Пролог
Дівчина із рудим волоссям зайшла до великої зали, де зазвичай проходили лекції. Але зараз там було дуже тихо, і приміщення було б мертвим, якби не поскрипування ручки, якою писав якийсь старий чоловік, сидячи за своїм робочим столом. Він відразу помітив дівчину.
- О, Лесюню, здоровенькі були!... Проходь, так-так, сюди, сідай! Я дуже вдячний тобі, що ти прийшла!
- Професоре, я не могла відмовити – це ж я у вас просила, мені потрібно. – Сідаючи, казала дівчина. – Та й час видався вдалим – саме зараз у мене вільна хвилинка… То се ви дасте мені касети, чи на папері?..
- От, дівчино, тримай – усе на цій касеті. Касета лише одна – на другий день він кінчив життя самогубством… Дуже, дуже погано… Такий гарний хлопчик, такі очі, бездонні… У нього тут ще таке… - Професор показав на собі. – Таке, таке волосся було, світле, блискуче… Дуже гарний хлопець був…
- У психіатричній лікарні самогубство - це звичайна справа…
- Так-так, але ЦЕЙ випадок трохи відрізняється від звичайного… Ти прослухай, найважливіше він встиг розповісти. Все тут, на касеті…
- Сподіваюся, там не буде не сліз, не сентиментальності – ненавиджу її… - Із презирством відповіла дівчина. Професор понурив голову.
- Ні-ні… Там нема… Жодної сльозинки… Та добренько, добренько, ти йди, дівчинко… То се віддаси на наступній лекції, добре?... От і гарненько, Лесюня, до зустрічі…
- Красно дякую вам, професоре, зараз же піду додому й усе прослухаю… - Дівчина сховала касету у сумку, та встала. Професор метушився, погляд його був розсіяний, зазвичай такого не було.
- Добре-добре, Лесюню, до зустрічі, мила, до зустрічі…
Леся прийшла до дому, і відразу, ще не встигнувши зняти куртку і роззутися, пішла на кухню заварювати чай. Коли нарешті вона роздяглась – увійшла у свою кімнату, яку звала кабінетом, і довго шукала щось у тумбочці. Нарешті, витягнувши звідти товстий зошит, вона поставила на ліжко магнітофон, вставила туди касету, загорнулась у ковдру, взяла чашку гарячого чаю та зошит з ручкою й натиснула кнопку…
… Не знаю, чи варто розповідати про себе?... Ви й так усе знаєте… Та чи важливо це взагалі?... Я розповім вам цю історію.
Усе почалося, ще коли я був у восьмому класі, а він тоді у одинадцятому. Навіть зараз не розумію, нащо я був йому потрібен.
І… Все почалося одного дня, коли наша вчителька захворіла і коли нас відпустили раніше. Я пішов дворами, слухав музику і не хотів йти додому. Й так знав, що там нікого не буде… Знаєте, якщо чесно, то я боюся залишатися сам… Ні, взагалі я небагато чого боявся, правда…
Тоді я йшов по якомусь пустому дворику, людей тут не було взагалі, навіть звичайні бабці, що полюбляють сидіти під своїм під’їздом – і тих не було. Я тоді слухав музику, і не відразу помітив, що за мною пішли якісь хлопці. Вони усі були у шкільній формі, але здорові – відразу видно, що це клас одинадцятий… Чи ще старші – але ж вони у формі, а тому й школярі. Чомусь вони сміялися, дивлячись у мою сторону. Я думав, що це не має жодного відношення до мене, але тільки я звернув до довгої арки, вони відразу мене наздогнали, зупинили, обступивши колом. Я не зрозумів, чого вони почали до мене чіплятися. Я навіть не пам’ятаю, що вони мені казали. Спочатку я хотів піти, але вони не пускали мене, продовжуючи знущатись. Я не витримав, і спробував втекти, але їх було дуже багато, вони мене зупинили… А потім почали бити. Мені було дуже страшно, я думав, що вони мене вб’ють, мені було дуже боляче… Дуже боляче і дуже страшно… Але раптом я почув ЙОГО голос, і мене відразу перестали бити. Він стояв десь далеко, з усіх їх він один просто стояв і спостерігав… Тоді він сказав щось. Що йому нудно… і запропонував їм піти випити пива. Коли вони залишили мене… Мені нічого не зламали і не пошкодили, але було дуже-дуже боляче. І декілька годин я лежав на холодній землі, і нічого зробити не міг. Я був майже непритомний. Десь, звідкілясь далеко, десь там, я чув, як проходили повз люди, але не міг не просити допомоги, нічого. Я просто міг лежати, втрачаючи свідомість і повертаючись.
Я знову повернувся, коли не чув під собою землі – мене хтось ніс, деколи зупиняючись. У очах було темно, раптом відчув, що мене кудись поклали. Я, здається, відкрив вуста, пам’ятаю, що хотів говорити, але не міг… І тоді через декілька хвилин, я відчув, як хтось поцілував мене. Не знаю, хто це був. Здогадуюсь тепер, тоді вважав, що мариться…
(…) Було це десь через неділі півтори, коли я вже повернувся до школи. Був я вже більш мовчазний, постійно подалі від людей, постійно ховав обличчя за книгою.
Якось залишився я один у класі, сидів на своїй останній парті біля вікна, та читав – як завжди. У вухах були навушники, і я не помітив, як до класу зайшов ВІН, не побачив, як зачинилися двері із середини. Він підійшов до мене, і коли я підняв очі, я схопився на ноги, хотів бігти з класу, куди далі, але він схопив мене за руку, потім за іншу, а потім… Він мене поцілував. Я відчайдушно хотів вирватися, я відбивався ногами та руками, чим міг. Але він поклав мене на парту, навіть не відірвався від моїх вуст, і тоді боротися було вже неможливо… Раптово все скінчилося – мене врятував дзвінок. Він відразу відпустив мене, відчинив двері, й швидко вийшов, вже у дверях зіштовхнувшись із учителем. Я… Чесно кажучи, я нічого не міг зробити… Чи це страх, чи що ще?... Пам’ятаю, вчитель сказав мені не сидіти на парті… Я тоді впав на стілець, а потім подзвонив старшому брату. Йому довелося піти з роботи, щоб приїхати до школи та забрати мене. Коли він побачив мене - блідного, наляканого, - то відразу повіз у найближчу «шоколадницю», їсти морозиво – це мене завжди заспокоювало. Там я йому розповів, що трапилося. Він мені не повірив, але я був такий наляканий, що таки переконав його, що мене потрібно відводити до школи і забирати з неї. У школі я тримався постійно біля дівчат чи хлопців, робив навіть те, що мені здавалося нудним, і прикидався, що це мені подобається – я робив усе, аби триматися у натовпі, аби бути з кимось. Я постійно відчував, що за мною стежать. Іноді я відчував, що щось тяжке давило на мою потилицю – це було найчастіше у натовпі. Тоді я повертався, й не бачив знайомих облич. А головне – ЙОГО! Але ж ні. Він приходив до мене кожної ночі. Він кожної ночі намагався мене наздогнати, а я тікав, ховався… Він біг за мною, скажено щось кричав – ранком ніколи не пам’ятав, що саме. Мені здавалося, що я почав божеволіти…
(…) Ми пішли усі разом до туалету.
- Будеш із нами курити? – Спитали мене. Відповів, що не хочу. Поговорили, пожартували. Через деякий час я повернувся, і побачив, що усі кабінки були зачинені «на ремонт» (який зазвичай тривав півроку), крім однієї. Хлопці сказали мені, що почекають назовні. Я сказав, щоб вони далеко не йшли без мене, і що я швидко. Потім, коли я зайшов до кабінки… Там був він, у той самій шкільній формі. Він дивися на мене, мені в очі, він напевне давно слідкував за мною. В його руці блищав ніж. Я хотів було тікати, але він швидко схопив мене, й потяг до кабінки, а потім зачинив дверцята та приставив до мого горла ніж. Я миттєво перестав пручатися, відчуваючи холодну сталь на шиї. Я міцно заплющив очі, й вжався у його плече головою – я з дитинства до смерті боявся холодної зброї. Неначе уві сні почув голос над вухом: «Чому ти так довго ховався від мене?...». Продзвенів дзвінок, і до туалету заглянули мої друзі… … А знаєте, лікарю, я тільки зараз себе питаю – чому у нас у туалеті дверцята до самої підлоги?.. Але це я відволікаюсь… До туалету заглянули мої друзі, та спитали. Чи чекати їм мене, чи йти на урок. Я відчув шепіт, неначе тільки дихання, біля самого вуха, та лезо на шиї, вже відчував його, гостре, довге таке… У кошмарах я бачу себе, з тонкою, ледве помітною, довгою і червоною стежкою на шиї…
- Ні, не чекайте, йдіть. Я швидко. – Відповів я. І вони пішли. Ще мить – і зовсім ніяких звуків, крім його дихання… потім поцілунок у шию. Він змусив мене здригнутися… Поцілунок за поцілунком, дуже ніжні… Я не розумів, що коїться… він повернув мене обличчям до себе, кинув ніж кудись на землю, сам почав цілувати мою шию. Не розумію, від чого я тремтів – від страшу чи задоволення?... І чому не тікав?.. Чи це з переляку у мене ноги не йшли, чи не хотів йти?.. Він почав розстібати ґудзики на моїй сорочці, а поцілунки спускалися усе нижче. Від частого дихання у мене почали змішуватися фарби у очах, я обійняв його шию, щоб не впасти, відчуваючи його ніжні руки у себе на талії… Чим довше, тим ніжніше ставали його рухи, поцілунки, його палці розстібнули мою сорочку повністю, його губи лоскотали мою ключицю, неначе моя шкіра була з шоколаду… І тут, коли він взагалі прибрав руки, я швидко нагнувся та ухопив ніж.
- Не ворушись… Вб’ю… - Попередив я його. Він дивився на мене трохи здивовано, трохи розсіяно. Я намацав рукою гачок, відкрив дверцята, та вийшов, ледь не впав. Тільки тоді він прийшов до тями. Він хотів підбігти, але я витягнув руку з ножем, та крикнув на нього… Його очі стали мутними, вони дивно заблищали, на обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, яка неначе казала: «Чого чекаєш?.. Вбий мене…» Неначе й дійсно міг добровільно йти на смерть. Його вуста збліднули, навіть здавалося, що зараз по його щоці скотиться униз сльоза. Він зробив повільно перший крок. У мене з очей хлинули сльози, я знову викрикнув погрозу, але він, не звертаючи уваги, зробив ще один крок. Тоді я не став чекати: стиснувши у руці ніж, я кинувся геть, так швидко, наскільки тальки міг. Я побіг по коридорам, не чуючи землі під ногами, я мчавсь на вулицю. Там я вибіг на асфальтований майданчик, та зупинився посередині, відчуваючи, як мою спину гріє палке сонце. Я стояв сам один, посеред майданчика, опустив обличчя до землі. Постоявши так декілька хвилин, я повільно повернув голову до вікон. В одному з них, на другому поверсі, я побачив його. Тут, саме тут, я був у безпеці. Я повільно перевів погляд на асфальт. Не почув, як з моєї руки випав ніж. Не відчув, як я впав на коліна поруч.
Я повільно закрив обличчя руками та заплакав.
Вже на перерві я сидів у кабінеті директора, за те, що прогуляв урок. А також за те, що я приніс у школу ніж. Я просто не чув, що вона казала. Я сидів мовчки, іноді до очей підступали сльози, але однієї сльози було достатньо, щоб я прийшов до тями. Так я просидів там до кінця уроків, нікого не помічаючи, нікого не чуючи. Мене зі школи, як завжди, забрав старший брат. Спитавши мене, звідки в мене ніж, я розплакався, й ще довго тулився до нього, виплакуючи усі сльози, виплакуючи увесь свій страх. Жахливий, пекучий, пекучий настільки, що душа замерзала. Достатньо кинути її об щось, як вона розсиплеться на кришталики.
Нарешті мене почули і повірили.
Мене перевели до іншої школи.
(…) Там я відразу знайшов добрих друзів. Нарешті настала весна, хоча було тепло ще давно. Тепер навіть у розстібнутій сорочці було жарко, а це лише початок весни.
Я познайомився із чудовою дівчиною, її звали Святослава. Дивне ім’я, але воно мені завжди подобалося. Я називав її просто – Свято… А хто казав, що перше кохання не може бути у восьмому класі? Я навіть почав забувати, повільно моя душа заспокоїлася. У снах я завжди біг до дому Стята, забігав, зачиняв двері, і йшов у її кімнату… Там ми довго сміялися, довго грали у щось, щось читали, разом зустрічали схід сонця, і разом цілувалися… Але… Не розумію, чому саме поцілунок – я так і не поцілував її у житті жодного разу…
І усе було б добре…
Я навіть перестав помічати, що у одній кімнаті буває самотньо…
Але…
(…) Восени, десь у початку жовтня, коли усе листя було вже різнокольорове, і коли ми гуляли з нею кожного дня, одного разу її телефон не відповідав. Я думав, що вона його загубила – це вже не один раз траплялося. Отже я пішов гуляти сам. Було дуже тепло, дуже гарно та мені було дуже добре… Сонячне проміння жартівливо гралося із вітром, який підхоплював його, та й направляв на листя. Тоді над моєю головою висіли різнокольорові ліхтарі, і безкінечність, приємна безкінечність, і самотність, до якої звик. Тихий шелест листя, далеке кування зозулі – тільки такий ідіот, як я, може гуляти у лісі, прогулюючи уроки. Я вдосталь насолодився тишею, і ввімкнув музику. Одягнувши навушники, я пішов прямо по пустій на кілометри алеї, яку колись проходили, протоптали якісь чоловіки… Напевно… Чи це коханці там ходили. Напевно, тільки справді закохані можуть помічати такі дрібниці, такі чудові, теплі…
Раптово я зупинився. Хтось обійняв мене за талію. По моєму тілу пройшлося легке тремтіння. Невже він?... Невже ВІН?...
Страх, страх до болю десь у животі, до солодкого кома насолоди серед горла, до тихого стогону, десь здавленого у грудях… Страх від того, що я щасливий його бачити… Але я відразу спробував вирватися. Руки зімкнулися ще щільніше.
– Я тебе більше не відпущу… Ти мій, чуєш?..
І я б погодився. Дивно до сміху, що я погодився б з ним. Але раптом його руки здавили мою талію дуже сильно, мені стало боляче… Наступне я пам’ятаю погано, чи зовсім не пам’ятаю… Тільки так, деякими епізодами… Пам’ятаю, як він зірвав з мене сорочку, як боляче здавлював мої зап’ястя,… біль у всьому тілі… Біль у горлі, здається, я плакав і кричав, від чого голос в мене пропав, а хрипіння було болючим…
(…) Ні, я прокинувся у тому ж лісі… Я був вдягнений, я лежав на листі, що впало з дерев, і лежав я, вкритий його пальто…
Так, я міг би щось зробити… Подати у суд, я міг би його посадити до в’язниці… Міг… міг?.. Ні, не міг… Не знаю чому, лікарю, не питайте навіть… Так, мені було боляче… Мені було страшно… Мені було соромно і огидно… Мені було… Мені було… дуже погано, але я не міг нічого йому зробити. Ще тоді, у школі, можливо міг…
Я його боявся. Я не ховаю цього десь там, у своїй душі. Я це знаю занадто добре – я його боявся більше за все… Мені кожний день згадувався той погляд… Коли мене усі біли ногами, він просто стояв і дивився… Стояв і дивився…
Ні, я не вірив у те, що… Що це… Кохання?... Та чи можливо це? Але… Не знаю, я нічогісінько не знаю…
Знаю тільки, що моє Свято загинуло тільки тому, що комусь знадобився її телефон…
(…) Я довго лежав вдома, не хотів нікому показуватися… Мені було гидко, бридко, я сам себе ненавидів… Я був собі огидний… Я ходив до ванної по декілька раз у пів години. Я плутався у ковдру, плакав, сам себе ненавидів за ці сльози, але проживши так декілька днів, чи тиждень, мені здалося, що я нарешті став чистіше… Але вже не так, як раніше… З разу в раз у мене в пам’яті спливали ті страшні епізоди, було боляче… Я обіймав себе руками, хапав вустами повітря, усе жадаючи забутися, але воно усе не полишало мене… біль у зап’ясті… У мене залишилися синці, які я старанно ховав від батька та брата. Вони вважали, що це моє страждання через моє Свято, брат часто заходив до мене. Обіймаючи його, мені ставало краще. Завжди у його обіймах я відчував себе захищеним, мені було завжди тепло й затишно. Він проводив рукою по моїй голові, і всі думки кудись пропадали, і ставало так гарно… Достатньо було лише швидкої думки про нього, що зараз він мене обіймає – і з очей починала текти вода, а мій брат усе втішав мене, усе жалів, і я забував про щось погане знову, і знову ставало добре…
(…) Пішов у школу я вже у листопаді, коли кінчилися канікули. Ось-ось мав відбутися екзамен, у тому році, на початку літа, отже треба було хапатися за розум, якого в мене не було. Через НЬОГО. Кожен день, кожну ніч я думав про нього. Чим холодніше ставало на вулиці, тим більша біль була у моєму серці.
Я декілька разів відвідував своє Свято. Я не витримав, я розповів їй усе. Дуже довго просив вибачення… Кожен раз, коли я приходив до неї, я вмикав нашу улюблену музику, і ми разом слухали її…
- Вибач… Вибач, моє Свято… Але я тебе не кохаю…
(…) З НИМ ми зустрічалися ще не раз… Декілька разів він зі своїми знайомими бив мене… Хоча ні, це не правильно… ВІН ПРОСТО СТОЯВ І ДИВИВСЯ… Кожен раз він зупиняв їх, ще декілька годин блукав із ними містом, а потім знаходив мене, що йшов до дому, ледь переплітаючи ногами. Кожен раз він брав мене на руки, й відносив до самого під’їзду. Кожен раз він цілував мене… Декілька разів він чукав мене після школи у якомусь підворітті, і притискав мене до стінки, боляче здавлюючи мої зап’ястя, і цілуючи мене у губи, лице, шию… Було, що він волік мене кудись у підвал і насилував… І знущався…
І кожен раз я намагався втекти…
І кожен раз безслівно благав його не відпускати мене…
Я навіть звик до болю…
(…) Ні… Ні, мене вже не цікавили жінки… Так, у десятому я там намагався з кимось переспати, але найчастіше не виходило (там по різним обставинам – навіть далі поцілунків не заходило…), а два рази я залишався невдоволеним. І щоразу блукав підворіттями, темними вулицями. Ні, не думайте, професоре, що я якийсь там мазохіст. Ні, я боюся болі, і ненавиджу завдавати болю комусь іншому. Але я розумів, що ВІН не може інакше, а я… А я вже не міг без нього…
Не треба на мене так цікаво дивитися, лікарю… Кохання зле, неначе ви самі не знаєте… А що ви на мене так дивитеся?.. Так, це було кохання… Я не знаю, чому воно виникло… Воно було хворе. Пронизане нитками, довгими червоними стрічками, що так часто мені снилися…
Я неначе ставав іншою людиною у його присутності. Від болю у мене паморочилося у голові, відчуваючи страх я задихався від задоволення… Ось так, пане лікарю… Ось так стають зовсім хворими…
Я вже не міг просто так жити… Я міг просто встати серед уроку, зібратися, й піти. Йти довго – я знав, що він стежив за мною. Я знав, я відчував це. І свинець біля потилиці… Я давав над собою знущатися, я давав тягнути себе у найближчий відкритий підвал, я отримував насолоду і нестримно тремтів від страху, коли крижане лезо ковзало по моїх грудях чи животу…
А що вчителя?... А нічого… У мене була найкраща поведінка, я був кращим учнем у всій школі – в мене не було ні однієї оцінки нижче «одинадцять»…
Я боявся, що вони зателефонують чи батьку, чи братові, та розкажуть про мої «походи»… Боявся до смерті, я знав, що не зможу жити без нього…
Я боявся цього найбільше за все…
І це сталося…
(…) Вони не хотіли. Вони просто хотіли сказати, що буде перевірка, і треба написати записку за усі пропущені уроки. Було щось таке: «Ваш хлопчик дуже рідко з’являється у школі, а якщо і з’явиться, то не на весь день. Ні, ми не маємо нічого проти – він найкращий учень, усе знає, усе вміє, скільки грамот за олімпіади… Але просто перевірка – якщо б її не було, я б взагалі вам не телефонувала…».
Увесь день був скандал. Коли батько вирішив, що ефективніше буде мене побити, він випадково зірвав декілька ґудзиків з моєї сорочки, і що він, що мій брат побачили шрами, ще не загоєні синці… Звичайне діло – посипалися питання. Я мовчав.
Я мовчав, а батько усе більше гнівався…
(…) Що?.. Ні… Ні… Мене закрили вдома, поки я не зізнаюся. Я не зізнався. Оскільки вже була весна, і треба було готуватися до екзаменів, батько з братом вирішили, що хтось з них буде мене відвозити до школи, забирати із неї, а якщо я здумаю її прогулювати – щоб вчитель одразу дзвонила до батька, а увесь останній час я буду замкнений у своїй квартирі.
Якось я, як завжди, виходив зі школи…
Свинець…
Я повернув голову, але як завжди не бачив його. Я сів у машину, і ми поїхали. Поки ми не звернули за далекий будинок, я відчував його погляд…
Я вирішив, що більше так не можу…
Я став лазити на дах, по дереву, що було навпроти мого вікна. Кожен раз, коли батько з братом привозили мене зі школи, замикали двері, і кудись їхали. Я дивився за ними з вікна. Не встигало їх авто звернути за бік, як я вилазив з вікна, стрибав на гілку дерева, й дерся уверх, а потім стрибав з верхньої гілки на край даху. Там мене вже чекав ВІН. Ми кохалися, щось нашіптували на вушко, пам’ятаю, як він завжди зустрічав чимось подібним накшталт «нарешті»… А я?... А я відповідав: «Нарешті…». Можливо, можливо мені не потрібно було більшого. І мені б цього було достатньо, але… Але нажаль у нашому житті трапляються… Трапляється…
Але у нашому житті існують «Але».
Невже ви нічого не розумієте?... чого ж ви так знову дивитесь, лікарю?... Перед вами звичайний хворий…
(…) Одного разу батько повернувся раніше… Він здурів, скаженів, коли мене не знайшов вдома, а тут ще йому казали, що якийсь дурень ліз по дереву на дах…
Ми лежали з ним вдвох… На нас нічого не було, ми лише лежали під ковдрою, я, як завжди, пестив його, цілував – він, як завжди, ковзав крижаним лезом по моїй шкірі, іноді випадково залишаючи червоні стрічки…
Нас побачив батько… Коли він забіг на дах, і дивився на мене, його очі, налиті кров’ю, скажені, як у скаженої собаки, й піна з рота та ж… Я тоді ще подумав, що не буває страшнішого рила на землі…
(…) Його посадили до в’язниці. А мене – сюди. Бо я спочатку хотів пробитися до нього, а потім хотів скінчити життя самогубством. Тому мене й запхнули сюди. Що ви думаєте, що якщо я хочу вмерти, мені завадять?.. Та чорта з два!
Правду? Ви хочете дізнатися правду?Правда проста – ВІН ПОМЕР! Я дізнався про це раптово. З ним зробили те саме, що він зі мною пів року назад. І він помер – порізав собі вени. Не знаю, навіть не здогадуюся, про що він думав. Мені переповіли, що «він собі не пробачив».
А що моє життя?.. Чого воно варте?... Я просто хворий… Просто хворий… Яка різниця, який я був у суспільстві? Ось тут, у серці… Його вже нема. ЙОГО… ВЖЕ… НЕМА... Чи ви думаєте, що я зможу жити?... Чи ви думаєте, що такі рани лікуються?... Ні… Нажаль ні…
Жив колись хлопчик-відмінник, на якого покладали усі свої надії вчителі. Він був інтелігентним, читав багато книжок, полюбляв театри та класичну музику, можливо колись став би відомим піаністом. Чи письменником. Чи ще кимось. Він кохав. Нікому не було діла до декількох шрамів на його тілі. Чомусь вирішили зламати все його життя, зламати його самого. Вони забрали мою тінь. А чого людина варта, якщо не має тіні?.. Напевно що нічого…
А мене лишили без моєї тіні…
Без життя…
Мене лишили… От і усе, лікарю… Я більше не маю, чого вам сказати…
(…) Щоб було, якби не цей випадок?... … Можливо, я б забрався раз на дах вже з іншою ціллю…
Епілог
«Добрий день, Лесю. Ні, нажаль ти не можеш прийти. Професор скінчався цієї ночі. Та нічого… Що? Касета? Яка касета?.. Що?... … Що? До лікарні?... Ні, він ніколи не ходив до психіатричної лікарні, і ніколи там не працював. Можеш залишити цю касету у себе. Добре, до побачення, Лесю. Лесю… Мені професор розповідав про тебе. Він дуже тебе любив та сподівався, що ти будеш великою письменницею… Так, Лесю, до побачення»
2011 рік