Глава 25. Лист до Калініна
Пройшов рік. Колгосп імені Лесі Українки вчився жити но-новому, але – нічого нового, бо злидні – старі. Колись, бувало, навіть ніхто не міг подумати, що можна вкрасти з поля сусіда – осоромишся на все життя. Красти з колгоспу ніхто нікого не соромився, аби начальство не впіймало. Але як бути тому, у кого до крадіжки рука не гнеться?
Настала осінь. Стали видавати зерно на трудодні. Вийшло по 200 грамів на трудодень. Навіть меньше, ніж давали на картки на півночі. Наступала зима, сімю Зосима чекав голод. Така доля випала на багатьох соковичан.
Кожного дня ходили до колгоспу на роботу. По дорозі до контори - Івана Приймачука хати – біля криниці голодних соковичан зустрічала брама, збудована з дощок, пофарбованих у червоний колір. На брамі – лозунг: „Під прапором Леніна, під мудрим керівництвом Сталіна – вперед до перемоги комунізму!”
Володько вступив до Дубнівського культосвітнього технікуму, там хоч видають стипендію, можна було в столовій купитисуп з макаронами. А зосимові та його донці було дуже скрутно.
Хоч Хтодора завжди нагадувала Володькові, що книжка хлібом не нагодує, але сталось таке, чого вся рідня не сподівалась. Вченість може може стати в пригоді, та в якій!
Володько наважився написати листа аж до самого Всесоюзного старости Михайла Івановича Калініна.
Хімічним олівцем на папері із зошита в клітинку володько описав усе і про Артена, і про батька, який дійшов до Берліна, як повернувся з війни, а сімю не застав, як половину сімї відпустили, а матір і старшого брата Василя назавжди залишили у засланні. Володько нагадав, що Василь вивчився на шофера, а тепер працює лісорубом на електропилі – стахановець. Батько один з перших, незважаючи на бандерівський терор, вступив до колгоспу. Лист несподівано повернув на неофіційний лад: „Михайле Івановичу! Скажіть, щоб мені відпустили маму.Я по ній дуже скучаю, без неї жити не можу. Жду отвєта, як соловей лєта!”Хто скаже, що це було – безглуздя, а хто й погодиться, що це був розпач, крик душі. Це була та соломинка, за яку хапається утопаючий.
Але яке було здивування, коли з Москви до Килтовського ліспромгоспуу селище Вільом прийшла „бумага”, в якій зазначалось, що Кочубей Федора Романівна та її син Кочубей Василь Зосимович втрачають статус спецпереселенців, їм повертаються права громадянства СРСР і мають право повернутись на потійне місце проживання у село Ступно Мізочського району Рівненської області УРСР.
Цей нудотний канцелярський папір був, як дар божий. Наче тайга розступилась і поміхнулись сумовиті смереки. Нарешті!
Це було у 1951 році. Сім років розлуки. Сім років страждань, голодування. Сім років без надії. Скільки довелось за¬знати власного горя та побачити знедолених людей.
У Вільйомі знайшлись добрі сусіди, подруги, у яких в лиху годину були щирі серця, вони чужу біль відчували, як свою власну. Але Хтодору особливо гнітила безнадія.
– Отак проживу у цих нетрях до самої смерті, ніколи не побачу своїх діточок та Зосима, – міркувала Хтодора.
Однак нарешті все заворушилось, за¬крутилось. Люті північні морози відступили, сніг відсирів, став м’яким. Хтодора зібрала всі свої пожитки в дерев’яну ва¬лізку, сіла до Василя в кабіну і рушили до Княж-Погосту. Їхали довго. Треба було невгамовно говорити, але обоє мовчали. Хтодора у думках була там, у Ступні, а Василь думав, як він один тут залишиться. Хоч і має пашпорт вільного громадянина, але начальство дуже просило уважити, затриматись до кінця лісозаготівельного сезону. А сезон закінчується піс¬ля сплаву. У повінь маленькі струмки перетворюються у ріки. Тоді колоди, як сірники з пачки, скидають у воду і вони по вес¬ня¬ній талій воді кудись мандрують у далекі світи. А лісоруби готуються до нового сезону, влаштовують зимові хатки на нових ділянках, де крім лося ніхто не ходив.
– Не турбуйтесь, мамо. Мене скоро відпустять. Я вже дорослий, і дам собі пораду, – заспокоював Василь свою матір, коли посадив у поїзд. У грудях щось тисло, було важко дихати, але боронь боже, щоб мати не побачила сльозу, треба ж було показати, що він уже дорослий парубок.
Поїзд здав назад, потім несамовито шарп¬нув уперед, і вагон тихо покотився на захід. Василь ще довго стояв на пероні, тепер уже нема від кого тулитись. В кутках очей залоскотало і в очах наступила сльота.
Хтодора не уявляла, що неписьменній жінці у таку далеку та неспокійну дорогу вириватись крайньо небезпечно, така складна подорож – погибель. Чотири пересадки. Скрізь на вокзалах біля кас натовпи. Не знаєш у кого запитати і в кого взяти пораду. У Москві на Ярославському протовклась три доби, а потім знесилила, впала на бетонну підлогу і невідомо скільки б ще через неї переступав натовп пасажирів. Черговий по вокзалу помітив, що жінка лягла посеред залу і заважає прохожим. Розторсав. Хтодора розплющила очі. Викликали вокзального лікаря. Він зробив укол. По залізничному квитку було зрозуміло, що жінці треба їхати у київському напрямку.
Незабаром вокзальний провідник закинув на плечі дерев’яну валізку, взяв Хтодору за руку і повів, як водить поводир сліпого. Привів у таку велику хату, де народу більше, ніж у церкві, сходи самі їдуть униз. Хтодора захотіла примос¬титись і сісти на них, але провідник сказав, щоб вона не вела себе, як маленька дитина.
Знову Хтодора опинилась в касі іншого вокзалу. То вокзал був Київський. Провідник наказав, щоб вона сіла на своїй валізці і нікуди ні кроку. Він через начальство закомпасував квиток до Києва і посадив на поїзд. Ще було багато митарств, про все не розповіси, все вже залишилось позаду.
Ось і Соковиця. Дядько з Бокови у Здолбунові погодився взяти на свою хуру і довіз майже до хати. Залишилось пройти через садок. Хтодора огляділась. Все так змінилось. Дерева так підросли. У дворі порається чоловік, не помічає.
– Зосиме!
Він перескочив через тин і притьмом побіг назустріч. Дерев’яна валізка повалилась на землю. Обнялись і застигли. Лише дерев’яна скринька незграбно лежала на боці – вона була свідком всіх митарств, зараз вона мовчала, їй було байдуже до людського щастя.
Тепер Хтодора після семи років за¬слання знаходиться на рідній землі, яка зветься як хоч – Ступно, Соковиця або Приймачуки. Тепер вона стояла на тому клаптикові землі, про який сім років думала й уявляла, як вона повернеться сюди.
Увійшла в хату. Біля печі поралась Маруся. Вже так виросла. Тепер і її черга стати вартовою біля сімейного вогнища.
Хтодора не раз у глухій тайзі перед тим, як заснути, перебирала в пам’яті, згадувала хату, двір, черешні, дорогу – все, все до найменших дрібниць. Смереки аж до неба, як величезні піки проколювали хмари, сосни своїми золотими стовбурами вихвалялись тим, що їм не страшні люті морози, високі осики полохливі, шумлять від найменшого подиху повітря. Хтодора не раз на чужині любувалась суворою північною природою і корила себе за це, бо Ступно миліше. Ой, як їй тоді хотілось пташкою полетіти, покружляти над рідною хатою, двором, садками, гаями та ровами.
Рови на Соковиці. Ой, як важко по них ходити, спускатись з кручі і потім, вибиваючись із сил, підійматись вихлястою стежкою поміж грабовими кущами. Як річка бере свій початок із маленьких струмків, так і соковицькі рови та парівці з усіх чотирьох сторін сповзають з гір. Але могутні рови не були б такими глибокими, якби їм не давали початок парівці. Вони густою заплутаною мережею розкинулись серед полів, одягнувши у свій зелений наряд грабини, кущі ліщини та горобини. І тільки велетенські дуби та явори росли осторонь від ровів та парівців.
Рови розтинали могутнє тіло гір і вгамовувались, опинившись в долині, де протікає заболочена річка.
Зелені гаї наче з парівців вилізали, щоб притулитись біля садків і подивитись на хати, які, як та біла квасоля, що розсипана по всій Соковицькій горі.
Хтодора таким своє село знала з дитинства, таким вона його уявляла в безсонні ночі на Крайньому Півночі, та й іншим не могла його уявити.
А тепер, коли вона повернулась додому на провесні, застала село зовсім не таким. Наче хтось величезною машинкою постриг гаї, бридко було дивитись на парівці, на схилах яких стирчали пеньки, з-під глини виглядало біле каміння, наче щербаті зуби старенької бабусі. Рови – жива істота – тепер наче вона вмерла і її тіло, наче догниває.
Що сталося з рідною землею? Коли соковичани вступали до колгоспу, кожний господар віддавав свою землю, а те що росло на його землі, навіть на ділянці рову, що прилягала до поля – все це була його власність. І щоб ліс колгоспові не дістався, ступенці наперегонки пиляли та вивозили на своє подвір’я не то що великі дерева, навіть кущі повирубували. Не залишилось ні деревини, ні кущика. На¬віть трава і та перестала рости, вода розмивала схили, по водомиях текла баюра.
Тієї Соковиці, на яку Хтодора сім років прагнула бодай на крилах долетіти, вже не було. Поріділи садки. Сталін запровадив податки на кожну фруктову деревину. Хати, які колись ледь виглядали із зелені, тепер підставляли свої білі стіни семи вітрам.
Колгосп імені Лесі Українки видавав на трудодень аж по 200 грамів пшениці чи жита. Голод вперше завітав і до Ступно. Такого ще ніколи не було. Навіть в неурожайний 1947 рік в селі знаходили притулок з Київщини та Черкащини. Тоді ще не було колгоспів, хоч який-не-який, а все-таки достаток був. Жити можна було. В 1951 році засухи не було, рік, як рік. Винувата була колгоспна система. Основну масу всього, що виросло, грабувала держава під лозунгом – „Первый хлеб – государству», що залишалось розкрадали колгоспники. Суворі кари за три колоска не спиняли людей. Тепер Тарасенко більш займався крадіжками, які набули масовий характер. Чесній людині вижити було дуже скрутно. Колгосп розвалився вщент. Але його закривати ніхто не збирався. Колективізація заднього ходу ніколи не давала. Голови колгоспу біль, як півроку не тримались на одному місці. Їх або вбивали бандерівці, або заарештовував Тарасенко за надання допомоги бандерівцям. А яка-то булла допомога? Приходили і грабували.
Голодомор 1932 року, про який розповідали східняки, завітав до Ступно на сьомому році після війни.
Вже й Василь повернувся, вся сім’я, нарешті, в зборі, а щастя нема. Не гріло сонце на чужині, а соковицьке стало надто припікати.