Глава 8. Перші смутки
Наступив 1917 рік. Він відклався у пам’яті, як початок „свободи“. В чому ця „свобода“ полягала, ступенці не тямили. Але дійшла чутка: царя скинули.
Дядько Семен прийшов до Зосима і сказав:
– Знатца, так! Царя скинули.
– Як скинули?
– А так !
Семен поліз на лавку. Серед образів був і портрет царя Миколи. Він його зняв і кинув на землю. В Хтодориній уяві саме так і вигляділо, як показав дядько: підняли з трону і скинули. Хтодора ніяк не могла збагнути, як то так можна взяти і кинути об землю святиню. Вона Миколу царя і Миколу Угодника приймала за одного святого.
„Свобода“ – це слово сприймали по-різному. Була радість, що кудись подівалось сільське начальство і нового нема. Ніхто податки не бере. Гуляй, роби, що хочеш. Так почувають себе діти, коли їх батьки одних дома залишають. Можна гасати, пустувати, навіть битись. Роби, що хочеш, ніхто тобі нічого не скаже. Але з часом помітили селяни, що свобода – це сваволя. Пішли чутки про крадіжки. Ходили по хатах якісь люди, забирали сало, яйця, вимагали гроші. Вони примовляли: „Что твайо, то майо, а что майо, то не твайо“.
А в лісах під Майданом з’явилась велика банда. Налетять розбійники, заберуть кабанця чи корову, ще й борошна пару мішків прихватять.
На ніч собак з ланцюга спускали. А появиться на селі якась незнайома людина, тут всі на сторожі. Свобода, але для кого вона свобода. Селянин і так був вільний від начальства. Сплатив податки, і нікому до тебе діла нема. Селянин і так підневільний: худоба, земля, робота у дворі та в хаті – неволя. Але від цієї неволі ніхто не визволить, бо ця неволя добровільна і на все життя.
Доходили чутки і про те, що у світі діється. Австріяки і москалі воювали-воювали, а потім стали один до одного зі своєю горілкою ходити у гості. Догостювались до того, що ті й другі вирішили розбігтись по домах. А от німець наче ринув на Україну, захопив Київ.
Ступно, яке загубилося в горах та лісах, всі обходили і здавалось, що й історія сторонилась цих глухих місць.
Напровесні, коли ще й сніг не зійшов, а тала вода на дорогах перетворилась в каламутну баюру, треба було Зосимові їхати до цурка по воду. На Ковтунах криниці нема, на коромислі носити воду дуже далеко. Воду тільки возили бочкою від цурка.
За сусіднім селом Махобеї з пригорбку Махобеївського рову б’є джерело. До нього приставили дощаті ринви, по яких струмок ллється і спадає з висоти вниз. Якщо підточити воза з бочкою та в неї поставити відерну лійку, то без труда бочка наповниться кришталевою холодною водою.
Молода господиня Хтодора заходилась хліб пекти. Звечора навела у діжці розчину. Вранці спохватилась, а в кадубі1 відро води – не більше, дров – ні одного рубанця.
Кадуб – велика стояча бочка відер на 50 -70, в якій зберігали привезену від цурка воду. В такому посуді солили капусту на зиму.
– Зусиме! Вставай! Треба поїхати до цурка, а потім нарубати дров, бо я сьогодні печу хліб.
Зосим не ворушиться – додивляється якийсь дивовижний сон.
– Зусиме! Я кому кажу? Вставай. На дворі вже розвидняється, а ти ще спиш. А, щоб на тебе лиха година! Вставай, лежень нещасний!
Хтодора добре знала, що чоловіка треба будити ласкаво і так, наче його будять на хвилинку. Встань, а потім ляжеш, ще поспиш. Але Хтодорі на цей раз не до витребеньок. Діжа грає-виграває. Треба добре напалювати піч. А він спить собі.
Зосим, як кажуть, встав не на ту ногу. Хоч і малий ростом, але, коли оженився, став сам себе почувати великим поважним господарем і не сміє жінка язиком ляпати, а тут ще й на сонного.
Жінчина лайка шпигала в ліктях, під лопаткою, по всьому тілу. А тут ще прохолода, яка панує зранку, коли піч не розпалена, дратувала Зосима.
– Щоб ти згинула разом з твоєю діжкою. Що ти думала, коли розчиняла? Ти що, не бачила, що дров нема нарубаних?
– То я сама піду рубати. І нарубаю. Без тебе обійдусь. Хай сусіди дивляться, який ти у мене господар.
– Сусіди знають не тільки про мене, а й про тебе. Як спечеш, то закалець на цілий палець, хоч коників ліпи.
Ці слова Зосимові щось здушили Хтодорі у грудях і вона хотіла ще дошкульніше відповісти, але в горлі сперся якийсь ковток. Вона його ковтала, ковтала, але дарма. По лиці потекли гіркі сльози.
Зосим мовчки одівся, гримнув дверима так, що клямка жалібно заскавучала. Пішов до дядька Семена за конем. Він з дядьком кіньми спілкувався.
– Щось, я чую, твоя Хтодора зранку на свого господаря покрикує.
– Ой дивись, Зусиме! Даси волю – вона тебе ночвами накриє і все життя буде тобою поганяти, – додала дядина Одарка.
Одарка славилась тим, що вміла пожар роздути з маленької жаринки. Спочатку розідме до диму, а там, дивись і до полум’я.
– Дядино Одарко! Не лазьте через мій перелаз у мою сім’ю. Я господар в хаті і сам розберусь та наведу порядок.
– Ой, розберетесь. Твоя свята та преподобна бабуся невістці й слова не скаже. Був би свекор чи свекруха, вони б її навчили через кочергу скакати. А ти бідна сирота, то на сироту всі, навіть жінка. А дядина тепер уже не має права заступитись за тебе.
– А вас не просять, то й не заступайтесь!
– Ну, ну...
Зосим після цих слів взяв коня, надумав на нього сісти верхом, але… не вдалось, низький зріст. А дядина лукаво поглянула й повторила:
– Ну, ну...
Тоді він заліз на тин і з тину скарабкався на коня.
– Хазяїн. Ще до коня не доріс, а в сім’ї намагається порядок наводити.
Зосим, як „Отче наш“, умів правильно розібрати парні віжки, а цей раз заплутались.
Образа важким каменем гнітила Зосима до полудрабка. Коні йшли до цурка ліниво, навіть підхлистування батогом не допомагало. Грязь чавкала під ногами коней, колеса грузли в баюрі. Коні знали дорогу до цурка дуже добре. Роками по одній дорозі їздили за звичкою. За звичкою вони самі розвернулися під ринвою і самі стали. Зосим ще й цигарку не викурив, як бочка була вже повна.
„Господар“ мовчки підточив воза до дверей – Хтодора спритно носила воду у кадуб. Поки несе одне відро, друге наповнюється, і так п’ятдесят раз, поки бочка зовсім не вгомонилась і вода вся не витекла. Спину ломить, руки болять, але треба воду носити швидко. Замешкаєшся, друге відро переповниться.
Зосим стояв з чопом на готові, але Хтодора так справно носила воду, що перерву робити не довелось. Зосим забив чопа, коли бочка стала порожня.
Весь ранок Зосим мовчав. Всю злість виміщав на дровах. Товсті гілки грабини під Зосимовою сокирою розтиналися з такою легкістю, наче вони не з твердого дерева, а з капусти. Біля колодки швидко виростав стіс рубанців. Саме такими рубанцями краще всього топити на хліб. Але рубанці повинні були в печі переночувати, щоб стали сухі, як трусок.
Зосим набрав оберемок дров, приніс до хати і шпурнув їх до печі.
Вже сонце в вікно заглянуло, а в печі – темно. Сирі дрова не хотіли горіти. Вони сичали, як вужі, випускаючи пар, під яким гасли несміливі язики полум’я. Зосим приніс куль околоту. Вже сам прийнявся запалені пучки соломи під дрова тикати, а вони лише тільки й знають, що сердито сичать.
Зосим вийшов у двір, озирнувся, чи не бачать сусіди, з огорожі зняв жердину, порубав її на дрова. З цих дров вогонь у печі розгорівся. В молодій сім’ї – теж.
Хтодора діжу місила, тісто хлюпало, тручалось, а вона його двома кулаками штовхала, що є сили. В думках вона сперечалась зі своїм чоловіком і наче кулаками йому перед носом сувала, а не в діжці з тістом.
В печі дрова погоріли, хоч спочатку сичали.
Жар став покриватись сірими плямами попелу. Це перша ознака – що піч готова приймати хліб. Вона чекає! Треба поспішати!
Зосим зліва стоїть з дерев’яною лопатою наготові. Хтодора спритно черпає обома руками шмат рідкого житнього тіста, кілька разів перекидає його з руки на руку і швидко кладе на лопату. Мить – і вже у самому кутку сів перший хлібець. Так все повторюється до того часу, коли в діжі останеться останній шмат тіста на закваску. Дванадцять буханців засмажуються, підіймаються, округляються. З печі несе приємними пахощами. Вони їх вискакують через димар і сповіщають усіх сусідів: „Хтодора хліб пече!“
Вона заглянула у піч і впевнилась: хліб буде на славу. І це Хтодору почало заспокоювати.
Зате у Зосима під серцем щось розбухало, як тісто у діжі, і от-от готове було вивалитись через край.
Не годиться чоловікові лізти до печі. Сів на лавці біля столу і як свекор слідкує за жінкою. А вона цебрики для корови запарює, товче довбешкою картоплю для свині і одним оком поглядає у піч, щоб не загорілася цибуля, яка смажиться на олії. А тільки Хтодора відвернулась, щоб у сінях довбешку поставити, глядь: цибуля загорілась полум’ям. Від цибулі залишились вугільці.
– Що ти пнем сидиш і не подивишся: цибуля горить!
– А це не моя справа. У доброї господині цибуля не згорає.
– А ти кращу знайшов? Я погана?
– Погана. Тебе батько випхав з дому і не навчив з господарством справлятись.
– А я твоїх порогів не оббивала і батько не оббивав.
– Хіба Цвики вміють хазяйнувати? Не дарма вас пупаями називають.
– Цить! Не кажи так. Я... я... – А далі вона вже нічого не могла сказати.
Як була вона у легкій свитині, так побігла до воріт. Спочатку вона йшла по Ковтунівській вулиці, а, коли вийшла на простір манівцями, через Маску, по талому снігу бігла до батька Хтодора.
Як прибігла до хати, впала на коліна перед матір’ю і залилась гіркими сльозами. Мати положила донці руки на плечі і це ще більш додало жалю. Вже, коли перестала хлипати, Хтодора заголосила, наче приспівуючи:
– Мамцю моя рідна! Що я вам поганого зробила, нащо ви мене на чужину віддали? Чи я була неслухняна? Чи я в господарстві не помагала? Чи я сестричку і братиків не доглядала? Чи я хоч раз влітку заснула у холодочку?
– Заспокойся, доню! Така наша жіноча доля. Ти тепер одним рушником звя’зана зі своїм чоловіком і на все життя. У мене серце ножем крає, як згадаю, що ти ще й не встигла подівувати, як косу розплели.
У дверях показався батько. Побачив – дочка в сльозах. За звичкою Роман Ількович погладив своє підборіддя, положив бороду на долоню – це була ознака, що він зараз стане несамовитим. Очі округлились, налились кров’ю. Не поцікавився, що і як. А сходу:
– Чого тобі тут треба? Задрипанка. Батька осоромити хочеш? Де ж то видано, щоб жінка покинула господарство і прибігла перед мамочкою нюні розпускати? Геть з хати!
– Тату!
– Геть!
– Але ж послухайте!
– І слухати не хочу!
– Тату!
– Геть, а то візьму палку і буду на виду у всіх людей гнати аж до Ковтунів.
– Доню! Покорись батькові, покорись, моя ластівко. Помиріться. Все пройде, – вблагала мати. – Може у нас пополуднаєш?
– Ти що, стара, здуріла? Поваджуй, поваджуй. Ще один лишній рот.
– Як мене куском хліба попрікаєте, тату, то я не скоро переступлю оцей рідний поріг.
Повернулась і пішла. Мати, вступивши в чоботи на босу ногу, побігла за дочкою. Провела аж до Маски, де, як розповідають, вона лякає. Але зараз ніякий ляк не був у голові. Мати й дочка обнялись й гіркими слізьми залилися. У обох гірка жіноча доля, і треба їй коритись.
Хтодора вже розпрощалась з матір’ю, відійшла, оглянулась. Тільки зараз вона побачила, що матиринина постать зсутулилась, наче земля її до себе притягує.
Хтодора мовчки прийшла додому. По дорозі вона жалкувала, що так сталось. У матері свого горя не менше. Ще мого клопоту не вистачало. Дома – ні слова. В хаті було так тихо, що було чути, як під піччю виспівував свою коротку пісню цвіркун.
Озирнулася довкола. Хліб Зосим вийняв з печі сам, на столі, як належить, хліб накрив настільником і рушниками, щоб відпарився. Цебриків у хаті не було. Худобі дав їсти.
– Хтодоро! Будеш їсти?
Хтодора мовчала. Зосим мовчки присунувся, приголубив. На тому сварка закінчилася.
З того часу вони зрозуміли, що ніхто сторонній, ні батько, ні мати, ні дядько, ні дядина не зможуть дати таку пораду, яка б змогла розвести всю біду. Видно, двом треба її розводити, слухати одне одного і поважати. Так вони ріднішали і ставали самими близькими і рідними на все життя.
Увесь той день, коли зайнялась та сварка, бабуся Ярина сиділа в запічку і наче дрімала. А на другий день, коли Хтодора і бабуся залишились в хаті одні, почалась розмова.
– Ось що, дочко! Я Семенові накажу, щоб він своїй Одарці мотузочком язика зав’язав. Я знаю, що молоді невістки страшно не люблять, коли їм свекрухи ноги переставляють і гризуть. Я тобі – не свекруха. Стара я стала, багато бачила й пережила. Запам’ятай, дочко! Не цурайся поради старших. Нащо тобі ходити манівцями, якщо у старших можна розпитати стежку. Скільки я горя зазнала, поки всьому навчилась. Пам’ятаю, мій чоловік Герасим по молодості тісто із діжки на мене вивернув. Пройшли роки, і тільки тоді я навчилась хліб пекти, страву варити, полотно ткати, вишивати, – все, все, що повинна уміти жінка. Але найкраща наука – ладити з чоловіком. Ти йому не скупись на слова, кажи, що він господар на весь куток, господар в домі. Але залучай його до себе, щоб він робив тільки те, що ти хочеш, не водився з тим, хто тобі противний.
Ярина була, як і всі селяни, не письменна, але мудрість у неї була власна, не вичитана. На мудрості старих людей тримався звичай, який передавався від покоління до покоління.
Пожурила вона й Зосима.
– От що то сирота, то й пустота. Ти не обижай Хтодорку. Господаря красить справна збруя на конях, справний віз і жито високе, в ріст чоловіка. Але більше всього красить господаря, знаєш, хто?
– Знаю!
– А коли знаєш, то шануй її, як нікого на світі. Я незабаром помру, а вам по житті укупочці йти, як по довгій ниві. Все буде траплятись: і будяки, і кропива, і тернина. Ти був сирота. Тепер ні. Вона тобі і жінка, і матір. Шануй жінку. Не ти її взяв, тобі бог її дав.
Ярина через рік тихо закрила очі і відійшла в інший світ. Але її заповіти жили в новій сім’ї, подружжя вже перейшло з дитинства в юність.