Глава 26. Не гріло сонце на чужині, а дома надто вже пекло
Якось після жнив з’явився на Соковиці чужий чоловік, по зовнішньому вигляду – селянин, з ним - секретар сільради. Він ходив по хатах і „вербував“ (слово таке нове появилось) до переселення.
Прийшов він і до Зосима. Поздоровались, познайомились. Корнієнко Іван із села Макарово, що на Одещині. Розговорились.
– Переселяйтесь до нас. Тут ви на цих горбаках тулитесь в тісноті. Я ще дивуюсь, що ви на такій сірій землі по 200 грамів на трудодень виростили. Переїжджайте до нас. Мене голова колгоспу послав, щоб я привіз людей. Земля – чорна, хоч на скибку хліба маж. Родюча. Гною не треба. Правда, не в місто вас запрошую, в село. От біда: колгосп великий, а село зовсім обезлюдніло. Нема кому в полі робити. Мені тут розповідали, що на зиму вас знову чекаєте голод.
Зосим мовчав. Але щось треба було робити. Тих, які ніде не бували в світі, наче гриб біля пенька, приросли до Соковиці, нікуди не зрушиш. Зосимова сімя всього зазнала і була легша на підйом. А тут приїжджий дядько обіцяє на розжиток як підйомні по дванадцять мішків пшениці та по п’ять – кукурудзи, соняшнику мішок, щоб зробити олію.
Хтодора нічого іншого не знайшла запитати, як про рови.
– А рови у вас є?
– Не зрозумів. Що це таке?
– Яри, – пояснив секретар сільради.
– Є. Тільки у нас їх рипами зовуть. Є. В рипах ростуть акації.
Ні Зосим, ні Хтодора про таке дерево ніколи не чули.
– А де ми будемо жити?
– Або візьмете готову колгоспну хату і десять років будете сплачувати, або самі побудуйтесь.
– А воду з рова на коромислі носити не доведеться?
– Ні. Село – на дні глибокої балки. Криниці майже у кожному дворі. Всі криниці з журавлем.
– Дайте подумати, – сказав Зосим.
– Думайте. Якщо надумаєте, скажете. Я ще до вас завтра навідаюсь.
Хтодора, яка стільки років рвалась додому, на диво виявила готовність їхати, хоч на край світа.. В ній жило прислів’я: „Хай гір¬ший, аби інший“.
Дочекались Василя. Він уже дорослий син, надія батьків, тому без його поради не наважувались на таку авантюру.
Василь довго не сумнівався.
– Не тільки світа, що у вікні. Їхати, так їхати. Збудуємось. Я силу маю. Моя робота на колесах. То без машини важко будуватись. А при машині...
Через тиждень колгосп прислав підводи. Розібрали дерев’яну колгоспну хату під черепицею. Перевезли на станцію все: і стіни, і дах, і черепицю, навіть стіжок сіна і той перевезли.
Зосимова мурована хата залишилась колгоспові.
Прощання було недовгим. Вдруге, по тій же самій дорозі обоз вивозив Зосимову сім’ю. На цей раз не було озброєного конвою, не було сумної пісні „Бувайте здорові, дубові пороги“. Перший раз гнав конвой, другий раз – нужда. Перший раз – на чужину, другий раз – з України на Україну.