***

Білий ворон з кольорової глини (мозаїка парадоксів)


…Теплі руки приємно холодили розпашілу шкіру. Спраглі губи все ще шепотіли мантри екстазу, але серце вже повільно поверталось від запальної тарантели до розміреної румби. Тіло кристалізувалось в амальгамну наповненість. Але в оболонці досконалого тіла кольору топленого молока чогось бракувало…

Згущеною синявою очей він іноді лякав, але якимось дивним чином ці проникливі очі вміли бути ніжними. В час несамовитої хіті вони просто пропікали ними ж оголене тіло наскрізь. В них жили уламки його душі – так він говорив іншим. Від кожного він брав щось своє, немилосердно збирав душевну данину. І душа, в яку він так нагло входив, залишалась надломленою назавжди.

На межі сну і реальності він читав листи. Ним зацікавились з того боку. Ця думка не давала дихати, розширяла зіниці непідробним страхом. Страхом Кольору.
 
Хоча він і не терпів будь-які прояви яскравості в собі, він був отим єдиним унікальним, восьмим кольором палітри, що породжував нерозлучну сімку. Хтось так вирішив за нього, але він спокійно жив на сірій грані нотних сторінок  і його чиєсь авторство тих аркушів абсолютно не гребло.

Осінь він ненавидів. Кожну по-особливому. З вікна маршрутки він спостерігав за крихкими скелетами листя, що ними вітер так полюбляв плюватись йому в лице. Він ніби сам повільно окислювався зсередини і перетворювався на авітамінозний згусток недокрів`я.

Колись його звали Алексом, але світові стало раптом зручніше називати його Вороном.

Щозими, коли часу на роздуми більш ніж достатньо, він вперто відганяв від себе нав`язливі спогади. Цього разу щось пішло не так.

Монохромною кіркою туману ця думка одного вечора постукала у його двері. Хто він? Чому так раптово вирішив залишитись тут? Чому з нею?

Все. Далі Ворон мусив заливати цю зяючу пустку, повну запитань без запрограмованої відповіді. Від присмаку проблем і пилу найчастіше рятував ром. І її тіло. Тіло, не душа. Її душа вже давно належала йому. Із самого найпершого «Привіт» до останнього здригання вій.

Дивно, але її волосся також пахло осінньою зжовклістю. Не пасмами туману, як звичайно. Та це було навіть приємно – відчувати, як молекула за молекулою з тебе висотується колір. Його повільна і прекрасна у цій сповільненості смерть.

Це могло здатися неймовірним, але він постійно намагався стати кольоровим. Не зі своєї волі. Ворон старався для неї. Просочуватись її смутком, її болем, її ненавистю. Він так до кінця і не зрозумів, чому вона настільки ненавидить людей. Так методично виховувати в собі злісний імунітет до оточуючих. Ворон іноді її боявся. Сумнівався в її почуттях. Та в глибині душі знав, що, якщо людина здатна так сильно ненавидіти, вона здатна так само пристрасно кохати.

Останнім часом Єві снились насичені яскравістю і чіткістю сни. Ворону вона про це не казала, але він випадково натрапив на уривок запису її сну, що загубився поміж інших змережаних нотатками паперів, які заміняли їй підлогу. Їй снився біль, страх. Іноді снилася смерть. Коло замикалося. Пожирало її єство у лабетах сну-життя.

А насправді вона просто втомилася від усього. Від глибини переживань, облишених мостів і болю. Тому вона замикалася, малювала дієзи на стінах. Гарячково палила яскраві акварелі з минулого. Ховала обличчя на грудях у Ворона.
 
А ще – натхненно зраджувала. Вона не робила це навмисно, аби завдати йому болю. Просто така була її натура і Єва нічого не могла з цим зробити. Ввечері вона так само, як і раніше, тяглася до нього зеленим паростком, обвивалась довкола стегон і сильних рук гілкою плющу, здавлюючи намертво у вузлах кохання. А на наступний ранок Єва могла прокидатись у чиїхось обіймах, пити в ліжку амарето і злизувати краплі з тіла чергового хлопчика.

Тому зимовими вечорами Ворон старався не відновлювати цю картину у своєму спаленілому мозку. Так було легше жити. Тоді народжувались рими. Легко і просто, ніби написані кимось до нього, вони виливались на папір і полегшували душевний тягар. Та він вперто ховав ті римування, вважаючи їх рядовими сплетіннями фраз без форми та змісту. А Єва читала їх ночами, коли зважувалась на його руки у себе на тілі і присипляла цього спраглого нею і ображеного нею Янгола. Можливо, навіть плакала. Саме в такі хвилини вона усвідомлювала, чому він з нею. Зранку вона не пояснювала йому, чому він так вирішив. Єва знала і так. Це не він залишився з нею. Вона вибрала його. Підсвідомо. За його унікальність. Неформатність. Інакшість. Прагнення приховати отой свій потенціал, який потужно струмував з його тіла. Прекрасного тіла кольору топленого молока.

Алексу