Стережіться лжепророків, які приходять до вас
в овечій одежі, а всередині суть вовки хижі.
Євангеліє від Матвія, глава 7.
Віра Герасимівна гуляє з онуком затішним міським парком. Її руки, звичні до важкої селянської праці, з радістю набувають нової звички — управлятися елегантною коляскою, в якій так солодко сопе її улюблений онук. Вночі, вона прокидається від будь-якого звуку, готова встати і прийти на допомогу малюкові. І хоча дочка вже нахилилася над немовлям, і дбайливо поправляє йому ковдрочку, але бажання опікати онука, в купі з величезною ніжністю, не дозволяють бабусі побачити солодкий сон. Молодою працювала з ранку до вечора, і не засинала, а просто падала у безодню, ледве торкнувшись подушки головою. Нібито тільки закрила очи, а вже співає у дворі свою ранкову пісню зануда-півень, і тріщить підлога від тяжкої ходи чоловіка...Свого середнього віку і не пам'ятала, бо промайнув, як сусід у вікні, запрошений на дармову горілку. Коли помер чоловік — поринула у працю, як нирець у воду, і виринула нещодавно, приїхавши на запрошення зятя та вагітної доньки -замешкати з ними у місті. І по приїзді нічого солодкого не снилося, а ось півроку тому, коли народився малий Юрчик, такий боженька подарував сон — тільки тішитись: і гуляла по золотих ланах, і летіла понад річкою - іскристою, як срібло на шлюбному намисті, і танцювала, як колись у дитинстві, і вмивалася росяними квітами, що аж дух захоплювало... Правда, і без того сна так тягнуло до села, до своєї хати, до червоної калини в позавіконні, до образів, які засиротилися без неї. Але як поїдеш, коли таке щастя поруч: і шкребеться, як те мишеня, і щось гуде собі під ніс, як голуб, і дивиться на світ такими чистими, як слово боже, очима, що нема ніяких сил від них відірватись...От і зараз, на прогулянці, вона не може відмовити собі у тому, щоб не зазирнути за край ковдри, і не побачити напіввідкритого маленького рота, і кирпатого крихітного носа. Вона гуляє затишним парком і з легкою підозрою вдивляється у незнайоме середовище. Що не кажи, а нема в неї довіри до легковажного міського життя, ще й на додачу, відповідальність за немовля присіла навпочіпки під самим серцем, і не дає розслабитися ні на хвилину. А тут, як на гріх -сектанти -прости, Господи, за таке слово! Молоді люди: чоловік - років тридцять, і жіночка, ніяк не молодше — стиснули у долонях свої книжечки, і вже прямують до неї, хижо поблискуючи очима, і наперед, смакуючи видобуток. І бачать же, що людина гуляє з дитиною, та все одно -лізуть, як таргани до їжи. Віра Герасимівна знає, що і розмовляти з такими — гріх, а прислухатися — зовсім біда! Але ж не даси заду ось так, відразу, показуючи переляк, - хоча говорити з ними — боронь, Боже! На щастя, збоку підвернулася лавочка і бідна православна блискучим маневром повернула коляску, присіла на край, ще й так майстерно, що маленький Юрчик лише злегка похитнувся, і заснув ще міцніше. І не дивилася навіть у ту сторону, усім своїм виглядом і позою, висловлюючи небажання, будь-якого контакту. Бо ще й не вміла нікому відмовити, і ніяковіла від однієї думки про те, що доведеться сваритися. А вони нахабно сіли поруч і зашелестіли своїми спокусами, і жінка почала щось читати, не дуже голосно, але противно до нудоти. І тут раба божа-Віра-не витримала і засичала, один в один, як колись сичала на чужих її улюблена гуска:
- Перешштаньте вже читати, ви мені дитину рошшбудите!
І коли жінка замовкла на якусь мить, а після цього посунулася ближче, і почала шепотіти просто бабці до вуха, Віра Герасимівна гордо випросталася і, не дивлячись на непрошених сусідів, зверхньо зронила:
- І так — розбудите !