Из века в век Гл. 29 на укр. языке
Глава 29. Тірасполь
Хоч Хтодора у засланні надбала досвіду жити „з грошика і кошика“, але те життя страшно було згадувати. А тепер – господарство: худоба, бочки вина, які
дають чималий прибуток, будівля, садиба. Одним словом, Хтодора почувала сили в руках і взагалі сили до самостійного життя. Хтодорі йшов шістдесят п’ятий рік.
Постійні покупці вина нахабно брали в борг, а розраховуватись і не збирались. А ці гроші були потрібні і на хліб, і на корма худобі, бо Хтодора вже була пенсіонерка і на роботу в колгосп не мала змоги ходити. Через три роки вона наважилась поспродувати своє господарство і переселитись до дочки Марійки у Тирасполь.
Деякий час працювала прибиральницею у бібліотеці. Робота для неї, селянки, здавалась дуже легкою. Скрізь стоять рядами шафи, високі, аж до стелі і в них книжки, книжки.
– І нащо їх стільки багато? – думала Хтодора. Але вона поступово звикалась з тим, що книжка – потрібна річ. Приходять чоловіки, жінки, сідають за столами і читають мовчки. Отак може й годину або другу просидіти, уткнувшись в книжку. Тепер вона добре засвоїла, що книжка – не забава, а цінна річ. Згадала, як колись сварила Володька, щоб він кинув книжку, а зайнявся ділом: книжка хлібом не годує. Нове життя, особливо міське, показує, що все-таки книжка важливіше сапи, вил чи серпа. От і тепер їй, неписьменній жінці, крім швабри та ганчірки нічого іншого доручити не можна. Хай би воно було так. В селі можна бути й неписьменною. І колись пані Ядвіга або Настя Бондар – письменні, але мало були пристосовані до сільського життя.
Ті, що приходили до бібліотеки, називались читачами. Чи старий, чи малий, чи чоловік, чи жінка – все одно читач. Поки Хтодора вправлялась своєю шваброю, намагалась прислухатись до отих письменних читачів, про що вони можуть говорити. Однак більшість розмов їй була зовсім незрозуміла, хоч Хтодора російську мову знала, лише говорити російською не наважувалась. Просто люди говорили про щось незрозуміле.
Одного разу все-таки її вразила одна розмова групки людей, які оточили квадратний стіл. Суть така: Тирасполь – молдавська земля, понаїхали росіяни і „хахли“. Треба їх гнати в шию, і Молдавія повинна належати тільки молдаванам. Оце Хтодорі не потрібно було перекладати.
На все життя Хтодорі запам’ятався той вечір, коли соковичани зібрались біля Антона Кравця хати і з самого високого горба спостерігали, як у далині горіло польське село Комашівка. Щось подібне говорилось тоді, коли вирізали майже всіх поляків – і старих, і малих – нікого не помилували. І тоді соковичани так же міркували: ляхи заполонили нашу укра¬їнську землю. Смерть ляхам!
А тепер такої ж смерті бажали пристойно одіті люди, не аби які дикуни. Книжки читають, письменні, а судять так, як колись судили темні соковичани.
До цього часу Хтодора не могла забути тапчана з дубовими точеними ніжками. Його привіз Іван Приймачук із села Комашівка. Все польське село, всі, від малого до старого, були знищені. І на цьому тапчані спав польський хлопчик, серед ночі його настигла смерть. Він був убитий тільки за те, що розмовляв іншою мовою, що його діди-прадіди поселились на піщаній землі серед волинських лісів, серед комах, і село назвали Комашівка.
Дубовий тапчан. Іван Приймачук не розбагатів ним. Весь час йому здавалось, що невинна польська кров проступає на дубових точених ніжках.
А тепер оці, на вид інтелігентні люди, здатні її, Хтодору, вбивати або гнати до Магадану. Скільки її гонили по магаданах!
Ще при Хрущові прийшла „бумага“, що Кочубей Артем Зосимович, Хтодорин старший син, виправданий, що він став невинною жертвою сталінських репресій. Проте в цьому документі була скупо описана доля улюбленого первенця. Значилось: помер у Воркуті у 1946 році. Або розстріляли, або не виніс мордування – не відомо.
Хтодора не стільки розумом, скільки серцем хотіла збагнути, чому люди вбивають людей. За що вбили Олексу – східняка. В роки голодомору прибився на Соковицю. А вже після війни прийшли бандерівці, вивели до дороги, вбили. З убитого стягли чоботи. Так нехай би роззули живого, нащо було вбивати? Або подруга Настя Бондар? Вбили тільки за те, що вона говорила по-московськи. А в Мізочі німці сотні євреїв розстріляли, трупи присипали у канаві за цукровим заводом. Там лежить єврейчик Ісар. Його в Ступні всі знали, називали онучником. Збирав старий одяг, кужіль та інший мотлох, а розраховувався сірниками, гре-бінцями, пряниками. Вбили, бо він був єврей. А де тепер Завадська – подружка Ядвіга – можливо, і її вбили за те, що вона полька.
І ось тепер, коли Хтодорі „стукнуло“ за дев’яносто, розгорталися події, які нагадували минуле. Знову ладні вбити за те, що ти не румун, що ти говориш тією мо¬вою, яку вивчила на Цвиках, на Соковиці.
Будуть вбивати тих, що понаїхали. Ой як знайоме все це Хтодорі. Понаїхали!
Отак піднялись на крило, як саранча, прилетіли і сіли. Зовсім не так. У кожного була своя доля. Як опинились молдавани у Макарові і Вікторівці? Ніхто не знає. Така у них доля. Довгий шлях проліг у Хтодори від Цвиків до Тирасполя.
Наче після зливи людей перебаламутило, зірвало з місць і порозкидало по світу. Доля їх крутила, ламала, гнобила і викинула на нових місцях. І за це їх треба знову у Магадан або на дно Дністра.
Чутки про нову війну дійшли до Тираспольської окраїни – „нахабівки“, де під доглядом дочки Марусі доживала свій вік Хтодора. Їй розповідали, що на Дубоссари та на Бендери напали молдовські націоналісти. Тирасполя їм не вдалося взяти.
У боях під Дубоссарами загинув від ран родич покійного Івана Тисячнюка – Петро Карауш. Перед смертю попросив Марусиного зятя Володимира, щоб він до¬глянув вівчарку Дезу.
Великий і розумний пес міг годинами уважно дивитись у очі старенької бабусі Федори. Обоє мовчали. Вони мовчали кожний про своє і про загальне – про життя, щасливе і жорстоке, дивне і остогидле. Старий пес осиротів і ніяк з цим не міг примиритись. Він допитливо вдивлявся в очі бабусі, наче запитав: „Чому?“ Але бабуся не могла відповісти. Люди лише мріють про ті часи, коли настане вік загального братерства та щастя. А можливо це казочка? Федора не знала.
Вона зустріла свою старість, як щось неминуче, і була цілком спокійна. Кого б не пригадала із своїх давно знайомих, їх уже нема. Наче зійшла з поїзда на незнайомій станції і скрізь – незнайомі люди. Навіть власні діти стали старими і їх постаті гне до землі, вже й вони доглядають своїх онуків. Хтодора розуміла і не жалкувала, що те життя, яке було в молодості, залишилось на іншій станції, до якої нема вороття. Поїзди ходять тільки в одному напрямку. І тому Федора говорила собі спокійно і без страху: „Пора!“
Ми всі – малі, молоді і люди середньо¬го віку – всі приречені на смерть. Але дум¬ка про це якась така марна, як туман. Во¬на буде, але коли? Десь там... у невизначеному майбутньому, і мимоволі відга¬няємо цю думку, як надокучливу муху.
Інша справа, коли людині перевалило за сто років. Ця думка про неминуле так часто гостює, що над нею хочеться посміятись.
От у такому веселому настрою своїм дітям та онукам розповіла Федора таку байочку:
– Одного разу стара жінка пішла до лісу, щоб принести хмизу. Набрала добру в’язанку. Спробувала підняти – нема сили, стара стала. Та й заголосила: „Божечку! Де ж та смерть, чому вона не йде?“ А смерть у кожної людини завжди за плечима. „Ти мене кликала?“ – питає смерть. „Кликала, кликала, моя Смертонько. Бачиш, яка я стара та немічна. Допоможи мені в’язанку на плечі закинути“. Так стара баба від смерті відкараскалась і більше лишнього язиком не ляскала“.
Вночі, коли мучило безсоння, Фе¬дора намагалась думати не про те, що буде, – майбутнього вже майже не лишалось, – а про те, що було.
– А чи зазнала я щастя у своєму довгому житті? – питала вона сама себе. – Можливо, так. Жити на землі – це вже щастя. Як то було трудно стати господинею, але були часи щасливі. Любила, і мене чоловік любив! Ростила дітей – це щастя. І все це було. Постійно його хватала обома пригорщами, але воно, як вода, поміж пальцями зсковзувало. Старшого сина Артена ще дитиною в тюрмах замордували ні за що. Василь, який після Артена став старшим помічником і надією – помер ще досить молодим. Зосим. Мій рідний Зосим, сиротина безпритульна. Війна, тюрма, голод, важка праця, а потім туга, що Василь поїхав у місто – все це скосило, пригнуло до землі. А чи варто було жити? – міркувала Федора. – Варто. Ще залишились діти, ще он скільки онуків, а там і правнуки – всі Кочубеї, рід не перевівся – і це щастя.
Знову і знову нові покоління пригорщами будуть хапати щастя, знову і знову воно буде зсковзувати поміж пальцями. І так від віку і до віку.
* * *
На сто другому році життя моєї матері обірвалось, але залишилась пам’ять про жінку, в якій частково відобразились події двадцятого сторіччя з його бурхливим розвитком та крутими зломами.
Тирасполь.
2002 – 2003 роки