Живі очі, розмови з вітром, весь час в дорозі, в справах, живе!Вона так посміхалась сонцю і вірила у щасливе майбутнє, та здається сьогодні вона знову померла. Щось крихітке і непомітне...така собі маленька пропущена сходинка - падіння.
Звичайно, вона наче фенікс, все ще попереду; звичайно, зранку цей попіл знову стане квіткою, живою птахою. Звичайно..., - тссс! До ранку ще так далеко.
Тихіше.
ще тихіше..
ці приглушені зітхання з краю дивану, ти чуєш?
Вона закриває вологе від сліз обличчя і слухає як вітер з дощем б"ють по вікнах, не буди її від цього сна-мережива, не буди. Самотньо, ні з ким перекинутися парою слів, нікому немає діла, в цій голові розійшлася війна з собою - розкинулась червоними стрічками, вплелася в волосся, вени, подих, вибила олівець з руки,майже змусила впасти на коліна, але не погасила погляд(останній порятунок фенікса). Краплі дощу на долонях, розбиваються та й летять додолу. Неначе фарфорова лялька, що тріскається на Ваших очах, а з кожної тріщини сочиться смола. Чорна, ніби то крила ворона.
Тссс...
не треба так голосно...
Про що ж я? Вранці вона знову розкриє крила, полетить над палаючим містом. Полетить...тільки якщо до ранку цей попел не розлетиться з висоти багатоповерхівки над безоднею.