Эту историю я услышала еще студенткой. На факультете массовых коммуникаций, где я училась в свое время, было популярно приглашать профессоров, мастеров пера и микрофонов для проведения различных встреч и семинаров. Вот на одной из таких встреч я и узнала об этой истории. Уже стерлись время и даты, тема семинара, да и имя профессора тоже забылось, а вот этот фрагмент из чужой жизни помнится хорошо…
LAPSUS MEMORIAE (лат. Помилка пам’яті)
… В таємній тиші губляться сліди…
М. Вороний
Не розлучила матір з сином
І невблаганно люта смерть –
І він розцвів над нею криком,
Любов’ю сповнений ущерть
М. Драй-Хмара
Так важко на своєму життєвому шляху вирізьблювати «кам’яні мовчазні граніти, залишати похилі хрестики надій». Невже і справді заважка для людини «дорога зустрічей і путь прощань». Заважка, щоб залишитись з цією таємницею, яку ховає терн смутку та людська дорога часу – меж і мір…
Вже був пізній вечір, коли Кирил повернувся додому. Місяць срібним дзеркалом палав у долині; велике місто, наче кам’яний куб, засвітило свої вогні, які гасили у небі справжні ліхтарі – зірки.
Все було таким же звичайним: стіл, книжки, сумний дзвін годинника. Він (Кирил) один і не один… А з потертого фото йому все посміхались дві дівчини в квітчастому українському вбранні. Їх очі крізь серпанок часу і лихоліть дивились лагідно, світились любов’ю та ніжністю. І від цих очей у душі Кирила з’являвся важкий камінь гіркоти та розчарування…
І ось зникла стеля, впали стіни, наче цього не було: все стерло таємне минуле…
Україна… Час репресій, час полум’я і заліза.. Плач, стогін рідної землі … Невинна кров, ганебна пам'ять, крик… все змішалось… Вони втікали… дві дівчини, дві рідні сестри… Залишали рідний дім, батьків… Кидали батьківщину, жаліючи і пестячи думку про те, що вони повернуться до рідного міста, хати, милого серцю садка, криниці…
Майбутнє їх чекало, десь у незнаній Канаді, там де сходить сонце, де бурлить зелена вода. Вони ринулись у тій потік надії на краще… полинули на чужину…
Доля розкидала сестер по чужій землі. Одна зникла в Аргентині, а інша, інша знайшла своє щастя у Канаді і кохання на ім’я Азарий, краплину крові – своє дитя – Кирила.
Але… так буває завжди, коли небо кличе душу людини, коли затухає її свічка – життя, померла у далекій чужині донька України. Померла не накохавшись, не побачивши свого сина, не подарувала йому своєї ласки, тільки залишила дитині ім’я.
Час спливав. Азарий знайшов іншу жінку, іншу мати для сина, з цим заборонивши і забувши біль свого серця, сховавши фото дружини з її сестрою у скриню… Настала хвилина віддати свій легкий подих, прийшов час і розповісти синові таємницю, але не встиг, пішов раніше, забравши саме дороге – пам'ять.
Потім пошуки на Україні правди, пошуки у Аргентині, але все марно. Мовчить минуле…
І знов ці очі в серпанку сліз, в журбі василька й зеленої м’яти, чорні брови, усміх на вустах… Мати все дивилась з фото на Кирила, а він на неї… Вже посивілий з зморшками бід життя, з невимовною тугою за самим цінним, за незнаним. Так минуло все його існування з цією таємницею, з цим тягарем. Тільки шепіт рідного слова «мама» співучою мовою милого краю, що так далеко-далеко, десь за обрієм усього буття.
Тільки убогий цвинтар і ворота, як же їх побачить, як обняти? Коли помилка пам’яті зросла терном, стала стіною, але:
Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану…