Лише не відводь очей, подивися на цей бузок
напередодні літа –
ще тиждень тому буяв вітальними вітами,
паморочив і вабив – йди-но до мене, ладо!
Ішли.
Багато.
Пальчики йому поламали заквітчані
у пошуках щасливих пелюсточок –
найсмачніших.
Корону збили, сукенку бузкову задерли –
колінами світить, як дівка на об'їзній.
Бо і є дівка, попри те, що «бузок» –
скороспілка на випускному,
найрозкутіша в класі, із очима вологими і жадливими,
притиснеш таку в куточку, по-хазяйськи залізеш у пазуху – дай!
А їй і не шкода…
Не відводь очей, подивися на неї, впізнай
цю жінку
ще юну, та вже відцвілу,
з іржавими кетягами столоченого цвіту,
свою однокласницю , що померла дванадцять років тому,
свій обдертий бузок на старому подвір'ї сільської школи.