Фільм добігав кінця. На великому екрані кінотеатру проминули останні кадри, почалися титри, в залі увімкнулося світло, глядачі не кваплячись, смакуючи несподівану кінцівку, почали підводитися. Раптом екран згас і в кінозал увірвалися кілька людей в офіційних костюмах. В одному з чоловіків більшість одразу впізнала Міністра. Інші – скоріш за все – помічники й охоронці. Ті, хто увійшов, мали дуже серйозний і навіть стурбований вигляд. Міністр гучним, гарно поставленим голосом вимовив до залу:
– Увага! Хто хоче потрапити на телебачення?
Люди здивовано почали передивлятися між собою, хтось узагалі не почув питання, а хтось і не слухав зовсім. І тільки одна дівчинка з першого ряду, мила така дівчинка, зацікавлено підвела очі до Міністра. Він спіймав цей погляд, і не чекаючи ані слова від неї, ткнув пальцем. Помічники, зрозумівши сигнал, підійшли до нічого не розуміючої дівчинки і схопили її під руки. Вона не очікувала такої поведінки й почала пручатися, але чоловіки в костюмах, звичайно, були сильнішими. Вони потягнули її до виходу, і людям у залі нічого більше не лишалося, як тільки здивовано проводжати делегацію поглядом, поки високі дерев’яні двері не зачинилися за ними. Втім одразу після цього усі повернулися до своїх діалогів, абсолютно забувши про дівчинку, яка потім так і не потрапила на телебачення…
Коли останні глядачі вийшли з кінозалу, в холі вже сформувався натовп. Зламалися двері, заблокувавши вихід з кінотеатру. Всі чекали в холі, голосно виказуючи своє невдоволення ситуацією, яка склалася. Дві сотні людей, які прийшли того вечора на прем’єру фільму, назву якого вже мабуть ніхто з них і не пам’ятає... А між тим хтось голосно крикнув:
– Дивіться туди! – і всі направили погляди крізь скло високих вікон і дверей на майданчик перед кінотеатром. Там, абсолютно сама, розгублено оглядаючись в усі боки стояла та сама дівчинка. Всі у фойє ніби заразилися її занепокоєнням, і затамувавши погляд дивилися на неї крізь немите ще з радянських часів скло.
Дівчинці було років 19, не більше. Вона була вдягнена у рвані джинси і клітчасту сорочку, що хоч і була завелика, надзвичайно пасувала до її гарного обличчя, на якому, до речі, не було ані сліду косметики… Коричневе пряме волосся, кільце в брові, сумка… не гламурно-****ська, а велика і практична, може навіть саморобна. Мабуть, в ній якісь геніальні книжки, блокноти з віршами, а ще… яблука. Багато яблук… Точно! Такі дівчата повинні мати в сумці яблука! Сто процентів, що там є яблука…
Вона була тут сама.
2
…Розгублена дівчинка стояла посеред порожньої площі і з незрозумілою надією в очах одночасно заглядала в очі всіх, хто був усередині. Її волосся розвівалося по вітру в різні боки, намагаючись втекти з голови приреченої господині. У неї ж всередині лише починало підійматися страшне відчуття чогось такого, що потім довго снитиметься всім тим, хто знаходився в тому клятому кінотеатрі. Але жоден той сон не доживе до ранку – всі вони забудуться або розчиняться в інших снах, не настільки страшних; і на ранок уже ніхто не згадає ані про налякані очі, ані про вітер, який заплутував довге волосся, ані про високого чоловіка в чорному костюмі й темних окулярах, який з’явився буквально нізвідки, ані про пістолет, з якого за лічені секунди вилетіли всі кулі, помітивши клітчасту сорочку кількома темно-червоними плямами. Сорочку, яка хоч і була завелика, але надзвичайно пасувала гарному обличчю без жодного сліду косметики.
Двері несподівано відчинилися – мабуть, слюсар нарешті прийшов, і весь натовп із криками потік назовні, де раптово, ніби вискочивши із засідки, розпочалася шалена злива.