Глава 16. Німці йдуть!
Все сталося несподівано. До Зосима прибігла сусідка Василина Приймачучка:
– Німці йдуть.
– Де?
– У селі.
– Та звідки вони могли взятись, чи з неба впали?
Про німців ступенці мали дуже невиразне уявлення. Їх ніколи не бачили, хоч чутки про них доходили і до глухого села Ступно. Знали ступенці, що у світову війну німці і австріяки стояли під Дубно. Знали, що німці захопили Польщу. Саме тоді Завадська стурбовано поспішала зі своєю сім’єю до рідних країв.
Звістка облетіла всю Соковицю, наче блискавка.
Хтодора новину сприйняла спокійно, бо ще жодного разу в Ступні війни не було, хіба що проходили війська то на схід, то на захід. Туди – сюди. Влада мінялась і приносила лише нові слова, нові порядки, а баби як стояли на варті біля своїх печей, так і продовжували стояти. Про всякий випадок наказала Зосимові, щоб не висовувався.
Найперші розвідники – діти. З усіх гір позбігались, щоб подивитись на німців. А дивного було багато. Вояки зупинились в центрі села біля криниці, п’ють воду і ґелґочуть, наче гуси – нічого не можна зрозуміти. Всі у веселому настрої, навіть великодушно вгощають туземну замурзану дітвору цукерками. З’явились кілька чоловіків дорослих. Серед них – Іван Морозюк, який себе Ґалаґаном прозивав і ховався від совітів. На втіху німцям схопив каменюку і шпурнув нею в портрет Сталіна, що висів на самій верхівці брами. Шкло посипалось на дорогу дрібними шматочками. Німці схвально заґелґотали. Тим часом пан Бугай щось став говорити німецькою з офіцером. Німці сіли на машини і стали рушати в напрямку на Остріг. На ходу застрибнув у грузовик пан Бугай. Його німці підхопили за руки і посадили біля себе.
У селі знали, що шкільний „керівник“ пан Бугай родом з Гурни Шльонску, що він польський німець, але ніхто не міг подумати, що він і німецькою уміє шварготати.
Два дні через село їхали машини. І як зненацька німці з’явились, так несподівано зникли, тільки на сході було чути, як бухають гармати. Та не зник Бугай. Він опинився в Мізочі, де став перекладачем у бургомістра фон Бека.
Коли відступали совіти, ніхто не бачив. Лише через тиждень житами, ровами пробирались два солдати. Володько Хтодорин пас овець. Вони попросили хліба. Він загнав овець додому і сказав матері. Хтодора дала два бохінця хліба, потім подумала і сказала:
– На ще й шмат сала, що то пісний хліб.
Бійці подякували і подались на схід.
Здавалось, що війна, як та чорна хмара, заступила сонце на деякий час і знову все просіяло, все стало любо та тихо. Одна влада вже пішла, а друга ще й не прийшла. Недарма кажуть: „Грім не прогримить, мужик не перехреститься“. А тітка Одарка навіть якось біля криниці ляпнула: „Хай гірший, аби інший“. А Пріська додала: „Пережили поляків і совітів, то й німців переживемо“.
Ой, якби то так!
Десь через кілька тижнів приїхав на Соковицю головний начальник Мізочської округи – бургомістр фон Бек. Разом з ним – десятка три солдатів і наш знайомий пан Бугай.
Зібрали людей у дворі Марини Полозянки. Німецький офіцер сидів на ослінчику, покритому рядном. Він говорив, говорив і говорив. Чоловіків на зборах не було. вони не стали ризикувати – поховались. В основному перед німцями стояли баби та малишня. Потім став перекладати пан Бугай. Так і так. Фон Бек вітає селян з визволенням від совєтського ярма. Тепер всі будуть вільні. Тільки треба слухатись представників рейху, здавати продукти для доблесних воїнів-визволителів. Ми заведемо новий порядок, а хто буде цей порядок порушувати, того будемо вішати.
Бугай додав, що всі млини закриваються. Млин Кудлачеків конфіскуємо, а парову машину забираємо на користь рейху. Будете молоти тільки в Мізочі, а мір¬чук будете платити німецьким представникам.
Привели Ганну – депутатку і комбєдовку. Звеліли лягти на землі. Заголили спідницю, почали бити палками по тих місцях, які і сам не побачиш та й людям не покажеш. Ганна мовчки переносила біль і сором. Баби, всі селяни стали відвертатись і заплющувати очі, щоб не бачити, як людину катують.
На цьому несподівано фон Бек встав, сів у бричку і поїхав, за ним – вся його ватага.
– От вам і цукерки, – сказала Хтодора. – Чекали іншого. Дочекались. Хай гірший, аби інший. Він ще загонить нам розтопленого смальцю за шкіру.
Млин Кудлачеків розібрали, лишились одні стіни. Куди брати чехи подівались, ніхто не знає.
Фон Бек побував на Лазорах, на Бокові і Капітулах. Скрізь обіцяв вішати.
Закінчувались жнива, кінні молотильні машини також були заборонені. З ранку до вечора чоловікуи в клунях гупали ціпами і поспішали сховати хліб.
Поряд с чужими словами „рейх“, „вермахт“, „аусвайс“ появилось нове рідне слово „криївка“ – схованка. Тепер було видно, що німці ніяких податкових квитанцій розносити не будуть, згребуть весь урожай до зернятка і тоді – помирай з голоду. Зосим ходив по сусідах і придивлявся, як то вони криївки роблять. Справа нова. Зайшла мова про те, що треба буде не тільки хліб ховати, а також думати, як і самим сховатись.
Для зерна копали яму, дно вистилали соломою, потім – рядниною. Стіни обмуровували в’язанками соломи. Поверх зерна клали ряднину та солому. Якщо криїв¬ка в городі, слідкували, щоб на поверхні не виявилась глина.
Зосим зробив криївку в клуні у засіку, зверху зложив шар соломи, а потім – шар сіна. По ночах селяни крутили жорна. Ох, і важка це робота! Нелегка робота товкти у ступі просо або пшеничну кутю. Ступенці згадали прислів’я, яке до останнього часу починало забуватись: „Ступа, жорна – біда чорна“.
А вже хтось склав пісеньку:
Ходить Гітлер над рікою,
Носить жорна під рукою.
Або:
Україно, Україно, ненько хлібородна,
Німцям хліб віддала, а сама голодна!
Німцям хліб віддала, а совітам гроші,
А Вкраїні дісталися дівчата хороші.
У Ступні німецької влади не було. Вся влада – в Мізочі. Фон Бек із своїми супостатами робив наскоки на село, грабував, що вдавалось і наніч – в Мізоч.
Німці в село – всі: і старий, і малий – покидали свої домівки з коровами і вівцями, втікали в рови та ліси. Свині, кури, гуси, звичайно, діставалися німцям. Але як тільки непрошені гості повертались у Мізоч, село оживало. З димарів валив дим, мичали корови, гавкали собаки, кувікали несамовитими голосами свині, яким пощастило вижити.
Святе місце пустим не буває. До Хтодори доходили чутки, що „наші“, тобто бандерівці, встановлюють свою владу.
Філімон Кочубей, близький сусід, той ще за Польщі серед літа носив баранячу шапку з червоним ворочком і називав себе січовим стрільцем. За Польщі він закінчив „повшехну“ школу – чотири класи, але був дуже начитаний, і йому щодня поштар приносив газету „Нове село“. Хтодорі розповіли, що Філімон тепер не Філімон, а Богун і дуже велика шишка – підрайоновий голова. Йому підлеглі села Стара, Нова та Мала Мощаниці, Залюбівка, Бондарі, Півче. У кожному селі – станичний та господарчий, а також провідник СБ (служба безпеки). Таємниче слово „есбе“ накликало жах. Провідником СБ став Іван Морозюк, який при перших совітах переховувався, і всі вже добре знали його псевдо – Ґалаґан.
До загону СБ входили Петро Кочубей за прізвиськом Гац та Петро Приймачук, Івана Приймачука син. Це товариші Філімона – Богуна. Петро Гац обрав собі псевдо Рак. Похвалявся, що Рак, як укусить, буде знак. Поки Зосим ховав зерно у криївку, господарчий Лукаш за псевдом Ґонта встановив поставки: мішок пшениці, три курки, кілограм масла. А також потрібно зв’язати дві пари рукавиць, три аршини відбіленого полотна для бинтів.
– Від німця сховаєш, від своїх – ні, бо все бачать скрізь землю, – бурчав Зосим, бо дуже шкода було віддавати пшеницю, яку з таким трудом ростив, збирав, молотив і в криївці ховав.
– Своя собака кусає гірше, ніж чужа, – сказала Хтодора і озирнулась, чи ніхто чужий не чув.
Тепер всі стали говорити, озираючись.
На перших порах „наші“ з німцями не ворогували. Три ступенці пішли у Мізоч „шульцманами“ – поліцейськими. Навідався до села перекладач – наш добре знайомий Бугай. Він передав підрайоновому Богуну наказ фон Бека. Треба на¬правити до Німеччини десять дівчат і три чоловіка для роботи у Рівному.
До Німеччини відправили тих, хто при совітах входив до активу або до комбєду. Ганну Кравець повернули з Мізоча додому. Непотрібна – вже досить стара, потрібні молоденькі та фізично сильні.
Щодо чоловіків, то в першу чергу вибір випав на Омеляна Бондара.
Настя як на вік прощалась. Омелян був стриманий. На прощання всі сіли: Зосим, Хтодора, їхні діти, Настя і Омелянова дочка Галя.
– Ти, Галю, йди до бандерівців санітаркою, перев’язувати вмієш, тільки так може тобі вдасться вціліти. Все! Може ще побачимось. Прощавайте.
Пройшов місяць. Від Омеляна – ніяких звісток. Якось серед ночі в причілкове вікно хтось тихенько постукав. Настя притьмом до вікна – Омелян.
– Ємеля! – зойкнула Настя і побігла в сіни відчиняти двері.
Всі посхоплювались. Зосим і Хтодора раділи, наче повернувся з того світу рідний брат. Світла не світили.
Омелян розповів, як він під конвоєм копав траншею. Вони прокладували кабель зв’язку. Робочих було понад сто чоловік. Коли закінчили роботу, в бік відвели п’ятьох, в тому числі і Омеляна. Решту построїли вздовж траншеї і несподівано стали розстрілювати із автоматів.
– Нас, – продовжував Омелян, – заставили тіла скидати в траншею і закопувати. Всі ми чекали, що й нас розстріляють. Я домовився з хлопцями, що я непомітно ляжу серед трупів і щоб мене присипали, але не дуже багато землі навалювали. Залишилась невелика щілина. Дихати було важко. Скільки я пролежав, не знаю. Став пробиратись на світ. Було темно, ніде ні ду¬ші. Повзком доповз до лісочку, а там полями, лісочками на третю ніч опинився в Ступні.
Хоч Зосимова хата була на відстані від сусідів, але говорили пошепки. Що робити? Ні на що не було надії. Омелян ви¬рішив негайно пробиратися на схід. Не вб’ють німці, то вбють „наші“.
Омелян взяв Зосимову косу, вузлик з хлібом та салом і так вирішив глухими селами пробиратися на Житомирщину, а там, як бог дасть, може вдасться перейти лінію фронту, видаючи себе за місцевого косаря.
Через три дні Омелян був уже дома, і коса лежала за ґанком. У нього на лиці, хоч і понівеченому, було написано, що він городянин. Попався на „свої“ дозори. Вбивати не стали, а сказали: „Іди, звідки при¬йшов. І більше нам не попадайся“.
Ось і тепер – друге повернення. Настя впала на груди Омелянові і так і застигла. Він намагався випручатись, незруч¬но – Кочубеї дивляться, але скорився. На його мужньому лиці по шрамові прокотилась сльоза. Важко було зрозуміти, що він почуває, бо його поранене око сльозилось постійно. Він ще ні разу не відчував такої безнадійності свого становища, як тепер.
А тим часом Галя Омелянова влаштувалась наймичкою до господарчого Лукаша – Ґонти. Більшість селян податки сплачували курми та вівцями. Потрібні були робочі руки. І Галя всі сили покладала, щоб від батьків біду відвести.
Січовики Петро Приймачук та Петро Гац пішли служити до мізочського бургомістра фон Бека шульцманами і, звичайно, з дозволу свого шефа ступнівського СБ Ґалаґана. Проте вони там довго не затримались. Одні говорили про те, що вони не змогли приймати участь у масовому винищенні євреїв і обох Петрів наче заставляли добивати тих, що ще ворушились серед мертвеців. Інші пояснювали тим, що між „нашими“ і німцями горщок дружби розбився. Гітлер „нашим“ обіцяв Київ, та не віддав. Можливо, це було так, а, може, й ні. У всякому випадку, по всьому селі було випущено гасло: „До зброї проти німаків!“.
Тепер у Ступні насправді залишилась влада одна, влада, яку очолювали ОУН та УПА, тобто керівництво (провід) Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Нова „наша“ влада дуже пильнувала, щоб не було зради. Всім чоловікам віком від вісімнадцяти до сорока належало вступати до лав УПА. Дівчат на добровільних засадах набирали санітарками та кухарками.
У великому лісі, що межує поміж Тернопільською та Рівненською областями, гуртувалися сотні та курені бойових стрільців. Хто ухилявся від служби – зрадник України. А зрадництво – це справа, якою займалась СБ (служба безпеки).
Чоловіків віком від тридцяти п’яти й старше поки що не викликали, бо не вистачало зброї, хоч у селі біля школи вчили ходити строєм, співати оунівських пісень. Наприклад, таку часто співали:
Хлопці-бандерівці,
Славні юнаки!
Всі тюрми збудували
Для себе німаки (!).
Тим часом Мирони Семен та Петро відпустили бороди, але дідами вони не вигляділи, надто рум’яні писки виднілись скрізь чорну та кучеряву щітину борід. Підлітки перестали парубочитись. Закачували штанини до колін, прутики в руки – і пішли корів пасти.
Ґалаґан носом почув зраду. Але його хтось опередив, зламав дубові двері у дзвінниці і викрав церковні метрики. Діти довершили погром, рознесли по селі найцінніші папери, в яких містилась історія села. Там було все: хто коли женився, родився, помер і навіть відомості про сповідь.
Німці вважали, що тільки вони являються повновласними господарями і управителями. Проте вони обмежувались грабіжницькими наскоками.
„Наша“ влада організувала козацькі дозори, як було колись у давнину. На краю найближчого від Мізоча села Білашева на дереві сидить вартовий. Тільки побачить, що з міста вирушив великий загін, спостерігач запалює багаття. Його дим видно з сусідніх сіл, в яких також запалюють багаття, а потім у Ступні. Від села до села додатково мчаться вершники, в селах дзвонять у дзвони. Б’ють у дзвін і на Соковиці, дзвін, який не так давно встановила громада біля криниці.
Всі – від старого до малого – втікають ровами та лісами у сусідні села. Німці застають в хатах теплий борщ або кашу і повне безлюддя.
В курятниках підіймається несамовитий ґвалт, верещать у передсмертних му¬ках свині, і цивілізовані європейські чистокровні арійці, як печенеги, повертаються із добутком до свого мізочського стану.
Але одного разу сталося зовсім інакше. Над Соковицею стала кружляти німецька „рама“, та так низько, що ледь-ледь верхівки дерев не займала. Голову не висунути – із кулемета строчить.
Зосим з Артемом та Василем був у полі під Дубрівкою і бачив, як літак кружляє саме там, де рідна хата.
Хтодора схопила Володька та Марусю, пожежну ікону „Неопалуєму купину“ і в льох. Молилась Богородиці швидко-швидко. Але чутно було, як гуде машина, наближається до ковтунівської вулиці.
Вбігла у двір Пріська і заголосила:
– Хтодоро! Втікай, бо німці от-от підходять.
Хтодора корову – на налигач, дітей – вперед і поза хатами, поза кущами та опинилась в Лебедівському парівці. А тим часом літак продовжував кружляти саме над Зосимовою хатою і невгамовно строчив із кулемета.
Хтодора у рові заховала голову під кор¬чах і, як квочка, під себе підгорнула дітей.
Було чути, як хтось гупав по дереву сокирою, а потім один раз дзвякнув дзвін і замовк.
Саме в тому ж напрямку, де Хтодорина хата, повалив густий білий дим. Згодом він розвіявся і замість нього вище дерев піднялось полум’я, запахло шмаленим. На всій Соковиці надривались собаки.
Треба було тікати дальше. Водомиями ровів, лісами та перелісками пробиралось святе сімейство, тільки не з осликом, а з рижою коровою. І не помітила Хтодора, як опинилась у Малій Мощаниці за п’ять кілометрів від дому.
Соковиця – як на долоні. Хатки збились до гурту, насторожились. Лиш в центрі хутора одна хата догорала. Сідало сонце. Пішли чутки серед втікачів, що німець пішов у Мізоч. Стали повертатись.
Зосим, Артем і менший син Василь повернулись першими.
– Де Хтодора? – питав Зосим у всіх сусідів, що збіглись на пожежу. Ніхто нічого не знав.
– Може згоріла? Шукай, Зусиме, серед головешок.
Щось і справді лежало почорніле, обвуглене. Як несамовитий, Зосим кинувся у вогонь. Але це була обгоріла свиня. Після цього, що він за якусь мить пережив, йому стало байдуже, що згоріла клуня, сіно, свиня. Жінка і діти живі. І головешки, які догорали у вечірніх сутінках, висвітлювали Зосимове лице, на якому блищали кришталеві сльозинки радості. Незабаром повернулась Хтодора.
Від добра добра не шукають. Лягали спати, погоріли, згасили останні іскорки, а в сім’ї сміх і радість. Шуткували, регота¬ли, діти підняли галас. Всі не знали, що з н謬¬ми робиться, поки першою не сха¬ме¬нулась Хтодора. Вона впала на коліна і стала хреститись і несамовито бити поклони.
– Мати Божа, заступнице наша. Я тебе просила, щоб ти нас помилувала. Слава тобі, непорочная діво, благословенная в жонах! Тільки тобі, Божій Матері, зрозуміти наше материнське горе і щастя. Спасибі тобі, що ти сім’ю від наглої смерті уберегла.
Вранці до сходу сонця встали, як зав¬жди. І тільки тепер помітили, що з вікна видно далеко-далеко, аж до Крем’янця. Раньше цей краєвид затуляла клуя. Володько з сумом згадав: разом з клунею згоріло гніздо, в якому лелеки виводили своїх діток.
– Лелеки хотіли нам щастя, а самі лишились домівки.
Над попелищем вони покружляли-покружляли і кудись зникли, і разом з ними кудись не¬сподівано зникло щастя.
Хтось набрехав на Секліту Полозянку, наче вона навела німців на Зосимову клуню. Брехня обростала подробицями. Німці й самі, мабуть, не знали, чому саме цю клуню їм захотілось підпалити. Правда, у дворі після молотьби було багато соломи. Проте брехню ніхто, мабуть, не спростовував. На міждоріжжі біля Антона Кравця, через дорогу від фігури Святого розп’яття була повішена стара жінка. Висіла вона на черешні в аршин від землі, руки зв’язані, лице не спотворене, а таке мирне і лагідне, наче вона хотіла сказати: „Люди! Що я вам поганого зробила?“ І як відповідь – до блузки шпилькою пришпилений папірець: „За зраду Україні!“
Всіх охопив жах і не менший, ніж перед німцями. Люди зрозуміли – СБ слів на вітер не кидає і смертельні вироки виносить тільки одна людина – Ґалаґан.
В селі всі знають про всіх і про давню ворожнечу, знають, хто має близькі стосунки з Ґалаґаном. Покійниця могла колись сказати слово противне, пустити якусь плітку, але з Зосимом і його родиною ніяких справ не мала. Зосимова біда була лише приводом, щоб помститися та ще з таким ганебним вироком: „За зраду Україні!“
Хоч вішають за шию, баби прикусили язики і боялись лишнього хоч слова сказати. В селі ще ніхто нікого не вішав: ні царські урядники, ні польські поліціанти, ні совєтська міліція. Оце так... Наші... Знай наших! Тепер можуть повісити нізащо.
Станичний загадав, щоб від Соковиці подали чотири підводи. Була відновлена возова повинність, яку запроваджено ще за старого режиму. Без нагадування господарі знали свою чергу. Наказано зібратись в обід на Низу – тобто в центрі села на громадському пастовнику. Випала черга Івана Приймачука. Коли він приїхав, у центрі села було возів, як на ярмарку з усіх гір: з Дмитрів, Лищунів, Капітулів, Бокови та Лазорів. Ніхто нічого не знав, ку¬ди їхати, що робити. Серед ступенців – Іван Приймачук. Він не раз за польських часів одержував на ярмарках „гонорове“ – особливий приз за краще оздоблено¬го воза та за зразкову збрую. Тепер, хоч неспокійні часи, Іван міг гордитися тим, що він господар, якого на все село не знайдеш. Під вечір з Лищунів пішки йшла сотня Степового. „Стрільці“ сотні мало чим відрізнялись від звичайних селян. Хто в що одітий, ті ж полотняні штани та суконні „куцаки“ з домотканого рудого сукна. Проте вони на селян не були зовсім схожі – в руках у них були не коси і вила, а зброя і рушниці польові, російські гвинтівки зразка першої світової війни, німецькі та совєтські автомати.
„Стрільці“ розмістились на підводах. Довга низка обозу вирушила в похід, коли сонце схилялось під вечір. Вже й Ступно залишилось далеко за обрієм. Їхали лісовими заболоченими дорогами. Стало смеркатись, ліс закінчився, то там, то сям появились хатки, дальше – село тягнулося поміж вишневими гаями.
„Стрільці“ вишикувались у шеренгу. Сотенний Степовий подав команду „струнко“, потім „вільно“ і розпочав свою промову здалека.
– Друзі українці! Настав час. Спокон¬віку ляхи пригноблювали наш народ. Наші діди та прадіди віками гнули спину на панщині у поляків. Згадаймо наших славних козаків, згадаймо Богдана Хмельницького! Наша Україна буде вільною тільки тоді, коли жодного ляха не залишиться на нашій українській землі. Сьогодні ми починаємо боротьбу за нашу незалежну неньку-Україну. Перед вами вороже польське село Комашівка. Наказую! Всіх ляхів знищити під корінь, хати спалити. За старовинними звичаями все майно – ваше.
Хурмани залишаються в лісі, „стріль¬ці“ – до бою. Село, яке починало засипати, заворушилось, переповнилось лементом, пострілами, освітилось загравами пожеж, сірі тіні огородами бігли до кущів, їх наздоганяли кулі.
Комашівка – польське село, яке розташувалось серед лісів на пісках, про які кома¬шівці говорили: „Пяскі та ляскі“ (Піс¬ки та лісочки). Польські села Гурби (Горби) та Комашівка (Комарівка) із Ступна у ма¬реві були видні вдень, як світлі дві плями.
Але на цей раз серед ночі Комашівка жевріла червоною плямою. Над селом піднялась сива хмара, яка соромливо зарум’янилась відблисками великої пожежі, якої ці краї ніколи не бачили.
Під фігурою, недалеко від Гантонової черешні, на якій була повішена Секліта, зібралась юрба соковичан. Саме звідти, з самого високого місця, великий ліс був, як на долоні. Чужа біда, яка була десь далеко-далеко, декого веселила. Вже всі знали, що це „наші“ нищать польське село.
Зібрались молоді січовики. Пролунала добре знайома пісня:
Гей люлько-зозулько, нехай не згасає,
Нехай палить замки кругом.
Нехай ворог знає, нехай пам’ятає,
Як знущатись над козаком.
Серед натовпу стояла Хтодора, помовчувала, як кажуть, не підтакувала і не піднікувала. Тепер не знаєш, звідки треба лиха чекати. Хтодора позирала на черешню, і всередині холод холодив, а тому намагалась тримати язика за зубами.
Вранці повертались підводи. Іван Приймачук привіз борони та дерев’яну канапку з дубовими точеними ніжками. Він мовчки розвантажував воза, мовчки заніс у клуню канапу. В хаті ніде було її ставити. Нащо брав? Всі брали, от і взяв. Іванова мовчазність якось передалась на всю Соковицю. Щось недовиказане залишилось у всіх, ніхто із хурманів не почувався героєм. Мовчки ховали привезене майно, але воно не гріло душі. У Івана перед очима стояла жахлива картина: в калюжах крові лежала жінка з дитиною.
Комашівський похід приголомшив так, що наче всі були мішком прибиті. Нащо вже підрайоновий Богун, і той переводив розмову про щось інше, наче й не було нічого. Злість на поляків з їх Пільсудським та Шміглом поступово одійшла, а мирні часи якось ототожнювались з Польщею, і поговірка „Ото при Польщі була глина!“ довго ще жила. „Наші“ робили щось не те. Бойова слава все-таки до них навідалась.
Десь під осінь 1941 року фон Бек із своєю „пачкою“ зробив черговий набіг на Стару та Нову Мощаниці. Ватага, обтяжена награбованим, безпечно плелась по безлюдних селах. Поминувши Нову Мощаницю, низка возів та автомашин спустилась у долину, з обох сторін оточену схи¬лами гір. Кулеметні черги з обох сто¬рін заставили німців залягти під возами та під автомашинами. Групка німців зробила спробу вирватись на поле, де стояли півкопи жита. Пан Бугай тільки підповз, щоб сховатись у гранці, але там він наткнувся на засаду...
У цьому бою загинув і німецький бургомістр фон Бек. На машинах частина уцілівших німців зуміла вирватись із засади, прихопивши з собою вбитого Бека.
Через три дні із Мізоча на Здолбунів рухалась німецька колона автомашин. Тіло великого начальника відправляли до Німеччини. Однак фон Бекові довелось лягти у тій землі, яку намагався загарбати.
Кунинський загін „наших“ вщент розбив усю колону. В живих майже нікого не залишилось. Трупи німців поскидали в одну яму, а зверху – Бека разом із труною.
Чекали, що після цього прийде карний загін із Рівного, але не було, щось там у них не ладилось. Мізоч перейшов до рук місцевої влади.
Тепер із Ступна вирушив другий обоз, він вивозив із Мізочського цукрового заводу мішки цукру.
Було роботи тепер у нашого господарчого. Ввели нову посаду – комірничого. Тепер уже в руках Лукаша-Ґонти скопичилось багато майна. Омелян та Настя пішли до нього в найми.
Тепер бандерівці підняли голови і селяни вітались по-новому:
– Слава Україні!
– Героям Слава!
Церкву знову відкрили. Єпархія прислала молодого попика; такого молодого, що замість бороди на підборідку пробивались рідкі волосинки, які одна одну здоганяли. Обличчя кругленьке, як паляниця, губи пухнасті, а очі прищурені, наче спати хоче. Чорну рясу не носив, можливо соромився, а, можливо, не хотів виділятися серед селян. Одівався справно, хромові чоботи, одяг фабричної роботи, вишита сорочка.
Агафангелів дім пустував, а щоб довес¬ти його до тями, треба руки прикласти. Філарет, таке було духовне ім’я нового священика, влаштувався на Ковтунах у Якова. Там він квартирувався, там і столувався. Все, що заробляв на хрестинах та мерлинах, віддавав Яковові.
Соковицькі дівчата опускали очі долу, коли зустрічались з молодим попиком. Може він був чемний та безгрішний відносно дівчат, але про когось іншого може б і не плели плітки, та тільки це не стосується молодого та красивого попика. Якщо в казках говориться про блуд, то обов’язково піп.
Філарет розмовляв по-нашому, але відчувалось, що деякі слова незвичні. Дядько – вуйко. Не скаже: „Що ти смієш¬ся?“, а „Чо ти ся смієш?“ Та й сам він ка¬зав, що родом не з нашої „терени“ – слово таке не звичне.
Для прихожан було незвично, що він запровадив богослужіння українською мовою. Всі, хто з материним молоком за¬своїв „Отче наш...“, ніяк не могли переучитись по-новому, прості і рідні слова „Хліб наш щоденний дай нам сьогодні і даруй нам борги наші, як і ми прощаємо боржників наших і не веди нас до спокуси“. А завчити трудно.
І все-таки молоді люди гордились тим, що українці, нарешті, можуть звертатися до Бога рідною мовою.
В кінці богослужіння отець Філарет дозволив виконання неканонічної пісні. Сильно вона за душу брала. Мати Божа, яка оспівується в пісні, така наша, рідна, українська, навіть сільська жінка. А її страждання були стражданням всіх жінок. Тут і муки, і тривоги. Йде війна...
Страждальна мати
Під хрестом стояла,
Плакала-ридала,
Слізно промовляла:
„Ой, сину, сину,
За яку провину
Терпиш нині муку –
Тяжкую годину
На хресті?!“
Після богоборчої совєтської влади, а особливо в часи невпевненості в завтрашньому дні, коли смерть косила людей покосами, люди зверталися до Бога. Здавна кажуть: „Як тривога, то й до Бога, по тривозі, то й по Бозі“.
На всіх міждоріжжях стали освячувати „фігури“ – хрести, символи хреста, на якому був розп’ятий Ісус. На „фігурі“ було все, що символізувало трагічну подію. На обох кінцях перекладинки були прибиті молоток та обценьки, табличка ІНЦІ (Ісус Назорей Цар Іудейський). В центрі на перехресті під бляшаним дашком – іконка Божої Матері. Від вертикального стовпа до перекладин, навскіс – два списи. В центрі – маленька драбинка, а під нею дощечка, на якій ви¬свердлено тридцять ямочок – символ трид¬цяти срібляників, за які Юда продав свого Вчителя. На півтора метра від землі на основному стовпі фігури розпочинався пояс офіри – пожертвування. Тут прив’язували вишиті рушники, шматки тканини, стрічки, паперові квіти. Все, що згодом стлівало, ніхто не міг зняти. Зверху навішували все нові та нові шари офір (пожертвувань). Фігур появилось так багато, що складалось враження, наче йдеш не по селі, а по цвинтареві, на якому поховані велетні.
У центрі кожного села стали насипати копці. Це висока рукотворна гора, яка символізує козацьку могилу. По всьому селі оголосили загальну возову повинність. Цілий день снували хури – привозили землю, причому кожний набирав на своєму полі. В мішках на плечах носили на високу гору. Вийшла висока споруда – рукотворна гора – вище крислатого осокору, що ріс недалеко. До вечора на верхівці встановили дубового хреста, навмисне неотесаного, з сучками. Саме такі, за уявою ступенців, встановлювали на козацьких могилах. Зосим дивився на цю гору і думав:
– От що може зробити громада. За один день може гору висипати, а також гору звернути.
На Івана Богослова – на престольний празник зійшлося все село. Співав церковний хор, виступали вчителі, представники проводу – станичний, підрайоновий і якісь незнайомі гості – представники нової української влади.
Слова „Самостійна Україна“ передавались від промовця до промовця. Нарешті, ми самостійні, нарешті здійснилось те. про що лише мріяв Шевченко, що Україна-ненька незалежна і її доля поєднається з долею народу.
Промову порушила зграя німецьких літаків, які, незважаючи на ступенські урочисті збори, летіли на схід. Вони ле¬тіли до лінії фронту і їх не цікавило, що там внизу робиться.
Літаки пролетіли, хлопчина в полотняних штанцях і в такій же сорочині забрався на саму верхівку споруди і дзвінким голосом почав читати віршика:
Хто ти?
Українець зроду!
Нащо живеш?
Для народу!
Любиш народ?
До загину!
А в що віриш?
В Україну!
І тут Зосим, як і гості, люди з проводу, заспівав пісню, яку січовики при Польщі співали тихенько, майже пошепки. А тепер її підхопив увесь люд:
Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля.
Ще нам, браття-українці,
Посміхнеться доля.
Отець Філарет розпочав, а натовп під¬хопив „Молитву“:
Боже великий,
Творче всесильний,
Силу і славу нам дай.
Ми були вірні
Твому завіту,
Вислухай нині
Наших благань.
Здавалося, що сама сила небесна опустилася над людьми. Так було любо і мило і здавалося, що все Ступно, його люди, його гості – одна родина, що наступає рай на нашій багатостраждальній землі.
Зосим із Хтодорою та з дітьми повертався додому, забирався на круту Лебе¬дівську гору по вузькій, за літо вичовганій босими ногами стежці, і так було легко, наче на крилах злітав. З висоти Лебедівщини було добре видно, як люди чорними низками розповзаються на всі сту¬пенські гори.
– Боже! Скільки ж нас, ступенців, багато?
Повернулись додому. В хаті – гості: Омелян та Настя. Вони відпросились у свого господаря Лукаша. Тепер Омелян с Настею там жили і працювали.
Обоє сиділи на ліжку, як горобці перед дощем, мовчазні, сумні.
– Чого засумували? Такий день... Люди святкують.
– Хай святкують, – обізвався Омелян.
– Чого надувся, як миш на крупу?
– Та так...
Омелян відмовчувався. Своїми думами він не міг поділитись навіть з Зосимом. От і зараз пішов до Лукаша наймитувати, щоб бути під його захистом. Чужий – серед своїх. Донька пішла у сотню санітаркою. Все одно на нього будуть дивитись, як на більшовика. А зараз розпо-рядитись чужим життям можуть просто – варто тільки комусь нагадати, і тебе нема, як це сталося з Секлітою Полозянкою. Ось і зараз громада – всі, як брати і сестри. Ой що ще буде?
– Ти чого надувся, хмуришся, така радість – ми незалежні.
– Незалежні від кого?
Розмова не клеїлась. Омелян бачив одним оком більше, ніж Зосим обома. Німців з Мізоча вигнали, чи надовго? Нова влада ще покаже себе.
– Біда йде.
– До кого?
– До всіх.
– Не лякай – не страшно.
Минула осінь. Настали холода. Випав сніг. Наймити, які ночували в одному засіку клуні, тепер на ніч розповзались, хто куди. Господарчий Лукаш дбав, щоб ніхто нічого не вкрав. Маленькі круглі очі шарились по всій постаті і не дай бог, якщо хтось де приховає під полою шмат сала. Ні Настя, ні Омелян не ризикували. Повечерявши, вони попросили у рудобородого пана комірничого дозволу піти на нічліг до Зосима, який з задоволенням приймав на ночівку своїх бувших квартирантів.
Вечоріло. Омелян та Настя йшли парочкою, як молодята. Настя щулилась до Омеляна, бо був холод, сире та промоз¬гле повітря пробиралось до тіла. Біля криниці стояли якісь жінки з відрами, мабуть, збирались діставати воду, поряд на дорозі стояли сани, запряжені парою коней, на санях – рядно, яке частково покривало солому. Біля коней стояв чоловік з гвинтівкою та з батогом.
Омелян та Настя порівнялись з жінками, що балакали біля криниці, і пішли по дорозі, де стояли сани. Чоловік повернув на них гвинтівку, пролунав постріл, через кілька секунд пролунав другий. Омелян та Настя повалились на ожеледь. Жінки біля криниці так і застигли від жаху і несподіванки, стали як соляні стов-пи. Чоловік діловито положив на сани гвинтівку, не поспішаючи положив трупи рядком, накрив їх рядном. З саней звисали дві пари ніг. Чоловік сів у сани, підхлеснув коней батогом і вони побігли вперед по дорозі у пітьму.
На другий день люди побачили скорбний шлях, який позначився кров’ю, що пролилась на ожеледь.
Зосим здивувався, чому не прийшли ночувати квартиранти. Тільки вранці він дізнався докладно, що сталось. Після цього ніхто ні про що не питав. Всіх охопив жах. Дочка Омеляна та Насті зникла, наче в воду канула.
Слова СБ та Ґалаґан вимовляли пошепки. На другий вечір ніхто з двору не виходив, село затихло. Тільки собаки перегавкувались, чи розносили сумні новини, а, може, їм байдуже людські справи. Їм не зрозуміти, чому люди людей до смерті загризають.
Новина страшно вразила Олександра – старшого брата Омеляна. В селі знали добре, що він ще при Польщі входив до складу КПЗУ – Комуністичної партії За¬хідної України. Тоді йому вдалось залишитись на волі, хоч давно по ньому Береза Катузьська плакала. І нема куди втекти, нема куди сховатися – з-під землі дістануть.
Олександр та Текля дітей не мали. Батьківська хата згоріла, залишився мурований хлів. От його Олександр обладнав, вставив вікна, змурував піч, зробив невеликого полика. Який там полик на двох – чотири дошки, от і все. З Олександра господар був не аби який, книжки йому заважали хазяйнувати. Одним словом, люди казали, що Олександр Бондар – непотрібний чоловік. Прізвисько було у нього Вовк, хоч хижого в нього не було на чорний ніготь. Скоріше він був людиною нещасною, бо на книжках помішався. Письменних в селі не любили. „Якщо ти мужик, то будь ним, не лізь до вчених панів, ти все одно їм не рівня“, – так міркували „правильні“ хазяї.
Пройшла зима. Десь перед Паскою діти знайшли в парівці Олександра та Теклю. Хто це зробив, ніхто не знав. Проте Олександрова ряба корова була у дворі Петра Гаца за псевдом Рак. „Рак, як укусить, буде знак“, – так похвалявся стрілець загону СБ. Настала пора сіяти, і старий Михаль Гац засіяв Олександрове поле, що у Протеребах. Всім було видно, чия кицька сало з’їла. Але мовчи, глуха, – менше гріха.
Весною в ровах панував трупний сморід, ніхто з селян не намагався закопати тіла, які своїми пахощами нагадували про себе, вимагали, щоб їх похоронили. Сморід ліз у кожне подвір’я, в кожну хату, вивертав нутро, холодив душу. Ті, що заподіяли смерть, не потурбувались про живих. А може їм так хотілось, щоб нагнати на людей страху, щоб всі слухались проводу.
Стемніло. Хтодора зварила на вечерю галушки з молоком, всіх нагодувала, поклала дітей спати, сама лягла біля Зосима на ліжку, на якому ще недавно, зимою, спали Омелян з Настею. За вікном було темно і тихо, як у мішку. Сон не приходив. Віка не стулялись. Із темряви вийшло лице Омеляна. Воно таке виразне, видно кожну зморшку, спотворене плакуче ліве око тіпалось. Хтодора відчула, що в неї нема чим дихати, що її руки хтось заворожив, хоче ними поворушити, щоб відігнати оту примару, але ж вони не слухаються. Враз і все згинуло, розтало у темряві. Хтодора перехрестилась, проговорила молитву „Да воскреснеть бог, да росточаться врагі єго...“ Заспокоїлась. Щось стукнуло. Хтодора сама собі пояснює, що це корова у хліві. Знову стукнуло. Ні. Хтось по горищі ходить. Прислухалась – тихо. Знов хтось ходить.
„Ні, – це корова, – заспокоює сама себе Хтодора і починає засипати.
– Федора Романовна! Мнє холодно, я замерзла, – чи уві сні, чи наяву бачить Хтодора Настю. Лице широке, плескате, дві довгі вертикальні зморшки пролягли від носа до підборіддя, вузькі губи по краях закінчуються складками і також спадають вниз, очі – сірі, запалі, брови збились над переніссям і припіднялись. Воскове лице – в скорботі.
Хтодора встала. Було темно, пройняв холодний піт.
– Зосиме!
Зосим спав.
– Зосиме! Прокинься.
Зосим з спросоння щось промимрив і знову став спати. Нарешті Хтодора розкутирхала чоловіка.
– Чого тобі, Хтодоро?
– Поговори зі мною.
– Про що?
– Ну поговори.
– Ти здуріла, чи сказилась?
– Ні, не здуріла. Я боюсь.
– Чого ти боїшся?
– Хтось по горищі ходить.
– Ніхто не ходить.
А й справді з Зосимом все так просто і все так звичайно. Лише Хтодора з лівого боку в грудях та під лівою лопаткою почувала щось таке, наче сливову колюху загнала. Хтодора повернулась на другий бік. Зосим заснув. Стала засипати і Хтодора, коли бачить напроти на лавці сидить Настя, в’яже шкарпетки, якраз вив’язує п’ятку.
Тепер Хтодора заспокоїлась. Вона вже впевнилась – то був сон. Треба буде в церкві поставити свічку за упокій.
Але спогади її не залишали. Вона згадала покійну Ярину, бабулю Зосима. Добра жінка, царство їй небесне. Матір замінила. Хай земля їй буде пухом. Пані Завадська. Така, як скелет худа, в окулярах, губи тоненькі, личко вузеньке. Де вона тепер? У Польщі також, кажуть, німці, а може у них і свої бандери.
А от і Настя. Чужа жінка. Чого вона до мене прив’язалась? Така непотрібна людина появилась у селі. А от вона навчилась доїти корову. Все обійшлось, наша рижа підпустила до себе і не вибила дійницю. А як Настя раділа, що вона вже чомусь навчилась. Хтодора виробляє, а Настя саджає у піч хліб. З печі вона на дерев’яній лопаті дістає пухнасті та запашні паляниці житнього хліба. Вона ладна ті паляниці цілувати. Така смішна!
Хтодора оце так згадувала і відчула, що по животі щось лазить, чи жук, чи павук. Хвать його, а нічого нема.
Задрімала Хтодора, а під ложечкою знову якась кузяка лоскоче. А її нема. Після цього холод пройшов з-під лопатки в руки до мізинця і в ноги до п’ят.
Хтодора перебирає в пам’яті щось веселе та смішне, а думка настирливо лізе про Омеляна, про Настю, про бабу Секліту. Так виразно видно, як вона схилила голову на путо, що врізалось у її горло і дивиться докірливо: „Що я вам поганого зробила?..“
Уже коли світало, Хтодора заснула.
Настав день. Худоба, горшки, сніданок, обід, діти – все це разом проганяло важкі думки, які обсідали жінку.
Але думки, вони, як ті мухи. Прогониш їх, вони політають-політають і знову сідають на тебе.
Скрізь по селі вбивають, вішають за зраду Україні. Хтодорі Україна вдавалась по-різному. То у вигляді дівчинки в червоних чобітках, у віночку з намистом, стрічками, у вишитій камезельці. Таку зраджувати не можна. Я б сама вбивала таких, хто зраджує. Але як могли отій дівчинці зрадити Настя, Секліта?
То Хтодора уявляє українську землю, що знаходиться поміж Здолбуновим, Мізочем і Дубно. (Дальше цих країв їй не доводилось бувати). Але як землі можна зрадити. Зрада, якщо ти її перестаєш орати, сіяти на ній, косити, полоти, худобу пасти.
Тепер Хтодора боялась приходу ночі. Її серце відчувало, що з нею сталось щось недобре. Трупний сморід, який ліз у хату, мав своє обличчя. Це лиця Насті, Омеляна, Секліти. І тільки Хтодора засипає, вони повстають і так допитливо дивляться в очі, і наче питають: „За що?“ То Хтодора уві сні перебирає з Настею цибулю, в’яже у віночки. Потім прокидається, хреститься і, впершись очима в пітьму, лежить і прислуховується, чи не ходить хто на горищі, чи не відчиняє ворота, і чує, як серце затихає, ледь ворушиться і все повільніше і повільніше, наче хоче спати. І тоді Хтодорі по тілі починають бігати комахи і все по лівій руці, по ногах до п’ят, до підошви. Починає ворушити ногами, а серце, наче схаменулось, прокинулось і давай бігти підтюпцем. Так наш гнідий кінь, дуже ледачий, коли йому надокучить робота, все сповільнює і сповільнює свій крок і пожвавлюється, коли його погонич пристібне батогом.
Баба Одарка Приймачучка здавен знахарувала. Довідалась, що з Хтодорою сталась біда, принесла корінь валеріани. Порадила його відвар пити. Хтодорі стало гірше. Покликали Одарку.
– Ой, лишенько, я ж не сказала по скільки пити. Його треба за раз вживати по півложки, а ти - півкварти.
Було видно, що Одарка – не знахарка, бо нічого не допомогло. Сусіди порадили їхати на Лищуни за бабою Василихою. Це знахарка на все село, знають про неї в усіх трьох Мощаницях та ще й дальших селах.
Зосим запріг коней, постелив у віз свіжої соломи, накрив рядном. Хтодора не могла дочекатись, все дивилась у вікно. Зосим приїхав у двір, на руках зняв з хури бабусю. Вся така маленька, зігнута, як коромисло, лице - в зморшках, наче груша засушена.
Василиха розпитувала про здоров’я довго.
Їй Хтодора розповідає-розповідає, а бабуся мовчить.
– То ви, тітко Василихо, спите?
– Ой, сплю, дочко, сплю. А ти кажи, я все чую. Чую, голубко, чую, що злий дух в тебе вселився. Ми його вигонимо, тільки ти мені, дочко, допомагай. Ти прислухайся, як він з тебе буде виходити. Зараз я тебе покроплю святою водою йорданською, положу тобі під подушку маковеївські квіточки. А тепер лягай на білу подушку і тричі скажи: „Свят, свят, свят!“
Потім веліла Василиха принести свіже яйце, щоб було прямо з-під курки. Бабуся стала на коліна перед образами і довго-довго молилась, потім затихла. Зосим подумав, що Василиху треба знову будити. Виявилось, що вона про себе мовчки сорок сороков раз промовляла: „Господи, помилуй“.
Бабуся взяла свіже яйце, притулила його до зморшкуватого лиця, щоб переконатись, що воно ще тепле. Потім обхопила двома пальцями і почала його обносити навколо голови, вздовж всього тіла і весь час щось шептала монотонно і довго. Хтодорі здавалось, що вона цвірчала, як цвіркун, який сидить під припічком: цвір-цвір-цвір. Хтодорі стало смішно, і стало помітно бабі Василисі.
– А ти, дочко, не посміхайся і вір, що нечистий тебе покидає. І слухай. В вушах сичить?
– Сичить.
– В грудях легше?
– Легше.
– От прислухайся і ти почуєш, як він, - не при хаті будь згаданий, - з тебе виходить і поселяється в яйце.
Хтодора стала прислухатись. І справді, з неї щось виходило, та так швидко, що в вушах сичало, як сичать у печі сирі грабові дрова, коли вони мляво горять.
Василиха цвірчала довго і млосно. Це повторювалось те завітне число раз – сорок сороков.
Яйце положила напроти покуття на столі, а сама стала над лицем у повітрі щось ловити пальцями, і, впіймавши те щось удаване, несла його до порога, кидала і плювала на нього тричі, потім топтала ногами.
Нарешті бабуся перехрестилась до схід сонця і продовжувала шептати виразніше, дещо навіть можна було второпати:
– Вийди, нечиста сило, на каламутну воду, на курячий послід, на холодний вітер, на темну ніч, на туман, на слякоть. Залиш хрещену Хтодору у здоров’ї і спокої з усіма святими почаївськими, печерськими, афонськими. Амінь!
– Ну, дочко, вставай! Подивись, хто в тобі був.
Бабуся розбила яйце і вилила все у череп’яну миску.
– Ось дивись: у жовтку світленька пляма. Це світлий дух, що в тобі поселився. А на цьому місці де світла пляма, чорним клубком сидів, - не при хаті будь згаданим, - ну ... той. Він сидів у тобі зверху живота під ложечкою, тому тобі було так млосно, він своїми пазюрами шкрябав по всіх кишках. А тепер прислухайся добре. Є?
– Наче не чую.
– От бачиш! А тепер перехрестись! Прислухайся. Ну, як?
– Наче нема.
Як водиться, із знахаркою Василихою розраховувались щедро. Заплатиш скупо, лікування не підуть на користь. Зосим у хуру положив зв’язану ягницю і копу яєць.
Хтодора мало-помалу стала вірити, що той, - не при хаті згадуючи, - відійшов, але якщо серед ночі повертався і карябав своїми пазюрами поміж лопатками, вона хрестилась, тричі промовляла завітне слово:
– Свят, свят, свят!
Хтодорі становилось легше.