наймудріші мудреці не могли відповісти на таке запитання. У Богдана родичів не було, і дітей лише двоє. І звідкіль тільки взявся той Юрко? Але головна місія була виконана: дядькові Оресту повірили і вже Чуб розповідав йому якусь цікаву бувальщину, наче нічого і не сталося. Ніхто більше не згадував за цей прикрий випадок.
               













               







       Частина друга
розділ перший
      Трохи, вельми трохи часу збігло після того випадку. Юрко нудився на Січі. Була зима. Друга січова зима хлопчини. Але в попередню зиму йому було цікаво: все було нове, не звичайне. Наступну зиму пережив у поході в Немирів. А тут – і податися нікуди, і козаків мало, щоб похід змудрувати. Стояв у сторожових козаках – хоч якась корисна справа. 
      Сьогодні сонце майже не посилало свої промені на землю..  ні одного турка, ні татарина, ні навіть посла..  Сніг повільно опадав на землю, наче листя з дерева у місяць листопад. Кружляв під впливом вітру і опадаючи на землю застилався білим мереживом. Він взяв руку, простягнув. Сніжинки кружляючи у загадковому танці опадали на його теплі руку. Він підніс її до очей. Всі вони наче здавалися одноманітними, але варто лише піднести їх поближче до очей – кожна з них, здавалось, мала свій неповторний візерунок. Так і з людьми – майнула думка і зникла. Сніг падав і падав, не перестаючи вквітчав свою любу милу Вкраїну, нещадно трусячи сніги, надсилаючи морози й непогоду. Але козакові не страшно: ніколи ще козак не боявся зимової днин. «То несправжній  козак, коли воювати в холод ніяк» - говорилося серед козацтва і навіть посполитих. Та й взагалі, багато легенд чував вдома, та не всім тут було гідне відображення. Як гарним, так і лихим. Зокрема – пияцтво: де воно те пияцтво, де козаки що люблять напитися, хто їх зроду хоча б раз бачив на Січі! – а в народі йде мова.
-  Та то не наші – москалі розпускають чутки – ніби вгадав думки Юрка сказав Многогрішний у  розмові з Шевчиком проходячи  біля Юрка, так що хлопець мимоволі здригнувся. З подиву обернувся, ставши прямо поперед очей курінному.
- Зовсім вже я дивлюся ти одноманітними справами зайнятий. Засидівся либонь, на Січі. А в твоєму віці всім хочеться пригод, погонь, несподіванок, а не отакого одноманітного життя. Я сам був таким. В мене є до тебе прохання. Поїдь, будь ласка, на хутір Рохмана, в мене там сім’я. Забери на Січ мого сина. Великий вже либонь став, а то в мене державні справи, а до рідних з’їздити і часу немає. Завтра напишу листи і рушай. – мовив йому той.
- Добре батьку, спасибі вам щиро. – на радостях сказав Юрко. І мало не забувши гречно вклонитися побіг ладитися в дорогу, вибирати коня, шукати збрую.
       Збирався до самого пізнього вечора: вже й листя на кленові, що ріс коло вікна перестало шарудіти і спустилося в глибокий нічний сон, прилетіли інші, нічні птахи, закурликали своїх химерних пісень. Нічних. Темрява оповила землю, заполонила всі гаї, сади, закрила своїми широкими крилами панна-ніч і Січ Запорозьку, захищаючи її від ворожого ока і меча.   
       Добре спалося. Всім. Всім, крім Юрка. В голові досі звучали слова Многогрішного: «Як доїдеш до темряви, не забудь у когось з людей добрих попроситися на нічліг. - повчав його Многогрішний. Я за тебе перед Чубом і усім чесним товариством відповідаю. Отож-бо не сором імені козацького, і живим по скоріше вертайся. Якщо зможеш, то й доручення моє виконай. Ось цей лист – на хутір Роману. А цей -   „хай передасть сам знає кому” - так і скажеш.»
          Здавалось, Многогрішний чимось стурбований і останньому листі. Він намагався не подавати виду, але в нього не зовсім це виходило, ( а можливо хлопець просто так вигадав?) Юрко намагався вгадати, знайти підтекст, зрозуміти всю суть кожного сказаного слова, вивчити їх на пам’ять. Обов’язково виконати це легке (на перший погляд) доручення. Легке, але саме перше, воно запам’ятається хлопцеві на завжди і згадуватиметься разом з безтурботними дитячими роками, воно, буде символізувати для хлопця перехід до дорослого життя, життя козака-воїна,  а може й ні. – ніхто не може сказати наперед про своє майбутнє, але Юрко не склепив повіки до самого світанку, а потім не було часу на те.
         Попрощався  з усіма товаришами на Січі, і помчав, тільки слід і бачили. Зима була холодна, він швидко замерз, хоч і мчав на східну сторону – Сумщину. Довелося у людей добрих купувати за всі гроші, що були кожуха. Та бачили очі, що купували: кожух був гарний, теплий. Як на нього шитий, хоч і дорогий. „ Як на мене шитий, але дорогий. Але на мене шитий, Хоча й дорогий. Хоч як на мене шитий. „ – думав він, а потім сказав собі: будь що буде, не замерзати ж козакові, через якихось перекупців, що зажадали за кожух так багато і купив.
Потім їхав ще пів дня, а ночувати прийшлося посеред поля:
Все замітає, ледве що видно, раптом бачу, -  світло в далині – селище мабуть якесь. – і чимдуж туди. Не селище, нажаль, але й шинок теж не погано, все ж таки не на голому полі ночувати. Зайшов всередину. Там пахло чимось, чимось воняючи. Він попросився у господарки заночувати. Вона спочатку не потіла безкоштовно, а потім дозволила. Далі вона говорила щось про свого чоловіка, але Юркові закрутили голову незвичні запахи, а ще ж дорога далека, самотня і його кинуло в сон...
Прокинувся він від раптового холоду. Оглянувся – попереду сніг простягнувся, позаду – також. Кожуха немає, а сам невідомо де, і кінь не його.  Ну й розсердився сам на себе.
Потім пішов до шинку. Придивися здалеку – там саме татари орудують. Жінка їм спожитки якісь дає, і його кожух!
        Вилетів тут Юрко сизим орлом із-за хліва і відбив усі пожитки, а татар зв’язав і з собою забрав, бо ж дівати їх більше нікуди. Вибачалась господиня, вибачавсь господар, дякували хороброму козакові, бо самі удіяти нічого не могли – боялись, хоч татар то й було усього троє, та й то не великі.
- Не платитиме-ймо й кожно-недільну данину, спасибі тобі, славен козаче. – розливалася речами солодким господиня. Ситно попоївши, та взявши татар трьох з собою в путь дорогу Юрко поїхав. До хутора Рохманового залишалася якась сотня кілометрів.
... Була страшенна нудьга, я не знав що робити. Як одноманітно брести по полю вночі і нічого не бачити навкруги. Я дав собі слово, що сам більше нікуди не поїду, без людей з якими можна було б поговорити, а не з татарами, які постійно дивляться за кожним твоїм порухом і шукають можливості втекти, скориставшись твоїми прикрощами. Не зрозуміло хто кого веде під конвоєм?!
Але я все рівно йшов.
Не зважаючи на небезпеку, холод і голод.
     Спраги не було – ми пили сніг. Вже майже падав з ніг і турки коли хотіли, могли мене б давно забрати в ясир, але турки – не козаки. Хоч вони і пройшли менше ніж я, але утомилися, мабуть, так само, або й більше. Аж коли ми побачили хутір. Це був хутір Рохмана. Хатин було не багато. В темряві я нарахував приблизно вісім. Одні були акуратно замазані, побілені, та ще й прикрашені снігом, що лежав на нім і поблискував своїм дивовижним сріблом, а деякі були такі убогі, що лише світили своїми білосніжними дірками у стрісі, стінах...
     Саме до такої хати я і підійшов. Не люблю багатих людей: в їх голосі часто можна почути ноти нещирості, в очах злість, в словах золотий мед і лукавство. Та й сам я виріс серед кріпаків. З простими людьми завжди простіше. Лев ніколи не зрозуміє ягня, на відміну від кози. Тут снігу було ще більше. А може мені це так здавалось - коли бачиш, що ти майже біля мети – ці метри завжди найважчі. Провалюючись по коліна у сніг, підійшов і постукав у шибку. Ніхто не відчинив двері, лише з середини я почув слабенький голос, що припрошував нас. Я зайшов. Коли вона побачила чорних, засмаглих турків, вона перелякано скочила ногами на лаву і заверещала, виявилося це зовсім ще дитина. Тоді з-за печі вийшло ще двоє таких же, білоголових, наче сніг насипався їм на голови, і залишився назавжди, діточок. Старшу дівчинку звали Мар’янкою. Батьків забрали тому два роки татари, малі чудом врятувалися. Йдучи по гриби й не думали, що не побачать більше своїх рідних. Але така вже, мабуть, їх доля, рости самотньо, наче травинка в полі, піднімаючись, від найлегшого поруху вітру. Напоїли нас (мене і турків) гостинні господарі теплим коров’ячим молоком,  його лишень вони і їли в будні.
- Розкажіть нам, дядьку, щось цікаве. Про козаків. – попрохав найменшенький.
- І що ж тобі розповісти? – збентежився козак.
- Це правда, що й слабший може сильнішого перемогти? – запитав трохи більший.
- Так, головне у козацькому ділі не сила, а розум і винахідливість. Приміром: Одного разу, вирішили козаки Азов місто захопити, невольників визволити. Багато в Азові люду нашого тоді пропадало. Похід був просто обов’язковий. Підійшли недалеко, аж виявилось багато війська турецького там стоїть. Отаман і каже:
- Знаєте, братчики, що? Силами ми тут може й не візьмемо, а захопити хирістю -  річ певна. Так і зробили:
Поробили козаки вози, поклали рушниці. Самі по наряджалися чумаками, отамана купцем вдягли – і махнули. А як стали до Азова підїжджати , то у вози поховалося по сім – десять чоловік, накрили їх шкурами. В’їхали перед заходом сонця у місто і поставали вздовж вулиць. А возів – сила силенна, хоч став гати! Найбагатший купець турецький і виходить:
- Що, - каже, - братчики продаєте, в возах?
- Продаємо, - відповідають, - товар вельми дорогий: і лисиці, і куниці, і чорнії соболі.
- Ну, купці дорогі, підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю.
Полягали турки спати, а козаки по вискакували з возів, як метнулися «лисиці, куниці і чорнії соболі» містом, так і пішло воно димом. А люду скільки вкраїнського визволили із тяжкої неволі! І радісно повернулися додому.
- А про Сірка, знаєте?
- Чом би не знати! про його характерництво всяке в народі говорять, та я тому не дуже вірю. Бачив його, його розум, кмітливість, силу неабияку та розважливість, а ось з характерництвом не стикався. Всяке в народі говорять.
- А що говорять?
- Одного разу пішли запорожці з Сірком у похід (ляхів бити). А татари враз прочули про те і почали на землях наших хазяйнувати. людей в неволю погнали – безліч. Люд одбивається, як  може, та все ж старе, мале, та жінок часто забирали. Вони  йдуть, плачуть, вириваються, аж земля під ними стогне від горя. А татари тільки радіють,  та нагайками підганяють.
Почув про те нещастя кошовий – миттю ляхів добив та додому поспішно вернувся. Зараз зібрав своїх козаків в погоню за татарами. Бачить: їх багато, а козаків ледь не втричі менше – і давай хитрити. Спинив свого вороного коника та й крикнув козакам:
- А стійте, браття! Підождіть, не ворушіться!
Тоді зіскочив з коня, обернувся хортом і побіг до татар. А як стали бусурмани відпочивати, Сірко приспав їх, звільнив нарід вкраїнський, знову обернувся в людську подобу, та й поспішив до козацтва. – та тільки я цьому не вірю.
- А чому ви ще не вірите? – зачудувались діти.
- Чував я від старих людей про розрив-траву. Це найсильніша рослина, а колись була гарною дівчиною нашого, вкраїнського, роду. Чом з дівчини-красуні травою безсловесною стала, це вони не відали, а як знайти її зараз оповідали. На свято Йвана Купала  у лісі потрібно підкараулити, як ворон, великий та чорний, гніздо зів’є.
      Як душа у людини чиста, то на ваших очах заходиться та й зів’є. А ти тоді бігом біжи до того гнізда, та у руки хапай. Затим покажеться сила нечисті всілякої, а ти не бійся. Вони не зачеплять тебе, коли гніздо з рук не випаде, отож держи міцно. Тоді перекинеться ворон на дівчину. Гарну-прегарну. Благатиме тебе тая дівчина, навколішках благатиме, і гроші пропонуватиме, і одружитися на ній, і все що хочеш.  А ти від усього відмовляйся, благай лише, щоб коня дала бистрого і де розрив-трава росте показала. Та тільки мало хто від усіх багатств може відмовитися, які вона пропонує. Хто гроші візьме, в того їх повік не буде.  Як одружиться на ній, так жінки і не матиме. Був у нас в селі один. Казали люди, пішов розрив-траву шукати, та більше його ніхто не бачив. Може і знайшов.
- А для чого та трава потрібна?
- Є, то не просто трава, кому пощастить оволодіти хоч пучечком, той нічого не буде на світі боятися,  найхитріші замки йому одчиняться, як павутина розриватимуться тяжкі окови, валяться запори, і як ягниці, смиренно служитимуть найнеприборкуваніші тварини. Та не беріть дурного в голову. Вигадки то все та гадки. Для вас, малечі, же й придумано народом.      
       Ось я вам краще розповім, що про мого товариша в народі чувати. Семен Палій (козак у нас такий є) такого про себе від люду посполитого чував, та нам переказував: Я – кажуть, був лицар великий. (Цікаво тільки чому був). Одного разу кошовий з військом махнув воювати , а на Січі залишив Палія за головного. Дохазяйнувався той Семен, доки спалив курінь кошового. «Що його робить?» - думає він, - «Приїдуть з походу, враз покажуть, де раки зимують!» - взяв рушницю та й подався у плавні. Ішов він байраками, і зайшов у такі пущі, що тільки небо синє й видко. Ось  насунула хмара, став накрапати дрібний дощ, потім грім, блискавка... Дивиться Семен на скелі, коли вискакує із під землі нечистий, чи то, одним словом чорт. Загримить – він під скелю, затихне – на скелю. Семен і дума: «Що робить. Тут уже або мені, або йому смерть.» - довго не роздумував, прицілився та й вистрелив.
- Ой, бий ще раз, бий! – всміхається лукавий.
Розсердився, образився на нечистого, та й посунув далі у плавні, забувши й страху. Іде собі, та й іде, а очерет густий – світу білого не видно. Раптом дідок перед ним  маленький, згорблений, а очі так і бігають туди-сюди.
- Здоров сину.
- Здоров Діду.
- Куди Бог несе?
- Долі шукаю, а прямую з славного Запорожжя... – і почав розказувати
Дід йому за привітність подарував рушницю: Б
- Будеш мінятися, як місяць. Зостаріється місяць – зостарієшся і ти. Вийде місяць молодик – і тобі літа млодії вернуться. Тільки за умову:  вертайся сину до кошового, - і повернувся Палій до Сірка. А той на нього і не гнівався, простив зразу. А в перемогах Палію чудо-рушниця допомагає. Ось тому він і непереможний.
    Та ви й уявити собі не можете, як весело було слухати це від самого Палія! Весь Кіш реготав, що аж луна ходором ходила!
    Ще про закляття розповідають козацькі, примовки характерні, та те лише старі люди уміють. А мені до Рохмана на хутір треба, час не стоїть на місці, отож і мені не можна.
       Договорив, почав прощатися, як виявилося, що цей хутір пройшли днів зо двоє тому. На зважаючи на всі негаразди родина була дружна і весела. Хотів допомогти, але грошей з собою не лишилося, отож віддав їм кожух, хвацько відвойований у бусурман. Хотілося допомогти, хоч чимось...  Їм я залишив турків. Турки мали наймитувати у багатих господарів сусідської господи, а платити за роботу мали трохи їм, трохи юним господарям. Хоч це і протиправно, але іншого  виходу не було. Я поклався на чесність господарів і на їхню людяність.  І я пішов.



розділ другий
          А тим часом на Січі кипіла робота. Козацька розвідка повідомила, що влітку наступного року мурза збирається іти походом на українські землі. На козацькій раді такій вісті не злякалися, а мабуть навіть зраділи, і постановили напасти на турків весною, доки ті оговтаються, козаки вже завдадуть переможного удару. Турки розраховуватимуть на більший термін до походу. Застати їх зненацька – означає перемога, але якщо вони всі не згуртуються – це означатиме поразку, бо ж більшість козаків ще на зимівлі і прийдуть лише в кінці весни.
Чуба поставили за тисячного.
- Тисяча козаків – це якраз для мене. Ми битимемося, як один. – вихвалявся від у шинку.
- Якби я був тисячним, я б  бився, наче нас не тисяча, а увесь мільйон. З силою одного вас швидко переможуть.  – зухвало кинув якийсь козак, що по зовнішньому вигляду не виходив з шинку вже неділю, але, як не дивно, говорив розумні речі.
- То може ти мене ще й тактики навчиш, цуценя!
- Ви розкажіть свою, а я пораджу, як краще.
- Ти зовсім повагу до старших загубив!  крикнув - і увесь шинок затих.
Але не на довго. Вже через хвилину усі знову почали весело гомоніти, а на них не звертали уваги. Але Чуб мовчав, а потім раптом почав розповідати про свої заміри. Вони говорили, сміялися, доповнювали слова один одного.         
       Молодий козак  радив розумні речі. Місяць вже давно змінив свою чергу з сонцем, відлетіли чудернацькі рожеві хмари, що пролітали над шинком у ту пору, а зорі замиготіли прозорими феєрверками. А невгамовне козацтво все не змовкало, радувалися, сміялися; у веселощах породжувалися мудрі думки і воєнні хитрощі. А поради того молодого козака  уважно слухав і сумлінно запам’ятовував, мов учень, ще не старий, але давно вже не молодий козак Чуб. Наостанку незвичний співрозмовник запитав:
- А як там Юрко? Він наче ваш товариш...
- А ви йому хто, шановний добродію?
- Брат. – а потім додав, наче він йому й не знайомий взагалі, -  Він мене знає.
- Зажди, я його зараз покличу. – сказав Чуб, і швидкими кроками пішов до Вишівського. Козак видався йому напрочуд дивним. Розумівся у тактиці. Та ще й говорив, що він родич Юркові. Все таки в цьому він точно збрехав. – думав по дорозі Чуб. А коли він з побратимами дійшли до шинку, то там цього козака ніхто не бачив, і як він виходив, теж помітити нікому не вдалося, хоч Чуб ідучи сказав ближньому козакові – стережи он того, крайнього...
розділ третій
   … Бачу – село зовсім не живе. Людей немає. Колодязь. Старезний, дерев’яний, з вирізьбленим оздобленням. Вода вся змерзла і покрилася товщею льоду. І посередині ополонка. Недавно зроблена, як видно. І тоді згадалося мені, що коли я тільки доходив до цього села хтось шмигнув у крайню хату. Зайшов я у крайню убогу  хату – посередині  лава. Коло вікна маленький стіл. І скриня. Відкрита настіж. Пуста. І більше нічого. Все покрите павутинням, а посередині сидить маленьке жовтогаряче кошеня і жалібно нявчить. Але видно – хтось тут буває. Спішити мені нікуди я й вирішив зачекати: заліз на горище в вологу солому, увіткнув трубку в рота і заснув. Ви не подумайте, я не курив, але такий на Січі звичай. Прокинувся я  посеред ночі від запаху диму. Оглядівся – люльки немає. Пошукав руками у сіні – теж. очі звикли до темряви - дивлюся -  унизу піді мною сіно горить. І чорти його загашають. Маленькі, з хвостами. А очі на вогні так і  світяться яскраво-червоним полум’ям. Я аж перехрестився зі страху. А потім повільно по драбині став спускатися вниз. І вже наче перестав боятися, аж раптом всі чорти мене забачили й заверещали нелюдськими голосами. А одне, мабуть головне – вилізло мені на голову і почало кричати та дряпатися. Я його перехрестив, але він не щезав. Скинув його із себе, побожно прочитав молитву, що за неї в школі дяцькій стусани отримував, і чудовисько зникло. Мною тоді оволоділа якась незрозуміла хоробрість і рішучість. Я міг би в цей момент зробити, що завгодно. Навіть неможливе. Я схопив мішок, викинув з нього всю їжу, що лежала в торбинці в вогонь. ( Вогонь ще дужче розгорівся, увесь перший поверх був охоплений полум’ям.) Але від своєї раптової люті я не помічав нічого. Я, наче  став частинкою того нескінченного полум’я, того вогню, що кипів у моїй душі. І я сам не пам’ятаю, як пройшов через вогонь, ухопив за шкірки мохнатого  чорта, потім ще одного,  і не зважаючи на його вереск  вкинув у торбу і подався геть. Прокинувся я на березі якоїсь маленької річечки. Весь у снігу. Заморений я спочатку й не згадав про свій сон, але коли захотів  попоїсти мені прийшлося засунути руку і торбу. І лише коли я миттю висунув звідти подряпану руку,  зрозумів, що то не сон. Там справді щось було.
- Годі тобі вже туману напускати.
- Рідко хоч як не які земляки трапляються. Я хоч і не з України, і в Болгарії не бував, але ваш край знаю. І на Січі був. Багато люду нашого там було. І вашого, Болгарського.  Але мало кого я з земляків стрічав. Відтоді як захопили мене, це лише вдруге змінюю власника.
- Говориш так, наче зі своєї волі. – спробував пожартувати такий же худий раб,  як і Славчо.
- Куди ж там. Одна у мене сестра на Батьківщині  лишилася. Усіх, убивці,  повбивали. Де ж ти, ріднесенька! – викрикнув зі всією люттю, що тільки була Славчо, наче вона була десь тут. Про що ще можна говорити в сірому, вологому, сухому старому підвалі, проклятому не однією сотнею бранців, як не про біди завдані кривдниками. Але такі розмов не бувають довгими. Здебільшого мовчать.
       Стільки літ по турецькій неволі був Славчо, і не порахувати. А це перекупили. Можу тут вдасться вирватися на волю. Спішити не треба, тут потрібен час. Треба дізнатися чи є вихід, познайомитися з людьми, що справді не запроданці, і спробувати вирватися на волю. О, Аллах знає, скільки раз він, Славчо, намагався втекти, і всі спроби невдалі, скільки його разів шмагали, намагалися навіть убити. Але після кожної нової спроби йому хотілося ще більше, і лють і запал, все збільшувалося, ось тільки здоров’я не лишилось. Майже. Але він, старенький дідок з довгою, сиво-білою бородою, що від роду мав усього двадцять сім літ все ще хотів утекти. Там, куди його садовили на роботу, підбурював до повстання, всюди не лишалось людей, що не розуміли його слово. Ось чому господар, лютий Ранча-бей, так не хотів продавати його. Був злий на нього люто.      Славчо в основному діставалися сама важка робота, яку робив сам, намагався ще й, через силу посміятися, коли бачив хазяїна. Може сьогодні це востаннє, а той надувався, як сич...
        Так і сей раз. Потім Ранча-бей спересердя шмагонув свого першого ліпшого слугу пліткою. Від крові Славчо закрив руками обличчя.  Він знав, - йому вже нічого не буде. Він уже не його раб, але якщо його колишній хазяїн не прийде додому, ще буде краще для усіх. Він напоровся на  ятаган, що стояв біля дверей і одним помахом  ударив ятаганом свого бея. Потім, скориставшись несподіванкою гепнув по голові обох охоронців, що прибігли на шум. І гордо пішов попри всіх до свого нового господаря, що тут же стояв і непорушно дивився на цю картину. Слуга Ахмед-бея – грізного яничара, відомого на всю Туреччину, що стояв поряд не міг зрозуміти, хоч він  і потурчений, але він співчував болгаринові, і не розумів, чому той не хоче покінчити життя в бою, або на свободі. Так легко віддається у рабство. А ось Ахмед-бей зразу насторожився. Цей урус розумний. Він важить кожен свій вчинок: зрозумів, що інший шлях – це загибель і навіть не подивився в сторону волі... Такої далекої  і незнаної... – подумав про себе, але швидко зупинився. Так і опинився він тут. Але цю історію не розповів. Славчо сказав все вельми простіше, бо ж рабський мозок не завжди здатний переварити всю бойову тактику, і складний план, у якому пересічна логіка була відсутня.
Як виявилося, утекти не можна, пробували. Скоро готується напад на Україну, і Ахмед-бей, на галері, пливтиме  туди.
Можливо, під час бою..
Інших можливостей не було.
Через хвилину  вишикували і поставили на роботи. Як важко проходив рік. Коли під час знайомства люду було майже 30 то вже через рік їх залишилося лише 13, потім додали нових. Худі зарісші, наче столітні діди, що хиталися від кожного подиху вітру.             
             Найтяжче було прощатися з Грицем, Українцем. Чомусь любив Славчо українців. За нескоримість, волелюбність і безстрашність. – сам знав і намагався наслідувати не один козацький вчинок. Бідний Димко. Досі безсонними ночами ввижається йому остання картина життя Димка-Гриця. ( Таке прізвисько дала йому Хортиця, дали козаки. За те, що поки дійшов до Січі був увесь у диму. Тому й Димко. Він звик до цього імені, і вже майже не відкликався на ім’я Гриць.) У козаків тих імен, що у самого шайтана, - казали турки, коли говорили, то про одного, то про іншого козака.  Гриця насмерть забили вартові. Він намагався втекти.
         Це ж був мій найкращій товариш, чому не допоміг йому, чому не тікав, лукавий пес, тільки за свою шкуру і дбаю, - докоряв собі Славчо. Може він тоді і був би живим. Байдуже, що в переддень його так забили, що й поворухнутися не міг не те, що тікати, а Димко – гаряча голова.
         Один запал, одна іскорка, і його душа миттю загорялася. Дивно, як такий взагалі ще живий, іноді думав Славчо, але й припустити не міг такого кінця, бо ж почувався Димко доволі нормально. Та й недавній він. Лише тиждень, як потрапив сюди, але потоваришував із нам Славчо, на усе життя. І  як зараз пам’ятає: Димка завернули в якусь ряднину і вкинули в море, воно ж бо зовсім поруч. Добре, що без каменюки, може тіло спливе та поховають по-людські.. І сьогоднішньої ночі снився йому цей сон-спогад.   
           Але снився не лише йому. Для однієї людини на галері, цей сон, давно вже, став справжнім сном-жахіттям. Це був слуга Ахмед-бея, потурнак, Мусій. Саме тому він і намагався напитися увечері, як свиня. Він убив багатьох людей, але це вперше в ньому прокинулося, щось на зразок жалості, але не жалість. Страх. Страх перед своєю долею. Тому він завтра і спиниться п’яний посеред галери. Там і помре.
      На галері працювали тяжко. Гребці завжди гребли не відчуваючи перепочинку, і з щастям, як подяки, чекали своєї смерті. Але не з таких був Славчо. Після вчорашнього страшного грозового дощу корабель дивом уцілів. Туман розстилався на сотні кілометрів. Шляху взагалі не було видно. Повітря було важке, вологе і солоне.  Чайки не кружляли біля галери.  Птахів взагалі не було. Знову померло двоє. Один - від нагайки, другий - від пропасниці. В цей день наглядач бив їх так само сильно, як і завжди. Ніщо на його лютому обличчі не виказувало скорої смерті. Але коли упав і більше не встав гребці припинили гребти, почулося перешіптування.  До невільників вийшов сам Ахмед-бей. (Він виходив лише у самих важливих справах, після його приходу карали вдвічі більше.) Всі застигли. Він підійшов до найздоровішого, на вигляд, в минулому козака, - Граба, і наказав розкувати з  нього кайдани. Граб насторожився. Ти – сказав до нього Ахмед-бей, - будеш новим наглядачем.
- Ні – лише сказав той.
- Ти помреш, як собака. Згоджуйся..
     Граб подивився навколо, шукаючи шлях до втечі. Але всюди стояли воїни із ятаганами. Тоді він недовго думаючи підбіг до яничара, що стояв справа од нього. І побачивши, що зараз його катуватимуть наштрикнувся на лезо яничарського ятагана. Ахмед-бей спалахнув люттю, вдарив невільника, що сидів коло Славчо. Йому дісталося лише кінцем по спині. До такого він уже давно звик.
 Як погано, -  думалося Славчо,- що ніколи не бачиш, не розумієш всю велич героїв за їх життя. Ось і тут Граб не скорився туркам. А от його сусід по веслу, Забарильний, точно б згодився і шмагав би всіх ще більше ніж попередній кат. Ніколи вчинки героїв не прославлялися за їх життя, як після смерті.
Раптом бусурман обернувся і уважно придивився до Славчо.
- А тепер ти, -  ти будеш добрим воїном в ім’я ісламу. Може з тебе що і вийде.  Приберіть шайтанові ятагани! Мені не потрібні мертві раби! Впораєтесь і руками, нерозумні ледащо! Які ви слуги нашого великого султана. (– при згадці про султана він стишив голос – боїться – подумав Славчо.)
Як і попередній претендент на криваву посаду вбивці, Славчо оглянувся  кругом себе. - Але тікати вже нікуди.
- Тебе як звати? – почув звертання господаря.
- Димко, - не очікувано для себе і для всіх тихо сказав Славчо. І подумки додав: я тепер для всіх буду Димком...
- Так що мовчиш підлий урусе, підеш чи ні? Я двічі не запрошую.
Раптом Славчо стрімголов кинувся у воду. Берега не було видно.
- Пропав як собака,  гяур. І нащо я його купував? Ахмед-бей схватив пістоль, націлився і стрельнув у біло-червону точку біля галери. Тіло зникло.  Ахмед-бей усміхнувся - тепер знатиме, отримав по заслугах.. - Хто піде за наглядача?
Якийсь невільник байдуже вийшов зі строю.
- Я, - сказав він невпевнено, налякано, але було видно. За своє життя він боїться і нікуди не втече.
розділ четвертий
         Круг великого вогнища сиділи вівчарі. В своїх народних татарський вбраннях і уважно слухали трохи не зрозумілою, трохи їхньою мовою розповідь. Ця людина була всім їм  цікава, бо ж мало хто просто так забирається у такі високі гори. Не схожий він ні на сліпих дервішів,  ні меддахів, мандрівних проповідників релігій. Ні на кого не схожий був цей чужинець. Наче і чужинець, а наче й ні.
      А чи думав колись Він, що він опиниться тут – звичайно ні. Як був любий йому Дніпро-Славута. І Січ козацька майже завжди поставала йому в пам’яті. Він пам’ятав кожен камінчик, кожну балку. Кожен курінь він і зараз міг назвати. Але не перелічити його мешканців. Багато із них уже давно не має на цьому світі. Кримські гори назавжди полонили серце не одного татарина. Розповіді інших татар були такі ж захоплюючі, як і перше враження від гір. Але не останнє, нажаль. Людина, що звикла жити в степах не може полюбити гори.
Для них Він був загадковою людиною.
Коли вівчарі просили розповісти про своє минуле, або хоча б що його привело сюди – від нього потім ще пів дня не можна було витягнути слова.
Таким був Він.
Всім був схожим на турка, і лише ім’я видавало уруса. До вівчарів він прибився як мандрівний меддах. Він знав турецьку, мав при собі і саз (струнний інструмент), але щось у нім було таке, чого не було ні в кого. Якісь затуманені очі, байдужий до всього і вдумливий погляд.
Прийшов він теж не звичайно, він йшов по землі зовсім босий, без постолів по холодній землі і нікого не помічав. Думав про щось важке, сумне. В нього запитали куди він йде, він відповів вперед, а через п’ять хвилин знесилено  впав від голоду на вівцю, що спочивала неподалік.
Спочатку на нього розсердилися, а коли шмагонули пліткою, то побачили, як він просто перевернувся з боку на бік.. Так він і пристав до гурту.
Вже третій день.  - Допомагає пасти, але нічого не говорить про себе. Татари, якби виявилися інші, зразу віддали б його своїй владі, але високогірні пастухи, вони не такі, не люблять турків.  Їх майже не цікавить, що відбувається там, унизу, наче на іншому світі, з іншими людьми.
  Ранок. Димко-Гриць (так він себе кликав вже друге літо, хоч це ім’я не вважав за своє і не любив... ) встав ще вночі. Для нього це був ранок, бо з самого  ранку встануть пастухи і втечу прийдеться відкласти. Не можу я жити на цій землі спокійно.
- Пів віку мандрував, і далі мандруватиму. – сказав про всяк випадок дивлячись на сплячих татар.
Зовсім не пам’ятається дитинство. Пам’ятав недавні безкраї дороги Туреччини, Порти. Про Запорожжя не хотів згадувати, Січ відійшла, наче страшний сон - у забуття, разом з кошовим і  військовими побратимами.
 І він пішов далі.
Йому хотілося залишитися тут, але це не його покликання. Він бродив світами і шукав своєї долі, лихо не раз стукало до нього у двері, але не щастя, яке поки що його обминало. Так він і спустився із гір.
      Забачивши  турків,  дістав із потертої торбини старий саз, і заграв журливу турецьку пісню. Один яничар кинув йому у каук (капелюх із повсті, які у ті часи носили меддахи) цехін. Він з огидою встояв на місці, Йому не було приємно брати милостиню, але по іншому Він не міг приховати свій козацький норов, від турецького ярма. Так Він міг не боячись ходити куди заманеться.
Берег Криму був пустий. Розсипчастий і чужий, з маленькими мушлями і різнобарвним птаством, він трохи нагадував минуле. Але птахи тут не такі, і співають не так ласкаво, щиро, мелодично, в моїй країні пташина  пісня дзвенить як струна бандури, перегукується у кожній хаті.. І народ у нас співочий. Жодної події не обходиться без щирої народної пісні. А які ще можуть бути пісні? – звичайно народні. Всі вони залягають глибоко в душу і поринають в безодню розбурханих хвиль. Дніпрових  чи морських? Ні – Дніпрових. Наш безмежний Дніпр набагато кращий, за цей чужий, сірий від своєї природної жовтизни, пісок.
Яничари вже зникли за обрієм.
Було тихо,  лише теплий вітерець сновигав по всіх усюдах, наче шукав щось. Може він  шукає мене, майнула в голові думка, але погасла. Раптом придивився, побачив, тріснуту, згорблену стару кобзу. Взяв у руки.
Тут побачив турка й миттєво кинув кобзу спиною на верх, так, щоб вона стала схожа на дерев’яну, змочену дощем дощечку. І  на чистій, вишуканій турецькій мові сказав: понакидали тут всякого дерева! Турок пройшов не звертаючи на нього увагу.
Потім обережно, наче дитину, взяв Її у руки, торкнувся струн. Наче згадував. Моя, Українська. – тихо сказав він. Струни бриніли все дужче, все мелодійніше.
Україно! Ти жила і житимеш! Я - Українець! Ви чуєте! Українець! Ще жевріє дух козацький, батька мого Хмельницького, матері Вкраїни!
– кричав він, але ніхто його не чув, хоч здавалося, що його чує увесь світ.
Він заховав кобзу під поли свого бідного одягу і пішов вздовж берега. Побачив галеру, там були невільники, можливо козаки, а можливо й ні. На мить зупинився. Підійшов ближче.
- Іди ти звідсіль, турок. Ми хоч і з кайданами, але ні віру, ні народність вашу, турецьку, ні хана за верховного ми не приймемо. – мовив один.
- Інші теж почали його лаяти.
Тоді вийшов Ахмед-бей. Він вдарив різкою по стінці галери, всі замовкли.
- Співай, шановний меддахе, - сказав він. Не тому, що йому подобалися пісні меддахів, а тому, що цього не хотіли, шайтанові діти, уруси.
Він заспівав турецької пісні. Ахмед-бей зайшов до себе в каюту.
Раптом турок замовк. Він наче щось вагався. І заспівав чистою українською мовою:
Ой чого ж ти дубе,
На яр похилився,
Ой чого козаче,
не спиш, зажурився.
Почав журливими, потім веселіші, а ось звучить дума, що закликає боротися проти турків, уславлює бойові перемоги козаків. Підняв бойовий дух усіх козаків на галері так, що вони навіть забули про неволю.
Пів року назад він вирішив відцуратися від України, але не зміг. Намагався приборкати самого себе, вирвати з коренем свою душу, свої прагнення, ідеали.
Він замкнувся в собі. Став турком, якого можна було ставити у приклад іншим, справжнім туркам.
  Але довго так прожити не зміг.
Козацьке серце не змогло забути Батьківщину, за яку віддав не одну душу, не одне життя козак, та й він хотів..,  але смерть обходила його стороною.  І от нарешті знову полюбив Україну. І ось знову це той,  колишній козак, який завжди залишається патріотом своєї Вітчизни. Цікаво, що думають турки про роки мого гетьманування – подумав пригадуючи славного батька...
Раптом неочікувано з’явився Сетрап- головний помічник Ахмед-бея. Він не переривав пісню, просто спустився, і вдарив меддаха ятаганом прямо в серце. Він закрив очі і упав. Невільники кинулися до роботи, галера попливла далі.
розділ п’ятий
А тим часом Юрко вже дістався до справжнього хутора Рохмана. Застав сім’ю в сльозах.
- На хуторі побували татари. Забрали дочку. А сина, якого вам сина дати, в нас його вже 10 літ, як немає. І знайти по неволях турецьких не можемо. Не хотіли казати, Многогрішному, в нього і так проблем хватає, ми люди не важливі, прості. А за лист спасибі. – стримано і поважно відповів Рохман.
- Ви передайте й його самі знаєте кому,  -  в не убогій кімнатці запала тиша, – Ну так Многогрішний звелів, батьку, - ніби виправдовувався хлопець.
       Не таким йому здавалися прийоми. Не таким величним і могутнім виступав Рохман. І щось тут було не так. В кімнаті знаходилися лише Рохман і його жінка. Раптом із-за краю занавіски Юрко побачив націлений курок  пістоля. Він зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Намагався говорити довгим реченням, але воно виходило геть без змісту, до того ж руки, які козак заховав за спину так і намагалися труситися, повідомляючи їх власника про небезпеку.
розділ шостий
Раптом Димко відчув, що він ще живий. Дивно, мене ж поранило у самісіньке серце. Обмацався. Крові не було. Він невимовно здивувався. І раптом дістав з-під свого одягу саз. Він був продірявлений наскрізь. В ньому і застряв ятаган. Як добре, що турки не цінять власну зброю, і залишають її в будь-кому, навіть у мандрівному меддаху. Якби він захотів його вистромити, то зрозумів би, що я живий. А я - теж молодець! Злякався, що навіть знепритомнів. Ну й козак! Козак в минулому – швидко виправився він. (Що за звичка говорити самим з собою?) Не те бувало раніше на Січі - згадав Січ, згадав матір, батька, і сів на одинокому березі і сумно заспівав:
Ой чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька,
Сподобалась мені,
Сподобалась мені,
Тая дівчинонька...
Раптом вловив себе на думці, що співаючи про дівчину, думає про кошового гетьмана Сірка, і про друга-побратима козака Чайку. І вперше, за все перебування у турецькій неволі посміхнувся...
Димко придивився поблизу берега розсіювався туман і можна було розгледіти чорно-червона пляма. Колишній невільник миттю освідомив, що це -  людина, і теліпаючи важким мокрим одягом, (залишивши на березі кобзу і саз, що випали з його рук) поплив, полетів на крилах миттєвого пориву, на допомогу.
З товаришем повертатися додому веселіше і швидше. Ніщо не допоможе в біді, як вірний товариш. Не розрадить у тяжку годину смутку. І не зрадіє з тобою в хвилини радості.
         О, як же він зрадів побачивши, що завжди байдужі Чорноморські хвилі трепетно принесли до нього друга, Славчо. Славко, - як він його завжди називав на Український лад.
         Вже через день Славко свідомо відкрив очі, набрав повні груди повітря, і видихнувши від хвилювання запитав: «де я і що зі мною?» Що тут зчинилося! До нього підбіг Димко, і почав у своїй турецькій одежині танцювати гопака, а потім розповів, що вони в пустій хатині ворожого Криму. «Дарма, тут до України рукою подати!» Він вже здоровий! дарма що сили ще не набрався, але то не біда! Друзі перевдяглися у «старого меддаха і його провідника» та й пішли на українську сторону. Два Димка – дві різні долі і одне бажання – відійти під цим ім’ям від жорстокої реальності.
розділ сьомий
Спочатку було видно лише курок, потім і край шапки-яничарки. Цей татарин зовсім не думає про обережність, але, мабуть, хоче дізнатися скільки нас. – подумав Юрій і голосно сказав:
- Дядько Многогрішний казав мені одному прибути, але згодом виряди зі мною п’ятдесять козаків. Зготуйте, паніматко, я прошу і товариство просить, нам доброго борщю рідного, не відмовте в гостинності, а поспимо ми й на вулиці, багато клопоту не завдамо. – впевнено і радісно звучали останні слова.
Було помітно, як шапка швидко засунулася всередину, але курок терпляче ходив за Юрком.
- Добре. Нічого, що вас багато. Ми гостям завжди раді. – стримано відказав Рохман.
- То коли ж їстимемо? – всупереч мовному етикету запитав козак.
- Та почекай! Ще й не починали готувати.
Несподівано Юрко не на жарт розсердився.
- Як це не готове, і ви тут ще мені теревените! Хоч щось у вас є?
- Та ось-ось вам млинці. – запобігливо і злякано вядказала жінка Рохмана. – нічого, що зі сковорідки?
Юрко наблизився до Рохмана і  дула. Здавалося вона ось-ось вистрелить.
- Зі сковорідки мене годуватимете! – закричав Юрко, і млинці посипались додолу. Він з усієї сили сковорідкою вдарив по голові спочатку першого, а потім і другого татарина. Пістоль націлений на Юрка, випав у нього із рук і глухо стукнув об стару дерев’яну підлогу. Другий теж знепритомнів, але так зжав руку, що Юрко не з першої спроби зміг забрати в нього яничарку, ятаган, пістолів не було.
          Раптом Рохман чистим басом заспівав веселої, жінка підхопила. І замайоріло свято. Діти розставляли лави обабіч столу, все варилося, кипіло, шкварчало, ставили все нові й нові наїдки. Пісня не залишала дім  до самого ранку. Потанцювати зійшлися сусіди, здавалося, увесь хутір зібрався у одній оселі, наче звірі в рукавичці.
      На ранок допитали турків: Виявляється, до Рохмана ніхто вже третій день не може зайти, всіх вбивають. Візир Кара-Мустафа засилав на Січ вивідників і  Сам  наказав:
- Перехватити лист з Січі до правобережного отамана Юрія Гедеона Іхмельніскі. Віддати нам негайно. – і в думках додав. Недовіра панує тепер всюди.  Він міг змовитися з Сірком!
- Чому ти називаєш Хмеля Він? – запитав Юрко в турка.
- А я не про Хмеля, він там нееееее... він ні . ко...л..и...  – хто не обшукав ножі в полонених! – закричав на Юрка Рохман, але було вже пізно. Татрин убив турка. Передав Юрко і на словах все, що потрібно було сказати – сам дивувався, як після стількох пригод і негараздів ці слова не загубилися з його пам’яті, не відійшли разом з вітром, що не давав йому зігрітися, не потекли до моря, разом зі снігом, що вкривав його своєю ковдрою упродовж стількох ночей!
Юрок вийшов на подвір’я. При денному світлі воно здавалося набагато красивішим. Рівний, стрункий  паркан, висаджені рядками айстри, чорнобривці, нагідки. Червлений, наче кров, ошатний кущ молодої калини, а духмяний терен ледь виднівся з-за хатньої стіни. Все тут було схоже на рідний дім. І запахи, і звуки, і пташині пісні. Не вистачає лише смерек.. Смереки – як велично вони стояли на узліссі поруч з убогою материнською хатою. Ніщо так не дивувало хлопця, як висота цих дерев. Здавалось, що кращих захисників годі шукати, ніхто не пройде крізь них, ніхто не скривдить загублену і віках мирну слободу. Якби не пани-шляхта. Якби не те панство, не прийшлося б хлопцеві тікати з рідного дому, була б жива матінка. Вишивала б безтурботно, так само, як і десять літ тому, і не знала тяжкої рабської долі. Та не все так, як хочеться. А можливо, і на краще: чи потрапив би Юрко на Січ, чи знайшов би такого друга, як Чуб? – Звичайно ні.
     Смереки у степовому краї заміняли дуби. Вони були значно старіші, ніж ті тонкі смереки дитинства, а віти розкидали такі, що не один чоловік не зважився рубати, хіба великий характерник. Та й завіщо їх рубати? За те, що приносили користь народу, життєдайну  вологу у спеку, затінок від палючого сонця і жорстоких вітрів. Заколисували своїми піснями  дітей, навчали парубоцтво мужності і незламності. Здавна ототожнювалися з життям. Ні в кого й рука не здійметься зрубати хоч найтоншу гілку цього могучого дерева – дуба.
      Навіть назва говорить сама за себе. Дуб – і доброзичливий, і  довершений, і довговічний, і добросусідський, і дорогоцінний,і дохідливий, і древній,  і дайний (той, що дає - архаїзм), і дружній, і дбайливий, але найперше   добрий. Цікаво, як довго думали наші предки над назвою цього дива-дерева! А може спочатку назвали дерево, а потім вигадали всі ці слова? Нажаль, на це Юрко відповіді дати не міг.   
Забрав Юрко на Січ за наказом родича  - сина Рохмана – Романа.
- Що я можу для тебе зробити?  Чим віддячити? - запитав насамкінець безмежно вдячний Рохман.
- Та ні, спасибі.
- Може хоч коня гарного та грошей мішечок в придачу – казав Рохман, і було видно, що хоч вони й не багаті, але грошей йому не шкода віддати в подяку.
- Ні. А коли хочете вже мені віддячити, то скажіть чи не знаєте ви бува якогось доброго знайомого Богдана Хмельницького. Мені дуже треба у нього запитати дещо.
- Та як же не знати. Ось він – на призьбі сусідньої хати, дід Вернидуб  сидить, давній знайомий Хмеля – але чи пам’ятає його – хтозна, він то вже значним козаком був, коли Хміль на Січ прибився. Йому вже стонадцять з гаком років.
    Старий-старий древній дід сидів біля такої ж старої хатини і думав свої думи, переривати його величні думи було незручно і трохи навіть страшно. Юрко підійшов і почав розглядати хату. Вона була не велика, але чимось велична, як і її власник. Біля хати стояв колодязь. З нього вже давно ніхто не брав воду – стежка заросла бур’яном. Юркові стало сумно, думки навели на сумні спогади минулого, згадалася грозова ніч, яку ніколи не бачив, але не одноразово уявляв. Сумні думки перебив Рохман:
- Ти ще не запитав! Чого стоїш, як засватаний. Та ти хоч привітався?
- Добрий день – поспіхом сказав Юрко, хоч вже вітався з сим дідом.
- Вже віталися. Тепер бачу – не просто так ти сюди прийшов. Говори – коли добре діло до мене маєш, а коли грішне – то мовчи.
- Я.
- Ну де його хоробрість поділася – не знаю. Він мою рідню від турків врятував,  а тут.. – і посміхнувся, -  Спитати він хоче, щось за Хмельницького. Ви ж його пам’ятаєте? – сказав Рохман.
-  Все пам’ятаю, багато пам’ятаю, пам’ятаю, навіть, як бусурмани, церкву нашу, разом із людьми спалили, заживо. А на місці церкви на ранок з’явилося озеро. То земля-матінка за дітками своїми померлими плакала. І за Хмеля скажу.
- Так я ж вас за Хмеля питав, його дітей ви пам’ятаєте?
- А нащо це тобі.  – Юрко коротко розповів.
- Ааа.. Хмеля, та які у нього діти? Всілякі були, і внуки були, можливо, ні зачекай, внуків не було. Братів та сестер теж. Весь рід його батька до ноги винищили прокляті бусурмани чи ляхи, ляхи, здається. А жінка була, не одна, але не як у турків. А що ти на мене так дивишся, а я б хотів, А він, ба - ні.  Ти не в мене, краще поїдь у село, Христинене - це не далеко. Там його старий  побратим ще з початку козакування, Журавель віку свого доживає. В нього й запитай, а мені додому, спати треба, і пішов потихеньку від призьби постукуючи своїм товстим, важким дерев’яним ціпком. (і як він таке може втримати в руках?)
      Сіли на коні бистрі Роман і Юрко – не могли Рохмани його без дарунку відпустити. І помчали в Христинене, що неподалік.  Через два дні прибули. Журавля застали за вечерею. Нічого певного за Хмеля нового він не відказав. А коли запитав, хто його туди направив, то здивувався. Так це ж його рідний, правда, хрещений батько був, але з рідним він так не товаришував. Правда, він нікому з далеких не казав сього, тільки близькі знали - це щоб не казали, що йому батько допомагає. Та й виховувався він без нього, але козакували разом. Були друзями-побратимами. Та ви зоставайтесь, в нас саме весілля сусідки. Все село буде. По-видному вже поїдете додому, як сонечко зійде. Як сказали, так і зробили. Але замість дому поїхали назад до хутора - розпитати діда.
     Не встигли, як не мчали коні. Прийшли лише на поховання. Виявляється йому вчора стало погано від усіх тих спогадів, що навіяв Юрій, такий схожий на рід Хмельницьких, і старий помер. Але перед смертю покликав сусідку і наказав їй передати Юркові декілька слів. Він сказав, сумно мовила Рохманиха:
- Третього сина Богдан заховав, але жінку не вберіг. Але чому знову Юрієм назвав – не розумію. Ми хотіли – Андрієм.
Сльоза покотилася по ще дитячому обличчю Юрка:
- Дідусю, чому ти мене покинув! Я ж тебе лише вчора знайшов!
В той момент на Січі: Орест ударив себе по лобі.
- Андрієм! Ось ким хотів Хміль назвати дитину! А свою я збирався Юрієм. Знову щось переплутав. Треба буде йому сказати, як вернеться. – племінничок гетьманський!
розділ восьмий
А тим часом Славко і Димко йшли до січі по турецькій землі. Заночувати довелося в чистому голому полі. Розвели багаття.
Пам’ятаю, - згадав, не зводячи очей із вогнища Славко, - як у нас в слободі, на зелені свята гарцювали. Малий я тоді був. Старші парубки зі своїми дівчатами завше йдуть шукати у нашій діброві цвіт папороті. Та й ми, малі, не одстаємо від них: найде звідусіль ватага хлопців, відпросимось у батьків, (а хто й утече, бо не пустять ) та й собі гайда до лісу. А там -  страшно: дерева великі, широкі стовбури, так і дивляться своїми великим очима-листками, так і шумить зелене листя, так і гуде страшний вітер. Аж раптом ми з Іванком відбилися од гурту. Чуємо їх голоси, а побачити де  вони, та що з ними - не можемо. Смереки в нас високі, ген до самісінького неба линуть. Зовсім світ білий закрили, лише одна малесенька прогалина для неба є. Бачмо - почало збиратися на дощ. Ми припустилися бігти, та тільки в який бік не біжи – ліс все густіший стає і колючіший. Раптом добігли до річки, не річка, а так, малюсінький потічок, ледь тече поміж каміння. І говорить до нас якийсь голос:
- Звільніть русло для річки від каміння, матимете цвіт папороті.
Ми злякалися, перезирнулися, та й собі копати! Гребли руками не довго, але як почало щось виходити, раптом піднявся вітер і полетіло на нас сила силенна сухого листя (це серед літа), а потім щось із неба закричало, засичало, лютим глосом заскрипіло:  Не тра мні річку! Не ваше – не беріть!
І  посипалося на нас берегове глинясте каміння. Я тікати хочу, а Йванко мені:  Ні руш. Чи ми задарма так лякалися й копали. Почали – тра гідно скінчити.
Раптом каміння осипалося і впало в той потічок. Копати тепер було ще важче, але ми не переставали. Щось свистіло над головою, і піднявши її вверх ми бачили страшні силуети. Я мимохіть узяв Іванка за руку. Його рука теж тремтіла. Довго продовжувався такий стан заціпеніння-копання, аж в руках у друга я побачив великий превеликий самородок  (чисто зеленого кольору) – от він і заважав руслу річки!
І тут, наче з під землі, дівчина (всюди свого носа засунуть) мабуть, красива, бо Іванко зачудувався її вродою, а як на мене – проста сільська дівка після панщини: коса погано заплетена – більш розпатлана, правда, густіша вдвічі, ніж у наших дівчат, але то не те, одяг на ній святковий, та ж у всіх таке багатство є, та й очі самі звичайнісінькі - зелені. Нічого Іван не розуміє у красі! Моя сестра куди краща! (хоч їй лише п’ять років).
    Вона й почала благати: віддай мені, ясен парубоче, моє каміннячко, бо буде мачуха мне бити, клясти, і, навіть, болю завдавати. А очі так і горять, так і пускають іскри у бік каменя. Іванко згодний віддати хоч зараз, а я йому говорю (малий був, а вже хазяйновитий):
- Таке каміння годне у господарстві кожному. Отож пропоную розбити на три частини. Звичайно, дівка та ніц не зробили, та, коли хочеш, і їй дістанеться доля.
- На те твоя воля. – говорить  з сумом в голосі дівка.
І все на Іванка погляди кидає.
- А я кажу но, но! Після весілля поглядами спопелятимеш. Ти мені друга не тра. Розділимо, і на тім кінець.
Так і зробили: взяли довгу палку, кинули на неї самородок, розколовся він на три частини. Як тільки в руки узяли, самородки почали рости та збільшуватися.
     Тут загудів жорстокий вітер, дощ замість маленьких капельок полив, наче з відра. Листя дерев  посипалося додолу, впав єден стовбур… і ми прокинулися. Лежав я на знайомій галявині, обабіч мене Іванко. В руках обоє тримали по злитку з чистого золота ( як виявилося потім ). Та більше я в ліс на Йвана Купала  не ходив…
      Вечір ніяк не закінчувався, а розмова далі не клеїлася. Згадували дитинство, а на думку все йшов полон. Невольницькі муки й роботи. Раптом до їхньої компанії підійшли на вогонь ще двоє біженців. Дідусь і дівчина молода. Вони теж тікали з Туреччини.  Розговорилися, ніч минула одним помахом руки. І ось вже їм треба йти нарізно, бо ж в дівчини перепустка від татар - наказ пропустити їх двох. Якими зусиллями боротьби, чи якою хитрістю добули вони цей папір – вони мовчали. Хотів дідусь віддати своє місце Славку або Димку, але друзі відмовилися, відказавши: вони ж бо краще разом загинуть ніж нарізно доберуться додому.  На тому й розійшлись.
- Чому ти не дивився в лице цій дівчині? Ти її знаєш? – вже давно хотів і лише зараз запитав Димко в Славчо.
- Та ні я її не знаю. Просто мені всі дівчата нагадують мою милу сестричку Даринку, яку зараз, можливо ще живу. я все рівно не знайду серед безлічі турецьких невольниць.
- Так ось вони що. Вибач брате, ми повертаємо. Будимо її шукати. Але зачекай я тобі дещо розповім. Було це давно, розсердився я на батька,  а ще більше на кошового і пішов світ за очі. В місто-державу Рюхівку.  – хоча насправді це невеличке село. Туди я завжди втікав від непорозуміння. Рюхівка? Що це? – зараз розповім.
          Були ми козаки вольні, а є ще й підневільні. Саме такі й жили в Рюхівці. Вони мене й пригріли, коли я вперше втік з дому, від непорозуміння, не хотів отримувати освіту, не хотів у бурсу. Давно це було але Рюхівка я не забув, і люди їхні мене пам’ятають та завжди допоможуть. Є в мене там одна старенька-старенька бабуся – відьма. Вона теж не з панських, але жила на тій просторі ще до пана. Він до неї власною персоною прийшов виганяти, а вона з ним поговорила,і він про неї на віки забув, не помічає – видно зачаклувала. Ця відьма тобі й допоможе. Бо ти мій друг. Ото ж змінюємо напрям, йдемо трохи західніше ніж Січ -  рятувати твою сестру.
- Дозволь лише одне в тебе запитати- « Хто ти такий, щоб сердитися на самого кошового».
- Та ніхто...  Це давно було.
- Як давно?
- Я рік не пам’ятаю.
- А хто тоді кошовим був?
- Хмельницький Богдан Зіновій. Навіки йому слава.
- Навіки!  – І вони мовчки пішли далі. І все таки дивно – думав  Славчо. Щоб якийсь простий козак-Димко на самого кошового, та ще й Хмельницького сердився. Але переконавшись, що відповіді на поставлене запитання він не почує, Славчо по-дружньому забув про цей випадок.
розділ дев’ятий
        І ось залунав дзвін, останній супровід дідуся перед тим, як він опиниться у царстві предків. Мелодика дзвону накрила все навколо. Було прохолодно.
       Вітер дув, накрапав легенький дощик. Ось дерев’яна труна, в ній лежить мій дідусь, звучать останні для нього дзвони. Все нестямним, неспинним вихором закрутилося у Юрковій голові. Йому не вірилося, що сталось. Здавалося, це марення ось-ось скінчиться, залишилася одна мить. Але ця мить ніяк не закінчувалася і здавалася вічністю. 
         Поруч стояли люди, хуторяни ближніх хуторів, і просто знайому. Всі обличчя були Юркові чужими. Хотілося, щоб цей страшний сон скінчився, щоб мати підійшла до колиски і сказала: Юрасику, я тут. Усе гаразд. Заспокоїть теплим словом і заспіває. Заспіває колискову, своїм ніжним, який може бути тільки на Україні голосом. Мати? – обриваються думки.  Так вона ж мені тепер не мати, вже напевно. Я ж навіть не знаю, як її звали, мою матір. – Все закружляло в хлопця в голові, і він від нестачі сил, їжі, переживання, трагічної втрати та ще й безперестанної дороги знесилений впав на землю.
- Бідна дитина – сказав хтось із натовпу коло церкви. Йому б не воювати, а з дітьми ще бавитись – найважча робота – худобу пасти. А він на Січ.
         Все ще дзвеніли дзвони, і хоч увага багатьох була прикута до Юрка, голосний піп продовжував читати молитву. Дощ почав посилюватися. Вітер дув все з більшою силою. Раптом з-за натовпу залунав крик страху, нестями і бажання жити:
- Турки наступають. Тепер їх багато.
        Рохман і сам незчувся, як опинився у своїй хаті, підбіг до печі. Вкинув туди лист до Самойловича, таємний лист Сірка. Хотів перечитати, але запам’ятовувати не було коли. Раптом подумав: моє життя вже кінчається, а ось цього хлопця, можливо лист Сірка урятує його. Головне, щоб турки не дізналися про розбрат Сірка з Самойловичем. Товаришами вони давно вже не були, але ж не ворогами.. Вогонь жадібно ковтав рядок за рядком листи, які могли б відіграти важливу роль в подальшій історії усієї України, але не судилося. Не помітив, як в його хаті опинились турки. Листів вони не шукали, просто потягнули за собою. На майдані лежав Юрко.
- Що з ним? – запитав один турок українською мовою.
- Живий, але перевтомлений. Дозвольте, я його підніму на ноги.
- Йди. Швидше! – „ люб’язно ”  погодилися турки. Рохманові вдалося непомітно засунути за пазуху Юркові листа. Печатка Сірка – думав він – це вам не абищо. Посол – особа недоторканна. І ні на мить не думав Українець, що цей лист так само міг би врятувати і його життя, перед  ним невідомість. Можливо, каторжна праця до кінця життя, можливо – скора смерть. Він про себе не думав. Заметушилися турки по подвір’ю. Побачив той самий турок, що Юрко сам не може йти, він навіть не розумів, що діється навколо, і посадив його на воза. Рохманові здалося, що лист випав із під Пол його кожуха, але чи це було так в диму, вже підпалених хатин не було видно. Побачивши, що турок замилувався полум’ям на його стрісі,  Рохман кинувся шукати свою сім’ю.
розділ десятий
- Ми мужньо чинили опір, але швидко зрозуміли, що це марно. Тільки декілька сміливців, наші хлопці. До останнього били турка. Я би допоміг, але кочерга зламалася об турецьку шаблю, а хату мою вже підпалили... Лихо на Україні нашій стало.
- Ну то й що. Я ворогів не боюся! Ані ляха, ані бусурмана. Та ти ж знаєш. Моя хата скраю.  Я вже звик. Не дарма в народі говорять: „МОЯ ХАТА СКРАЮ, ПЕРШИМ ВОРОГА СТРІЧАЮ” – в мене завжди шабля напоготові, але тут, кляті бусурмани, відібрали. Та вона ж мені, як мати була. Один ніж за халявою чобіт залишився!
- Так чого ж ти, такий сміливий у полон потрапив?
- Яку чого?! Щоб з усім товариством. Бо ж головний обов’язок кожного козака – держатись товариства, завжди, і в горі, і в радості. А тим паче в бою або полоні! – почув Юрко жваву розмову полонених і опритомнів. – Ось побачите! Ми ще звільнимося. Слава козацькая не вмре, не загине. – як тільки визволимось – я ж перший на Запорожжя гайну. Чуйте всі! – крикнув той чорнобровий хлопчина: - За зраду у нас смерть. Хто прийме бусурманську віру, гратиме під їхню дудку, покірно, по-овечому, скориться  - буде вважатися зрадником і Батьківщини! Ми повинні звільнитися, не лише за себе відповідаємо – за усіх жінок, батьків, матерів, що тягнуть за собою і нелюди.
- Помовчи. Чого б путнього сказав. – буркнув під носа собі невдоволений парубок, та тут же зустрів скільки невдоволених поглядів, що й сам злякався сказаного та почав пекти раків.
- Першим ділом – маємо обдивитися та ретельно обдумати кожен можливий крок втечі. Головне не робіть нічого без відома громади. хто спішить – той людей, тобто нас, смішить! – відказав рудий дядько.
На возі сиділи міцно зв’язані односельці. Турки застали їх зненацька. Через слабість і бліде, як стіна лице Юркові руки були погано зав’язані. Вузол не з початку, але все ж таки піддався.
      Раптом за коміром відчув якесь шарудіння. Вдаючи погане здоров’я, яке, до речі гарним не було, він дістав цей згорток паперу, прочитав. Ні, це  не мені належить, він молодший, може як і врятується. То їхнього роду рятівна мотузка. І під покровом ночі вперше розім’яв свої ноги. Сили все ще не прийшли до юнака. Він то намагався встати, то падав знову. Але обов’язок – передусім. Поки молодий Рохманенко спав, він засунув йому за пазуху листа.
- Мамо. Це ви! Можна я ще посплю, ще й рудий не кукурікав. – мирним безтурботним голосом сказав хлопчина.
   З відчуттям виконаного обов’язку повернувся на місце. Добре, що ніхто не помітив. Втікати було нікуди – за возами, що безутомно ішли на ворожий південь неперестанно слідкувати татари. І кого б ви думали, того ж Галіль-Паши! Поразка у рівному бою з козаками в країні гетьмана Іхмельніскі, посадовця Великого Хана, не прогнівили володаря
“ бусурман ”, на відміну від того, що думали козаки.
Наступного дня  з огляду на стан здоров’я козака, його змусили йти пішки. А перевіряли здоров’я своїми методами: ляснув татарин нагайкою – як не впав, то підеш пішки.
- От би в Хана їхнього, хто здоров’я перевірив. – сказав один чоловік, і більше не встав. Татарин, що почув теє знав українську.
        Йшли довго, на перепочинок майже не зупинялися,  ті хто падав у дорозі більше не вставали, тому йшли обіпершись один на одного. Дехто намагався втекти, але це теж закінчувалося смертю. Всупереч усім законам природи, високо в морозному небі, часто знижуючись кружляв, ширяв в морозній блакиті боривітер і наче кликав за собою на захід. Знижуючись, він жалібно курликав, та взори повертав на захід, до батьківського дому. Невольницька валка безсловесно йшла на схід…   
         Вже другий день, Юрко намагається побачити серед багато численного натовпу Рохманенка, але марно. Йти зовсім не хочеться, але потрібно - щоб вижити. Знесилено падаєш на білу землю, і нічого не хочеться, навіть волі – просто спати. Все частіше вдивляєшся в обличчя помираючих, тих, що падають. Декого миттю піднімають, а дехто благає убити...
          Зупинились на ночівлю в Криму десь на «улусі». Що воно за улус хлопець наче й знав, та ніяк не міг пригадати, чи безпечне це місце. На березі моря було багато птахів: чайок-поморців, ластівок і інших, незнайомих. Сонце яскраво світило на землю кочівників,  та не було радості в очах хлопця, лише сум і трохи безнадії, хоч і не хотів собі в цьому признаватися, та було страшно за своє майбуття.
         Тут Юрко міг відпочити. Був зв’язаний лише мотуззям, але з усіх боків це місце було оточене великим дерев’яним муром перелізти який було не можливо, навіть якщо б ти був вільний і по цьому “містечку ” майже не ходили татари.
Життя взагалі річ складна. Може не треба було повертатися на хутір. Тоді все було б по іншому. І не було б турецького, чи то пак, татарського, - він точно не знав якого , полону.
- А може й на світ народжуватися не треба було?  - тон його думкам запитав якийсь жвавий голос.
- Ти хто? Звідкіль ти, ти що, умієш читати думки?
- Не все одразу. Я із Болгарії. Був я в Турецькому полоні. Два роки плавав на каторзі, а потім утік. Знайшов собі побратима, і подалися ми на Січ-Матінку, але турки з’явилися так несподівано! Якби я хтів, то я б їх одним махом. Але настрою не було характерного.
- То ти з Болгарії?
- Ну. Майже. Я там жив кілька літ. А на останнє літо, сам розумієш.  Каторга турецька – це тобі не бандурою горлиці бриньчати. Ех, любив мій побро Україну. Та й мати в мене українка. Там і дитинство моє пройшло. Зеленії гаї, потім – козаче характерництво... А взагалі я свого побро шукаю. Не приходив до тебе?
(у відповідь мовчання)
-  Та що я тебе запитую. Якби ти його побачив, шатнувся би до лясу, мов той лях. (* до лясу – польська ідіома, означає втечу).
- Так чого ж ти своїм побро не полякав татар!? – осмілів Юрко.
- Турків. – з  докором сказав незнайомець. - Жаль мені їх, якби я їм своє характерне характерство показав, ми б їх з побро в три вирви вигнали б відтіль! А ти на нього схожий. Ім’я є у мосьціпана?
- Козак Юрій Схожий  - зовсім не подумавши, що турецький табір аж кишить турецькими вивідувачами сказав  козак.
- Добре. Вірю. Ну, бувай козаче. Ти тут сиди, а я в оренду на танок сходжу.
- Як?
-  А моє характерство.
- Ти знаєш спосіб, як втекти звідсіль?
- Ми люди, прості, посполиті,  але гідність маємо, то ж ніколи не втікаємо, а повагом виходимо. Ходімо, Схожий. – не вірячи словам незнайомця, які звучали дуже переконливо Юрій пішов слідом...
розділ одинадцятий
– Так куди ж ми йдемо? -  запитав Юрій, коли козак перерізав йому до болю стягуючі руки, а особливо вени мотуззя. Дивно, як йому вдалося приховати ніж. Нам навіть у рота заглядали. Кажуть, одного разу невільники засунули ножі в рота. А вночі сторожу перебили. Але утекли не всі. А він дістав ніж просто із халяви свого чобота.
- Як ти думаєш, може побити якого турчина? – запитав незважаючи на поставлене запитання незнайомець.
- Ти що говориш, зловлять!
- Та не зловлять. Не тікай до лясу поперед батька! Мене ніколи ще ніхто не ловив. Хоча ні, брешу. Мати  в дитинстві мене ловили, коли з люльки падав. Та й то одного разу.
- Як же ти тут опинився?
- Було нудно, вирішив подивитися, як ви тут  живете.
- Ну і як.
- Наче сир у маслі. У нас, козацтва, -  війни, походи, а тут – відлежуйся, хороше.. уже третій день відпочиваю. Ходімо, лише мовчи. А то і характерство моє тобі не допоможе.
   Підійшли до дверей тихо переступили поріг убогої хатинки для рабів. Так, десь  тут має бути вихід з цієї турецької каші. Далі “характерник” побачив охоронця, мовив чистою турецькою мовою:
- До твого Бея, правовірний, швидко! І цього невірного!
- Що? – здивувався і не зрозумів охоронець. Цей турок з’явився нізвідкіль. Було темно і не видно обличчя співрозмовника.
- Правовірний. Ти ледарюєш, коли наш Великий Візир Кара-Мустафа працює денно і ночно. Не бачиш – важлива птиця потрапила сьогодні до нас у клітку. – сказав виблискуючи навпроти місяця своїм убогим перснем, завбачливо натертим жиром, що на темному лоні ночі виблискував дорогоцінним діамантом.
-  Не смію перечити, - сказав, як тільки побачив перстень той.
- Дай мені ще одного турчина, собако! – вилаявся осмілілий, наче важливий турок, переповнений власної гідності і важливості, незнайомець. Важливим людям потрібен важливий супровід, але сьогодні одного достатньо. Я скажу твоєму господарю, що ти вірно йому служиш, о смиренний раб ісламу. Аллах не забуде про тебе, і я також.
Вони попрямували до хвіртки на протилежному кінці двору. Тихо вийшли.
- Куди, пане, нам не туди?  - заперечив турок, але отримав легкий удар по голові від козака.
- До ранку прочуняє. – сказав Юркові Він. А ти бери його одяг  і озброєння. В господарстві знадобиться. А ось і брама. Ну, чого дивишся, наче баран на нові ворота! Відкривай мені, ти ж моя прислуга.
Але брама не піддалася: потрібно було ключ. У кого можу бути ключ від цієї будівлі?
- Стривай, ми що залишимо всіх інших у полоні.
- Даю слово справжнього характерника,  не мине й обідня пора наступного дня, як вони світитимуть татарам по степу, на Січ добираючись.
- Так у кого ключ?
-Я бачив у того «великого бея», що живе к середньому шатрі.
- О саме  його я  сьогодні хочу побачити!
Він незважаючи на ніч “посвітив перснем” і наказав впустити його в шатро. Свічки ще не принесли. Пан лежав у спочивальні.
     Кімната шатра була повністю вистелена дорогими блискучими килимами, тканинами і блискучими речами. У центрі красувався портрет його, «великого бея». Він був набундючений, наче індик, та не це не затьмарювало його величі в своїх очах. 
- Осаме, любий друже, як я довго мчав, прокляті гяури, ледь не позбавили життя мого, вірного пса, листового. Дай я тебе обійму. А ти наче й не змінився.
- Я не Осам. – лише й сказав здивований турок, не очікував він бо побачити серед ночі незнайомця.
Тут прислужники принесли підсвічники. Що освітили кімнату.
- О, яке лихо! Невже всемогутній Аллах осліпив мене і вказав невірну дорогу. За що мені всі ці муки, навіщо я тоді віддав мурзі Кучук - беєві усіх тих гяурів, що зустрілися мені. Один Аллах знає, навіщо я мчав безперестанку стільки днів і ночей. Важливе послання я не зміг передати вчасно. О, Аллах, навіщо ти послав своєму вірному рабові таке горе!
- Не печалься, правовірний. Бачу, ти мій друг, коли знаєш таких людей, як Кучук-бей, ти мій добрий друг. Я тобі допоможу. А зараз, друже, мій вірний пес проведе тебе до тимчасової, можливо убогої для тебе, ночівлі.
- Дякую вам, і хай все милостивий аллах відплатить вам за вашу доброту.
І він пішов, а як на дворі почало сіріти вийшов із ключами до Юрка.
- Як тобі це вдалося?
- Пам’ятаєш, я його радісно обійняв.... - І вже через хвилину вони бігли до степу.
             Сонце пекуче і гаряче обпікало п’яти, жарило голову, та козаки не сповільнювали бігу. Небо було синє, темне, наче вороний кінь, і трохи незвичайно ошатне. Спереду з’явились перші кущі і трави – скоро вони ввійдуть у справжній степ, той, якого так і чекали і любили усе своє життя.  Степ у козаків завжди асоціювався з волею. Недарма в піснях козацьких завжди використовуються епітети: степ широкий, вольний, безкраїй. Степ і вітер були своєрідними символами козацької самостійності, нескореності, ось чому образ степу так бережно шанувався в народі.
- Ти ж обіцяв, що й інші звільняться.
- Не поспішай поперед батька в пекло! – я сказав до обіду звільняться, то не раніше і не пізніше обідньої пори. Ось диви:
Він дістав великий ніж з вирізьбленою важкою дубовою колодкою. Сів по серед поля і сказав: зараз я подумаю потаємні слова, і у наших побратимів опиниться цей ніж.  Він пробурмотів щось і кинув ніж куди очі бачили. Через годину вони знімуть вартового і примкнуть до нас. Я не жартую.
Вже почало сіріти, коли з-за брами стало видно тоненьку смугу диму, потім цей димок перетворився на велетенський стовп.
- Пора! – крикнув козак. - Та що ти наче з плигу збився. А то закінчиться січа без нас! – вже кричав летючі, мов вихор, до міста.
На ходу витягнув з-за піхов шаблю. ( Звідки вона взялася?) Наче ж й не було. Невже він і правда передав ножа? – розгубився козак. Але лише на хвилину. І забув про все на світі летючі в місто. Шаблю він добув швидко: побачив турка, що лежав лицем в небо і тихо молився своїй ісламській вірі.       
        Юрко хотів попрохати яничарку, але не було часу. Вже на нього повернувся великий високий, мов гора, турок. Юрій не злякався, він вдарив першим, це збільшувало його шанси, але той легко відбив удар і пішов в наступ, повільно, важкими кроками підходив ворог до нього. Їх ніхто не займав: кожен бився і не помічав нічого навкруги.
              А Юрко тим часом відступав відбиваючи удари, самому вдаряти не приходилося.  В такому поєдинку він бачив свою погибель, тому наступного разу вже не відбив удару а відплигнув у бік. І спробував зненацька вдарити супротивника, задів краєм яничарки - йому нічого не сталось, лише якась подряпина. Тоді помітив, що з правої руки тече кров. Зробив різкий випад вліво, це теж не справило ніякого враження на супротивника. Але все ж і не додавало йому шансів. Очі турка були червоні, як у бика. Він люто тупцював підступаючі все ближче до жертви. Раптом за спиною Юрко відчув стіну. «Помирати йому ще ніколи не приходилося», як потім він розповідав, і саме тому він заплющив очі, і став чекати своєї участі, але тут невідомо звідки вискочив козак, чия шабля або давно зламалася, або й не було зовсім, орудував він – сковорідкою. Один удар по голові і турок вже лежав ні живий ні мертвий.
- А, це ти. Вертаю борг. – Юрко й рота відкрив – перед ним стояв живий-живісінький Хмельницький. Якісь незрозумілі думки торкнули його голову, але він миттю розстав у повітрі наче мара...
І весь світ потемнів…
        Коли хлопець розплющив очі, виявилося, що не пройшло й хвилини, битва продовжувалася. Мало що може по мерещитися. Ще й з цим характерником. Але Юркові, чомусь, в цьому бою не дуже щастило, чи може рана на руці давалась на взнаки, але супротивників бив тяжко, довго відбувалися герці, але задоволення, від волі не покидало козака ні на хвилину. Такий вже наш народ український. Нам хоч голод і холод, аби воля. Краще померти на волі, а ніж жити під кимось. – не одноразово говорили українці. А Юрко тим часом закінчив з останнім супротивником і наші повністю захопили місто.
        Багато полонених звільнилося й радісно ридало, вдячно вклонялося козакам. Та не всі: більшість жителів фортеці слов’янського коріння відмовилися йти. Їм було все одно де їх справжня батьківщина, і що з нею.   
        Після битви завжди марно намагаєшся пригадати різноманіття подій бою. Нестримний вихор, як приходить не очікувано,так і продовжується нестримно, і запам’ятати його важко. Не має в ньому ані  змісту, ані значення, є лише злагодженість, братерство бойовий дух козацтва. І боротьба за волю, радість на серці, що колись вони, або такі, як вони, -  здобудуть довгоочікувану волю, правду, мир між розтерзаною ворогами Україною та усім світом в цілому.
 І буде щастя на світі, братерство і мова, вкраїнська, рідна, всюди лунати. 
Саме ця думка і додає сил у бою, і допомагає вистояти, не впасти у кривавому вирі життя. Можливо, для когось це просто пустий набір слів, але ми віддавали за нього своє власне життя. Отож страшно бачити, як більшість народу «під турками» і «під москалями» стали говорити їхньою мовою, шанувати їхні традиції і зневажать кревні. А їх же могло б і не бути, якби не такі, як ми. Раніше за це, як за зраду, а втім, може так і треба. Добровільні яничари – смішно сказати, але так воно є.
            Як виявилося це не місто, а не велика легка для захвату фортеця. А ніж і справді невідомим способом передав характерник. Бо всі полонені йому дякували за ніж та підбурення до повстання. Людей виявилося дуже багато.
«Веди нас додому»,  – попрохали люди його.
- Ви вже вибачайте люди добрі, але побратима мого немає, ні серед мертвих, ні серед живих. Я піду по світу його шукати. Славком звати. Він на Схожого схожий.
- Та що ж це, всі на мене схожі – подумав хлопець. А в голос сказав Я піду з тобою.
- Самому дорога – важка дорога – згідно мовив перший.
розділ дванадцятий
На Січі виявилося, що турецькі вивідувачі люди також не дурні. Як доповіла козацька розвідка про похід уже знають, отож робити його – справа марна.
- А що, як організувати похід на Крим? Люди то бою хочуть: уже й налаштувалися, і з рідними простилися, а тут така оказія, - думав Чуб. Треба хоч мою сотню повести. – з такими словами і підійшов до Сірка.
- На Крим! – загукав радо Переяславський курінь.
- І ми – не відставав Чигиринський.
- Давно ми не ходили на ляхів! – не вгавав  Стеблівський, Батуринський.
- А ми хочемо на Крим – перекрикував Уманський курінь.
          Та ось, вийшли на майдан підписар, писар, осавули, суддя. І всі затихли чекаючи гетьмана. Така тиша була прикладом суворої воєнної дисципліни на Січі. Іноді, Січ гуляла, але саме в такі хвилини, як зараз, було чітко видно, що Січ запорозька представляє собою важливе  значення для усієї Європи. Це не просто збройні сили України, це армія добровільно набрана виключно з патріотів своєї держави, на відміну від багатьох Європейських країн. Тому зрадити тут не може ніхто. Ось зайшов на майдан Сірко.
- Товариство, як ми знаємо, наші наміри викриті. Винних ми вже знайшли, але це не означає, що на цьому наш обов’язок перед Вітчизною закінчено. Я думаю ми повинні організувати на турків похід, коли вже кримчаки нас перехитрили. Ну нічого, наступного разу і їм пощастить відвідати козацької шаблі.
- Добре батьку. Ми згодні. – одноголосно відповіли козацькі старшини. За ними курінні, і вся Січ почала готуватися ще з більшою завзятістю до походу. Міста точного, на яке козак йшли – ніхто не знав.  Дізнавалися в дорозі. Такий звичай діяв на січі споконвіку, як тільки утворилися ворожі вивідувачі.
        Гуляла тепер Січ. В прямому значенні цього слова.
       Всю Січ, неначе велетенський вулик заполонили її козацькі сини, з усієї України і з закордону. Навіть вітер, свистів і завивав на повні груди в такт гулянню і веселій козацькій музиці. По так званих вулицях ( між куренями ) не можливо було не те, що не розминутись з товаришем, а хоча б пройти. Корчми були повні козаків, котрі могли, за їх думкою, віддати свою душу в першому ж бою, але не боялись, а навпаки – прагнули того. Отож і хотіли як слід востаннє нагулятися на сьому світі. Саме такою і побачив Запорозьку Січ молодий Звенигора, що тільки-но прибув з листом із Корсунщини.
       Народу нашого, вкраїнського товпилося велії і велії черги. Отож не довго думаючи Звенигора пірнув у тихеньку й затишну корчму. Випити козакові зовсім не хотілося, та й не дивно: не всі козаки, навіть, що знаходились в корчмі мали бажання напитися, більшість просто обмінювалися новинами, спілкувалися в колі друзів. Товариства свого Звенигора тут не знайшов, але втома давала своє, йти чи навіть виходити в таку погоду з затишного приміщення. Листа то він віддав і відповідь отримав, але обставини, що змусили положити життя його молодшого брата змусили Арсена заприсягнутися, що ніколи не буде займатися якимось нікчемним папером і його перевезенням. Тільки подумати, через якусь річ, яка немає ні смаку, ні користі, ні вигляду гарного, - нічого; через якусь нікому не потрібну бомагу віддала своє життя людина. І не просто людина – рідний брат. Ото тому й повертався Арсен до Січі з важкою душею. Але розмова двох козаків змусила усміхнутись, задуматись і  дуже зацікавила Звенигору. 
Це розмовляли Задериніс і Куцивус.
Арсен знав цих вельми поважних молодих козаків в лице, але не приятелював з ними. До речі, він знав в лице мало не половину усього січового товариства, із якого й десята частина не знали його. Арсен володів гарною пам’яттю і  спостережливістю. Що ж стосується Куцивуса – це був звичайний козак, який не вирізнявся ні зростом, ні завзятістю в бою, але одне в нього було прикметним. За цією ознакою його й справді могли упізнати люди, які лиш раз його бачили. Його маленьке, смагляве від сонця лице покривали вуса. Справжні козацькі вуса,  - довгі наче всесвіт, широкі наче вкраїнські лани.. Ці вуса, здавалось. взагалі не його. Вони росли на його обличчі, наче їх хтось жартуючи причепив, і забув зняти, тому дотепне товариство так його й прозвало. Він не ображався, носив це звання з достоїнством і гордістю, наче його самим гетьманом величають, та й на гетьманське звання не обміняв би він своє дороге прізвисько!
         А ось Задериніс – це була зовсім інша постать. Не було тієї простої щирості, що в Куцивуса, а ніс він любив задирати та й доволі часто.
Але що ж привернуло увагу такого важливого козака, як Арсен? А взагалі то нічого особливого:
- А пам’ятаєш часи, коли ляхи були дурні?
- Та що це ти такого кажеш, які ще ляхи дурні.
- А ось те, що чув.
- Побійся гетьманської старшини! В нас з ляхами маємо мир, говори краще про московитів.
- А ось дурні і крапка. Вони ж навіть польської мови не знали.
- Се ти таке речеш, чи не перепив бува? Хто се тебе надоумив?
- Та кажу ж тобі як на духу – не знаю. Але й самі ляхи й круль їхній – всі тоді не знали ляської мови й говорили по нашому, по – старому. Мовою Київської русі говорили! А себто лише хто нею тепер говорить, як не ми! А якщо їхній народ і польською мовою не говорив, то який же то народ був, не було народу. Як народ може існувати без мови!
- Таак...
- І Польща, і Московія, й Туреччина – всі вони тоді не мали своєї мови.  Бачиш, Ми їх породили, а вони нам таку свиню утнули. Та й яку свиню: велику, й бусурманську, й католицьку, добре хоч одна свиня православна. А як раніше було. Все наше – усі оці лани, широкі степи, скілько бачиш – усе твоє. Лише май душу козацьку, коня доброго та гуляйвітер за спиною. Все ми мали працею важкою те заробляючи і не знали війни. На що перетворився світ.
-І до чого ти се ведеш?
- Я літописцем намислив стати. Буду наче той Нестор з київської Русі. Описуватиму вас і наші звичаї.
- А чому це описуватиму вас, - а себе? Починати треба з своєї вулиці.
- Та я ж сказав, - і свої звичаї. І прізвисько йменне собі візьму таке, довге й значне, але наше, слов’янське. А почну я, скажімо, з часів Сагайдачного... «Це тоді, як наш реєстр Польська влада пообіцяла втричі скоротити. І таки скоротить. Роби тепер козаче знову на пана, а на вольну Вкраїноньку і не май надії.» – саме через ті слова й згадалася Арсенові ця вечірня розмова двох друзів. Точно такі слова він зараз чув від своїх товаришів, але вже не з неприхованою ностальгією за минулими битвами, а в теперішньому часі! Слово в слово. І всі повідомляли, що чули вельми з надійного джерела, яке називатися відмовилося. Січ майже одночасно перестала гуляти, ніхто вже не готувався до тривалого й важливого походу, - всі лише бідкалися та тривожилися. Не переливки було й  Сіркові, він весь день ходив зажурений, наче мара, намагаючись щось надумати,  як краще виплутатися зі скрутного становища. І лише випадково, Набийшапка,  взнав, хто ж сказав сії слова.
   Їх в тій самій корчмі підслухав, як ото Звенигора, - Кривочовенко. Але слухав не з початку, і почувши та вельми засмутившись,  вирішив донести цю прикру новину товариству, позаяк тії козаки не зхотіли товариство засмучувати напередодні походу. І яка прямо не камінь, брила впала з душ козацьких, коли вони дізнались, що то був просто літопис. А готуватись до походу все ж треба, отож життя пішло своїм звичайним плином.
      Кожен проводив останні дні перед походом по-своєму: бувалий в походах козак Чуб, який не раз ішов на війноньку, і вже давно не радів і не хвилювався з цього приводу, вирішив перед походом заїхати до «знайомої» ворожки. Хто знає, чи повернеться він живим із, легкого, здавалося б, походу. Вона жила на околиці маленького села. Хата заросла бур’яном, павутиння, наче покривало стелилося по стінах, крівлі, вікні, яке, до речі, було одне. З нього мерехтіло якесь яскраве світло. Чуб прислухався: йшов процес. Здається це теж козак. Зі спини Чуб побачив постать Схожого. Ось, куди доля занесла мого товариша. Гора з горою не стрінуться. А людина з людиною запросто. – думав він Козак був чимось опечалений. Чуб прислухався. Відьма безперестанно бурмотіла:
Ой не знайдеш свого брата,
В землі його ще немає,
Душу твою з’їли круки,
Тіло по світу блукає.
Лиш якщо тебе брат знайде,
У важку тяжку годину,
Душа твоя відродиться,
Буде чиста до загину.
     Тут Чуб чуючи такі слова увірвався у хату, переляканий за хлопця. Але на його подив це був брудний, обідраний волоцюга, лише зі спини схожий на того. Обличчя трохи нагадувало Схожого Юрка, товариша Чуба, але лише трохи. Та й зріст хлопець мав вищій. Відьма ж чарувала своєю вродою кожного, хто бачив її. Повновида, чорнява, з довгим, густим наче непрохідний ліс волоссям,  вона була схожа на стиглу вишню, що росте у господі біля хати. Але обличчя мала сьогодні схвильоване і дещо засмучене.
Той швидко й стримано подякувавши ворожці поспіхом вийшов за двері, навіть забувши шапку.
- Що з цим хлопцем? – поцікавився Чуб. Я трохи підслухав ненароком. – виправдовував свою цікавість козак.
- Який це хлопчина?! Це був важливий колись парубок Юрась Хмельницький!  Але тобі не вдасьця його зловити! – вона страшно засміялася. Не сідлай марно коня, - почала кепкувати вона, все рівно не доженеш, - коли Чуб стрімголов вискочив із хатини. Та й не воюй, теж марна справа,  померти тобі судилося на печі вилежуючись. – настрахала ганьбою для будь-якого січовика ворожка. Та не тривожся ступай у похід. А про Хмельниченка мовчи, - а то з під землі живого чи мертвого дістану. Біс не допоможе! – сміялася вона.
-А хто ж зараз б’ється з Корсунською сотнею на правому березі! А не брешеш, стара відьмо? Може це не він?
- Речі мої такі ж чисті, як і думки у твоїй голові. А командує ординцями та яничарами той хто й завжди. Ви давно Гедеона Хмеля біля ординців бачили? Вони до мене на ночівлю, бідніше сіроми, усі у реп’яхах, наче пес Бровко  сусідський, причвалав. Та що причвалав, приплентався, якщо це можна так назвати. А зараз йди, не до земних турбот мені сьогодні.
- Чуб хотів заперечити, але завбачлива відьма це зрозуміла. Не встиг він і оком змигнути, як опинився посеред чистого поля.
- От, чортова баба! – вилаявся він. - зовсім забула, що жінкою мені приходиться. Ні тобі пирогів, ні сала. – і раптом намацав праворуч себе плетений кошик з гостинцями. Усміхнувся, і образа зразу зникла з його лиця.
розділ тринадцятий
А тим часом десь на окраїні Кримського півострова Димко і Юрко набрели на маленьке село, чи як воно по-турецькому буде?
     Але тин там стояв наш, як на Київщині, Брацлавщині. Попід тином росли яскраві квіточки: мальви, жоржини, барвінок. Видно, квітам було важко рости на такій коричневій, важкій глинястій землі, але завдяки зусиллям і клопіткій праці садівників вони розцвітали, оживали на очах мерехтливими барвами, чаруючи своїми незвичайними пахощами навіть перехожих турків.
- На турецькій землі сіл не буває, є лише турецько-татарські улуси. А це, дивна річ, щось зовсім не звичайне. Наче в нас на слободі. І пахне духмяними вишнями.
             Так, це було непересічне татарське «село» і  дуже, треба сказати, вирізнялося з поміж інших улусів. Увагу привернула дзвінкоголоса сільська молодь. Дівчина, що визирала з першої хатини змусила від своєї краси почервоніти козаків. Вона витрушувала без того чисту, охайну ряднину, і уважно дивилася просто на них. Чи то від цікавості, чи просто любила визирати за вікно. Як не дивно, вона мала типову українську зовнішність і, якби Юрій побачив цю молодицю поміж перекупок десь, скажімо, у Тернополі чи Києві, він би зовсім не здивувався. Але тут! В цих місцях дівчата звикли закривати своє обличчя від незнайомих поглядів, але дівчину, здавалося, зовсім не бентежить, що з неї не зводять погляду незнайомі люди. Вірніше, Юрко дивиться на неї, а Димко переводить погляд то на Юрка, то на дівчину, яка тим часом відійшла від вікна і з криками пустилася по господі:
- Як то так – заміж. В мене вже гарбузи кінчаються! Шостий я не віддам. Я голодною сидіти, тітко, не хочу. І не буду.
- Так іди заміж, коли гарбузів витрачати не хочеться. Подумай – гарбузи зараз дорогі, в господарстві завжди знадобляться.
- Та ні. Спасибі, якось  не хочеться. Бували ми вже в бувальцях! Викручусь сама. Може мені теж до когось посвататися, щоб хоч малесенького гарбуза дали, а то цей вже підгнивати почав!
- Не бувало ще такого, щоб дівці гарбуза давали, та й як ти думаєш віддати такий гарбуз шанованому туркові?
- А що робити? – розпачливо лунав луною гучний голос дівчини, із під тину прислухалися сусідські діди і бабусі, одна з яких саме підсунулася ближче і зайняла саме найкраще місце для перегляду вистави.
- Та ти хоч знаєш скільки він мені золотом заплатить коли я тебе умовлю вийти за нього! Сто тисяч!.. гарбузів купити можна.
- Але у сусідньому улусі на ярмарку! А мені потрібно саме зараз, або хоча б через пів години. І з очей дівчини покотилися великі круглі сльозища. - Прийдеться таки виходити за цього, а не наступного.
           Тітка наче втішала племінницю, але було видно, що й сама рада з такого повороту подій. Проте марна справа – дівчина заливалася слізьми, як тільки вміла. Раптом заплаканий погляд дівчини зупинився на Димкові. Вона припинила плакати наділа хустку і вибігла на вулиці. На подвір’ї стояла чудно-літня погода, зовсім не було схоже на осінь, яка з новою силою покривала листя прикрасами та різноманітними оздобами.
- Юначе. Доброго дня. – сміливо і владно мовила вона. - Допоможіть мені, будьте ласкаві.  Димко на ті  слова відвернувся, вдаючи, наче не розуміє до кого мовляться сі речі. Тоді вона мовила до його молодшого товариша.
-  Все, що накажете зроблю, ласкава панночко. – краса дівчини зачарувала хлопця.
- Ну, правда, не знаю, як у вас спитати… В вас гарбузів не завалялося в сій гарній торбі? – вибухнула сміхом дівчина. – сусіди мовчки спостерігали за видовищем.
- Та звідки ж гарбузів, серденько. В нас багато іншого смачного, корисного, натурального. Тільки з турецького столу! 
- Та що ж мені робити. – сплеснула своїми білими рученятами молодиця. - Одне лихо – гарбузи.
- Виходь за мене заміж – раптово та рішуче сказав козак Схожий. Було видно – він не жартує. - Голубонько моя, будемо жити з тобою краще в сто разів, і їсти буде що, і гарбузів матимемо.
- О, лихо мені – заголосила натомість молодиця. Та що ж це за день сьогодні! Вже два гарбузи шукати треба. Ну то я не пожалію тобі ось цей! Приймай який є, вибачайте, чим багаті, як то говорять…. – аж раптом її слова перервалися, і наче сотня дужих голосів тут замовкла. Настала тиша. Вона підійшла впритул до Юрія і  дивлячись йому прямо в очі своїм пекельним поглядом, від якого не могли відвертітися і найвпливовіші турки, запитала:
- А ти справді заради мене все, що захочу зробиш?
- Що, наче тільки на світ народився і дівчат зовсім ніколи не бачив! – розсердився Димко, йому зовсім не хотілося продовжувати путь самому і втрачати вже другого побратима.
- Все, що зможу зроблю. – не слухаючи його казав Схожий. Мова його була солодка мов мед, і дівчині навіть стало трохи страшно за такі слова, але вона все ж продовжила свою думку.
- Як стемніє приходь до саду, маю до тебе розмову – сказала шепотом, щоб не почули сусіди, що визирали з-за тину.
       Передвечір’я тягнулося невимовно довго, а вечір все ніяк не натупав. Юркові так хотілося, щоб вийшов, осяяв весняну далечінь місяць, освітив обрій, розповів свою довгу історію, звільнив від нетерплячки. Сонця вже не було видно за деревами, але місяць ніяк не хотів ощасливити парубка своєю присутністю. Все ж він вже годину стояв біля садка дівчини та милувався на ясні промені заходу сонця.               
      Нарешті почулися заповітні кроки, тихенькими і обережними здавалися вони Юркові, Димко ж через це гупання навіть прокинувся біля тину. Він мав все почути, щоб уберегти друга від необачного кроку. Дівчина тим часом підійшла до дерева, притулилася до нього так, що лиця не було видно, а розмовляти можна було лише з силуетом дівчини.
- А можеш, посвататися до кого не будь, та так, щоб тобі неодмінно дали гарбуза. Мої гості затрималися в дорозі, але не завтра мені неодмінно потрібен гарбуз. Будь ласкав, парубоче, не відмов мені у послузі, коли моя доля тобі справді не байдужа.
- А до кого? - тільки й зміг вимовити хлопчина.
- Та хоча б до сусідки моєї, але вона така, що може й прийняти сватів..
- А може, втечемо зі мною та побратимом на Україну, в привільні степи, широкі лани, вольний вітер степу?!
- А коли мене шукатимуть? Та й бачу я тебе від сили вдруге. Та й вигляд у тебе, ще не зовсім козацький.. Як же ми втечемо?
-  Шукай вітру в полі! Не знаю, як це турецькою, але тебе не знайдуть.
- А нащо турецькою, я українську із дитинства чула, - вела далі, але вже  українською.
поки в неволю мене не забрали,
лиш ми втекли й село своє тут заснували,
Пере  - а далі я не пам’ятаю –
… назвалося воно.
І турки нас вже не чіпають,
за своїх мають.
Але я не втечу, що станеться з моєю бідною тітонькою, що так і норовить видати мене заміж?!
Її боюся я, але не хочу покидати,
вона ж мені, як рідна мати.
Ростила, в рідній мові ж бо вона мене,
і українським серцем наділила,
і хоч молитви мусульманські я учила,
лише ні одної не знаю я,
і мила мені сторона моя,
в якій і мати народилась,
але не маю права я, не можу,
не цьому я вчилась,
щоб рідну тітоньку мою,
покинути напризволяще долі.
Вона ж помре від горя десь у полі.
О, ні не можу, краще й не проси!
- А з тітонькою разом і зо мною утекти.
- Що кажеш, тітонька туркеня!
З турками бесіду веде.
Кальян покурює безгрішно
І женихів мені веде.
- Що ж це ви зовсім заговорились! Та ж як голосно. Дивітесь, вже тітка з кочергою виглядає з-за порога хати. Нате вам гарбуза, це вам мій дарунок. Ти брате, можеш зіставатися тут – я не заперечую, а мені в дорогу дальню та складну рушати треба. – сумно мовив Димко передаючи із рук в руки дівчині гарбуза.
- Ой, який же він гарний та рум’яний, хоч на зараз весільний рушник клади. – Зраділа, аж сплеснула руками дівчина. Спасибі вам велике, правду кажучи, від вас такого дорогоцінного для мене дарунку не очікувала. Ви мені здалися дуже суворим і важливим, величним – чи що. Я думала ви лише мене та джуру свого сваритимете. – зі щирою вдячністю говорила дівчина.
- Та ж я не його джура! Я вольний козак Війська Запорозького Низового! – не стерпів образи хлопець. Я в джурах і не був, зразу в козаки пішов. – скипів він.
- Вибач, - аж злякалася його гніву дівчина. В тебе просто вигляд, якийсь, ну, не козачий, малий єси ти ще, як на мою думку. – знітилася завагалася, але все ж таки виразила свою думку вона.
- Мені повних двадцять років… буде… скоро…
- А те скоро настане років, як я дивлюся, через п’ять, не раніш! – підняла його на глум дівчина. - Мене, взагалі то, Марусею звати, а то ти досі не поцікавився, важкі промови виголошуючи. -  не припиняла веселий та дзвінкий сміх дівчина.
     Юрко розвернувся, приготувався йти. Покликав Димка, але той сказав що має  переговорити з цією дівчиною дещо важливе, ото ж бо просить почекати його, але не у чужому саду. А сам тим часом вибачався за друга свого малого, не розумного, вельми гречно. І дівчина відказала, що все розуміє крім одного: насправді він говорив те що думав чи жартома. І з чого він узяв собі в голову, що я маю з ним утікати  кудись. – не могла стримати обурливих і водночас веселих емоцій дівчина.
 - Такий смішний ваш… брат? Але ж ви зовсім не схожі? Я, колись давно мене в полон забрали, серед важливих турків бачила когось дуже схожого на нього, але це не може бути він, той зараз був би напевно старий.
- Як давно це було?
Років зо чотири назад.
Мене масе тягнув з бідою
Якийся турок з бородою
Із довгою та кучєрявой
І навіть трішечки чорнявой
Неначе вимазаний в сажу,
Неначе чорт страшний зі сну
Лиш я одначе виривалась,
 І як могла, то так брикалась,
Щоб відпустив хоч він мене
Мене тоді важко зв’язали.
І ноги у мішок поклали,
І так до пана повели,
Через всі вулиці, бульвари
А там страшні ходять татари
 І очі дивляться вузькі
У нього гості саме були,
Однин сидів, блідий мов сніг
Мене почали оглядати,
Чи до гарему хочуть мати,
А він ще більше побілів
Світились люттю його очі,
У погляді на ворогів,
Але й безсиллям.. видно хоче,
Спастись, залишитись живим,
А я там билась і ругалась,
Страшно згадати – ще й кусалась,
Тому турецький панич з люттю,
 Мене відправили «до всіх»,
В роботи тяжкії віддати,
Але що ж, не судилось мати,
За полонянку їм мене..
А очі того українця,
Я пам’ятаю, наче ось,
Стоїть він зараз преді мною...
Схожі обличча риси дуже
Я бачу має той і тут.
Лиш той старенький, з бородою,
І безнадія у очах,
Йому років багацько буде,
Віків багато на плечах.
Що далі – знаєте ви всеє,
Втікали ми із чужини,
Сюди забрели, - і отсеє,
Тут бачим мирнії ми сни.
Отак я вам скажу напевне –
Його то родич, не даремне,
Запам’ятала я його!

Так дівчина та говорила, віршами мова мов лилась. Димко зрадів за товариша – його сім’я, мабуть,  знайшлась!  А ось товариш не радів, узявсь за голову злякавшись: та що ж таке, знову родина! Немає в мене й не було! Досить мені сумного на сьогодні, доле, залиши на завтра.
  - На долю ти не покладайся. Кожна людина сама творить свою долю! - відказав на такі речі Димко і запитав про родину.
Тут і розказав Юрко свою довгу історію, починаючи з самого дитинства, дещо дуже прикрасивши її, як це заведено серед козацтва, додав багато смішного, та й те, що проста людина розповість без усякого сміху, розповідав так, що всі хто чув  ( Димко, Маруся і сусідня бабуся із під тину, що ще не пішла додому ) не припиняли триматися за животи.
          А потім настала тиша. Ніхто не міг второпати, чому Юрко Схожий насправді дуже схожий з Юрієм Хмельницьким, Невідомим українським дідусем з Криму, та побратимом Димка - «Славчо» , чиє ім’я той і запозичив собі, а перед друзями його назвав своїм. Але цього Димко,( який насправді був Славчо) не думав, і лише іноді його лякало, що справжній Димко сварився з кошовим гетьманом, хоч сам відроду мав не більше двадцяти восьми літ. Димко – він давно вже зник у невідомості. Чи то поліг за визволення невільників, чи просто пішов далі шукати своєї долі в невідомості – про це Славчо міг лише мріяти, відтворюючи в думках цікаві картини минулого, нові варіанти незвіданого і незрозумілого. Він не знав хто той козак, лише бачив його вірний, добрий і чомусь трохи зневірений, сумний та мрійливий характер, рішучий та владний у миті страху. Він ні одного разу не зрадив свого побратима, допомагав завжди, але одного вечора безслідно зник із обрію Славчо, вирушив у незвідані шляхи, щоб віднайти своє призначення, яке надала йому Мати-Україна. Але Славчо здогадувався: для нього Димко – це теж псевдонім, отож той не заперечуватиме, коли він, Славчо,  візьме цей псевдонім і собі. Бо ж то в рідній серцю Болгарії він має бути Славчо, а як приймуть його на Січі Запорозькій, а не Олешківський, він не знав, але там він не признавався про своє Болгарсько-Українське походження, боявся, хоч і знав, що тут боятись нічого, головне – добре ставлення до України, народність не має значення.
Там і надибав своє характерництво, багато чому навчився, що завжди станеться в пригоді.
Разом зі своїм куренем  боровся проти турчина і ляха, потрапив у неволю, та не на довго: думки та мрії про волю, нову сильну і міцну державу – Україну ніколи не полишали ані його, ані його побратима, якого зустрів на  каторзі-галері. Під тяжким для невільників покровом ночі, коли все тіло боліло від нестерпних ран, вони разом сиділи дивилися на зорі вгадували, з якого боку, серед безмежжя води знаходиться рідна серцю сторона. І хотілося до неї бігти, плисти, летіти на крилах патріотизму, але міцні залізні кайдани зрослися на руках і ногах, тож не перелетіти на Україну козакові, що марить рідними степами, не перелетіти і козакові-болгарину, якого манить минула воля, змушує робити неможливе, але кайдани не спадають, що б не робили. -  Так згадує минуле Славчо, лише згадує, що не ті часи, - зараз він Димко, і має завдання козацьке прибути з військом своїм немалим ( так подумки назвав він свого молодшого побратима Схожого) до козацької столиці Січі Запорозької.
- То ти віршами розмови ведеш?  - трохи вражений поетичною мовою дівчини після довгої паузи і задуми запитав Димко.
- Ви не чули про мою матір?
Її Україна вся знала!
Зі мною в дитинстві вона так розмовляла,
Маруся Чурай її звали.
Хмельницького бачила та на власні очі,
Лиш не спасло це їй з могили дівочій,
Померкли їй очі, сє кареє диво,
Як тільки дізналася про нове житло,
В гаремі їй день стане нічкою темною,
І очі під сльозами померкли давно,
Від тоді про маму ні слухом ні духом,
Не відаєм ми про султанський гарем,
Ні в кого спитати, і тітка не знає,
Що було і з нею, і чи ще жива …
А пісні її перейшли мені в вірші,
В них душу свою виливаю до дна,
Я хочу щоб маму пам’ятала Вкраїна,
До неї з любов’ю писала вона,
І гірка та правда, яку бачать очі,
В турецько-татарській ворожій землі,
Вкраїну не бачу, побачить так хочу,
Віршами ж говорю я у пам'ять об ній.
- Гарно мовиш дівчину, то як запрошення мого побратима до рідної сторони?
       - Ні, а ви йдіть, дасть Бог, ще побачимося на цьому світі, а як ні – то на тому точно! – попрощалась дівчина, - і за гарбузи спасибі!- долинуло по хвилині, козаки озирнулися, але нікого за обрієм вже не було видно. Не встигли ступити й двох  кроків, аж ззаду зачули ворожий крик «Алла! Алла!» -  їх наздоганяли татари.

                Частина третя
розділ перший
        Швидкі, звиклі до довгої ходи коні, що дісталися їм після розгрому турецького міста несли наших друзів куди очі дивляться: мчали прудконогі коні і по узліссю кримських гір, і понад берегом,  мчали безперестанно уже другу добу. Та й як же їм не спішити коли за ними. На таких же втомлених конях женеться ворожий загін татарських переслідувачів. І що їм потрібно?!- запитує молодий вершник, у свого більш кремезного товариша.    
- Як що! Ясир! А ми на нього дуже схожі! – відповідає інший і луна відбиває його джерельно-чистий голос у суворих кримських горах, що дивляться на чужинців суворим поглядом, немов говорять: йдіть звідсіль, нічого доброго вам тут не буде, а без лихого не минеться. І довго скакали коні та їх вершники, наповнені пахощами та сподіваннями довгоочікуваних Батьківщини та Волі, але ось наздогнали ворожі коні, накинули  важкий аркан на шию і нічого не поробиш – треба йти. Їх, наче мішки наповнені не важливим товаром, закинули ззаду на коня і повезли світ за очі.
         Місто було дуже велике, як бачив Юрко через дірку в мішку, яким прикривали його голову. Так це ж Азов! – здогадався він. Всі знають про Азовський невольничій ринок! Від старого до малого передаються на Україні перекази про це криваве збіговисько варварів і злочинців-поневолювачів.
         Але не було страшно Юркові, серце гріла думка, що він не сам - є поруч з ним його вірний товариш-побратим, чиї черевики боляче ударяють час від часу його по ногах – коні підходять один до одного дуже близько, але Юркові від цього стає лише радісніше: ось він, вірний товариш, не покидає його у тяжку хвилину, адже той міг це й зробити – не раз пересвідчився Юрко в незвичайних можливостях і вміннях козака-характерника, тому вірив, що він, коли захоче, може просто зараз визволитися з неволі.
    Їх важко викинули з коня і козаки вдарилися об землю: мішок спав з очей і вони побачили невольничій ринок: тисячі нещасних поневолених пленталися сюди з останніх сил під ритмічні удари пліткою по комусь із них. Хто падав більше не вставав, виснажений люд намагався підняти товариша, але від цього часто падали обоє і більше не бачили білого світу перед очима… Страшно було дивитися на муки людей різних національностей, але тут переважали українці та українки. Їх нещадно били батогами, продавали наче тварин, ні, гірше ніж тварин! Юрко обурювався всьому. Що тут бачив, саме тому удари пліткою посипалися на нього наче добряча весняна злива.
Не витримав Димко, підставив поперед нього свою спину, і лише після ударів по ньому вони припинилися
- Жаль шкодити свої же речі, а це маю добрий товар , - по-турецькому говорив зтурчинений зрадник-людолов, до свого найманця. Всюди турки поводилися з нашим людом не як з людьми, але такої жорстокості ані Юрко, ані Димко ніколи не бачили.
    Хто з дівчат не хотів йти, тягли просто за косу, виривали волосся шматками, віднімали у матерів малих  дітей і віддавали на муштру в яничари.
Покупці торгувалися, обмацували товар, заглядали в зуби, наче коневі, підійшли і до нього, але він, усвідомлюючи, що руки міцно зв’язані тугими, що в’їлися в руки до крові, мотузками, руками він нічого не зробить, отож коли один поважний, з високо задертим носом покупець підійшов і почав торкатися рук, шиї хлопця, той просто взяв і вкусив його за палець, і довго не випускав, поки силою його не відтягли.
«Знатиме наших поневолювати!» – переляканий і водночас радий своїй перемозі думав козак.
Біля них стола жінка, дивилася на світ сумними, байдужими до болю очима. На очах стояли великі, наче горошини сльози, вся зв’язана, а на ногах приковані кайдани. Біля неї тулилася зграйка дрібних діточок, якийсь турок підійшов, переговорив з її «господарем» і почав гнати до себе її діточок, вона зі сльозами плакала й кричала, наче лебедиця на крилах поривалася летіти до них. Але марно, служитимуть її соколики тепер підлим вороженькам народу нашого, вростуть найманцями, що не мають батьківщини, не пам’ятають ні матір, ні вітчизну. І будуть проливати кров козацьку, братів своїх, і забудуть усе що бачили в свої два, чотири роки. Таке чекає їх, але що буде з нами? Ніхто тут не знає свою долю. Що станеться з ними, куди закине доля, чи побачать колись іще свою любу Вкраїну? Як ще недавно тішились вони думками про неї, коли на конях летіли по чужій землі на зустріч Вітчизні. Чи не помруть вони десь на суворій та страшній землі, а хто ж допоможе Чубові, родичам, яких  у Юрка тепер так багато! Хлопцеві стало страшно перед неминучістю, але раптом він зв’язаними руками, що були міцно прив’язані відчув в себе за пазухою шелестіння паперу. Він не пам’ятав, що це можу бути, але раптом голосно викрикнув по-турецькі:
- Посол – особа недоторканна ! і далі, трохи впевненіше: Ми з товариством вимагаємо аудієнції Великого Султана Мухаммада Четвертого. Розв’яжіть мені руки і ви  побачите листа від Гетьмана Івана Сірка! – протягнувся за тоненьку соломинку надії на порятунок Схожий. А самого мучило одне: що ж за папір лежить у мене за пазухою. Чи зможуть неписьменні турки зразу вирізнити його від гетьманського листа? Звичайно ні. Залишається лише молитися щоб папір не виявився чистим. – думав Схожий.
       Турки не зразу второпали, що хоче від них повний сил і здоров’я раб, за якого можна отримати багатий виторг. А за декілька хвилин, які здавалися Схожому довгими годинами, їм зняли з рук і ніг кайдани, обв’язали мотузками і з повагою та боязливістю повели кудись. Посадили на галеру, якою веслували такі ж бранці, як недавні вони, і попливли не кажучи зрозуміло куди. Хоч хлопці добре володіли турецькою, але не розуміли всі ті натяки, крилаті вислови та діалекти, якими говорили між собою турки, не бажаючи щоб їх розуміли чужинці, за якими їм туло наказано пильнувати, наче зіницю свого ока. 
    Подорож виявилася недовгою, на відміну від очікуваної – у Стамбул, вони припили в невелику фортецю, чи щось на зразок того. Так товариші опинилися в гарно вбраному, розкішному «сараї», що турецькою означає палац.
         Видно, тут жив хтось із важливих турків. На зустріч їм вийшов султан, принаймні так перші п’ять хвилин думав Юрко.
Він був пишно вбраний, погляд його був звернений кудись уверх, і говорив він зі явно чутою в голосі зверхністю. Як виявилося за декілька хвилин – то був перекладач. Він припрохав їх до скромної оселі, де вони мають перебувати до того, коли їх захоче бачити султан. А потім він їх залишив.   
      Руки були розв’язані і я не знаю як передати почуття які переповнювали Юрка. Він тремтячими від утоми руками обережно дістав із пазухи папір: Це був лист, довгий, рідною українською мовою. Кому він адресувався не було зазначено, але в самому кінці червонів підпис: Кошовий Отаман Іван Сірко з усім Військом Запорозьким Низовим, стояла Гетьманська печатка.   
      Тоді згадав, де бачив цей лист, - він власноруч передавав його молодому Рохманенку. Тільки подумати, адже цей папір міг урятувати йому життя. І чому я не побачив, коли він опинився в мене, він же такий як я і цілком заслуговує на вільне життя, але минулого не повернеш і не зміниш. Треба жити сьогоденням і думати, що говоритимемо Султану?!   
   Через варту та прислужників дізналися, що знаходяться вони  тепер далеко від Азова, але не ближче до Стамбулу. Це місце називалося не як інакше, як Ак -Мечеть.
 Тут жив такий собі, не примітний турок – торговець. Купував за безцінь ясир, перепродавав на своїй батьківщині дорожче, нічим не виділявся з навколишнього люду. Мав звичку одягатися, як простий турок, і тому нічим не вирізнявся з натовпу коли купував товар. Але мало хто знав його в лице. В основному він займався своєю справою через слуг та прилеглого до нього бідного татарського  люду.
Він був невисокий, коли задумувався завжди хмурив своє чоло, а коли йому щось не подобалось робив нещиру улесливу усмішку. В нього було тринадцять дружин. Як для їхнього такого собі чорта – навіть нормально. Але він нікого не любив, бив, як бранців – не щадив нікого. А за найвищою стіною – був захований його найцінніший скарб. Приходячи сюди він отримував невимовне вдоволення і жорстока радість.
«Який би не був миролюбний народ ті шайтанові уруси – все ж вони скоро скоряться забудуть про волю на землі їхній, як робили їх діти свої, як робили роблять і робитимуть. І запанує мир та лад на землі. І восторжествує Аллах як на небі, так і на землі.» – говорив він своїм співвітчизникам проводячи їх по алеях свого дивного саду який ховав за високими стінами.
     Тут він виховував викуплених за власний кошт із неволі українців, робив з них яничар. Він намагався закласти в них жорстокість, відданість турецькому народові, та незламну віру в Султанат. Душа сповнювалась відчуттям зверхності, самовдоволення, коли він опинявся тут. Тільки подумати, сотні тисяч урусів вмиратимуть за нас б’ючись зі своїми рідними. Але не лише вдоволення змушувало його робити цю підлу справу - він хотів, щоб Великий і Сонцесяйний Султан Мухаммед четвертий нагородить його житлом у Стамбулі, або ще чимось. А що могло хотітися такій людині окрім грошей, лише гроші, багато грошей. Знову і знову поповнював він ряди війська падишахового людьми готовими бити поклони, не встаючи, до самої смерті і вважали б собі за честь.
      Але не всі куплені на ринку діти годилися для такої справи. Вже сотню напевно, а то й більше, довелося вкінці кінцем люто убити, бо ніяка наука не могла згасити в них любов до правди та віру в свій народ Український.   
    А поруч стоїть башта, така ж міцна, але це зовсім інша історія, проходячи мимо неї турок завжди відвертається презирливо поглядаючи, чи на місці ця будівля. Тут вже третій рік живе смілива дівчина -уруска, що ніколи не відводить самопал від своєї скроні, відколи він їй випадково дістався. Вже три роки намагається вибити з неї непокору лютий господар її і всього, що тут знаходиться. Не стільки вона була вродлива, скільки хотілося жорстокому купцеві, щоб вона скорилася. І голодом морив, і козацьких запроданців підсилав  - усе марно. А тому не хотілося дивитися йому на свій програш, не хотілося усвідомлювати безсилля, отож відвертався, трохи їжі даючи їй день у день.
         Саме в володіннях цього безжального турка і опинилися наші герої. Але хвилюватися їм було нічого. Поки їх «посольську» місію ніхто не розгадав можна нікого не боятися. Міжнародні закони тут знають і не мають духу їх переступати. Цікаво, всіх послів запрошують сюди? – запитав Юрко в Димка, який, як здавалося йому знав усе на світі, але не мав часу йому розповісти. А так би розповів, неодмінно розповів, поділився би найсокровеннішими таємницями, а можливо розповів би правду про нього.   
     Він іноді дивно дивився в далечинь, ніби міг прогледіти через товсті мурий стіни фортеці. Тоді він не чув Юркових запитань і про щось довго думав. Вже друга доба пішла, як козаки опинилися у цьому мовчазному, похмурому і багатому житлі. Більше до них господар не виходив, лише прислуга боячись і швидко белькочучи ламані фрази українською, яку чули від малечі. З тих уривків мови вдалося зрозуміти небагато. Але раніше ніж через місяць султан їх не прийме. По давньому турецькому звичаю, султан, щоб показати свою зверхність на довго затримує послів і примушує чекати, а коли вони припиняють вірити і свою посольську місію, їх прохання раптово задовольняють. Так султан сіє суміття  і страх в очах послів, які не відають хоч приблизно, скільки їм залишилось жити, і що з ними станеться згодом.
У кімнату до сараю зайшов якийсь чоловік. Старенький, з сивою головою, обличчя мав жовтуватого кольору, згоріле на сонці, і обвітрене нестерпним, в порівнянні з Україною, вітром. В руках тримав пригортаючи до серця найдорожче, що у нього було: якийсь народний дерев’яний інструмент. Придивившись Димко зрозумів, - це струнний  саз. Чоловік був дуже заморений, але було видно: навіть в таких хоромах почувався як у дома. Він зсунув з лоба шапку, як це іноді роблять козаки перед важкою розмовою і турецькою привітався.
- Добрий день вам, пане господарю.
- І вам доброго. Тут немає господаря. Ми всього лише бранці з України. – сумно промовив, згадавши про рідний край Юрко.
- Що там чути. Чи не збираєтесь бува іти на нас? – сміючись запитав той.
От хто се, турецький вивідувач, вирішив випитати в нас про походи. Ну зараз я йому розповім. – подумав про себе Юрко, а в голос, вдаючи здивування сказав:
- Ви що, не чули! Учора ж, в самому центрі Стамбулу козацька сотня, наче з повітря, з’явилася, перебила близько двохсот яничарів. Наздогнати півсотні козаків не вдалося, половину вбито.
 - Ну нічого, ми вам скоро віддячимо.
- На все воля божа. – примирливо сказав Димко.
- Що ж ви за народ такий, наче й хочете волі, свободи, а хочете щоб зверху над вами хтось  був. Ви ж не нація типічних рабів, ви можете самі керувати своєю державою, чому ж надієтесь на когось?
- Ви взагалі хто? – запитанням на запитання підозріло відповів Димко.
- Я мандрівний меддах, ми з моїм сазом мало не пів світу обходили, Аллаха уславлюючи. Турки дуже бояться прогнівити бога свого, тому завжди впускають на нічліг, дають поїсти. Серед татар трохи не так. Цікаво, іноді задаю я собі питання: якби козаки вділися в старенький одяг, взяли саз та пішли по дворах. То й війни з Туреччиною не було б. Усіх турків в полон, та й лад настане.
-  Ви говорите зараз не як турок.
-  Або візьміть собі султана за бога й буде вам щастя. Так, я говорю не як турок, не зміг ніяк здолати цей акцент, вимову прокляту, я колишній українець, в полоні стурчинився, побосурманився, ось і вся моя історія. – хлопці презирливо подивилися на колишнього співвітчизника.
- А які в вас були думи, коли ви свідомо зрікалися віри и народу Українського? – з жахом і цікавістю запитав Юрко, не соромлячись нетактовного запитання.
- Залишитись у живих – сказав без відтінку сорому той. - Це для кожного головне. Що народ, проживе якось й без мене! Жива людина має дбати про себе, а не сподіватись загинути в тяжкому полоні. Зречіться й ви разом зі мною, станете впливовими турками. – козаки мовчали.
- А, розумію, - продовжував той, - для початку, я дам вам трохи грошей, але віддасте, як розбагатієте, - очі його загорілися злостивим, напівдиким вогнем, - не забудьте старого Алі, що так багато для вас зробив, постановив на шлях істинний.
- То ти ще й імені свого материнського відцурався, негіднику, - тільки й вимовив Юрко.
- А ти що, дурний, хочеш навсігди українцем тут зостатися, так зостанесся, я   поговорю з твоїм господарем.  -  презирливо чистою вкраїнською пообіцяв той.
-  Я ніколи не відцураюся своєї Вітчизни. Я гордий, що я - Українець. Я тут Українець, я там – Українець. Я всюди українець. – розбушувався, розкричався Юрко. - Нізащо не продам своєї віри, своєї громади, товариства, рідню, своїх батька – матір, Вітчизну дорогу! Я не запроданець, і запроданцем ніколи не стану. - Він не зпам’ятався, як шабля сама ввійшла в його руки і з страшенним розмахом вдарила по зраднику, той миттю вихопив ятаган, почалася кривава бійня. Зрадник постійно говорив щось по турецькі собі під носа.. – після того Юрко дуже злякався, підбіг до Димка  з запитанням чи правильно зробив. Але повільні, заспокійливі слова побратима втішили молодого козака: Ти все зробив правильно. Смерть запроданцям. Вони не гідні ходити по нашій землі після такого злочину, як підбурювання до зради Україні.
-  А знаєш, - вирішив змінити тему Димко. Від челяді я довідався, що тут, за муром держать майбутніх яничарів. Нам цілий місяць робити нічого. Давай зробимо те, що робив цей дід, але навпаки!
-  Згода!- зрадів Юрко, якому вже дуже наскучило сидіти без діла в сараї-палаці, а також було моторошно згадувати про подію, що тільки-но сталася тут.
     Козаки, обережно взяли парубка, поклали в саду, поховали по-козацькі. Хоч він і не заслужив такої честі, але він був українцем, і рідня його українці, отож і ми; а рідня має  все прощати, навіть такий тяжкий злочин, як зраду. – сказав поважно, наче вже бувалий козак, Димко, - чим нагадав Юркові вірного старшого товариша Чуба, який, мабуть, за ним вже поминки справляє. Не вертався я ж бо цілий рік. Від зими, а вже осінь наступного року наступає. Так це ж мені двадцять років скоро! – жаль, живемо, наче на безлюдному острові, не знаємо, навіть, котрий сьогодні день.  – сказав Димкові, на що той відповів.
- Та це ще не біда - головне є хліб й вода. Та вже якось перебудемо, козак з бідою, наче риба з водою. А я вже знаю, як нам до мурів товстих дістатися, - заманливо, наче першої ночі знайомства сказав він. Перелетимо, не гірше ніж птахи. Головне – слухайся старших – наче дитині сказав молодшому козакові Димко, та більш такого, як учора не роби. Як тільки стемніє підемо - заворожуючи прозвучав його голос.
         Вони попоїли як слід, відпочили в багатих палатах. Поки ми тут нами, опікується сам султан. – пожартували між собою. – але хтось з сторожі, яка майже завжди була поруч почув. Треба  доповісти – подумав він і побіг.  Господар був не в найкращому настрої, але все ж іншого виходу із складеної ситуації нерозумний, від частих господарських ударів, і по голові також, раб не бачив.
- Уруси говорили між собою: якийсь ваш ворог вже доповів султану про їх перебування тут.  Великий Сонцесяйний Всемогутній Найкращій І Най…
- Досить – розгнівано крикнув бей.
- …буде гніватися, коли посли вчасно не прибудуть у Стамбул.
-   Ну, до завтра я думаю він почекає. Швидко виконуй! Щоб корабель був готовий до завтра! А то не жити тобі далі на цій землі. На галеру тебе віддам, поруч із урусами посаджу, як найгіршого собаку! – кричав купець, хоч його слуга вже давно зник за великими, гарно вирізьбленими дубовими дверима і, навіть якщо б дуже його захотів, не міг би почути його слів.
                А тим часом на фортецю опустила свою пелену довговолоса матінка ніч, розпустила свої коси, з яких маленькими пилинками засяяли намистинки зорі, вийшов місяць пасти своє багато численне стадо зірок і освітив усе навколо.
Видно було, наче удень.
І як Димко угадав, що то буде за ніч. – на відміну від попередніх, коли буря несла свої піски і пил прямо в очі, вітер страшно завивав, співаючи свою похмуру пісню невольницького життя на чужині. – принаймні так думав молодший побратим. Вони тим часом підійшли по стежці так, що було видно, як понад муром кожні декілька хвилин проходить сторожа. Бачиш дерево – не очікувано почулося у Юрка біля самого вуха, він мало не підскочив, тим злякавши побратима, і обоє не помітили, як опинилися на височенному дереві понад муром.
Коли переляк минувся козаки спробували злізти по гладкому стовбурі, але марно.
          Коли будеш падати можна добряче покалічитися, та й сторожа почує… А злізти ніяк – дерево високе, широке, а стовбур, якийсь гладкий і слизький, ніби шовкове полотно. Отож злізти ніяк.
- Що робитимемо? – запитав поради в старшого товариша Юрко.
- Як що. Ми вже залізли. Далі по стіні…
І замовк: чорними страшними тінями пройшли повз них охоронці турецького спокою та майбутніх яничарів. Юрко не дослухався, він зрозумів з пів слова, і потихеньку почав просуватися, тоненькою кам’яною стрічкою на яку вільно влазило лише пів ноги.
Тут знадобилася козацька винахідливість та кмітливість: поки один сидів навприсядки, другий держачись за нього. Просувався на кілька кроків вперед. Потім навпаки. З горем навпіл, долізли козак Схожий і козак Димко (свого козацького прізвища він не назвав при знайомстві, а Юркові ніколи було допитуватися ).
Далі побачили тоненьке деревце.
Ну тут потанцюємо по-козацькі. – подумав Димко, але що ж за напасть така!, і тут робить свій обхід сторожа. Перечекали, - спустились. 
          Перекотились, наче яка рослина через  втоптану важкими черевиками вартових стежку, і зупинилися під великим духмяним кущем калини. Над ним було розташоване віконце. Пролізти таким великим чоловікам, як вони було не можливо, отож Димко тихо погукав, рятуйте, хто в бога вірує! – в якого, він не уточнював.
До решітки на віконці підбіг якийсь хлопчина,  наче українець.
 Козак миттєво закрив йому рота своєю могутньою і дужою рукою, сказавши якісь, зрозумілі лише для себе слова характерства, з легкістю просунув його, худого, через пруття  вікна і покотився перекотиполем до стіни.
Там його і чекав побратим.
        Шматом якоїсь тканини закрили йому рота,  влізли на стіну. Скоро буде світати – подумав Славчо, і мимохіть глянув з стіни на світ. Він не міг відірвати погляду: зі стіни було видно чудову арку, пусту в сей час базарну площу, в центрі якої іноді проходили люди, зелені дерева прикрашали вулиці, які було видно звідсіль, наче свої п’ять пальців.
       Повернувши голову ліворуч побачив океан, рожевий океан пахощів, який був відображений в безлічі хризантем, які дбайливо висаджували на чужині невільниці-рабині. Замилувавшись він нічого не помітив. Аж раптом почув гарматний постріл, і мало не звалився на голову про ходячому повз стіну сонному охоронцеві, довбе, що Юрко втримав.  А причиною тому було Війна! Урус козаки напали на нас!- лякливо верещали жителі. Площа миттю оживилася, паніка настала в місті, хто боявся, а хто радів приходу визволителів, і пан, і простий раб бігали по одних вулицях у пошуку порятунку від загибелі – місто вирувало.
         А справа в тім, що пізно в вечері п’ять тисяч козацького війська підійшло до мурів фортеці. Спочатку хотіли захопити наступного дня, але ж часу було не так багато, отож добре відпочивши від далекої подорожі по команді, всі як один, кинулися на ворога, почали облогу фортеці. Потім самі дивувалися,  як викотили важкі, масивні армати на достатньо вдалу відстань, а татари навіть вухом не ведуть. Сидять собі у своїх наметах, спокійно так, біди не ждуть.
       Кажуть, навіть під час Хотинської війни, за гетьманства Сагайдачного, турки й татари, проти рівного їм, а мо й більшого, козацько-шляхтенського війська, коли  ті були обложили Хотин, все одно, спали вночі, як убиті, не боячись ні чужих, ні своїх. – подумки зауважив Димко. - Я не вірив, а тепер бачу – правда те все. Оживилися й наші козаки – сплигнули з муру,  без допомоги будь якого дерева, навіть з допомогою якого не могли злізти, і зав’язали битву з охоронцями.
        Повні яси, побігли вони до своїх, допомогти  справляти криваве весілля туркові. В ручі Димко незмінно тримав хлопця, бився не помічаючи того, але на щастя з ним не сталося ні одної подряпини. А потім закрутило, завирувало в запалі довгоочікуваної битви, і не можливо було спинитися. Молода кров завирувала в жилах. Не завжди удача посміхалася козакам, але й поразок не було ні в кого, всюди наспівали невтомні козаки-товариші і допомагали з самими непередбаченими розв’язками в бою. Свобода! – волало у Юрковій голові, козаки, це передусім свобода і правда. Раптом недалеко від себе Юрко побачив Арсена. Такого ж, як і два роки тому, невисокого, худорлявого, розважливого і вправного в бою. Так, це він! Юрко так зрадів, що й не помітив ворожого меча…
           Посеред возу наповненого м’яким сіном лежав на животі якийсь чоловік. Але то на перший погляд, а коли вдивитися -  побачите, що то ще зовсім  молодий козак. На спині красувалася широка, але на щастя не глибока рана. Відкривши очі, Юрко вдихнув знайомих домашніх трав’яних пахощів. Здалось, що ось-ось надійде мама, скаже добре слово, і всі болі зникнуть, залишиться лише добро, бо сама мама, така добра, така домашня, вона наче вся складається із добра і несе його усюди за собою. Але мами тут не було. Злегка повернувши голову поранений козак зрозумів, що встати він не може, і повернутися на інший бік також. Біля возу на нього - зраділими очима усміхнено дивилися Димко і Вишівський.
- Пане Звенигоро. Арсене! – побіг кричачи на весь обоз пан Вишівський – Юрко! Наш Схожий нарешті опритомнів! Він тепер точно жиє! Жиє, псяк рев! – радів не перебираючи виразів пан Ян.
Арсен в ту ж мить прибіг до друга. Радощам не було меж. Юрко і Димко, який вже встиг освоїтися тут, наперебій розповідали про свої довгі і цікаві пригоди, доповнюючи доне одного. А насамкінець показали Гетьманську грамоту.
Арсен поніс її їхньому керівникові – Семену Палію, що керував їх теперішнім  походом.
- Ну й добре, що вона не потрапила у руки бусурманам. Ви зробили важливу справу. А того славного козака, що загубив її бува не стрічали?
- Та як же не стрічати, стрічали. Та ось вони ми. – сказали побратими. Ми її загубили, ми й віднайшли. Ми передали її Рохманові, так він зараз у  турецькому полоні, в купі ми туди потрапили.
- Ой біда яка, а ми й не знали. Ще думали, що від нього вістей немає. Ну ходімо з нами!
За сей час Юркові стало на стільки легше, що він уже почав  повільно пересуватися по обозу.
розділ третій
Літо. Липень 1675року.
        Тим часом до Війська Запорозького Низового, що зосередило основні сили на Берегах Сиваша почали надходити валки з колишніми невільниками та їх визволителями. Чоловіки, що нічим не відрізнити від турків допомагали стерегти бранців. Це теж були українці. Страшно подумати а годі й уявити – вони десятками років не бачили рідної домівки.   
         Але не скорилися, не стурчинилися, не побосурманилися – не втратили надію і сьогодні їх мрії здійснилися. Не можна описати радості й сліз розміром вз горошину, що падали похилих від тяжкої праці старечих плечей, що років п’ятдесят тому востаннє бачили своїх співвітчизників і товаришів. В суботу вранці повернувся загін, що ходив під Козлов, прибув з щасливого походу і загін, котрий ходив на Кафу. Зі сльозами радості зустрічали своїх братів,сестер, дочок, синів, батьків і матерів козаки. Навіть не знайомих бранців обіймали, частували, раділи, як рідним. Розгромлено мало не пів Криму! Тисячі людей знайшли свою омріяну волю.
- Про такий успішний похід, Батьку, я не чув, ще з часів Перта Сагайдачного! – радів Сіркові Чуб. Тільки одне мене смутить. Пам’ятаєте, останню історію з Юрасем Хмелем? Поряд з ним був мій молодший товариш, він мені наче рідний   син. Він невідомо куди зник їдучи до нашого посередника до Самойловича. Два роки тому. Серце болить, щоб він опинився в цій валці колишніх невільників.
- А що ж з Рохманом?
- Мовчить. Але посилати до нього зараз небезпечно. Там татари. Можуть розкрити нашого агента. Ми мовчимо.
- Погляньмо, може вже повернувся загін з під Бахчисарая. І гаразд було б.   
 «Такий вдалий похід»– радів з простими козаками Сірко. Але пора вже додому на Січ, лише цього загону не вистачає.  – захвилювався Сірко, - сонце вже давно за полудень, а загону, як не було, так і немає. Може Палій не здолав Бахчисарай?  Певно, треба було йому більший загін. Він же не бувалий командувач. А може забув мого наказу? Ні. Такого бути не може, його точно затримало щось важливе. Наказ про повернення сьогодні був беззаперечний і категоричний. Щось сталося важливе. – вголос хвилювалися Гетьман Сірко та інші козаки. Раптом до Сірка прибіг захеканий, обідраний гострими й колючими вітами кущів, сторожовий козак. – Ідуть! Ідуть, батьку.
- Чого ти такий сполоханий. Де дисципліна. Не стерпів Сірко. Один – задержується мало не на пів дня, інший - так  радіє, що він нарешті прийшов, що залітає ніби ошпарений! Спасибі братику! Невже Палій нарешті прибув! Я вже й хвилюватися почав.
- Та не Палій, Батьку. Там сорок тисяч ординців. Кримчаки зібралися та прямують сюди.
- А Палій?!
- Не видко…
    Темний клубок куряви й пилу кримчаків щоразу наближався. Вже чулися негучні крики Алла! Алла! Всі вдивлялися туди з надією побачити Палія, але надія на порятунок була марною. Їх тисяч сорок буде, а нас усього десять. Розгромлять і не напрягаючи свої сили.
- Втікати ми не маємо права. Та й Палія залишити на вірну загибель. Прийдеться помирати на чужій землі, Батьку. – пам’ятаєте за того козака. Як зостанетесь живі –  придивіться за ним. Він  ще молодий, може й урятувався. В нього крім Січі нікого немає.
- Не переймайся, брате. В нас багато невільників. Маємо вигідну позицію. Ми не перейдемо Сиваш, але можемо й дожити до перемоги. Всі займати свої місця! Жінок і дітей переправи через Сиваш.
          Тим часом військо ординців наблизилося, вибрало вигіднішу з можливих йому позицій і приготувалося до атаки. Однієї єдиною, але напевно переможної, бо ж козаків десять тисяч, ну бранців, тисячі три не більше. – чи можуть вони встати супроти сорока тисяч ординців?
- Як не вистачає Палієвого загону. – казав отаман Голота.
    Перед самим боєм, за старовинною звичкою, Гетьман піднявся на найвищу точку, так, щоб його було видно усім козакам і розпочав промову: козаки слухали уважно зважаючи на  кожну інтонацію, кожне слово:
- Сьогодні ми маємо битися в нерівному бою з ординцями. На кожного козака маємо троє ворогів. Можливо ми загинемо, але не здамося. Козаки ніколи не здавалися! За Вітчизну, за землю наших батьків і дідів, вольного і нескореного українського народу. За нарід! За волю! За християнство! За муки наших дітей і батьків! Перемога або Смерть!
- Перемога або смерть! – вторували йому сотні бійців, і ехом лунало по обох берегах Сиваша.
Вони рішучо приготувалися до бою, зайняли свої позиції.
- Іване, поглянь, їм надходить підмога. От чортові діти – мало їм війська, тепер напевно програємо! – звернувся отаман Голота.
- Нічого, битимемося, як востаннє. Я певен, кожен козак дорого продасть своє життя. Як же мені не вистачає зараз загону Семена! 5 тисяч – не голка у стозі сіна. Може їх уже розбили по дорозі до нас.  – ковзнула моторошна думка. Вони  не мали шансів урятуватися, але могли хоча б попередити нас.
- А може, то вони?- з надією в голосі запитав проходячи мимо козак Невмивака? Так не хочеться отого «Перемога або Смерть.» Хочеться щоб лише перемога. А смерть – вона ще встигне,  усюди знайде.
- Та які ж вони, звідсіль видно татарська зброя, татарський одяг. Їх знамена. А чому на головному одяг святковий. Покепкувати з нас вирішили, плем’я бусурманське. А їх очолив високий, як наш Семен. На такого й одягу в татарщині не знайдеш. Певно, наш, зтурчинений зрадник.
- Військо стає мало не вдвічі більшим! – підбігає сотник Гук. Удармо, батьку. Руки чешуться. Найтяжче у бою, - це чекати бою на погибель. Я то зітну три голови, та не всі можуть за трьох. Переживання воно знесилює. Удармо, батьку. – очі йому світились страшним вогнем переживання і передчуття смерті, дивлячись на нього ставало моторошно.
- Ударимо, Андрію. – не хвилюйся вдаримо. Піди в обоз. Ти напевно захворів. – заспокійливо сказав Гетьман.
- Лише після того,як уб’ю свої три-чотири бусурмана! Бувайте, батьку. Може й не побачу вас на цьому світі. – в козацькому таборі стало тихо.
      Сколихнулися на вітрі татарські знамена, бусурмани пішли в наступ. Лави кінних вершників переможно мачали у перший бій. Сірко стояв на високому пагорбі і дивився на бойовище. Ось-ось вороги підходять на відстань мушкетного вистрілу.
Сірко підняв шапку – і залп гармат і мушкетів тієї ж миті скосили передню лаву бусурман.
Татарські коні й люди змішалися в одну суцільну кашу. Коні падали на людей, люди падали із коней, і намагаючись встати могли бути розтоптані їх же кіньми. Мушкетні постріли не змовкали. Лава за лавою падали загарбники додолу. Почалась друга атака Мюрад-Гіреєм.  На сей раз знову кінна, але вже набагато, а може, всього вдвічі більша.
Сірко знову махнув але рукою, - шапку загубив у бойовиську пустунець-вітер – мушкети мовчали.
Але ініціативу миттю перехопили гармаші – гармати вдарили саме вчасно. Тут раптом з протилежного кінця війська татарчуків зникли ворожі стяги а натомість замайоріли, закрасувалися малинові. Підмога хана зникла – і з’явився загін Палія, що ніс життя, надію, перемогу  та віру в козацький табір. Мюрад Гірей від сердитості аж позеленів. Крик безсилля і страху поразки залунав над ханським військом.
- Вперед і тільки вперед! Здолайте проклятих урусів із їхнім урус-шайтаном Сірком. – кричали його послушники, але прості татари, з яких складалося переважаюча частина війська почали поволі утікати, ззаду їх вже чекали сотні Палія. Ворогові вже було марно надіятися на перемогу.   
   Посіяти паніку в ворожому таборі, та ще й під час бою – безцінна допомога своєму війську.
       Сірко з горба радісно замахав Палієві рукою. По команді руки вдарили гармаші і мушкети, з тилу вдарив козацький загін Палія. За декілька годин здолали ханське військо. Коли почали тікати, розвертаючи свої запінені коні, яничари – стало зрозуміло – для козаків цей бій закінчився Перемогою.
         Димко до пари малому прихопив ще й яничара підлітка, навіщо – й сам не знав. Візьму до пари – не задумуючись і кривавому танку зі смертю подумав він. Сірко дякував і дивувався винахідливості Семена. Так, це була велика перемога. Та це було ясно, як день вже по приході Палія. В воїнів з’явилася впевненість – тверда віра в перемогу, неабиякий запал і бажання не підвести. Ніхто не боявся смерті – всі билися, наче востаннє. Та для багатьох це справді виявився останній бій. В кінці бою Андрій Гук  прийшов в обоз смертельно ранений і знесилений впав на руки товаришеві: – Свій  Обов’язок я виконав. – сказав і помер… 
         Це  був радісний і сумний день водночас. Ховали померлих, раділи живим, продовжували знаходити своїх давно загублених  родичів. Чуб невимовно радів побачивши Юрка, а Димко нарешті знайшов свою сестру Киліяну, у власному ж обозі загону Палія.
А як же здивувався він, коли виявилося, що вони були в одній фортеці і в ночі перед боєм вона бачила через грати муру їх силуети..
           Всі раділи й веселилися швидко переправившись через Сиваш, знайомили рідних з побратимами. Юрко  захоплююче розповідав товариству про свої дворічні поневіряння, які з увагою слухав не лише Чуб з товаришами, а й сам Сірко. Не святкував лише пан Вишенський, йому сьогодні було не до радощів:
- Жаль лише Мюрад-Гірея я, пся крев,  упустив. – бідкався пан Вишенський. – я так хотів його зловити. Матка Боска, якби мій вороненький був хоч трошечки прудкішим. Хоч позичай коня і назад біжи! Не вловити таку бардзо важну  птаху!
- А Голота весело втішав його, к малу дитину: буде тобі інший бій, захопиш там іншого головнокомандуючого. Може й самого султана.
- Та якби ж то! – я б тоді на Січі до самої смерті не жив. І днював би і ночував в походах та боях.
- Хто тобі таке дозволить, хоч самого султана приведи. Забув про жеребкування! Охочих до походів набагато більше, ніж місць у бою.
    А згодом Сірко погукав до себе Юрка. Сказавши йому такі речі:
- Чув я про твої пригоди та поневіряння. Але допоможи козацтву й батьківщині, не відмов мені в проханні. – приїдеш на Вкраїну, а через місяць з декількома друзями і Чубом обов’язково, бо потрапите знову у халепу. – вирушите з таємним завданням* - маєте викупити з неволі старого Рохмана, я гроші дам. А коли зостанеться - то й усю його сім’ю. Він наш таємний агент в відносинах з Многогрішним, Дорошенком, та Самойловичем. Вони його вже знають – утертися до них в довіру зможе лише він або його молодший син Роман. Ви – козаки в походах бувалі, бусурманські звичаї знаєте, мовою володієте, ви надійні люди, - кращих і вдень з вогнем не знайдеш.
- Зроблю все, що зможу, батьку. Спасибі за честь і довіру. 
- Тобі спасибі, синку.
розділ четвертий
В палаці візир, Кара Мустафа, тепер дуже занудьгував. Все здавалось подібним і одноманітним. Світ не притягував його своєю незвичайністю, не радував жорстокістю природного відбору найсильніших.
І смерть не могла порадувати око візира.
Це, здавалось, могло зробити лише одне – смерть імператора.
Але Мустафа, наче примари, відганяв від себе ці думки, що летіли на нього з усіх сторін. В кожному жителеві, вбачався йому зрадник, який не годен допомогти йому в цій важливій місії, тому сердився й нудив світом, не бажаючи бачити Самого Селім-Гірея.
          Раптом йому згадалася вість, що минулого тижня не очікувано, несподівано впала, наче сніг на голову: Гаяури знову прислали послів. Що вони хочуть сього разу, коли їх держава може будь якої миті впасти від подиху нашої імперії – намагався наперед вгадати зміст посольської місії Візир.
         Задиханий від довгої подорожі, якийсь невідомий бей, безцеремонно вбіг тоді до їхньої палати, тримаючи послання про турецькі новини, в яких, межи ділом було вказано про послів. Що ж хотів на словах передати підданий так і залишилося в крівлі таїни – за порушення правил етикету правовірний був вбитий власноруч візиром на місці. він намагався відкликати ці думки і впасти в сон, але  ясного дня не спалося. Мучив лист, посольство.
- Ну, що – запитав Кара-Мустафа у свого підлеглого, як там наші дорогі посли урус-шайтана. Як справи в нашої Ак-мечеті, що невпинно  радує серце імператора гарними вістями?
- Змилостивіться, пане, не губіть свого правовірного. Нема вже Ак-мечеті.    Третій день, як нема. Ваші вірні правовірні посадили за фортечні мури тих урусів, а вони фортецю рознесли. Не знаю, як це сталося. Свідків немає. Всі або в їх ясирі, або вбиті. Лишилися лише старі діди, неспроможні вимовити й слова, або малі діти, що нічого не розуміють.
- О, правовірний. Чому ви, в ім’я Аллаха, вводите мене в оману! Скажені пси! Що я вам зробив. Я всі дні турбуюся лише  про благо моєї Османської імперії. – і вже спокійніше: Мені доповідали,що гаяурів було двоє.
- Так, свідки підтверджують, точно двоє. Військо урус-шайтана в сей час було за Сивашем, готувалося до бою. Можливість їх втручання рівна нулю.
- То ти, проклятий пес, смієш перечити думці самого імператорського візира!
- В народі урусів, говорять, що й один урус, може замінити сотню яничарів, коли той урус – влодіє  мистецтвом «характієрі- ством» - як у них говорять. Вони можуть робити надзвичайне.
- То ти їх, (.... дуже довге звертання, притаманне лише турецькій мові), ставиш вище чим вибраний народ самого Аллаха. Смерть тобі! – такими словами він закінчив розмову з ще недавно живим простим торговцем.
               А затим скликав радників і вони довго намагались розгадати загадку, як двоє людей погубили все місто, і що б це мало значити. А Кара-Мустафа думав, як ще донести імператору без шкоди для себе, і вирішив звернути все на поразку біля Сиваша. Так би мовити, це зробив Сірко зі своїми урусами. І все ж не міг зрозуміти, що можуть зробити ці дивні, дикі уродженці степів, двоє, проти такої великої кількості  його вірних людей.
          А в Україні на це йому могло відповісти будь-яке мале дитя, будь-хто. Ніщо не може протистояти проти справжнього вияву патріотизму, правди і честі. І ні при чому тут яса, якої так не вистачає  підневільним османським воїнам, які борються, не зрозуміло, за що, на відміну від козаків, що виборюють волю для себе і прийдешніх поколінь.
Головне не кількість воїв, воловне справжня, чесна мета, і перемога тоді сама прийде  тобі в руки, варто лише захотіти і зважитися.
        Найперше – ти переможеш сам, себе, переможеш страх, байдикування, і досягнеш того, що в народі називають волею. навіть простий посполитий, чи маєтний, козак, який не залежить ні від кого, мирно сіє й жне своє просо в той час, коли десь далеко на його рідній землі люди потерпають від несправедливості – має встати, піднятися. Він не має волю, йому це лише здається...
розділ п’ятий
          Коли Схожий опинився на Січі, він її, чесно кажучи зовсім не впізнав, здавалось, стіни куренів разом зі своїми господарями стали набагато нижчі. Все було рідне і водночас чуже. Ті краєвиди січі, які ввижалися в полоні зовсім не відповідали дійсності. По подвір’ю ходили ті ж самі козаки, розмовляли чи сміялися,  але щось було не так. Раптом назустріч вискочив, прямо таки вилетів Півторакожуха. Юрче, тебе до Сірка.
- Дай-но, хоч подивляся на тебе сину, який ти став файний. А йди-но он.
     В центрі гетьманського куреня висіло велике чисте і прозоре, наче дзеркальна вода  люстерко. Схожий з цікавістю наблизився до нього. Хоч він розумів, що козак - не дівка, але все ж подивитися в велике люстерко, а не замацаний, єдиний на все село клаптик дзеркала, дуже хотілося. З трепетним биттям серця Схожий підійшов до люстерка і ... жахнувся. Він не повірив своїм очам. Перед ним стояв зовсім інший козак. Не те, немічне дитя, а справжній воїн лицар. Що за дядько, - подумав Схожий.
- Батьку, невже це я? – запитав він і сам злякався свого голосу, який  лунав голосно і владно, грубо по-дорослому, і водночас лагідно.
         Треба сказати, оселедець, який йому вчора зробили товариші дуже пасував до його вороново-чорнявих вус, що виблискували на сонці, яке тоненькими промінчиками проходило в ставоньки скромного гетьманського куреня. Міцна статура, гордо випростана постать – таким Схожий уявляв справжнього козака, наче Карій.., але допустити, що сам вже такий не міг. А якого високого він був зросту! Темно сірі очі повністю вписувалися в цю мальовничу картину запорозького козака. Юрко, не помічаючи Сірка, який не вийшов, а просто відійшов попити води, і так і закляк з цеберцем в руках роздивляючись, Схожий витягнув з піхов добру подругу козацьку - шабельку, розправив нового широкого пояса, і почав походжати навпроти люстерка, примовляючи.
        Потім почав сміючись, піднімати ноги вгору, робити різні вправи, підстрибувати, кидаючи шаблю на льоту. І все це він робив з такою простотою і дитячістю, що важко було уявити, що цьому козакові хоча б двадцять, а не п’ять, хоч і вигляд мав цей здоровенницький козарлюга мало не на всі двадцять один, як і, до речі, було.
         Доволі натішившись і напустувавшись Юрко  тихенько вийшов з куреня, знайшов кошового і попрохав його дозволити до рідного села навідатись, може є хто живий. Димко несподівано кудись зник, і ніхто його не бачив. Чуб, побажавши Журавлиного крику, урочисто, з усім славним товариством, що було тоді на Січі, випроводив Юрка і побажав скоріше повернутися додому.
Юрко поскакав навпростець – через Дике Поле. Йти без товариства було зовсім не весело.
             Дике Поле. Широке свавільне, одним словом, Дике Поле.
Яке нікому не підчиняється і не наказує.  Сонця ще яскраво світило полудень, а вітер розвівав густий оселедець, як раптом, наче нізвідки, прямо перед Схожим постав високий кремезний вороний конячина, в порівнянні з яким його кінь здавався просто козеням. Кінь ступав якось зверхнє: повільно й важко, то піднімаючі то опускаючи додолу свої золоті підкови.
         Він мав незвичайно довгу гриву, наче тисячу оселедців разом узятих. На коневі сидів вершник. Високий, статечний, гордовитий, - він наче вигравав своїм конем на увесь степ. А шаровари які! Здавалось, якби їх розстелити по землі, то вони б накрили увесь світ своїм яскравим малиново-червоним відтінком. Справжній козацький жупан і шабелька з позолотою – все це зовсім не прикрашало козака, а навпаки, було лише незначною деталлю, доповненням до самого козака. А треба сказати, він був наче з картинки! оселедець довгий і пишний, як наче в самого гетьмана, розвивався на вітрі, замотаний кільканадцять разів за вухо. Очі, бистрі і якісь невловимі, сяяли своєю каризною, нагадуючи  бравого сокола в польоті. Чорні вуса, як видно відрощені недавно надавали козакові  якоїсь таємничості.
          Юрко зняв шапку і з повагою привітався. Козак на те не відповів, а почав співати, співати на диво знайомим голосом:
Козак – душа правдивая, сорочки не має,
Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє...
Хоч дивись, хоч не дивись, та ба, не вгадаєш:
Відкіль я та як звали – нічичирк не взнаєш!
Кому ж траплялося хоч раз у степу бувати,
Той може і прізвище моє угадати.
А ти, як хоч називай, усе позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю.
А якого роду я, то всяк про те знає,
Хто по світу ходить-блука та долі шукає.
Я, козак-запорожець, ні об чім не  тужу,
Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!
Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То від мене і хан кримський утіка з ордою! Гей!
      Після того настала тиша, а через хвилину козак весело і без причини голосно, на весь степ безкраїй розсміявся, сполошивши птаство навкруги. Перестаючи реготати, скинув з голови шапку:
- Багатим буду. А ти мене й не признав! Мало, видно, ми з тобою в купі, ярма турецького покуштували.
       І Схожий побачив перед собою Димка, його обличчя, але зовсім інший цілісний образ. Димко повільно дістав люльку, подивився на захід, а потім свиснув. За мить на горизонті з’явився ще один кінь, і вершник на ньому.
- Ну що, побро,  я ж казав, боятись в нашому степу нікого.
Це, - знайомся,- Козак Схожий. – звернувся він, до такого ж як сам «козака з картинки», який повільно наближався.
         Очі незнайомця блистіли, переливались на сонці своєю небесною блакиттю. За плечима він тримав бандуру, а в очах – журбу. Кінь, не скакав, а летів над степом, (чи може то так здалося Юркові) несучи свого, вельми незвичайного вершника.
- Знайомся й ти, козаче, - мій побратим, пам’ятаєш, я його загубив...
- Юрій «Забудьминуле» – представився незнайомець.
Схожий хотів щось сказати, але  мовчав, і лише завбачливо відкрив рота, який так і залишився відкритим, а очі від здивування збільшилися мало не вдвічі.
- Оце так здибалися, братику, - сказав він після довгої мовчанки, впізнавши давно, (аж три роки тому померлого чи коли бути точним зниклого безвісті)  Юрія Гедеона (не пам’ятаю всіх титулів) Хмельницького.
Той в свою чергу теж відкрив рота, щоб щось сказати, та раптом, дивлячись на вирячені очі і все здивування наляканого Юрія не втримався і спалахнув від реготу.
Важко собі уявити, щоб здоровенний кремезний козарлюга, (яким на той час уже був Схожий) з обсмаленим від пекучого сонця обличчям справжнього героя хоч куди, - щоб він злякався іншого козака, та ще й як злякався – увесь аж сполотнів. Таке міг утнути лише наш Юрась!
     І лише коли відлунало остання луна гучного козацького сміху, Схожий сказав:
- Все так змінилося відтоді, відтоді, коли ми востаннє бачилися.  Пам’ятаєш, брате, нашого дідуся з хутора Рохманів. Він помер.
- Так, я давно чув цю прикру новину. Для мене це велике горе. Але стривай, козаче, звідкіль ти знаєш, що він мій дід? Я сам про це дізнався лиш після його смерті. А до – добрий батьків товариш і нічого більше.
- Він мій рідний дідусь.
- Ти хочеш сказати, що ти син мого батька, тобто свого батька, коли те, що ти речеш істинно.
- Всім козакам він батько, чом би мені й ні! – ухилився від прямої відповіді Схожий. Тепер нічого не розуміли Димко й Хмельницький, і лише Юрко дивився на них, своїми безвинними, наче дитячими очима, закручуючи  за вухо, своєю кремезною рукою, довжелезний оселедець. Німа сцена тривала б ще довго, але Схожий узяв кобзу й заспівав:
Сидить козак, у кобзу грає,
Що замислить, усе має!
Їхав козак в поле,  та й призупинявся,
Сів він під дубочком, та й розперезався:
- Гей, бандуро, моя золотая,
Коли б до тебе дівчина молодая!
Скакала б, плясала б до лиха,
що не один козак одцурався б солі міха,
Бо як заграю, всяк поскаче,
А після не один вражий син заплаче....
(українські народні пісні)
Навіть після пісень мовчанка продовжувалась.
.... Все добре обдумавши, Димко першим порушив мовчанку:
- Так, саме добре що встрілись. У нього – і кивнув очима в бік Хмельницького – важлива інформація. Розповідає, що турки хочуть цієї зими пробратися до нас на Січ. Боронь боже від такого.
        Схожий спочатку уважно подивився у вічі молодому козакові, але не прочитав там ні щирості, ні жалю, ні правдивості – нічого, але й неправди не побачив. Потім подивився на небо – воно сьогодні було напрочуд гарне, виблискувало усіма життєвими барвами, хмари швидко-швидко змінювали одна одну у просторі піднімаючись у незвідану ніким височінь. Сонце сяяло яскраво,  дивилося, всміхалося, дивувалося світу. Що ж може мовити сей, з вашого дозволу козак, який вже не один раз обчорнив, змішав з брудом славне ім’я неньки Вкраїни?! – звичайно нічого. Але обов’язок гостинності, хоча б в рідному степу, зобов’язує прослухати сі річі, якими б вони нудними й неправдивими не були. Та й чого ж їм на Січі  вихиляси витинати, вони й близ  Січі то не дуже...– подумав, а в голос сказав зовсім інше:
Звідкіль цю звістку маєш? Вона можливо дуже знадобиться.
- Та як – звідкіль? Я чув її від турків, що у полон хотіли брать...– правдиву правдоньку речу! – стукнув себе в груди Хмельницький. Сам чув – не вірите, вам скажу, іншим скажу. Не перевелися ще на Січі козаченьки, які вірять своєму братові, як собі. Кошовий дізнається... – його слова гриміли ударами миттєвої блискавки і відверто різали вухо Схожому.
     Зовсім не хотілося слухати, хотілося втекти кудись, у найменший куточок світу: тихий і затишний, і забути. Забути, що це говорить брат, не слухати, бо не має впевненості в правдивості слів, а не переказати гетьманові – зрадити, коли то правда. Він не чув слів, що палко струменіли з уст Хмельницького, не звертав на них уваги, і вони проносилися з гомоном вітру в небуття.
           Ці пусті, нікому не потрібні звуки, в які хтось вкладав усю повноту душі, вони летіли в невідомість, проносилися через сотні-тисяч уст, але ніхто не міг зрозуміти їх змісту, розгадати, кому саме вони були призначені і навіщо.
       Коні самі по собі розійшлись по різні сторони річки, так мабуть зробимо і ми – подумав козак Схожий, не можу я з Димком по одну сторону річки ходити, коли він зі зрадником побратався. Але я ж теж... – зловив себе на думці. Якщо він мені брат, то я маю його оберігати.
- Димку, - звернувся він.
- Звідки ти знаєш... - очима загнаного в куток зляканого звіра дививсь Хмельницький.
- Здогадуюсь – буркнув сердито Юрій і перехотів до розмови.
       Потік малюсінької річечки неспинно тік кудись у далечинь, хвилини чекання здавалися годинами. Чекали Дороженка, як охрестили Димка-Славчо на Запорожжі. А він, летів на своєму вороному до залоги «шукаючи інших  вістей про похід» та не з цією метою їхав Славчо. Їхав щоб більш сюди не вернутися, бо не ті то люди, що їх знав в неволі. Де поділась говірливість, запал, врешті патріотизм! - Сидять, дивлячись один на одного з під лоба биту годину, не довіряючи товаришеві. Між ними вже давно пройшла чорна кішка, і щоб її подолати відсутність Славчо просто необхідна. – думав він, тому і втік.
          А козаки продовжували дивитися на сірий шлях, проводжаючи очима численні валки чумаків, вдаючи ніби нікого  поруч себе не бачать. Якщо дивитися збоку – це матиме дуже кумедний вигляд: двоє здоровенницьких козарлюг сидять обабіч дороги і ображено мовчать. Раптом повз них проїхали козаки – загін не великий, але гарний. Вони ще здалеку привітно закивали, піднімаючи вгору свої убогі й багаті шапки.
- Ви куди, товариство! - залунав гучний голос Хмельниченка.
- Воювати, за Дорошенка, проти ополячення! Приєднуйтесь!  - і козаки самі не помітили, як опинилися у гурті сих славних звитяжців, знайшли собі нових знайомих, і поскакали вперед, у невідомість.
Розділ шостий
         Коли навколо ширяє вітер свободи, і вдаряє тобі прямісінько в обличчя, то забувається все на світі, і доля кличе в путь. Тоді все одно чи близька ця путь чи далека, чи швидка, чи невпізнанно довга, головне, що вона є. Коні несуть в незвідану далечинь, і може ти ніколи звідси не повернешся, але ти рухаєшся, ти  не сидиш на печі склавши руки, а борешся за свободу, а значить ти живеш. Навколо буяють вольні степові трави, і ти, відчуваєш себе їх невід’ємною частинкою, без якої не буде всесвіту.
Так – саме ти, бо ти – українець.
       Це твої лани розпростерлися на всю Європу, це твої степи знані на далекому Сході і Заході, це твій життєдайний хліб забезпечує собою всю планету, а ти ніяк не можеш вибороти волю!?
            «Та й що вже не робили, з ким союзів не укладали. Слово честі, не знаю. Зречуся я її, цієї булави, от вам слово пани-братчики, її-Богу, зречусь.» – Говорив до своїх бравих соколиків, славних запорожців недавно обраний  гетьман Петро Дорошенко . – З турком Ханенко писав, Хмельниченко з Річчу Посполитою, Виговський з Москвою... Ну, кого з сусідів ми іще забули!
Самим треба на ноги ставати, і мирних договорів ні з ким не підписувати!   
           Краще вже Вічна Війна, війна бо справжня, а мир, фальшивий, такий як з москалями, то гірше війни. Вони живими з нас шкуру здирають, а ми, мовляв, самі сі пакти укладали та підписували.  І нащо він нам такий мир! Коли ворогуєш, то хоч знаєш – від ворога крім підступу ніц очікувати не маєш, а тут. Обирайте нового гетьмана! – знову згадався Петрові осінній вечір 67, як воював зі старшиною, то передчасно даючи їй відом про свою поразку, то передчасно тріумфуючи. Пам’ятає, як літали по кімнаті всі вази, таці, книги, не оминали тієї участі й радники-старшини, котрі всі як один намагалися заперечити походу, під початковою назвою «Західний», та Дорошенко тоді твердо вирішив, як колись Богдан Хмельницький, опертися на Кримське Ханство:
«Кримчаки – вони не обманять, як москалі (дивлячись тобі у вічі), не такі, й як хитра шляхта. Їх щиру дружбу можна лише купити, зате вже надовго ».   
       Літали старшини, випадаючи із маєтку, на брудну, вологу, після дощову землю, але знову підводилися і доказували свою правду, - достеменно, як за Богдана. Але свого так добився – переконав у правоті. А може, може не треба було? Всеодно ані Волинь, ані Західне Поділля,  ані Галичина не підкорилися, похід виявився невдалим, навіть татари не допомогли. - Про подальшу боротьбу не могло бути й мови, народ не підтримав Дорошенка. А все через татар – вони не упускали жодної можливості брати ясир, а обіцяли що не братимуть.
«Довіряй Гетьмане Чужинцям!» – докоряв простий люд гетьманові.
Потім –Підгаєцький договір, якби не татарський мир – нізащо б не укладав.  А 68 рік – і на обличчі гетьмана з’явилася мимовільна усмішка – так це, напевно, найкращій рік, за все моє життя. Так, це був тріумф. Ще в 67 я й гадки не мав, що мене оголосять.  «Гетьманом Усієї Козацької України» -  звучить гордо... А як приємного було чути сі слова від давнього товариша Йосипа…
       Тукальський завжди був на моєму боці, навіть коли я  не мав правди. Не буває  добра без лиха, білу сторінку книги життя завжди супроводжує чорна: польські підрозділі попри всі договори вдерлися на Брацлавщину, намагаючись відродити свої давні порядки. Б’ють нашого люду сила-силенна, шмагають, неволять, ні старого ні малого не милують. Пани-шляхта у свої маєтки повертається. – дійшли з останнім журавлиним криком тяжкі вісті. Тоді ото і пригрів гадюку коло свого серця, нащо сам поїхав на Правобережжя, залишивши наказним Гетьманом  Дем’яна Многогрішеного, а гріхів на ньому тепер бачу, і правда, вельми много.
І знову турецький протекторат, посольство у Стамбул.
    А тут, Дем’янко, шайтан, як сказав би турок, з Москвою вже Глухівські статті підписує (1669р.). І що ти йому скажеш, коли статті ці покращили, чи то пак, пом’якшили тогочасне становище на Вкраїні, але можна було обійтись без Москви, надокучило вже танцювати під Москальську дудку. Чи хоча б мене запитав.
Чи який здоровий глуздом гетьман договориться на право створити наймане кінне військо «компанійців» на 1 тис. осіб?! Хай би реєстр козацький збільшили на стільки, а бійців нам і своїх не позичати! 
            «Підтримання порядку » - зухвало відповів він мені у листі. Є ні, не буде межи нас порядку предковічного, коли ми не можемо домовлятися, а кожен грає в свою дудку.
«Не об дудках думати маєш, княже»- відповів Многогрішний, і збільшилося на ньому гріхів: більше він на листи мої відповіді жодної не дав...
          Добрі Глухівські статті. – потаємно від себе радів за свого Дем’янка, якого ще немовлям пам’ятає. Тай справді Глухівські статті мали вельми влучні деякі положення:
1) право збирати податки з місцевого населення мали тепер гетьманські урядники.
2) свої представники на посольських з’їздах – все ж краще ніж нічого.
3) Повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених воїнами Ромодановского. – записав у свій тоненький записник гетьман.
       Але обмеження переходу селян в козаки просто обурювало! Не знав би  тоді світ ні Трясила, ні Сагайдачного, ні Богуна! А тютюном і горілкою торгуватиме - ймо лише в Росії, спеціально, не труїти ж ним самих себе!
     Та й гетьманські уповноваження істотно зменшуються. Чи ж було таке колись на Україні – щоб  гетьмана Цар Московський вибирав. Хоч не мої можливості скорочуються, та все ж гетьмана вкраїнського. – образливо.
- А зовнішня політика – це ми на турка не зможемо без дозволу йти, навіть коли вони до нас на Січ припруть. – почув голос Шевчика, який тільки-но зайшов до намету. -  І столиця із Батурина до Гадяча – так справи не робляться. П
- Пане Гетьмане, Петре, чом тобі не спиться, мо поговоримо перед завтра. хто зна, чи випаде така нагода перед смертю.
- Що це ти говориш, куме?
- Та щось недобре маю передчуття. Та й ніч якась глуха, темна. Наче й не вкраїнська. Ходімо, пройдемося під потоками свіжого повітря.
          А думка ще снувала в голові, та потихеньку гасла, наче недопалений вогник, що раптово опинився на землі: В третій декаді місяця березня повернуло посольство із Стамбулу додому. Тоді й ухвалили у Корсуні протекторат Туреччини. Добряче, треба сказати, тоді посперечалися! Згодом – запекла боротьба проти Ханенка. Це вже, здається 72.

Остання частина
      … Так ішли собі рівною доріженькою. Місяць справді сховався за хмарами і майже не виглядав, лише іноді – подивитися, що нового, та ховався знову, нічого не бачачи.
Ніч була якась глуха, темна, густа, навіть пси полишили своє нічне брехання, і журливо завивали крізь міцний сон. Не спалося лише Дорошенкові.
         Йшли вони вузесенькою стежинкою, аж допоки не набрели на близький хутір чи невеличке сільце. Сіли на лаві якоїсь ближньої хатки. Тиша радувала слух, вона наче напувала своєю чистотою, своїм безмежжям звуків, смаків, відтінків. Лава час від часу трохи потріскувала. – треба зрання гукнути наших молодців, - хай по ремонтують. А все таки добре, ось-так. Давно вже я не був на свіжому повітрі. Просто... А як хочеться...  Наче той степовий птах із дитинства. Знаєш, Боривітер. Наче Сокіл, тільки вищий, гордий.
Раптом з сусіднього вікна почувся шелест і тихий шепіт. :
- Ну, що тобі, Орисенько, не спиться?
- Ти й справді збираєсся стерегти мене цілісіньку ніч.
- Та що  якась ніч – вічність стерегтиму, коли татари ще раз в село. Походи зараз заборонили. Дорошенко все про свою шкуру дбає, чим його народу.
- Не треба про се. Розкажи краще щось сумне, чи ба - заспівай. Зачекай, зараз дістану тобі гарную бандуру.
         Місяць все ніяк не з’являвся на небосхилі. Зорі блищали оксамитовими смарагдами, світилися зоряною купиною, згорали, згасали, і загорялися знов. Шевчик був хотів вже йти, та Дорошенко зачувши про себе зупинив його, мовляв, дослухаємо, що про мене народ простий дума. Тиша знову прийшла сюди. В цю пору вона була повноправною господинею всесвіту, і не втрачала можливості заповнити собою це село. Починав сходити і тихенько лягати туман, до ранку ще було далеко. Так гарно – подумав Дорошенко,  і не очікувано, на все село почувся дужий басовитий голос.
- Ну, що попався, не хрестатий! Гляди, Орисю, я твого бусурмана схопив. – звернувся лагідним і трохи винуватим голосом парубок. – Ти його знаєш... підсусідок ваш... колишній. – і обоє залилися сміхом, - а я думала татарин – дзвінко лився міх дівчини. Село зачувши такий поворот подій продовжило мирно спати, додивляючись четвертий сон. Аж у кущі щось зашаруділо. Ні. Це не вітер.
- Це спільники, їх багато. – почувся наляканий голос і не було зрозуміло, хто це сказав парубок чи дівчина. – Он де, в кущах, в самісінькій шипшині.
- Закривай ставні, а я з ними розберуся, - сказав парубок і прикрив першу половину вікна.
- Та ні. – відповіла Орися. – Лізь ти. Я боюся. І з кинула усього розмаху щось у кущ. Почувся глухий удар, шарудіння і стогін. – хлопець миттю опинився у вікні: Чим це ти так гепнула?
- Все рівно бандура була зіпсована  - струни потрібно замінити... Давай подивимось, хто се. Тільки ступай тихше...
І справді, з-за куща влізло щось довге, бородате, і сила-силенна мохнате, як не знаю що. Воно відкряхтілось, промовило якісь не зрозумілі людській мові звуки, і шкутильгаючи подалося далі.
- Яке страшне! Це, мабуть, був сам нечистий.
- Та певно, що брудний, та ще й побитий! – відказав жартома парубок. – А що з сусідом робити йме мо?
- Закрий у льосі. В нас нещодавно турки теля забрали... Хай посиде. Розкажи мені щось, Іванку. Або ні. Краще проспівай, щось журливе.
Парубок заперечив: А спатоньки. Вже й світанок скоро.
- Ба ні. Все одно не засну після такого. Заспівай, Іванку.
Обережно, наче щось невимовно важливе і чарівне, трепетно узяв Іван в руки Бандуру, легко провів по струнах. Зазвучала далека і водночас близька мелодія, почувся тихий, ніжний голос.
розійшлися три дороги в три боки широкії, розійшлися козаченьки в три шляхи далекії, В кожного – своя доля,  своя воля, своя власна правда....
Перша стежка – широкая,
Нею майже всі ступали,
Гладесенька, рівнесенька –
Доблиску втоптали,
Славу і багатства кличе
Своєю красою,
Та чи буде на ній правда,
Чи смерть із косою?
Друга стежка – трохи вужча,
І видом скромніша,
Нею можна мандрувати
І кінно і піша,
Стежка тая рівнесенька,
У дорогу кличе,
На останній стежиночці
Журавель курличе.
І не довга, й не широка,
А вузька, мов стрічка,
Стежку сю перетинає,
Бистра, буйна річка.
Немає й місця рівного, -
Вся стежка горбами,
Ярами, байраками,
Густими лісами.
Ніхто таку доріжечку
Обрати не хоче,
(Може тут писав Шевченко свої «Дні і ночі»)
Обере – то пошкодує,
Але згодом, потім.
Бо ж не кожен снаги має,
До кінця дістатись,
І тую доріженьку,
Першим протоптати,
Той стане на п’єдестали,
Досягне вершини
Знайде правду, волю, чесність,
Неньку-Україну,
Але це не так вже й просто,
Поплатитись треба,
І не легко, а дістати
Зіроньку із неба.
найдорожче, що ти маєш
(гроші, славу, долю)
В багатьох  там відібрали
Найстрашніше – ВОЛЮ.
Тим шляхом,
Терновим, сірим.
Може йти людина
Лиш та, що розуміє,
Слово Батьківщина.
Хто ладен життя віддати,
За неї єдину,
І слова не промовити.
Гордо. До загину.
Та не треба поспішати
Йти на ту дорогу.
Хоч тобі посмертна слава,
А життя.... Небого!
Не побачиш ти ніколи
Правди на сім світі,
Зерно лиш її посієш,
Пожнуть твої діти
Серед злиднів і неправди
Жити доведеться,
Не забути тобі треба,
Як Вкраїна зветься.
Мені життя таке не треба,
В розкошах, в багатстві,
Панувати над братами
Краще по-кріпацькі.
- Наче кобзар – тихо, самими губами промовила Орися.
- Мене дідо Йван вчив... Це його слова... Кобзар.
Обираю третю стежку,
І на тому крапка.
Воля, Правда – головніше,
Ніж життя і сапка.
Я піду по тій стежині,
Словом боронити
Палким словом визволяти,
Зрадників ганьбити
І дзвенітимуть віршами
Всі думки народу
- сказав козак, і поїхав,
Наче канув в воду
Або ж  по-простому
(Дав швидкого ходу)
По стежині із горбами
Крутими ярами,
Долинами і водами,
Широчинь-лісами.
Як цей козаченько зветься?
Мабуть здогадались.
Син Григорія. Шевченко.
Закінчилася пісня, а мелодія все лунала, лунала у серці, у думках, почало сходити золотаве сонце, і Дорошенко був змушений приймати царських послів в особі їхнього митрополита Усієї Московської Церкви, який мав надію та перспективу вже скоро іменувалися: Усієї Русі і Малоросії.
Зайшов він швидко і поважно. Не поздоровкавшись ні з ким опріч Гетьмана усівся на лаву і першим почав розмову. Він був не широким в плечах, проте дуже ситно вигодував свої щоки, що випирали з тіла. Борода чорного кольору, не довга, як у всіх москалів – кацапська. На грудях висів важкий золотий хрест, по грецькому зразку. Весь його одяг був блискучим, а кольори не були узгоджені межи собою. Обличчя було дещо поцарапаним, а весь вид, та особливо очі благали своїх: Дайте мені поспати. Не хочу говорити з цими Малоросами. По нашому  все одно буде. В них і не  питають!
- Отже цар наш, могучий владика, прислав нас, для того, щоби обговорити возєднання Церкви усєї православної, яко же браття ми є. І злагода вічна має бути межи нами. Амінь та Слава богові нашому. Не з католиками грішними же вам бути відведено волею господнею. На все воля господа нашого Аллаха. Той, - підскочив, як ошпарений. – Єдиного господа всевишнього. Християнського. Коли среди вас є нерозумні.
Так, під очима у нього були дуже великі синяки, і очі постійно злипалися, отож не дивно, що говорив він щось не те. Інші ж москалі відкрито слідкували за кожним жестом і мімікою Дороженка. Його це дуже дратувало, отож коли було смішно намагався зробити жалісливий вираз обличчя і навпаки, та москалі були хитріші, і один вже допитував у стайні конюха.
Дорошенку когось дуже нагадував цей чоловічок, вельми кумедний речами своїми. Ще ж того часу, як зайшов. Та хто він – як не силувався – не міг пригадати.
- Бачу коса наштовхнулась на камінь. – сказав Митрополит. Ось царські пункти, не підпишете – замість таємного договору завтра буде офіційний. Війна – це погано. Дуже погано. Навіщо вам наживати нових ворогів.
Гетьман узяв себе в руки і поважно, як і личить справжньому гетьманові сказав: Дайте прочитати статті. Підписуватиму, можливо, потім. – поставивши акцент на останнє слово.
- Митрополит весь почорнів від злоби і було відкрив рота, щоб щось сказати та його перервав голос із-за вікна: Любиш, дячку московський, поночі шастати до чужих молодиць!
Почорнілий Митрополит почервонів наче справжній рак, замовк і почав озиратися, наче хтось міг прочитати його вчинок на обличчі. А голос з-за вікна продовжував. – Добре бандурою охрестили!? Тепер хрещений будеш!
Дорошенко побачив за вікном нічного Іванка і засміявся, згадавши «чорта». Москалі, перелякані від непередбачуваної ситуації, теж почали хихикати. Сміявся і Шевчик, і вся козацька залога. Реготали сливе на все місто.
А Митрополит вирвав з рук Дорошенка і скажено порвав свої статті. На цьому закінчилось посольство, а атмосфера тієї незвичайної ночі, і чарівна мелодія пісні, ще не раз снитимуться старенькому кумові гетьмана Шевчикові.
        Зупинись, змовчи. Ти зараз скажеш, дай вгадаю: На все воля Божа. Ти такий, як і всі вони. Не поважаю Гетьманських прихвоснів. Та й не гетьман Дорошенко. На все воля божа. – А що воно таке – бог. Узагальнений образ. Поняття? Те, в що ми маємо беззаперечно вірити, щоб відрізнятися від турків. І ти з такими словами виходиш із моєї хати?!
Подивись на небо, на сонце, на зорі. Де ти бачиш бога. Може це – небесне світило, іменоване незадавнішніх часів сонцем. Чому ти такий простий, в тебе зовсім немає впевненості. Брате! Війна докорінно змінила тебе, зробила з милого серцю парубка дівку. Не бачу в тобі твердості, сили духу! Це що таке: Доброго дня вам господине, чи не впустите на нічліг? Та я б.. Та я сказала б: А ну господине,стрічай гостей дорогих, та незабудь добряче розповісти про свої воювання. Вже б я про свої подвиги розказала б. Повір мені. Та й розповідала я. Все до останньої краплі – правда. Все село знає.... – нарешті змовкла Киліяна.
І все таки як ти мене знайшов? Я тебе чекала. – після довгої паузи провадила вона. А ти в мене таки до Сірка пристанеш. Не довго тобі з Дорошем воювати! - І підійшовши ближче примирливо усміхаючись сказала: І Як ти мене, козаченьку, знайшов?
Ну не буде ж Юрко розповідати, що натрапив на цю хатину випадково. Так, він ще з Азовської кампанії боявся цю Димкову сестру, яка, ще тоді помітно, накинула на нього оком. Гарна  дівка, сильна, - билася на рівні з усіма, і сила волі є – керує всім і кожним ще й як! Та не лежить його душа до неї, та й не подобається, коли дівка залицяється. Чому ж прийшов сюди? Та хто його знає, нечистий приніс! І треба ж так. Саме в цю хату. А від Дороша не піду. Гарно він мовить, та й ділом не вступає.
Вона – махала хустиною. Козак скакав, щоб повернутися. Більше в нього нікого немає - всі за Сірком...
Багато боїв пройшло з того часу, а кривава шабелька ворога все ще цілилася в сторону Вкраїни. Зупинився козак Схожий перепочити з дальньої дороги. За спиню – вбога торба, спереду дорога. Раптом баче – чоловік йде. І впізнав... Це був Хмельницький. Та ж сама дорога. Ті самі лани, ріка Дніпро, що так само розкинула свої води.  Нічого не змінилося з того часу.
- Багатим буду. А ти мене й не признав! Мало, видно, ми з тобою в купі, ярма турецького покуштували. – з’явилася і зникла в тумані давно забута постать...
         Добре що встрілись. У нього – і кивнув очима в бік Хмельницького – важлива інформація. Розповідає, що турки хочуть цієї зими пробратися до нас на Січ. Боронь боже від такого. – Туман розмив останній контур козака. Залишився лише хмельницький.
           Козак Юрій   довго дивився молодому козакові у вічі. Та не прочитав  там ні щирості, ні жалю, ні правдивості – нічого, але й неправди не побачив.
          Подивився на небо – воно сьогодні було напрочуд гарне, виблискувало усіма життєвими барвами, хмари швидко-швидко змінювали одна одну у просторі піднімаючись у незвідану ніким височінь. Сонце сяяло яскраво,  дивилося, всміхалося, дивувалося світу.
    Що ж може мовити сей, з вашого дозволу козак, який вже не один раз обчорнив, змішав з брудом славне ім’я неньки Вкраїни?! – звичайно нічого. Але обов’язок гостинності, хоча б в рідному степу, зобов’язує прослухати сі річі, якими б вони нудними й неправдивими не були. Та й чого ж їм на Січі  вихиляси витинати, вони й близ  Січі то не дуже...– подумав, а в голос сказав зовсім інше:
- Звідкіль цю звістку маєш? Вона можливо дуже знадобиться.
- Та як – звідкіль? Я чув її від турків, що у полон хотіли брать...– правдиву правдоньку речу! – стукнув себе в груди Хмельницький.
- Сам чув – не вірите, вам скажу, іншим скажу. Не перевелися ще на Січі козаченьки, які вірять своєму братові, як собі.  Кошовий дізнається... – його слова гриміли ударами миттєвої блискавки і відверто різали вухо Схожому.               
       Зовсім не хотілося слухати, хотілося втекти кудись, у найменший куточок світу: тихий і затишний, і забути. Забути, що це говорить брат, не слухати, бо не має впевненості в правдивості слів, а не переказати гетьманові – зрадити, коли то правда. Він не чув слів, що палко струменіли з уст Хмельницького, не звертав на них уваги, і вони проносилися з гомоном вітру в небуття.
        Ці пусті, нікому не потрібні звуки, в які хтось вкладав усю повноту душі, вони летіли в невідомість, проносилися через сотні-тисяч уст, але ніхто не міг зрозуміти їх змісту, розгадати, кому саме вони були призначені і навіщо.
               Коні самі по собі розійшлись по різні сторони річки, так мабуть зробимо і ми – подумав козак Схожий, не можу я з Хмельницьким по одну сторону річки ходити, коли він став зрадником. Ним і був. Але я ж теж... – зловив себе на думці.
Якщо він мені брат, то я маю його оберігати.
- Димку, - звернувся він.
- Звідки ти знаєш... - очима загнаного в куток зляканого звіра дививсь Хмельницький.
- Здогадуюсь – буркнув сердито Юрій і перехотів до розмови.
             Потік малюсінької річечки неспинно тік кудись у далечинь, хвилини чекання здавалися годинами. А час, летів на своєму вороному до залоги «шукаючи інших  вістей про похід» та не знаходив. Де поділась ті часи!
         Сидять, дивлячись один на одного з під лоба биту годину, не довіряючи товаришеві. Між ними вже давно пройшла чорна кішка, і щоб її подолати відсутність Славчо просто необхідна. – думав він, тому і втік. А козаки продовжували дивитися на сірий шлях, проводжаючи очима численні валки чумаків, вдаючи ніби нікого  поруч себе не бачать.
         Якщо дивитися збоку – це матиме дуже кумедний вигляд: двоє здоровенницьких козарлюг сидять обабіч дороги і ображено мовчать. Але тут не має місця сміху. Мовчать, точнісінько так, як два роки тому. На тому ж самому місці. Кожне дума про своє, в кожного болить серце за брата, але про що з ним говорити. Юрко і Юрась - такі подібні і такі різні.
             Капав дощик, малесенькими краплями падав додолу і розливався, щезав в землю. Небо сумувало. Сірими хмарами оповивало землю, вкривало своєю нещирою ковдрою. Дощ все припускався, падав градом, лився холодно і безкінечно. Хмари стояли на одному місці, спокійно і рішуче, вони не летіли вдалечінь, вони не ширяли в небесах – здавалось, саме життя тут зупинилося, наче старий годинник.
          Раптово, сизими воронами пролетіла ватага запорожців. Ви куди, браття,  - дужим голосом крикнув Юрій Схожий.
- Хмельниченка того, проклятого бить! Він злигався з ордою і на нас суне! Приєднуйтесь! – залунало зразу кільканадцять дужих голосів.
      Глибоким стогоном відбилися голоси в душі Юрася, а Юрко з подивом запитав: А ти, я ж саме тебе бачив у Немирові, і тоді, у льосі...
- А я й зараз воюю проти вас, тільки Осман змінив маріонетку. Він викопаний я – не відрізниш...
  Горіло вогнище...Браття сиділи і згадували, розповідали. І про батька, і про рідню, і про свої поневіряння... Згадували все. За розмовами закінчився вечір, ніч, ранок.
  Пішли в бій.. Першим вихопив свою шабельку  Хмельницький. Ворогів було удвічі більше... А наступного вечора їх не стало...
           Небо – воно сьогодні було напрочуд гарне, виблискувало усіма життєвими барвами, хмари швидко-швидко змінювали одна одну у просторі піднімаючись у незвідану ніким височінь. Сонце сяяло яскраво,  дивилося, всміхалося, дивувалося світу. Схожий побачив, як по дорозі йде одинока постать. Він одразу впізнав Хмельницького. Як  захотілося побігти йому на зустріч, сказати: Здоров будь брате, я твій брат! – безглузде речення, погодьтесь, пане. – говорив сам до себе Схожий. Стримано зустрілися. Та не переливки було козакові, коли дізнався про Січову біду. Ще не біду, біду майбутню. – турки збираються організувати похід на Січ.         
        Цікаво, хто ж їм указав дорогу. – не питав. Брат - не може бути зрадником, бо він є брат. Я йому довіряю.
         Ще земля не повністю вкрилася темним покровом ночі, а невтомні коні і їх вершники вже були в дорозі: На Запорозьку Січ! До звитяги, до перемоги, у незвідане майбутнє! І справді, Сірко відпускав Юрка тільки на деякий час, він вже давно мав свої плани що до сього вельми розважливого козака, який до того ж добре володіє турецькою мовою після татарського полону. Ось і зараз вже вкотре згадує Сірко про Юрія: (Де ж це він так забарився?). В кімнату освітлену яскравим сонячним сяйвом швидким кроком зайшов новий військовий писар – хлопчина невеликих літ. Він недавно став писарем, а вже все козацтво знало про його таланти.
- Батьку, знову посли прибувають. На сей раз з Москви....


















Історія – річ суперечлива. Вона завжди має дві сторони правди.  Ніхто не знає, що було насправді в ті далекі часи минулого, залишилися перекази спогадів очевидців. Безперечно, суб’єктивні. Об’єктивно оцінювати україно-татарські, україно-турецькі, україно-московські, україно-польські відносини могли лише не задіяна конфлікті сторона. Отож, всі спогади, які ми маємо суб’єктивні. Історики в своїх працях мають спиратися лише на голі факти, ото ж трактування однієї події може бути зовсім різне.
           Але повернемося до головних героїв твору: Образ Юрія Гедеона Хмельницького домінує в сучасній Історії, як образ зрадника. Чому ж він у мене є одним із головних героїв. Адже ми, українці, повинні згадувати  патріотів, а не зрадників вітчизни? – запитає хтось.  Давайте подивимося на Хмельницького з іншого погляду: Що він такого зробив? Підписав Переяславські статті з Московською державою (1659р.). Так, ці статті були не на користь Гетьманщини. Саме тому, вже 1660 році він укладає Слобожанський тракт з Річчю Посполитою на основі Гадяцької угоди (І.Виговський1653р.), що відносно покращило становище Гнетьманщини. Народ, який бачив його попередників ( Б. Хмельницького і  І. Виговського )у союзі з татарами не підтримав, не зрозумів  поглядів  Ю. Хмельницького. Тому вже в 1662році він постригся в ченці під ім’ям Гедеона. Лише згодом Хмельницький зрозумів причину своєї поразки і поспішив виправити її. Так, уже в 1677 році він укладає союз з турецьким ханом Магометом ІУ і йде походом на Чигирин, який неформально вже повністю підпорядковано Московській державі. Козацько –Московське військо  двічі  дає відсіч ворогові (1677 і 1678 роки). Тут доля Хмельницького  трохи нагадує Мазепу: той самий Дорошенко чи Ханенко укладали такі ж союзи з турками, Сомко бився «брат на брата» з Брюховецьким, всі гетьмани підписували статті з Річчю Посполитою, Московською державою, Кримським ханством, але їх ніхто не називав зрадником. Мазепу ж також назвали в Москві і довгий час українці думали, що це так.
        «І. Сірко не  вважав справжніми гетьманами ні Самойловича, ні Тетерю, ні Дорошенка.»  - згадується Ю. мушкетик. Чому ж Хмельницький – зрадник , коли пішов на Чигирин. Він просто хотів відбити в Москви колишню гетьманську столицю.   Але в зовнішній політиці знову припускається помилки: Він перше мав іти в союз з татарами, а тепер народ підтримував того, хто з сильнішим , православним християнським - Москвою. Похід виявляється невдалим, і Хмельницький повністю потрапляє у залежність Османської імперії. Повний контроль за гетьманом, котрий перебуває в Немирові, здійснює паша із Кам’янця Подільського. був убитий турками таємно скинутий з мурів Кам’янця Подільського. Якщо був вбитий турками, то діяв в інтересах України. Він став просто непотрібним – скажете ви. Але чого тоді його не вбили одразу після Чигиринських походів і стільки тримали в Немирові, коли вже все було зрозуміло. За іншою версією тікає в водами річки Смотрич  під тим таки Кам’янцем Подільським.
   Образ Юрія Схожого теж не випадковий. В «Історії України Русі» М. Аркаса читаємо: «Одружився з Ганною Сомківною; од неї мав троє синів: Тимоша, Юрася  та третього – не знати, як і звався;» Можливо, я щось думаю не так, але це всього на всього моя гіпотеза. Герої діють на тлі справжніх історичних подій: (Чорна рада 1663) і похід Сірка на Немирів , Ак-Мечеть, і похід, про який лише говорив Ю.Хмельницький у творі (турків на січ 1676) теж справжній.