Глава9. «Леворуция»
А тим часом, як буйні вітри, долітали чутки про події, які обійшли, було, глухе село Ступно. Казали, що німці захопили Україну, але які вони, ті німці, ніхто не бачив. Говорили, що за Острогом під Славутою з’явились якісь гайдамаки, але куди вони ділись, також ніхто до ладу не міг сказати. Потім, наче, настала влада Петлюри. Козаки з ворочками на шапці із тризубом. Але в селі нічого цього не було. В селі була „свобода“: гуляй пане-отамане.
Ступенські мужики зрідка їздили на ярмарок – більше мінялись, ніж торгувались. Пуд жита прирівнювався до краму, оселедців, солі, гасу. Однак паперові гроші не брали. Були „керенки“, „петлюрівки“, називались карбованцями.
Війною в Ступні молоді чоловіки, а особливо парубки, стали цигарки прикурювати сірниками. Хоч старі діди носили кресало, кремінь та трут. І нерозлучну люльку. Проте молоді купляли книжечки тонкого паперу для цигарок, їх так і називали – папірки. Другого паперу не було – ні книжок, ні газет.
Соковицькі мужики відвикали від ярмарку. Все було своє, податків не треба сплачувати. От тільки потрібні сіль, гас, оселедці. Але цього добра то можна виміняти на яйця, зерно, масло у своїй сільській крамниці, що тримає Федоровичка.
На хліб не дуже мінялись, бо від Вознесіння до Петрівки майже у кожного соковицького господаря не було хліба. Сало. Дурне сало без хліба. Але після Паски ще деякий час воно водиться. Самий скрутний час у жнива. Важка робота, а припаси всі кінчаються.
Для ступенця була своя „свобода“. Штани з домотканого полотна, куцак суконний, шапка з овечої шкури, постоли або ликові, або мотузяні. Недоношені чоботи стали прозивати царськими, бо куплені вони ще за царя.
Ступенські заможні дядьки йшли до церкви на Паску поважно і не поспішаючи. В одній руці – кошик з паскою, яйцями та іншими лакітками, а другою рукою тримає палку. Через плече на палці гойдається пара чобіт. Біля церковної брами дядьки статечно взуваються і йдуть до всеношної.
Вранці, коли вже піп посвятить паску, дядьки за брамою роззуваються і поважно босими ногами йдуть по домівках, щоб розговітись. Такі чоботи навіть називали пасхальними і могли служити не для одного покоління. Царські чоботи ще взували на Івана Богослова – на престольне свято.
Доходили чутки, що у Росії прийшла якась напасть, що й не вимовиш: чи то „ліворуція“, чи то „риволюція“. Одні наполягали на тому, що то якась біда з лівою рукою – „ліворуція“. Інші стояли на своєму: „риволюція“ – тобто якусь люцію виривають. Помірковані та самовпевнені дядьки казали, що їх бог милував і від ліворуції, і від риволюції.
Поки так міркували ступенці, у їхнє село понаїхало стільки люду, що ніхто такого не пам’ятає. Навіть на Ковтунівську вулицю приїхало стільки людей, що на Паску кругом церкви стільки не побачиш. І все чоловіки. Жінок мало. Але якщо якась є серед них, то в червоній хустці, в шкіряній короткій свитці, в черевиках, а литки обмотками обв’язані саме так, як у тих москалів, що у світову війну окопи копали.
Чоловіки – хто в чому, але на голові щось таке, що й не розкажеш. От як буряк та хвостом вверх.
Сміливо, наче до себе додому, завалились у двір чоловік двадцять. Один з них помітив Хтодору і гукнув:
– Хозяюшка! Встрєчай гостєй. Ми к тєбє на постой.
До двору вкотила бричка, але запряжена не так, як у нас – парою коней, а трьома. На бричці на колесах товста труба. Той, що почав розмову, помітив Хтодорине здивування.
– Нє удівляйся, хозяюшка, ето пулємьот Максім, а вот вторая повозка – кухня. Твоя пєчка к дому прівязана, а ета – на кольосах, гуляєт по всєй Росії.
– Стєпан! Покормі лошадєй. Ми у тєбя тут нємного похазяйнічалі.
Хтодора замість того, щоб почати сваритись, розсміялась, що не могла зупинитись.
Степан ніс оберемок коноплі. Поклав коням, але вони не їдять. Інші вояки розсміялись, бо, мабуть, були з села, і добре знали, що коні коноплю не їдять.
Вийшов з хати Зосим. Один у шкіряній свитці пояснював:
– Вот ти украінскій крестьянін. Ми тєбя освобождаєм от бєлополяков, тєпєрь ви будєтє свободнимі пролєтаріями крестьянского труда.
Зосим не міг второпати. Говорять по-російськи. І Федоровичку, і попа Агафангела розумів. А от тут якісь слова „частная собствєнность“, „бєлополякі“, „пролєтарії“ – нічого не зрозуміло.
Піч, що на колесах, зварила борщ. Вояки готувались обідати. Але… протрубила труба і всі знялися у похід. Повз ворота тягнулась низка возів, їхали верхи, ішли пішки.
Ковтунівська дорога така глуха, що по ній їздили тільки Ковтуни. Хіба хто їздив через Соковицю в Малу Мощаницю.
Але ковтунівські дядьки похилитали головами і сказали, що ніколи не вгадаєш, по якій дорозі пройде війна.
Надалі, коли згадували про революцію, то вона саме так їм уявлялася: коні запряжені по троє, піч на колесах, шапки такої незвичної форми і багато-багато людей. Оце треба, мабуть, дуже велике село, щоб з нього зібрати стільки людей.
Остання група вершників проїхала, угомонились собаки. Настала тиша. Коли потім Хтодора згадувала „риволюцію“, то саме уявляла піч на колесах і багато людей, які несподівано появились на Ковтунівській вулиці і так же несподівано зникли. Про те сусіди ще дещо розповідали. Москалі ходили по хатах і записували добровольців. З москалями пішов лише Омелян Бондар по прізвиську Вовк.
Брати Вовки Омелян та старший Олександр обидва були грамотні, вміли читати і писати. Крім псалтиря та апостола в них бачили книжки простенькі, обгортки – тоненькі, без малюнків.
Омелян, так він, бувало, везе снопи і книжку читає, поки коні самі до двору не доїдуть.
Дяк Кортович не тільки був мастак хором керувати. Він у вільний час хлопчаків учив грамоті – за так. Ті, що були кмітливі, десь з дяковою допомогою, а де самотужки подалали читання по складах. Омелян – то вже інша справа – талановитий хлопець. Він міг прочитати усю книжку.
Коли червоні москалі вирушили у похід, Омелян забіг додому, щоб попрощатись з братом та молодою братовою.
– Прощайте, скоро повернусь.
Але те скоро розтягнеться майже на два десятки років.
До ступенців дійшли чутки, що ті червоні москалі з Польщі повернули на схід і зупинились за Острогом. Коли і як відступали вони, ступенці не бачили. Не кожний же раз військам ходити через таку глухомань!