Присвята Лексу
Я запитую « Зіграємо?» , а ти в здивуванні дивишся на мене. Я дістаю пістолет і кладу його на стіл. Ти починаєш розуміти, про що я…
- Зіграємо? – повторюю я.
- Навіщо? І де ти взяла пістолет?
- Я прошу тебе зіграти зі мною. Якщо ти відмовишся, мені доведеться грати з темрявою. Зі своєю самотністю. Отже, ти або приймаєш мою пропозицію, або йдеш, не прощаючись.
- Але навіщо? Що ти хочеш цим довести?
Тепер в здивуванні я.
- Хіба мені потрібно щось тобі доводити? Я просто хочу розійтись назавжди. І ось мій спосіб. І так, я повторюю – зіграємо?
Ти сідаєш, кладеш руки на стіл і пильно дивишся на свічку. Я, посміхаючись, беру револьвер і вставляю в нього один патрон.
Ти не відводиш погляду, а я все так же цинічно посміхаюсь.
- Ти ж казав, що все це гра : життя, смерть, радість, біль, навіть кохання. Доведи мені, що ти не збрехав. Чи тобі страшно?
- Ти збожеволіла.
Я істерично регочу і б’ю рукою по столу.
- Так! Так! Ти кохаєш навіжену! Задоволений?!
Ти переводиш погляд від вогню на мене і чомусь жахаєшся.
- Що з тобою?
- Зі мною? Я звичайна. Ну хіба що більш впевнена в своїх рішеннях, ніж раніше. Я подобаюсь тобі такою?
- Ні.
І ти відвертаєшся.
- Я так і знала. Проте, ти ж завжди цього хотів. Значить, ілюзія? Так, неважливо!
І я в гніві беру пістолет і кручу барабан.
Ти раптово переводиш свій погляд і неначе застигаєш на моєму силуеті, не бажаючи змиритися, що в будь – яку секунду настане кінець нашої гри.
Я натискаю на курок, навіть не задумуючись.
Осічка.
Я кладу пістолет на стіл і ти дивишся на нього з острахом. Але я мовчу. Я знаю, що ти не відступиш.
Минають хвилини і ти береш його в руки. Робиш те саме, що й я, але застигаєш на кілька секунд, дивлячись крізь мене. Тепер ти сміливий.
Осічка.
- Як прикро, - іронічно кажу я, і беру назад свою зброю.
Бажання все закінчити охоплює мене, і рве зсередини на частини. Покінчити так, як потрібно мені. І я знаю, що буде саме так, але очікування випробовує мене на міцність.
Я беру револьвер з жагою покінчити все і одразу, і кручу барабан знову. Тут мені навіюються чиїсь слова про ціль життя, я знову посміхаюсь і тисну.
Осічка.
- Чорт! – і я гнівно кидаю револьвер компаньйону.
- Чому ти мовчиш? Що з тобою?
- Я сказала, що все гаразд.
- Не може бути гаразд, адже хтось не доживе до світанку. Що, якщо ним буду не я? Що тоді мені робити?
- Крути барабан! – гнівно і не коливаючись кажу я.
Він дивиться з небувалим запалом в мої очі і бере револьвер. Тепер і йому байдуже. Тепер він мене розуміє.
Осічка.
Ось він знову в моїх руках. Вже теплий від наших дотиків. І мені стає небувало сумно. Я кручу барабан, але вже не поспішаю приставляти дуло до скроні. Я чогось чекаю.
- Ти знаєш…Навіщо?
- Ти про що?
- Навіщо я роблю це…- зненацька промовила я.
- Ні.
- Пам’ятаєш, я казала, що ніколи не піду від тебе? Ти, звісно, пам’ятаєш. І я не брехала. Збрехав ти!
- Ти не розумієш…
- Мовчи. Це неважливо.
І я приставляю до скроні пістолет.
- Зупинись! Адже я кохаю тебе.
- Кохання не таке.
- Та мені байдуже. Я без тебе не зможу жити.
І я закриваю очі. Я вже знаю, що буде, і тихо шепочу:
- Вибач.
Ти тільки і встигаєш закричати :
- Але мені жити залишилось до…
Постріл.
Прощавай, мій сумний товаришу. Ця гра була занадто жорстокою для тебе.