Дідусеві Іванішину Василеві Пантелеймоновичу
I
У Могилів-Подільському районі Вінницької області розташувалося мальовниче село Пилипи. Маленькі чепурні хатки з солом’яними дахами, лісок, що зовсім поруч простягає до сонця розлоге гілля, великі галявини, вкриті різнобарвним килимом польових квітів – усе тут дихає якимось чарівним затишком, гостинністю.
В одній із хатинок живе малий Василько. Такий уже гарний, розумний хлопець. Родина з нього не натішиться! І танцює, й співає! А як заграє в сопілку, так котиться та музика всім селом; співа соловейком, дзвенить дзвіночком, розливається весняним струмком…
Так у цілковитій гармонії жили Пилипи, доки не настало літо 1941 року.
Одного сонячного дня до тихого села прийшла біда. Опівдні звичну тишу порушив страшний свист. На полі розірвалося кілька снарядів. Цей момент назавжди гострим ножем розділив життя односельців на безхмарне минуле і невідоме майбутнє, що здавалося страхітливим маревом на тлі жаского теперішнього. Наче хижий яструб, фашизм впився гострими кігтями в розмірене, спокійне життя, і заструменіла біллю, розпачем, тяжкими втратами праведна кров.
Перелякавшись, люди побігли до колгоспного льоху. Хтось так і лишився чекати своєї долі у дворі. Жах ніби паралізував Пилипи. Сім’я Василька на той час сховалася в сусідів. І от визирає хлопчина зі свого непевного сховища і бачить: ідуть німці, в темно-зеленій уніформі, по три людини в ряд. Один іде з ручним кулеметом, другий – з автоматом, третій – із гвинтівкою. У кожного збоку граната прив’язана.
Зайшли вони до села, наче чорна хмара накотилася. Попрямували тої ж миті до льоху. Відчинили його і гукають: «Век! Век!» То, мабуть, означало «виходь». Повиходили люди. Залишився лише один радянський солдат. Люто блиснули очі нелюдів. І знову:«Век! Век! Век!» Солдат теж вийшов. Парубка повели на розстріл. Ніхто не знає, що він згадував цієї миті, які думки роїлися в голові, кого хотілося б обійняти приреченому на смерть, але його останній погляд закарбувався, мабуть, у пам’яті всіх, кому довелося на власні очі побачити смерть. Солдата вивели за село, до будинку школи. На повороті центральної дороги зупинилися і вказали, де бідолаха повинен стати. Він підійшов до місця страти і перехрестився останній раз у житті. Один кат відійшов трохи назад, прицілився, і пролунав вистріл. Вилетіла молода душа зі скривавленого тіла і полинула до царства вічного спокою… Коли нелюди пішли з того місця, пилипівці нишком забрали бездиханне тіло і поховали його на кладовищі, як і мають ховати православну людину.
А чорні хмари тим часом повзли селом. Німці йшли полем, убиваючи всіх, хто траплявся на їхньому шляху. От підійшли вони до Василькової хатини. Побачили, що у дворі є курник. Галасують, кличуть хазяїна. Вийшов до них Пантелеймон, батько Васильків, гарний, міцний чоловік. Нелюди показують на двері курника, мовляв, «відчиняй». Пантелеймон пішов відчиняти, а фашист націлив на дверцятка автомата. Василько злякався. Думає: «Зараз застрелить батька!» Але ні. Чоловік показав німцям, що в курнику немає солдатів, і вони загукали: «Век! Век!» Батько вийшов з невеличкої споруди, і йому наказали йти до хати. Зайшли й вони. Поставили на стіл відро яєць, що назбирали по всьому селі і показують хазяйці, Стефаниді, що вона повинна зварити їх. Жінка заходилася біля печі.
Поки готувалася їжа, німці сіли за стіл. Аж от один дістав фотокартку і показує всім. Тиче пальцем на маленьку дівчинку, що посміхається з пожовклого листочка: «Кіндер! Кіндер!» Це значить «дитина». Потім вказав на себе, а тоді знов на дівчинку на фото. Василько зрозумів, що той незнайомець хоче додому.
Яйця зварилися. Німці склали їх до відра і пішли з хати. Тільки-но ці вийшли, аж ось нові нагодилися. Принесли півня. Наказують зарізати й зварити. Мати виконала ту вимогу, і фашисти пішли.
І так іде селом ціла колона. Їдуть вантажівки, машини з кулеметами, танки. Все навколо гуде, реве. Трактори тягнуть бойове знаряддя. Уся ця залізна гадюка повзе на схід. Серед її брязкітливого шипіння чуються вигуки «Moscow! Moscow!» Іде хмара на Москву…
II
Фашисти страшенно ненавиділи євреїв. Вони розшукувати їх у селі, в місті і зганяли до казарми. Їсти не давали. Голодні, обшарпані люди ходили селом, просили хоч маленької крихточки хліба. Що давали їм, те вони й їли.
Одного дня кати вирішили цих євреїв розстріляти. Наказали їм збиратися, мовляв, до Палестини повезуть. Дивляться люди з вікон на довжезну колону жінок і дітей, хворих і калік. Дехто вже не може йти, падає. Навколо страшенна спека, сонце пече нещадно. В селі було чимало колодязів, та біля кожного з них стоїть німець з палицею чи батогом і не дає води напитися. Хто ж насмілиться підійти, того б’ють батогом. Виснажені, знесилені йдуть живі мертвяки селом. Здається, що вони вже давно віддали Богові душу, але якась невідома сила примусила їх піднятися з глибоких могил і вирушити в тяжку дорогу, щоб померти ще раз…
А позаду, за колоною (а вона чоловік у 1000), їдуть брички. Тим, хто впав, указують на бричку: «сідай», мовляв.
Вийшли за село. Зупинилися біля ям, де в колгоспі картоплю копали. Називаються вони кагатами. Охоронці дивляться, де в колоні є молоді, міцні євреї. Вказують на них: «Виходь». Дають їм лопати, щоб стінки кагат розчищали.
З бричок зсаджують людей і ставлять на край ями, обличчям до катів. Підходить до приречених один фашист. У нього на плечі висить автомат, а у руці нелюд тримає пістолета. Приставив до чола одному євреєві пістолета і вистрілив. Потім – ногою в живіт. Упав небіжчик до своєї чорної домовини. Перестріляли всіх…
Аж раптом біжить дівчинка, рочки чотири. Тіло в неї біленьке, волоссячко руде, розпатлане пустотливим вітром. Дівча біжить до вбивці. Не знало ще маленьке серце жорстокості, не відало, що чиясь залізна рука може враз обірвати нитку чужого життя.
Фашист навів на неї пістолета, і враз крихітна душа, що тільки нещодавно прийшла до цього світу, полинула до неба.
Біленьке тільце впало. Наче по чистому снігу, засочилася по шкірі тоненька цівка крові. Вбивця схопив дівчинку за ногу і поволік до ями.
Мертвих лише трохи присипали землею. Пилипівці згодом стали свідками страшного видовища: в різних місцях то чиєсь коліно стирчало назовні, то рука. Коли німці поїхали з того жахливого місця, туди прибігли дітлахи. Василько назавжди запам’ятав, як земля над людьми, в яких ще не згас слабкий вогник життя, підіймалася, «дихала». А наступного дня вороння туди злетілося!
Страшно було… Дуже страшно.