ТАЄМНИЦІ ЩОДЕННИКА БАБИ ПАРАСКИ
Баба Параска – особистість яскрава і відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Своєї популярності вона здобула завдяки вже далекій помаранчевій революції 2004 року, коли вийшла на майдан Незалежності і підтримала лідерів опозиції Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко. За свою активну громадянську позицію вона згодом отримала за клопотанням вже на той час президента України Віктора Ющенка чималу персональну пенсію.
Це, так би мовити, верхівка айсбергу. В глибинах революційної свідомості баби Параски залишилося багато чого ще невідомого.
Редакція «Дурдому», отримавши від діда Панаса, що жив з нею в одному селі, щоденники баби Параски та, поспілкувавшись із ним, зрозуміли, що під хусткою простої селянки ховалася видатна, яскрава особистість, палка революціонерка – вірна прихильниця демократії і, як це несподівано з’ясувалося, – теоретик нової світової революції. І такої, від якої не існує захисту…
Саме за її щоденниками останні роки життя полювали усі провідні світові розвідки. Про це і трохи більше редакція «Дурдому» і має намір розповісти вам, шановні читачі наших палат.
Розповідь перша: Круговерть лайна в політиці
– Параска була неймовірною жінкою, – важко зітхнувши, розпочав свою розповідь дід Панас. – А в молодості якою вона була… Полум’я! Майже, як світова революція, з танцями на Івана Купала на березі річки, плиганням через вогонь, пусканням вінків. Не один хлопець в ті роки побився за неї. Все життя, скільки пам’ятаю, до усього в неї було діло. І на голову села наїде, наче той танк, незважаючи на «їжачки». Чи голову колгоспу вилами придавить до тину, наче якогось крука. Одним словом - боялися її. Тай було за що!
Особливо комуністи – жодному не давала красти. Де ловила - там і давила, немов голодних щурів… Коли почалася помаранчева революція, першою рушила до Києва , та ще й з десяток людей з собою прихопила. Правда, не таких войовитих, та все ж, які були. Після перемоги революції більше займалася «чистою» політикою. Приймала журналістів, депутатів Верховної Ради, різних там бізнесменів від політики. В один день, коли я зайшов до неї в гості на склянку міцного «чаю», під час перегляду вечірніх новин її наче перемкнуло. Коли почула, що бандити вже котрий рік після революції іще не в тюрмах, то вибухнула, як та ядерна бомба. Тобто, стала подібна на отруйний гриб. Аж шибки на вікнах задзеленчали від її нестями. Гучномовці на майдані так не ревіли, як вона прокричала у серцях: «Зрадник! Політичне лайно! Я Диоксінарія не для того такого отруєного породила. Як породила, так його і вб’ю. За прикладом свого прадіда Тараса Бульби!»
– Не фізично, зрозуміло, а політично, – пояснив дід Панас, який до того часу не знав, від кого йде рід баби Параски.
– Політики і політика - все це лайно! – зламавши об коліно рогача для виймання горщиків із печі, підсумувала Параска. – А парламентські вибори - це круговерть лайна в політиці.
Я, побачивши таку реакцію баби Параски і знаючи її крутий характер, трохи відсунув ослінчик до стіни. Народись вона значно раніше, без сумніву, командувала б армією повстанців. А батько Махно був би у неї в ад’ютантах. І була б у нас своя республіка, без всякої там псячої демократії.
– Псячої? Це як? – поцікавився я.
Дід, окинувши поглядом приймальну і прислуховуючись до бурхливої перепалки, яка доносилася від палати президентів, які узгоджували черговий проект Конституції, продовжив:
– Дуже просто. Як у псів!
Бачачи моє нерозуміння, дід Панас продовжив:
– Це зустрічаються два пси. Сільський Бобік, що заблукав у пошуках їжі та кращого життя до столиці, та Сірко, який в обийсті на ланцу вартує двір господаря.
– Як тобі живеться в місті після революції? – питає Бобік у Сірка.
Пес, жадібно глитнувши слину, відповів:
– Це при демократії?
– Так! Так!
Сірко ностальгічно подивився у бік паркану, за яким стояв Бобік.
– Що тобі, любий друже, на це сказати? Ланцюг став довшим. Ошийник трохи ширшим. Пусту миску відсунули далі. Але гавкаєш, скільки бажаєш. Правда, як і тоді – майже без толку…
Дід, посміхнувшись, продовжив:
– Саме це першою зрозуміла баба Параска. Вона тоді й сказала мені:
– Немає в нас міцної держави! Немає політиків – одні злодії. Відсутня будь-яка еліта. Куди в телевізорі не клацнеш – усюди розмальоване та наряджене в прикраси та вбрання лайно.
– Я навіть тоді злякався за бабцю. Гадаю, ще трохи поговорить - і її прямо туди й відвезуть… під зелений дах та жовті стелі.
– Не бійся, діду, – побачивши мій збентежений стан, відповіла Параска. –Вони всі самі давно на голову хворі. Не тільки вони. А усей політичний, економічний та культурний світ. Ті, що кричать, що вони самі розумні – бо правлять світом, є самими дурними та жадібними. Бо саме вони від своєї жадоби до влади й грошей довели до ручки цей світ, знищили природу, а згодом знищать нас і себе. Тому вони і називають себе елітою. А еліта, Панасе, живе не в Москві, Вашингтоні чи то Тель-Авіві, а в кожному українському чи то африканському селі. Наприклад, та сама баба Ванга, до якої на прийоми колись стояли черги із королів.
– Я перелякано вжався в стілець, зі страхом спостерігаючи за Параскою. Мабуть, затьмарилося. Перечитала книжок, бідна…
– Еліта, діду, – це ми з тобою! Бо ми багаті душею! А вони всі – духовна жеброта. Елітарність – це перш за все наявність духовності, совісті і честі.
– З останніми словами, – продовжив спогади дід Панас, – баба Параска достала товстелезну філософську енциклопедію і почала щось мені розповідати про древньогрецькі філософські школи, і чому в суспільстві, яке орієнтовано на матеріальні цінності, не може бути духовної еліти.
– Цей світ приречений! – несподівано підсумувала вона. – Тому кожен народ, а тим паче український, має право на повстання.
Після останніх слів баби Параски я майже не дихав, з насторогою дивлячись то на двері, то на вікна – малюком пережив арешт НКВС діда-куркуля, «виховну» профілактичну роботу, як родича розкуркуленого працівниками КДБ, якому вже на слід наступав полковник із СБУ. І хоча його звали Москалем, став таки депутатом в українській Верховній Раді.
– Я знаю, як організувати це повстання. Воно буде самим безкровним. Самим спокійним. І самим аполітичним! Жодний диктаторський режим, жодна влада не встоїть від того, що придумала я.
Баба Параска, відкривши стару сімейну дубову скриню, довго перегортала одіж. Нарешті дістала товстий загальний зошит.
– Тут все, починаючі від конспектів Чернишевського «Що робити?», «Капіталу» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, завершуючи фундаментальними працями Леніна. Я знайшла в них те, що не помітив жоден політик. І я за місяць усуну Ющенка від влади, без всяких там мітингів чи то протестів. Правда, якщо б мені дали у руки кулемет або хоча б маузер дядька Махна, то й місяця не прийшлося би чекати.
Дід важко зітхнув.
– Але не встигла старенька. Серце не витримало чекань за тим кулеметом. За два дні перед смертю покликала мене і, діставши з-під подушки зошита, промивала:
– Тут, Панасику, про саму мирну та безкровну в світі революцію! Віддаю працю свого життя тобі. Дай слово, що ти доведеш розпочате мною до кінця і усунеш від влади придуркуватого Диоксинарія. Або хоча б придбаєш таки той кулемет.
– Про що ти, дорогенька? Ти видужаєш і сама з усім упораєшся! – спробував я заспокоїти Параску. - І сама з тим кулеметом, немов із кравчучкою, на Майдан підеш.
– Не встигну, дорогенький! Бери і поклич до мене отця Василя. Хочу йому свою останню волю сказати…
За декілька днів ми поховали Параску. А потім, ой, почалося. То обшук в оселі баби робило СБУ, все шукало той клятий кулемет. То вночі нагрянуло ЦРУ, із тим же нез’ясованим питанням. За ними ФСБ, Массад. Усі шукали щоденники баби Параски та склади з кулеметами. По селу пропонували такі гроші, що Ахметову, жебраку, навіть і не снилися. Бідує пацан, не знаючи, які є насправді гроші.
Перелякалися кляті капіталісти самої мирної світової революції, яка, як і у Ілліча, сталася б із одного пострілу кулемета. Саме тому я й приніс ці щоденники до вас. В «Дурдомі» ви знаєте, як з ними розпорядитися. Та й кулемет той клятий знайдете. Тим паче, наскільки я знав, баба Параска була вашою щирою шанувальницею.
Частина друга: Право на повстання
Далі буде.