Моi друзi

               
                БІЛИЙ  ПУХНАСТИЙ  КЛУБОЧОК   

У той день було досить холодно. Стояла снігова осінь. Я бігла на роботу під мокрим снігом. Крутила хурделиця, вітер гарчав, як поганий пес. Сірий ранок був не із приємних. Я зайшла до свого кабінету і бачу: на  моєму робочому столі  лежить білий пухнастий клубочок. Яким вітром його туди занесло?!  Підійшла ближче, а то кошеня спить. Взяла його на руки, а воно замуркало та й знову заснуло. Отак воно цілий  робочий день й проспало на канапі у моєму кабінеті. Що робити далі? Мені треба йти до дому, а куди кошеня подіти? На вулиці мете сніг та й морозець не слабенький. Отак кошеня опинилося у мене вдома. Викупала я його, стала сушити феном, а воно нічого не боїться й не реагує на торохтіння фену, а коли я його покликала “кис-кис” щоб нагодувати, кошеня теж не відреагувало на мій поклик. Отак я дізналася, що кошеня нічого не чує, і  зрозуміла, як цей клубочок опинився у мене у кабінеті. Прибиральниця прийшла прибрати, а воно зайшло у тепле приміщення, зігрілося та й заснуло, а коли прибиральниця пішла, кошеня не чуло, так і залишилося на столі.
          Вже потім я дізналася, що ця киця породи Шин-Шило. Цю породу вивели у Англії і вони геть усі глухі, хоч і дуже красиві. Абсолютно білі та пухнасті, а очі зелені чи голубі. І назвала я цю красуню Лялечкою – бо вона дуже гарнюсінька та ще й з голубими очима.
       А що було далі читайте у наступній розповіді.



                ДУЖЕ  ПОВАЖНИЙ  ДЖЕНТЛЬМЕН 

         Трапилося це на дачі. Дача у нас не дуже велика, скоріше маленька, п’ять соток, але затишна та мила. Є тут яблуні, вишні, груша, кизил, горіх, алича, кущі смородини, трохи городини, а головне квіти на клумбах і зелений м’який килим з чудової  травички. Є й озерце, біля якого росте папороть і квітують голубі квіточки. А вода у озерці теж голуба, голуба. Озерце зробили з великої ванни, яку закопали глибоко у землю. Я водичку у ванні підфарбовую синькою та зеленкою і виходить дуже красиво. Будиночок наш казковий, увесь рожевого кольору. Ганок і  різьбленні наличники вишневого кольору, а  колони і ніжне дерев’яне обрамлення тераси рожевого кольору. Все разом: чудовий гармонійний комплекс для відпочинку, де ми, тобто усі члени родини, чудово відпочиваємо усе літо, а  останнім часом  я живу тут постійно і у літку і узимку.
          Ось якось надвечір чую страшне звіряче виття. Я вийшла на ганок подивитися, що трапилося і бачу іде великий сіамський кіт і так виє, аж мороз по шкірі. Я з переляку в дім забігла, і двері за собою закрила, але його несамовитий крик змусив мене знову вийти на подвір’я.  Дивлюсь і бачу, що кіт не дійшов до хати, а впав на правий бік, і лежить, ледь дихає, а на лівому боці нема ані шерсті, ані шкіри - все обідрано і тече кров.  Взагалі я дуже обережно відношусь до сіамської породи, але що робити треба бідоласі допомогти. Взяла розчин водню, стала на відстані і залила йому його бік, а він і не ворухнувся і замовк. Поставила йому водички, а він не п’є. Так продовжувалося п’ять днів. Я його лікувала, а він тільки пив водичку, але нічого не їв і страшенно періодично кричав. На шостий день трошки поїв і тихенько та жалібно зам’явчав, але лежав на тому ж місті де впав. Добре, що Лялечка нічого не чує, то й не реагувала на крик кота. Потроху він очухався, прийшов до тями, і якось зранку піднявся на лапки  і похитуючись підійшов
до мене, і так лагідно та ніжно замуркотів. Я йому дала поїсти і він вперше за цей час добре поїв і ліг на сонечку погрітися. А я підійшла і спробувала з острахом змазати його драний бочок.  Кіт мене не хапнув, а тихенько, замруживши очі, примирливо муркав.  Ну куди ти його дінеш? Так він і залишився жити з нами. Лялечка його не дуже жаліла. Ходила повз нього, задрав свій прекрасний, пухнастий хвостик, не дивлячись на нього. А він дивився на неї своїми,  як небо, голубими великими очима, але не поспішав до неї підходити. Постать цього кота змушувала відноситися до нього з повагою. Стрункий, у коричневих чобітках, з великими білими вусами на коричневій мордочці і вуха коричневі, а тулуб світлого пісочного кольору. Хвіст, як і годиться, трубою до гори і теж коричневого кольору. Кіт гарнесенький і дуже поважний, як джентльмен. А яка хода! Ім’я йому я подарувала солідне «Бакс», що йому дуже сподобалося, бо він зразу став на нього реагувати. Час зробив своє: Бакс одужав і став залицятися до Лялечки. Кіт був шляхетний, уважний і Лялечка на нього зглянулась. Вони порозумілися поміж собою і подружилися. Але на цьому це все не скінчилося!

               
                ПОПОВНЕННЯ

       Не зглянулася, як пролетіло яскраве тепле літечко, відшуміла золотава осінь, і знову підступилася до нас зимонька-зима, білява та срібляста. У цей рік ми зимували на дачі. Вдарили морози. Цокотів злий вітер по даху, а суворий ліс, одягнений у білі шапки, про щось ліниво перешіптувався, інколи шалено на щось гримав так, що робилося моторошно від тієї розмови, бо все навкруги грізно гуло. В день на озері де не де сиділи задубілі рибалки в надії щось спіймати. Та все теє було марно. Ліниво перебріхувалися у селі собаки. Я з роботи поверталася додому. Зайшла на подвір’я, і бачу на ганку сидить дуже маленьке чорне-чорне кошеня, дуже схоже на пантеру Багиру із казки. Побачило мене й до ніг, і треться, треться, і так жалісно плаче: м’яв, м’яв. Ну що робити? Людей  ніде нікого нема. Впустила я його до хати, але дуже нервувала, щоб його не зобидили Бакс та Лялечка.
        Нещасне, ще дуже маленьке кошеня, усього боїться, від усякого звуку здригається. Голодне та холодне, бо перемерзло. Я його посадила біля пічки на крісло і пішла роздягатися. Поки роздягалася, розтоплювала піч, відволіклась від кошеняти, а коли згадала, то побачила таку картину: Бакс сидить на кріслі, а під ним між лапками чорне кошеня і він його лагідно вилизує і пригортає до себе, відігріває. Таке не завжди побачиш, бо то кіт, а не кішка. Так вони подружилися, а ми дізналися, що наш Баксик дуже ніжний і серйозний кіт, а головне відповідальний і добрий.
         Лялечка спочатку нервувала, не хотіла знайомитись з кошеням, але потім віддала йому свою кісточку, і лягла поряд з кошеням і Баксом у крісло.
         Мале відігрілося і почалося! Прудкий, непосидючий, постійно співаючий: м’яв, м’яв, м’яв, і дуже грайливий, він весь час привертав увагу до себе. Ми добре вивчили його характер. Чорне кошеня, як у блискучому костюмі абсолютно чорного кольору з білим метеликом на шийці, виглядало, як франт. Так я його і назвала - веселий Франт.
        Він завжди у веселому настрої: бавиться, співає, стрибає. Це дуже кмітливе кошеня. Головна його розвага - гойдатися на шторах, а робота: то вичікувати мишей. Він вдало робить свою роботу. Йому більш ніж Баксу і Лялі вдається їх наполювати, за що він отримує подяку на сніданок: смачну рибку.
           Отак і живемо, кожен робить свою справу. А сніг сипле так, немов у небі дірка. Намело такі кучугури, що з хати не можна вийти. От і розгрібаємо усі: і Лялечка, і Бакс, і Франт - вони лапками, а я лопатою. Мої звірята купаються у снігу, плигають мов зайчата. З ними мені весело і нема коли нудьгувати.
          Всі мої звірята стали моїми вірними друзями, і подружилися поміж собою, і це мене втішало. Наша сім`я незабаром поповнилася ще однією особою, але це в наступному оповіданні.

 
 
                ПОДАРУНОК  ДОЛІ


        Була сіра, похмура п’ятниця. Сніг сипав, як із відра. Навкруги нічого не видно. Все біле, біле, та й морозець був не дуже привітний, невеликий, але з сильним вітром. То й крутила хурделиця навкруги що хотіла і як хотіла.
        Я виносила сміття, і раптом бачу на снігу кров. Подивилася уважно навкруги - сидить маленьке цуценя рожевого кольору. Воно було у снігу, а кров пофарбувала сніг у рожевий колір. Ну що робити? Підійшла до нього, а воно з місця не зрушило, бо примерзло і не мало сили відірвати себе з лап льодового снігу. Пішла я додому, нагріла чайник з водою і вийшла до цуценяти. Полила водою круг нього сніг, який почав танути, а я тим часом висмикнула нещасне цуценя, яке тремтіло і тихенько скулило, взяла на руки та й принесла до дому. Привела до тями бідолаху, промила розчином водню розірване вушко, зупинила кров, відмила його мордочку, обтерла його усього від рожевого снігу, та сухим рушником добряче розтерла, після чого напоїла теплим молоком. Коли воно попило молочка, то так кумедно сіло, голівоньку схилило на бік і уважно дивиться своїми чорними оченятами , а на носі смішні і симпатичні веснянки – конопушки, і таке враження, що воно всміхається. Вимите цуценя було пісочного кольору, у білих тапочках, з пухнастим дуже гарним хвостиком, і хоч маленьке, але пропорційне. Пухнастий колобок, поївши і зігрівшись, скрутився у клубочок на канапі та й заснув, як усі маленькі безтурботні діти.
         А тут вже і весела компанія виспалася та проголодалася і прийшла до мене у кімнату. І зразу у всіх очі стали круглими, а шерсть піднялася дибки, спинки стали горбатими, як у верблюдів. Вони ще не бачать, але носиками чують,  що в кімнаті є чужий запах. І ось зустріч настала. Зазвучала музична увертюра, тобто вступ до знайомства. Цуценя гарчить, котяча компанія шипить. Нарешті Франт позадкував з кімнати, за ним Ляля, а Бакс не звернувши ніякої уваги на новенького, підійшов до мене і став тертися об ноги і співати по котячому свою пісню, просити їсти. А цуценя повертало голівку на всі боки і нічого не розуміючи, привітно помахувало своїм гарним пухнастим хвостиком.
         Нагодувавши веселу компанію в іншій кімнаті, я прийшла до цуценяти. Привітне і смішне, симпатичне і дуже цікаве, лагідне і по собачому красиве, цуценя ластилося і вдячно давало лапку. Звідкіля  знає, де  навчилося бути ввічливим?  На це питання відповіді нема і не буде. Це була маленька кумедна дівчинка гарної статури з довгими лапками і дуже пропорційна, на диво ладна. Я вирішила назвати її Ладою. Отак наша компанія  збільшилась ще на одного товариша.
          Час спливав швидко. Лада одужала і стала серйозною охороною нашої садиби та будинку.  Ми їй збудували хатинку і вона стала поводитися, як хазяйка: чужих не пускає, своїх не чіпає.  Але ніхто без дозволу  мого і Лади до нас зайти не може. Ця вродлива і серйозна тварина на веселу компанію уваги не звертає. Вона сама по собі, а вони самі по собі. Але усі разом – вони зі мною. І нам всім спокійно і затишно у нашій сім’ї і у нашому домі.
       

                БІДА


          Біда завітала до нашої дружньої сім’ї. Боляче про це розповідати. Але сталося те, що сталося.
         Наша красуня попросилася на подвір’я погуляти. Я випустила її у садочок. Я й гадки не мала, що вона так поведе себе: переплигнула через паркан у сусідський сад. Я стояла на ганку й дивилася, як вона копирсається у снігу, плигає, грається. Раптом щось риже з’явилося біля моєї  Лялечки. Я не встигла роздивитися що то, як бачу Лялечка у пасті цієї тварини, яка стрімко вистрибнула з саду. Тільки хвіст рижий і пухнастий промайнув через паркан. І все, а ні звірюки, а ні моєї любої Лялечки. Я зрозуміла: то була рижа лисиця, яка вкрала нашу кицю. Так ми втратили нашу красуню, а я нічого не могла зробити, щоб якось їй допомогти. Що я могла зробити? Вони  на чужій садибі, за парканом, та ще й враховуючи те, що Лялечка була глухою і нічого не чула.
           Довгенько Баксик і Франтік шукали і чекали свою подружку, але марно.
           Життя триває. Друзі: Лада, Бакс і Франт завжди були разом, поки я не втратила зразу в один день і Баксика і Франтіка. Мені до сліз було боляче, коли я їх втратила. Тільки Ладушка ходила і шукала куди вони поділися, та завивала свою собачу пісню, пісню туги за своїми друзями. Дуже важко і дуже боляче втрачати друзів. Отак ми з Ладою осиротіли, втративши своїх улюбленців.


                НОВІ  ДРУЗІ


                ПОДАРУНОК  СУСІДКИ

            Сусідка по садибі, Михайлівна, коли ще був з нами Баксик, попросила познайомити її сіамську кішечку з моїм Баксиком. Я не заперечувала і віднесла нашого джентльмена до сусідки, де гуляла її красуня - киця.
           Треба вам нагадати, що Бакс був дуже самостійним котом і поважним,
і ніколи нікуди не поспішав. Але з того часу, як я його занесла до сусідської садиби, Бакс постійно почав відвідувати нову знайому. Так тривало багато часу.
           Вже і літо скінчилося і осінь зустрілася з зимою, та й красна-весна постукала у віконечко, як раптом Михайлівна пропонує маленьких кошенят - онуків нашого Баксика, якого на той час з нами вже не було. Я рознервувалася, бо не отямилася ще від тої тяжкої втрати. Але коли вона принесла кошеня, то я здригнулася, бо воно було точнісінько, як наш Баксик, тільки дуже маленьке. Серце моє не витримало і я згодилася взяти цю манюню до нашої оселі, як близьку родичку.
              Голубі оченята, той же окрас - тільки це була дівчинка. Годувала я цю манюню спочатку зі шприца, потім вже з піпетки, поки вона самостійно не навчилась їсти.
            Досвіду я не мала і тому згодилася взяти ще дуже маленьку істоту, яку її мама повинна була годувати мабуть ще не менше місяця. Тому виникло багато проблем. Її треба було возити дуже часто до лікаря, і я разом з лікарями врятувала її життя. Тому ця кісюня стала нам дуже дорогою істотою. Онука Баксика на ім’я Аліса – це як пам'ять і згадка про нашого Баксика. Ця кісюня стала улюбленицею усіх. Вона дуже лагідна, добра, розумна і полюбляє гризти мої вуха. Ще з дитинства вона сідала мені на плече і мордочкою поринала у моє волосся, де знаходила моє вухо, і починала смоктати, мабуть це їй нагадувало її маму кицю. Аліса чудово, як і її дідусь ловить мишей, а головне: вона потоваришувала з Ладою, і це дуже приємно.
         Літом, коли я була у лікарні, наша Аліса п’ятого липня подарувала нам чотири кошеня. Коли я повернулася додому, то побачила таку картину: у коробці лежать два білих пухнастих клубочка, один пухнастий чорненький клубочок і один чорненький клубочок, як бархатний. Відірвати очей від такої яскравої ідилії було неможливо. Дуже не зрозуміло, але ні одного кошеня схожого на нашу Алісу не було. Ось такі примхи природи. Що ж з ними робити? Це для одної садиби дуже велика сімя. Мене запевнили мої діти, що вони кошенят роздадуть. Але не так сталося, як гадалося. Кошенята підростали, але ніхто їх нікуди не віддавав.  Правду сказати: усі геть були дуже красиві, кожен по - своєму. Із чотирьох кошенят було три хлопчика і одна дівчинка. Компанія була дуже весела і гомінка. Так трапилося, що дівчинку на ім’я Ксюша, у мене забрала добра сім`я мого товариша. Ксюша виросла красунею. їй дуже повезло, всі члени сім'ї  її обожнюють, а три братика-акробатика залишились у мене.
           Виросли ці кошенята і такі вони гарнюсінькі, і розумні, і так гарно товаришують між собою, що я вже і не жалкую, що у мене  в хаті така велика компанія. Знайомтесь: кошеня на ім’я  Малиш, чорний, дуже пухнастий, самий міцний, великий і важкий з зеленими великими очима, як ізумруд. Отака сміхота! Отака іронія життя. Кіт схожий на Багіру чорний, блискучий, гладкий і дуже моторний. Самий розумний поміж своїх братів і теж з зеленими дуже розкосими гарними очима. А білий пухнастий красень точнісінька копія моєї Лялечки та ще, як і вона, він нічого не чує. Красень  але з зеленими оченятами гуляє тільки на поводочку,  який ми прив’язуємо до дерева, або до крісла, де він відпочиває. І нарікають його Пушок.
            Аліса зі своїми хлопчиками живуть у барі і мають добрі стосунки з Ладою, та ще із одним симпатягою, якого я врятувала і принесла додому.
          


                ЩАСЛИВЧИК


             Улітку ми з донечкою поверталися додому і побачили на зупинці маршрутки дуже симпатичне чорне кучеряве цуценя. Воно так сподобалося моїй донечці, що вона не втрималася і лагідно його попестила. Я на неї нагримала, тому що вдома ми вже маємо дві серйозних собаки: моя Лада і собака донечки - чудова німецька вівчарка Тера, яку вона привезла з собою до мене на дачу. Треба ще сказати, що так трапилося в моєму житті, що мої діти  переїхали жити до мене на дачу. З ними до мене переїхала дуже гонориста і горда їх собака. Красива і добра, але до себе нікого з моїх друзів-звірят не підпускає, більш того і нікого не визнає. З’явилися серйозні складнощі в зв’язку з цим. З часу переїзду до нас Тери, ми усіх звірят зачиняємо у барі на той час, коли випускаємо Теру на прогулянку, чи попоїсти. Чесно кажучи, це дуже незручно, але ми пристосувалися після того, як Лада і Тера учинили між собою розбори, під час яких постраждали обидві собаки, а головне і діти, які їх розбороняли. Враховуючи це, я дуже занепокоїлась з приводу того, що донечці приглянулося цуценя.
         Донечка заспокоїлась, і ми пішли по дамбі на свою дачу. Але раптом щось, як загарчить і заверещить! Бачу переді мною злючий собака з дач на ім’я Дружок, а в нього у зубах щось маленьке і чорненьке. Такий знявся галас, що позбігалися люди, які відпочивали біля озера. Не було часу роздумувати. І я, як навіжена, не думаючи про наслідки, підбігла до цього Дружка і вирвала з його пащі цуценя, нагримавши на Дружка. Коли прийшла до тями, бачу у мене у руках теж саме цуценя, якого пестила на зупинці донечка. Ну що робити?  Отак і прийшли додому у трьох. Як роздивилися це цуценя, а воно таке занедбане. Страшне. Ми почали  приводити його до пуття. Бідолаху стригли більше двох годин, бо він був геть у ковтунах, ну а потім, як годиться, викупали його у ванні милом та шампунем. Ця дитинка така терпляча! Ані звуку не проронило, поки ми над нею “знущалися”. А коли побачили, яким цуценя стало, т о всім було зрозуміло, чому ми на нього звернули свою увагу. Він був так схожий на мою кохану собаку - пуделя, мою Тяпу, яка прожила у мене більше восьми років і була такою розумною і по собачому красивою. Чорненька, кучерява, красивої статури,  розумна і інтелігентна особа, яка дуже подавалася дресурі. Моя молодша донька Алюня чому тільки не навчила Тяпу! Її кохали безмежно усі і домашні і сусіди, які казали, як що Тяпа почне розмовляти, то вони не здивуються. Отака була моя улюблениця, яка пішла з життя серйозно захворівши. Довго я приходила до тями і нікого до дому із звірят не брала. А тут такий випадок. Ну як можна було не спасати цього нещасного цуценя.
            Пощастило йому і нарекли цього пустуна Мікі, бо то був хлопчик. І поповнив він нашу звірячу команду. Треба сказати, що песик має дуже добрий, м’який характер, з усіма подружився: і з котами, і з собаками, і з незалежною Терою теж. Ну, а вже з часом, як він покохав донечку! Нема слів. Куди вона-туди він. Я  у нього на другому місці, коли доця іде на роботу, то він-розумник біжить до мене. Взагалі його полюбили усі домашні і родичі, бо він веселої  і доброї вдачі, а ще він таки дійсно щасливчик, бо залишився живим і цілим. Так і живемо усі: і люди, і звірята у любові і дружбі. Але у Мікі є його перший ворог - пес Дружок, якого він чує здалеку і так гарчить, що ми знаємо з якої причини. З усіма він лагідний і ніколи і ні на кого не тримає зла. Щасливчик  дуже ревнивий і це виглядає досить кумедно. Тільки хто-небудь пригорне до себе когось із звірят, чи котика, чи собаку, бідолаха починає гарчати і хватати злегенька зубками  того хто пригортає, чи звірятко, аби тільки на нього звернули свою увагу. З цього приводу з Мікі частенько жартують, а він аж тремтить бідолаха. Потім його починають пестити і заспокоювати, а він щасливий з цього посміхається. Це треба бачити як він всміхається! Відкриває свою пастку на бік і показує свої білі зубки, при цьому так тонесенько повизгує, привертає до себе увагу присутніх - цирк. Отакий у нас пустунчик-веселунчик. Усі звірята його полюбляють і між собою вони живуть дружньо.
         З моїми вірними друзями  веселіше жити. Вони і заспокоюють і відвертають від смутку, як вірні друзі, якими вони і є. Отака наша історія про життя-буття звірят.
          Маю надію, що тобі сподобалися мої друзі, і ти теж заведеш собі своїх улюбленців - звірят, які тебе будуть тішить і розважать, а ти їх будеш безмежно любити і берегти. Бажаю добрих вірних друзів!