Глава 14. Затишшя
Мало-помалу Зосим став обживатись. Купив півгектара землі – Максимове поле. Але малоземелля загрожувало. Що буде, коли сини підростуть? Артем уже не сьогодні-завтра почне парубкувати. Крім Артема ще Василь та Володько. Їм також частка потрібна. Марійці посаг дай. Без посагу хто її заміж візьме? Зосим хоч був неписьменний, та рахувати умів. Але задачку, в якій потрібно три гектари поділити на п’ять частин, рішити не міг. Те, що він не міг збагнути розумом, відчував серцем. А воно йому віщувало горе. Хоч бери торбу, та йди по світу куска хліба просити.
Ця важка дума не давала спати Зосимові. Тесть Роман за Хтодорою посаг так і не віддав. Коли женився, був малою сиротою, не вистачило характеру вирвати своє. Дядьки були раді, що женили осиротілого племінника, посаг з м’ясом виривати – це вже не їхня справа. А за посаг доходило до бійки і з сокирою ходили. Все було. Зосим до цього не міг опуститись.
Вранці, після сніданку, Зосим почав Хтодору посилати до батька. В котрий раз!
– Іди до батька, проси те поле, що у Березі.
– Та він мене з двору прогонить.
– Хай проганяє, плач, голоси, щоб всі Цвики збіглись.
– Та не вмію я так придурюватись.
– То скажи батькові, що я тебе побив і з хати вигнав. Сказав, щоб без посагу не поверталась.
– То я так не зможу збрехати. А ти побий!
– Дурна! Як же я без злості тебе поб’ю.
Хтодора накинула на себе велику хуст¬ку, обв’язалась і під осіннім холодним до¬щем боса прибігла до батька. Мати Марія побачила свою доньку таку убогу і скривджену, що не втрималась – залилась дрібними сльозами.
Коли Хтодора бігла по знайомій стежці через Маску повз косогору, по рідних і знайомих з дитинства місцях, то ніяк не могла з себе видушити сльозу, навпаки, її смішила оця комедія. Але, коли вона побачила материнські сльози, коли вона відчула потребу як маленькій дівчині притулитися до матінки, все вийшло природньо і переконливо.
– Зусим мене побив, – сказала Хтодора і тепер так заридала, що й зупинитись не могла, бо сльози горло душили при уяві, як її Зосим б’є за землю, за посаг.
– За що? – визвірився батько Роман.
– Сказав: без посагу не повертайся.
– Сучко! На мою шию прийшла. Чим я тебе годуватиму. На, їж мене.
Хтодора злякалася, зчулилась, як квочка у гнізді, приготувалась приймати батькові кулаки. Однак батько себе стримав. Але в його постаті було щось картинне. Як біблійний пророк підняв аж до стелі руки, виставивши вказівний перст. Друга рука поважно підтримувала бороду. Очі були звернуті туди, в уявні глибини небесні, де всі святі ангели і арханге-
ли.
Після цього Роман зігнувся у три погибелі і, поблискуючи очима, пішов у наступ до дочки:
– Що? Землі захотіла? Нема у мене землі. Нема! Ріжте мене, вбивайте мене, робіть з мене землю! Де я вам її візьму?
Тепер Роман кричав і пританцьовував, наче йому хто в штани насипав жару. Роман свою злість став переводити на жінку.
– А ти чого морду слізьми розквасила? Хочеш бути добренька? Ти преподобная цариця небесная, а я кат? Кат? Я питаю тебе! Хтодора – відрізана скибка. Все! Ось вона в мене получить, – Роман підніс Хтодорі дулю.
Останнім часом з Романом і справді щось коїлось дивне. То невидана набожність і смиренність, а часом зривається на крик, лайки і от-от готовий накинутись з кулаками. Якщо не лається, то всім сало за шкуру заливає. У батьків діти як діти і зовуть їх у сім’ї, як піп охрестив. У Романа сини вже позабували свої імена, у всіх прізвиська: Шахрай, Цудик, Жук, Жовніж. Зятя Зосима інакше як Зусманом не називав.
Дійшов до нечуваного злиденства. Бодню (діжку) з салом став закривати на замок. Ніхто такого у сім’ї не витворяв. Вранці встає, відрізає шмат сала, дає Марії і знову закриває бодню, щоб ніхто крадькома не відкусив шмат скоромини.
Дальше – більше. Роман до причілкової стіни приліпив хатину з окремим ходом, сам змурував піч. На печі й спав і одночасно охороняв сало і мед. Тепер дід перетворювався у царка над жінкою та дітьми.
Стали Романові хлопці парубкувати. На вулицю, де збирається молодь, у постолах не підеш – засміють. Хоч у Романа завжди гроші водились, але хлопці не сміли навіть натякати.
Клим пішов у рів напроти батькового поля, розкопав штольню і став добувати камінь. До нього приєднався Андрій. Хлопці із нори виносили плескаті каменюки, складали у стоси, а потім знаходили покупців. Так вони собі заробили на чоботи.
Клим згодом поїхав у Клесів на каменоломню, став майстром своєї справи. Повернувся „паном“. У капелюсі, в костюмі, в хромових чоботях, а в руках була якась невеличка валізка. Розкрив її, якесь колесо наладнав, і з неї полилася музика. Це був патефон. Тепер за Климом дівчата бігали гурбою. Однак він оженився на самій бідній дівчині, яка жила по сусідству, – Хтодосці. Нічого що бідна, зате люба. Не всім же женитись на волах та гектарах!
Андрій пішов у „поля“ – степову частину Здолбунівського повіту. Пристав у прийми. „Приймацький хліб – собацький, вода – ношена, любов – прошена“, – говориться у приказці. Не було надії взяти у батька шмат землі.
Пилип також оженився на бідній без посагу. Через рік відділився від батька. Змурував хату з „батіни“, цегли-сирця. На землеробство було мало надії, але Пилипа спасали „золоті руки“. Він навчився шити чоботи. Тоді були в моді чоботи зі скрипом. І цю таємницю він вивідав у досвідчених шевців. Щоденно сидів і шив. За нього інші орали, сіяли і молотили. Він знав своє діло добре, став жити заможньо.
Зосим згодом махнув рукою, бо втратив надію на посаг. Та й насправді у Романа нічого було ділити. Але перед самою війною щось сталося з тестем. Сам прийшов, вперше переступив поріг Зо¬симової нової хати. Приніс гостинець онукам. У хустині між двома скибками хліба були шматки меду з вощиною. Діти вперше в житті покуштували райську їжу.
– Ось що, Зосиме, ходімо до солтиса і я перепишу тобі поле у Березі. Поле невелике, ти сам його добре знаєш – півгектара, але земля чорна, родюча, хоч на хліб маж.
Це був довгожданий подарунок. Від¬нині в реєстрі у Зосима значилось три гектари сімдесят сім сотих орної землі. Це за ступенськими мірками господарство середнього достатку. Наприклад, у багатія Івана Приймачука було аж де¬в’ять гектарів.
Проте Зосим не тішився, бо знав – на всіх дітей поділиш і всі будуть жебраками.
Зосим на всякий випадок віддав самого старшого Артема в наймити на всю зиму до Кравця Івана Капітули, який живе тільки з того, що людей обшиває. Безземелля, як та чорна хмара, ще громом не гримнуло, але вже блискавки поблискували.
Зосим хоч і небагато мав землі, але користувався повагою у хазяйновитих людей. Нащо гонорний Іван Степанович Приймачук, і той іноді називав його Зосим Антонович. А така повага з боку справжнього господаря багато значила. Всякий соковичанин, який проходив повз Зосимову оселю, здоровався, здіймаючи шапку або кашкета. Недорослий хлопчина виріс у кремезного, сильного чоловіка, працьовитого господаря.
Задумали сусіди викопати громадську криницю. Віками користувались ношеною або воженою водою. Ніхто не міг пояснити, чому внизу у Селі, де копни лопатою і вода потече, ніхто не селився. Села розростались на плоских верхів’ях гір, де не¬ма води. Всі погодились. Без криниці нема діла. Привезли з Брочевиці криничника. Про нього говорили, що він приложить вухо до землі і чує, як вода дзюрчить в підземних джерелах.
Криничник довго ходив по землі, на двох пальцях тримаючи прутик. Потім рішуче сказав: „Отут копати!“
Вісім сусідів вирішили копати у складчину. Головою складчини обрали Зосима. Він таку велику хату побудував і довів до діла, з майстрами вміє ладити. Тільки Зосим з цим ділом може справитись. Ніхто з цементом не мав справи, тільки Зосим. А криничні круги треба робити бетонні.
Тільки восени, через п’ять місяців важкої роботи з глибини криниці витягли не землю, а повну баддю баюри. Скільки було щастя і радості. Проте не надовго. З такої глибини, щоб дістати воду, треба вчотирьох тягнути. Вода завжди мала со¬лонуватий присмак... від поту. Тому водовозні бочки почесне місце посідали в сінях біля кадуба, де завжди квартою можна почерпнути смачної води від цурка.
Все ж Зосим був радий, що громада доручила йому таку важливу справу. Він її довів до кінця – є своя криниця. Він навіть знайшов вдома три товсті дошки. З них він зробив лави, які приладнав біля криниці. Цей невеличкий майданчик став для Соковиці місцем для зборищ. Він став, так би мовити, центром громадського життя. На нейтральній території чоловіки збирались, щоб покурити. Курили самосад, і в кожного – свій. Як поліція не шукала, як не штрафувала, але люди навчились висаджувати в таких місцях, що спробуй знайти. Біля криниці можна почути всі новини. У Гордія корова отелилась, а Йосип Лебідь знов свою жінку пру¬том побив, бо застукав на горищі з Колесником Дмитрівським. Сюди кожного разу доходили чутки про Горпину, до якої хто тільки не ходив. Але біля криниці були й другого роду балачки. Говорили про Гітлера та Мусоліні, що скоро буде війна, що треба накупляти більше солі та сір¬ників, щоб на всю війну вистачило і можна було пересидіти тишком-нишком.
На Приймачуках була вартова дошка. Опівночі вартовий бив палкою по дошці з великими проміжками у часі. Це означало, що варта на місці і все спокійно. Коли пожежа чи якась інша тривога, палкою раз-у-раз б’ють по дошці.
– А що, сусіди? Вартова дошка вже зовсім старенька. Треба купити дзвона. Уже на всіх хуторах є. Варта біля дзвона ходить. Мало що може статись, чи пожежа, скажімо, чи якесь злодійство, треба на сполох вдарити. А хіба в дошку вдариш, – почав Зосим. – Треба дзвона купити. Невеликого, але такого, щоб чути було на всю Соковицю.
– Так-то воно так, – чухали потилиці мужики, – але воно те є… накладно.
– Накладно, не накладно, але треба обійти по всій Соковиці, – продовжив Зо¬сим. Вісімдесят дворів, хто скільки може, той стільки подасть.
– А може сільський сход скликати?
– Та нащо? – втрутився Іван Примайчук.
– Ну, солтис хай засвідчить.
– Хай засвідчить.
Із дощечок збили дві невеличкі скарбоньки і направили Юганку та Вівдю. На дно скарбоньки летіли по десять, по двадцять грошей, Іван Примайчук положив п’ять злотих – знай наших!
Через попа Агафангела замовили дзвона. Невеликий, розміром з казанок. Відливали десь у Крем’янці в ливарні.
Встановили дзвона на високому стовпі біля криниці. З цього урочистого приводу з церкви прийшов хресний хід. Церковні братчики несли хоругви та кіот. Дяк Кортович привів церковний хор. Старенький отець Агафангел пискляво читав молитви і йому вторив хор. Кортович вів себе чемно і підкреслено набожно. Роман Ількович вертівся скрізь, де треба й не треба – надто хотілось йому, щоб його помітили – це ж його зять Зосим – один із тих, хто затіяв криницю копати і дзвона купляти.
Піп окропив святою водою і дзвона, і криницю.
Як водиться, після освячення був громадський обід. Здовж вулиці на траві постелили рядна, а дехто й килимки. Горілку і страву зносили до гурту. Було все чемно і пристойно.
Соковичани були задоволені. Як борсуки у своїх норах сиділи. Тільки десь на дорозі зустрінуться, поздоровкаються і все. А тут всі відчули себе громадою, а громада - то є загальна порада, сила на селі. Дзвін, річ невеличка, але скільки людей скликав!
Споконвіку на селі була запроваджена варта. Влада мінялась, начальство по-різному називалось, але варта була незмінною.
По Соковиці від хати до хати передавалась палка, якщо можна її так назвати. Але більш підійшла б назва – твір, зразок прикладного мистецтва – різьби по дереву. Верхівка – чотиригранна. На кожній грані візерунки. Середина – кругла, точена. На ній – свій особистий пояс краси. У верхівки просвердлена дірка, в яку пронизано шкіряний мотузок. Його можна надіти на руку.
У вартового – палка, як у гетьмана – булава.
Як наступає півночі – вартовий б’є у дошку. Люди знають: варта сторожує і все в порядку. Стара дошка деренчала, як простуджений півень. Тепер любо слухати. По всій Соковиці лунає срібний, чистий, як вода з-під цурка, дзвін.
Сільські сходи, збирання пожертвувань, варта – все це нагадувало, що Соковиця – це єдина громада з її загальними звичаями та турботами.
Однією із загальних справ були шарварки. Солтис через вартового назначав день і місце збору на шарварок. Вартовий обходив усю Соковицю і особисто сповіщав.
Як тільки на провесні розпочинають підсихати дороги, соковичани усім миром збираються на шарварок: хто з лопатою, хто з тачкою, а хто з граблями. Ґрунтові дороги служать усім, то всі й повинні за ними доглядати. Зимові та осінні дощі можуть промити рова вздовж дороги, в низинах дорога стає великою калюжею. По обидві сторони дороги з калюгою роблять канави, а глибокі калюжі гатять камінням, гіллям та піском.
Особливо з великою охотою збираються дівчата та парубки. Не часто трапляється випадок, коли дівчині вдається своїм чарівним зором опалити серце красивого парубка. На шарварки ходили, як на свято, а тому навіть одягались по-святковому.
Молодиці мали нагоду перемити кістки не тільки сусідам, але й тим, що живуть на далеких хуторах села – на Бокові, Лищунах, Дмитрах чи Лазорах.
– А про яку Гапку ти кажеш? – питає жінка у своєї подруги.
– Та про ту, що Грицька Шандаришиного племінник взяв, Калеником звуть.
– Це той Каленик, у якого хата біля вітряка?
– Та ні! Вітряк на Лищунах. То інший Каленик, а то Каленик той, що на Бокові біля Дмитрівського рову недалеко від Синофона та Свирида.
– Ну! Так що ти хотіла про Гапку?
– Так до неї ж ходить Самойлюк, отой, що видав свою дочку за сина Івана Дорощука, що живе у Михайлишині.
– Так, так, так! Іван Дорощук. Так до кого він ходить?
– Не Дорощук, а Самойлюк. От яка ж ти дурна, бабо. Чи глуха, чи зовсім безглузда? У тебе, як у того хлопця. Його питають: „Чий ти?“ А він: „Мати остригла“. „Ти що, глухий, хлопче?“ „А щоб воші не заводились!“. Так і з тобою нема про що поговорити.
– Так у кого воші завелись?
– З тобою, як із сліпою кобилою в боло¬ті. Як кажуть, мовчи глуха, менше гріха.
А тим часом шарвачани копають, граблями розгортають, свою працьовитість напоказ виставляють.
Поки дві баби розберуться, хто до кого ходить, молоді і канави викопають, і рівчаки позасипають, і калюжі загатять, і на тому розійдуться. Але ще довго будуть згадувати:
– Ото був шарварок!
– Дай бог за рік дочекатися!