Глава7. Малий та вдалий
Йшов 1916 рік. У глухе, богом забуте село Ступно світові чутки доходили рідко й повільно. Ті москалі, що копали окопи, кудись подівалися. Залишили про себе спомин та глибокі траншеї на схилах ступенських гір. Значить, не знадобились. Казали, що австріяки відступили від Дубна. Війна відійшла кудись далеко, а в селі життя йшло своєю чергою: орали, сіяли, косили, жали – знову сіяли.
Зосим, хоч малий ростом хлопець, але ні в чому не вступав дорослим жонатим чоловікам.
Як завзятий господар, він, стоячи у возі, правив кіньми. При в’їзді в вулицю, обов’язково підганяв коней так, що вони скакали цугом.
Оженившись, Зосим став відчувати, що підріс трохи і в плечах роздався, а особливо переймав у дядьків ту поважність, яка була властива Кочубеям. Весь куток знав їх хоч не багатими, зате хазяйновитими. У Кочубеїв поорано і посіяно не раніше і не пізніше, а саме тоді, коли підійшов строк. У житі в них нема квітів куколю та волошки. Вони своє поле не прикрашають такими квітами. Хай ці квіти цвітуть на межі, а не на господарському полі.
Ярина Герасимиха пригріла серце молодої господині. Та й сама почувала, що вже й помирати не страшно, Зосим при такій жінці не пропаде. Він уже стоїть на возі, коли править кіньми. Він обома ногами стоїть на землі.
Зосим ходив за плугом впевнено, широко розставляючи ноги. Не відомо, де і в кого Зосим навчився так справно сіяти. Лівою ногою ступне – зерно сипне, правою ступне – зерна зачерпне. Сходи на Зосимовому полі без лисин і пропусків. Не поле, а оксамитовий килим, рівний та густий.
У сільських хлопців – своя життєва мудрість. І не відомо, звідки вона вся береться. Навіть сирота Зосим знав та умів багато. У оранки – своя премудрість, у боронування своя. А скільки треба мати майстерності, щоб скласти сіно на возі високим стіжком, ув’язати його ригелем та ще привезти його додому, не перевернувшись на дорозі, що йде косогором, або не загрузнути у глибокій калюжі.
У сільських дітей – своя арифметика та каліграфія, а також зовсім інакші атес¬тати зрілості. І ось на такий атестат здав Зосим й став господарем, за що його поважав весь Ковтунівський куток.
Ні Зосим, ні Хтодора не сиділи за шкільною партою і вміли написати хрестик. Таких два значка поставили вони в церковній метриці. Але нехай любий грамотій спробує зв’язати снопа за допомогою бурульки, або косити грабка¬ми, чи орати плугом так, щоб віжками навіть не користуватись. Спокійно кажи коням, куди їм іти, й підуть. Або взяти ціп, яким молотять зерно. Не вмієш – лоба розіб’єш.
У свої шістнадцять років Зосим добре знав шорну справу. Невміло вшита шлея, чи яка інша частина упряжі скалічить коняку. У селянина може бути невдало за¬в’язана поволока на постолах, але не дай бог господар невдало підтягнув підпругу, чи неправильно настроєні парні віжки – засміють, осудять.
Прядуть не тільки жінки. В господарстві потрібні мотузки, пута і вірьовки. А все це робить чоловік з начосів – клоччя. Взимку нема коли йому відлежуватись на полу чи на печі. Круглий
рік – робота. І Зосим був готовий до самостійного господарювання і вмів все робити не гірше, ніж батьківський синок.
Почаївська консисторія не видавала документа про повноліття. Мозолисті руки були своєрідним атестатом, а печаттю – шрам на правій щоці у вигляді церковнослов’янської іжиці. Він відкарбувався блідим знаком на рум’яному тілі. Років кілька тому Гнідий заступив постромок. Дорослий селянин ніколи не підійде до коня ззаду і не буде доторкатися до задньої ноги – небезпечно! Знає тепер і Зосим, за цю науку має відмітку на все життя, а міг і загинути.
У багатьох селян я бачив відзнаки небезпечного землеробського ремесла.
Кажуть, що шрам прикрашає чоловіка. Бодай би минула будь-кого така прикраса. А для Зосима – це гірка згадка про його сирітство. Не було кому за руку вивести у життя. До всього доводилось доходити своїм розумом і набитими гулями.