Глава 18. Другі «совіти»
Напровесні 1944 року, коли на дорогах стояла баюра, а на полях латками лежав сніг, з Мощаниці через Соковицю на Низ – в центр села йшли совіти. „Другі совіти“. Так в Ступні історія поділяла періоди: за старого режиму, за свободи, при поляках, при перших совітах, при німцях, при „наших“ і при других совітах.
Як відступали німці, ніхто не бачив. У кожної війни свої шляхи. Цілий день йшли совєтські війська. Їхали машини всі обтелепані в баюрі, гармати, і особливо піхота, піхота.
Біля дороги на хмільниці до стовпа бу¬ла прибита свіжо обстругана дошка. На ній було гасло російською мовою: „Русский солдат! Ты освободил свою землю от немецких захватчиков. Теперь позволь нам это сделать. Тебя дома ждут жена и дети!“
Один солдат, що йшов поруч з гарматою, зупинився, зняв автомат і випустив чергу. Дошка перетворилася в тріски, що розлетілися на мокру землю. А солдати йшли та йшли. Щось везли на возах, до машин були причеплені польові кухні з димарями, від них доносився запах борщу. Всі були замурзані, змучені. На захо¬ді в сторону Дубна палала заграва, злітали ракети, гуділи літаки, гриміли гармати. І тільки тепер було чути, що це при¬йшла справжня війна. Всі выйни, що були раніше, якось обходили Соковицю іншими шляхами.
Війна прийшла в село так несподівано, що Зосим навіть не побіг ховатися в криївку, хоч бандерівці під загрозою повішання всієї сімї заборонили вступати до Червоної Армії. Артен змішався з малишнею, сидів на полу, а Зосим заліз на піч.
Коли стало смеркатись, чоловік двадцять завалились у дім на ночівку. Без особливої церемонії, не питаючись дозволу – фронтова звичка. Адже їх завжди і скрізь сприймали як визволителів, тільки не в Західній Україні. Фронтовикам було байдуже, як відноситься до них місцеве населення, а про бандерівців, можливо, не всякий що-небудь знав.
Отож вони без церемонії поселились на ночівку. Роздобули десь соломи, якою вистелили всю долівку. На лавці поставили рацію, з хати кудись потягли дріт. Зв’язківець весь час кричав і обзивав себе: „Я – сосна! Я – сосна! Ответьте мне!“
Сіли вечеряти, кожний зі своїм котелком.
Фронтовики не втручались у справи місцевого населення.
– А что, мамаша, капустки не найдётся?
– А чо ж не найдьоться?
Хтодора сходила до погреба, набрала з бочки повну миску капусти. Солдат капусту пересипав цукром. Дістали хліб. Володько – самий менший Хтодорин син, впірився очима в хліб, який мав форму, цеглини. Ніколи ще такого хліба не бачив, і ковтнув слину.
Солдат розділив півбуханки на всіх дітей.
– Вот и у меня на родине их столько. Когда я их увижу. Понимаеш, хозяйка, засыпаю и во сне вижу.
Солдат виявився до слів охочий, інші поїли і покотом на соломі засипали, а він все говорив і говорив, особливо про бої. Розповідав поспішаючи, наче боявся, що не встигне наговоритись.
До розмови вступив другий солдат.
– А що, хазяйко, чоловік ваш воює? – запитав чистою українською мовою біло¬брисий кирпатий боєць. Хтодора здивувалась, що совіти й по-нашому вміють говорити. Їй до цього здавалось, що всі наші, то бандерівці.
– А звідки-то ви по-нашому вмієте говорити? – запитала Хтодора.
– Як звідки? Я з України. З-під Умані, може чули таке місто?
– І що, всі ваші воюють з німцем?
– А як же?
Чи воює її, Хтодорин чоловік, не відповіла, мову повернула кудись не туди. Вже й охочі до розмови, сидячи, стали дрімати. Хтодора прикрутила лампу. Сіла на полику біля дітей, як квочка біля курчат. Не спала. Вона була допитлива. Її завжди манив обрій. Буває від Гантона Кравця подивиться напроти сонця і дивується, що й на тій блакитній смузі, яка зливається з небом, живуть люди, пасуться корови, лають собаки. А які там хати? Які люди? Вона завжди заздрила чоловікам, що вони часом бувають десь далі. А для неї тільки й світа, що у вікні.
Десь на Україні є Умань. Дивно. Не чула. Але, мабуть, є, раз чоловік каже.
Зосим спочатку переживав, що будуть хату обшукувати. Але потім заспокоївся. Люди як люди. Прислухався до балачок і чуть своє слово з печі не вставив, але вчасно схопив себе за язика. Тепер він також хропів на печі.
Всі спали. Не спала Хтодора і зв’язківець, який не звертав увагу на те, що стільки народу спить, кричав у телефонну трубку: „Я – сосна. Ответьте!“
Чуть світ Зосим прокинувся від галасу, що піднявся у хаті і на дворі. Солдати притьмом вишикувались у дворі і вирушили вниз в Село. На заході, там де Дубно, важко бухало і сяяла заграва на досвітньому небі.
Фронт пройшов, і всім здавалось, нічого не зміниться. Німці як – появляться в селі і під вечір повернуться у свій Мізоч, а „наша“ влада як була так, і залишалась. Здавалося, що й з совітами буде так: прийшли, переночували і пішли.
Однак, совіти почували, що вони сюди прийшли раз і назавжди.
Десь з тиждень, або днів десять, дійсно нікого не було. Навіть „наші“ озброєні ходили по хатах і нагадували: хто піде добровільно з совітами, його сім’я буде знищена. Але було вже пізно. Романа Ільковича сусіди Пантелій та Зоська Цвик втікли до Мізоча. Це були збіднілі Цвики за прізвиськом Пупаї, тобто голодран¬ці. Пантелій та Зоська при перших совітах, як і Ганна Кравець, входили до комбєду, а тому кожного вечора чекали, чи не прийдуть хлопці із служби безпеки, щоб накинути путо на шию. У Галагана в Ступні було багато роботи – вішати не перевішати – дуже на багатьох віпадала підозра у зрадництві. До Пупаїв Цвиківських у нього просто руки не доходили. І от тепер вони у Мізочі. Все покинули: худобу не нагодовану, навіть хату не закрили. Пантелій – коваль, спокійний чоловік. Врятувався від небезпеки – і годі. У Мізочі для коваля роботи вистачало. Він пішов у Мізоч ради сестри і ніяких поганих намірів не мав. Його улюблена справа – місити розпечене до білого каління залізо. Не така була Зоська. Вона мала надію вийти заміж за сусіда -Романового Клима. Але не судилось. Каменяр женився на Хтодосці Кислашко, на та¬кій же бідній сусідці, як і Зоська. Чому на ній? Хто його знає. Може більше до серця припала, а може й тому, вона була дівчина лагідна, хоч до рани прикладуй. Зоська була дівка, як кажуть серце з перцем, іноді не знаєш на якій козі до неї підїхати, влюбилась в Клима – дороги не давала пройти. І от любов перейшла у ненависть, у люту помсту. І те, що вона залишилась старою дівкою, вважала винуватим Клима.
Те, що Зоська опинилась у Мізочі, сполохало все Романове сімейство, бо від неї треба було чекати лютої помсти.
До Зоськи зразу приліпилось прізвисько „сиксотка“. Так називали в ті часи секретних співпрацівників радянських карних органів.
Насправді Зоська не крилась, а відкрито приїжджала в Ступно у складі „пачки“ – загону МДБ.
Що німці з Мізоча вирушили до Ступна, знав навіть приймачуківський собака. А от коли і звідки з’являлась пачка Тарасенка, не знав ніхто. З’явилась, зникла, знову з’явилась, чим займається, ніхто нічого не міг зрозуміти.
Біля хати Богуна снували хлопчаки-підлітки, віддавали Теклі грипси, а потім вона Філімонові передавала у криївку.
З грипсів стало відомо, що великі військові сили „особистів“ (війська особливого призначення) оточують великий ліс. Війська рухаються з Острога, Мізоча, Дубна, Тернополя та Шумська.
У лісі стояли сотні і більші з’єднання Української Повстанчої Армії (УПА). Як розпорядився бандерівський провід, у селі ніхто нічого не знав, але в селі стали з’являтися незнайомі люди і зненацька зникати, наче скрізь землю провалювались. А воно так і було: криївки стали потайним мешканням для „січових стріль¬ців“.
Одарка сказала Хтодорі:
– Совіти почали великий ліс прочісувати.
– Чим прочісувати?
– Так називається „прочісувати“. Йде велика сила. Весь ліс, кожний кущик обшукують. Там же мій онук Петро!
У Ступні війни не було. Через село, як через якісь прохідні ворота, війська проходили. І яких тільки не було! Справж¬ня війна розпочалася з весни 1944 року.
Бандерівські загони робили засади, вбивали „особистів“ і зникали в підземеллі.
Розпочалася боротьба за людей, які були нічийні: ні в бандерах, ні в совітах . Під загрозою смерті для всієї сім’ї було заборонено йти в Радянську Армію. Це вважалось зрадою Україні. А зрадників вішали.
МДБ нічийних розглядало як дезертирів, або ж бандитів. Кого вдавалось впіймати, відправляли до білих медведів, або у так звану трудову армію.
Хтодора ніколи ще в житті не бачила, як вбивають людину. Після Паски пішли в Село на свій город, щоб скопати та посіяти огірки. Через дорогу копав чоловік, мабуть, з Дмитрів. Шляхом тихенько йшло чоловік десять озброєних „совітів“. Дядько кинув лопату, через болото побіг до річки. На нього совіти стали кричати: „Стой!“ Застрочили кулемети. Чоловік упав. Совіти пішли дальше у село. Хтодора, дай бог ноги, опинилась дома на Соковиці.
Пачка Тарасенка з’явилась на Цвиках. З нею Зоська.
– Ну що, товариш Цвик, здаєш своїх синів? – зухвало запитала колишня сусідка. Вона раділа, тепер і на її вулиці настало свято, тепер вона помститься над усім Романовим виводком.
Роман промовчав, але подумав: своя собака кусає дошкульніше, ніж чужа.
Скликали жінок із Цвиків, Кравців та Приймачуків.
Тарасенко чистою українською мовою став пояснювати:
– Ми воюємо проти німців і їхніх приспішників – українських націоналістів, різних там бандерів, мельниківців та інших бандитів. Тих, хто зброю в руки не брав, ми судити не будемо. Підуть хто на фронт, а хто в трудову армію.
– Еге! – сказала Хтодоська. І тут на неї злісно зиркнула Зоська, але стрималась, бо перебивати промову самого Тарасенка –жарти погані.
– Ви сьогодні тут, а завтра там, – осміліла Хтодоська. Он Зоська – раз, і під ва¬шу охорону. А ми? Ви не переб’єте, то перевішають „наші“.
– Зрозуміло! – сухо сказав Тарасенко і пішов з хати. Всі жінки розійшлись.
Увечорі перед самим сном до Романової хати хтось постукав. Роман зустрів на порозі Зоську. В другий час об її голову палку перебив би, а зараз стримався, недалеко у дворі тінями стояли якісь люди.
– Діду, наведіть на криївку. Наші зроблять все як слід, проведуть по селі як заарештованих. Не послухаєтесь, я вас не прощу. Все ваше кубло знищу.
Це була загроза. Але й була підказка. як знайти вихід. Романові сини були поміж двох огнів.
– Хтодоро! – гукнула Христя Приймачучка. – Що робиться, що робиться! У селі на Низу біля Шонюка на вербах повісили сім чоловік з Бокови. Ходімо! Подивимось!
– Ні, не піду. Я й після Секлети ледь видужала.
Володько, який почув про цю новину, побіг на Низ. Але не для дітей це видовище.
На путах висіли три жінки, два хлопчики-підлітки і якихось двоє чоловіків бородатих.
До полотняної сорочки хлопця пришпилений папірець. На ньому хімічним олів¬цем було школярським почерком виведено: „За зраду Україні“. Люди збіглись, мовчки дивляться і ніхто не зважується зняти.
Прибігає з Бокови жінка. Не в сльозах, а розлютовано на людей накричала:
– Чого баньки повитріщали? А чи вам нема чого робити? Геть звідси. Зрадниками хотіли полюбуватись?
З-під запаски вихопила кухонного ножа, поперерізувала пута. Трупи, як лантухи, звалювались на траву. Вона їх рядком повкладала. Потім приїхала хура, прийшли якісь чоловіки, повну хуру наложили трупів, як дров.
Війна в Ступні розгоралась. Війна, у якої не було ні фронтів, ні окопів. Війна йшла поміж тими, що кумувались, ріднились, разом весілля грали, на шарварки ходили. Разом козацьку могилу насипали і вірили, що ця велетенська купа рідної землі так же збере до купи їхні серця, їхні помисли. Їм здавалось, що наступить загальне братерство. Тепер все переплуталось, зав’язалось, як зашморг на шиї. Кожен шукав правильний вихід. А вихід був один: куди не кинь – скрізь клин. Як не в вогонь, то в полумя.
По Соковиці пронеслась звістка: із Старої Мощаниці на десяти хурах їдуть совіти. Хто пас корову, хто косив або рубав дро¬ва – всі кинулись до громадської криївки. Бігли від крайніх соковицьких хатів Поварі, Ляшуки, брати Березовські, Когути. Зі свого двору з німецьким автоматом та двома ріжками пробирався через свій сад Петро Дрозд – Марії Полозянки син. Це його, так би мовити, фортеця, яку всією громадою копали, обладнували і всі роботи проводились під його проводом. Петро був рядовим у сотні, яка до совітів розташо¬вувалась в лісах за Гурбами. Після прочісування сотню тимчасово розпустили і кожному було дано завдання на час перебування у підпіллі підготувати ополчення з місцевих селян призивного віку.
Вже, коли загін Тарасенка в’їжджав на Соковицю, двадцять сім чоловіків засіли у криївці, закривши ходи-виходи заготовленими на цей випадок кущами. В криївці були харчі і навіть столик, на ньому блимав каганець. Соковицькі дядьки у тісноті розсілись на дні землянки, принишкли, поглядаючи на стелю із товстих дощок. Вона повинна їх вкрити і спасти від загибелі. Так ховаються від дощу, коли зненацька наступить чорна хмара, поллє, як з відра. Люди, хто під стріхою, хто під кущем, пересидять і зновублисне сонце. І на цей раз була така надія у соковицьких дядьків. Пачка Тарасенка пройде мимо, і вони знову вернуться до своєї роботи.
- Скоріше б ішов той Тарасенко своєю дорогою, почав було Дмитро Березовський, - Оксеня пішла у Глибокий Рів по воду, а я піч залишив без нагляду.
- Каша пригорить!
- А я корову покинув на полі, от буде діло, як вона залізе у Поваранчину конюшину...
„Стрибки“ – так прозивали совєтських бійців винищувальних батальйонів – „истребители“ прямували через ляшуківські садки прямо до криївки. Їх вела Зоська. Їй здавалося, що до цієї громадської криївки заскочить Романів Клим. Ох, як вона хотіла йому помстити!
„Стрибкам“ довго не довелось шукати ходи-виходи – їх Зоська показала, бо все бачила, як робили криївку.
Кущ ліщини, який закривав лаз, „стрибки” витягли. У криівку просочилась іскринка денного світла.
– Вилазьте, і вам всім буде життя даровано.
– А якщо ні? – запитав Петро Дрозд.
– За законом військового часу буде наказ живими не брати.
У підземеллі настала тиша. „Стрибки“ стали кидати димові шашки, але дим вниз не хотів проникати.
Принесли лопати. Серед зеленого жита стали копати. Під заступами відчулись дошки. І тут під землею почулись автоматні чер¬ги. Все стихло. Одинокий голос заспівав:
Ще не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля.
Ще нам, браття-українці,
Посміхнеться доля.
Пролунав одинокий постріл, і все замовкло. „Стрибки“ обережно розбирали стелю криївки, остерігаючись, щоб не нарватись на автоматну чергу. Коли першу дошку підняли, всі побачили жахливу картину: на столі горів каганець, а кругом – трупи.
На зеленому житі положили покіс молодих ступенських чоловіків, руки яких знали, як тримати чепіги, косу та вила. На двадцять сім осіб – тільки один з німецьким автоматом – Петро Марії Полозянки. Ніхто не знає, як там було під землею, свідків нема. Можна лише здогадуватись, що саме Петро всіх роз¬стріляв і сам у себе пустив кулю.
Збіглись люди. Страшний лемент. Зосьці хотіли коси повиривати, але „стрибки“ попередили, що будуть стріляти.
Тарасенко діловито складав протокол пізнання. Під вечір на хурах соковичани по домах розвозили сумний скарб.
То не чорна хмара закрила світле небо, то сльози застелили світ білий. Від Поварів до Приймачуків, від Бебків до Когутів – скрізь лемент відчаю. Осиротіли діти, овдовіли жінки. Полились старечі сльози. На третій день низка возів повільно спускалась із Соковиці на Низ у Село до цвинтаря. В той день з’явилось двадцять сім хрестів новопреставлених.
Зосима і Романових синів обминула біда. Всі вони переховувались тоді у сімейній криївці, але знали: совіти за це діло взялись добре – з-під землі дістануть, а не відступляться.
Прийшла Хтодора до батька – Роман з синами, зять Зосим і шурин Климів – Михаль Кислашко стали раду радити.
– Що робити? – почав Роман.
– А що робити? Треба подаватись до совітів. В криївках не передушать совіти, то „свої“ перестріляють. Он, як Петро Полозишин, – міркував Зосим.
– А про нас старих та про жінок і дітей подумав? – скочив і завівся дід Роман. – Тільки подумати, вони підуть на хронт, чи там у трудармію, а нас тут перевішають за зраду Україні. Он у тебе здовж дороги скільки черешень. На всіх вистачить.
– Сядьте, тату і не кип’ятіться. Треба якось помірковано зробити. Самі подумайте, про нашу криївку ще ніхто не знає.
Так і домовились. Як тільки заявляться „стрибки“, Хтодоська підійде до начальника і скаже, що гурт чоловіків без зброї готовий здатись при умові, що їх поведуть по селі під конвоєм. Вже такий випадок був – зятя Федоровички Петра Давидюка вели зі зв’язаними руками, а потім десь на Уралі опинився. Сімю бандерівці не чіпали.
Середній Романів син Пилип сказав:
– Ми тепер, як те зерно у жорнах, якщо не зітре у порох нижній камінь, то верх¬ній довершить.
Вечоріло. Насувалась чорна хмара, збиралось на дощ. Блискавка виводила золоті візерунки, бурчав грім. Для селянина весняний дощ – це велика радість і свято.
На цей раз усіх охопила байдужість. Хто буде збирати, сіяти, молотити? Ніхто не знає, що буде завтра, післязавтра.
А післязавтра було ось що...
Пронеслась чутка: „Облава“. Прийшли „стрибки“. Хтодоська зустрілась з офіцером. Розповіла все, як домовились.
Хтодоська відкрила лаз і гукнула:
– Хлопці, вилазьте!
Вишикувались у строю Романові сини, як соколи – Андрій, Клим, Пилип, Іван. Нечипора, самого меньшого, не було. Як і домовились, всім зв’язали руки, під конвоєм провели по Цвиках, через центр села і вивели на Дубнівський шлях. За в’язнями йшли Хтодора Зосимова, Хтодоська Климова. За селом, коли наближались до Залюбівки, руки порозв’язували. Навіть заарештованим було смішно, як вони ламали комедію.
Провели їх до Дубна, до самого замку. Там і розпрощалась Хтодора із своїм Зосимом. Щось хотілось сказати на прощання таке добре та ласкове. Але чи то не вмі¬ла, чи соромилась конвоя.
Вже коли відійшли, Зосим повернувся і гукнув до Хтодори:
– Бережи Артена. Накажи йому, щоб нікуди не вплутувався.
Артен приніс грипса до Богуна. Через натяки, що містились у папірці, він зрозумів, що йому, Петрові Приймачуку та Петрові Гацу треба прибути до Галагана сьогодні і негайно.
Коли стемніло, всі троє зі зброєю ровами та перелісками добрались до дороги, що опускалась в глибоке провалля біля церкви. З обох боків провалля роздались постріли. Все сталося так швидко і несподівано, що вони навіть не встигли відпо¬вісти вогнем. Це була засада.
Вранці всі троє вже були на виставці у Мізочі. Виставка. Для ступенців це слово стало страшним і добре знайомим. Коли „стрибки“ вбивали когось у бою чи у засаді, перед районним відділом МДБ під штахетами садили вбитих і з вікна спостерігали за глядачами. Рідна людина не могла скрити сльози та горе. Їх запрошували зайти до кабінету. Так познайомився Тарасенко з Василиною Приймачук. Її єдиний синочок Петро сидів під парканом мертвий. Тарасенко знав про їх сімю більше, ніж вона передбачала. Йому вже відомо було, що Петро Степанович Приймачук, член ОУН, стрілець служби безпеки, виносив вироки через повішання.
– Хто останні двоє?
– Кочубей Філімон і Кочубей Петро.
– Які їхні псевдо?
– У Філімона – Богун, у Петра – Рак.
Василині не було чого боятись, бо все, чого вона так остерігалась, уже сталося. Вона навіть здивувалась, що на неї Тарасенко не кричав, не бив, не загрожував, а так розпитував, наче хотів зрозуміти, як це сталось.
Вислідкували і Теклю Філімонову. Вона підтвердила, хто ці троє вбиті.
Тіла не віддали. Де поховані, потім нікому не сказали. Василина та Текля прийшли додому ні з чим.
Романові сини, Зосим та Кислашко, попали в Дубно, це вже другий район і Зоська не змогла на них щось такого поганого наплескати. Романових синів розформували, кого до армії, а кого до трудармії. Зосима направили у Мозир, що у Білорусії, на підготовку, де спішно вчили стріляти із гвинтівки та кидати гранати.
Зоська не вгамовувалась. Їй дуже хотілось всю рідню Климову розтоптати. У Климового журина Зосима десь старший синок Артен переховується. Бодай треба його з-під землі дістати.Нарешті їй вдалось умовити Тарасенка, щоб він його пошукав. Хоч і підліток, але десь біля Фі-лімона вештався.
„Пачка“ була невелика – п’ять „стриб¬ків“ і Зоська. Прийшли у двір до Хтодори.
– Тут шукайте!- сказала Зоська.
Полізли на горище. Взяли Володька, заставили його лізти вперед, як заслон, боялися, що Артен буде відстрілюватись. Але в нього ніколи зброї не було. Сидів на горищі в соломі, шив тапочки. Сидів нерухомо, як горобець у гніздечку.
Вивели у двір, обшукали. Нічого не знайшли. Зброї не було.
Хтодора кинулась на шию синочкові:
– Не віддам! Стріляйте, не віддам. Хіба ви не бачите, що він ще дитина?
Артен зблід, стояв мовчки.
– Синочку мій, прости мене, не зберегла, не сховала! Просив мене батько... А я...
– Уйди, с... – відштовхнув і брутально матюкнувся „стрибок“.
Зоська стояла збоку, мовчала. Свого домоглась. Поклялась, що весь рід повиведе. Виходило так, що їй вдавалось натворити багато пакощів.
Артена посадили на хуру і повезли до Мізоча.
Хтодорі не дозволили проводжати під¬воду з сином. Вона стала на міждоріжжі, як вкопана. Широко розставлені босі ноги твердо упиралися в землю. Голова була звернута до неба. Страждальна мати шукала покровительницю і заступницю Пресвяту Діву Марію. Небо було блакит¬не, веселе і пусте. Хтодора нагадувала кам’яну бабу, що зустрічається в степу. Її руки, як дві стріли, безсило опустились вниз, виставлені вперед долоні звертались до мовчазного неба...
Підвода віддалялась і напроти хати Марини Полозихи зникла за поворотом.
Діти обліпили Хтодору, привели додому, намагаючись втішити свою маму, але втіха покинула Хтодору на довгі роки.
Артен їхав по дорозі, на якій навіть у засуху зберігається калюжа, грязь загус¬тіла і по-свинськи чавкала під копитами коней та коліс, що ліниво котились вперед у безнадію.
Ось дорога, яка тягнеться повз парівець, за яким живе Галя Лукашева. Там, у вишневому садку, він стояв з нею, ніяковіючи і не знаходячи слів. Так нічого й не встиг сказати, бо мати покликала дівчину додому, – мовляв, ще мала і рано ще з парубками гуляти.
Ось і Соковиця залишилась за спиною. Повернутись би назад, вискочити б, полетіти б на крилах! Марне! Доля гонить вперед, і назад вороття нема.
На другий день Хтодора пішла в Мізоч.
– Де моя дитина?
– Бандіт, бандеровец – твоя „дитина“.
Розмова не клеїлась. Ніхто не хотів щось сказати. Лише на четвертий день дали зустрітися з сином. Вірніше не зустрітися, а навік розпрощатися. За ці чотири дні завершилось і розслідування, і тортури, і суд. Артена перевели у пересильний пункт, що знаходився у передмісті Мізочику в приміщенні бувшої крамниці. Вікно без шибок, за ґратами, говорити не заборонялось, мабуть, тому, що вже все закінчилось і лишилось відправити в’язнів по етапу.
– Як тобі, сину, тут?..
– Та як...
Артен підняв сорочку, показав спину. Вона була вся посічена вузькими смугами через всю спину.
– Чого вони від тебе вимагали?
– Щоб я розповів, кому грипси носив.
– І не сказав?
– Не сказав. Я стерпів усе, але зрадником не став.
– А звідки вони довідались про грипси?
– То все Зоська.
Артен розповів, що його засуджено на двадцять років без права листування.
– Прощайте, мамо, так хотілося б пожити, але...
Його очі застелили сльози, він відчув себе дитиною, так хотілось в останнє притулитись до рідної матері, але витер сльози, взяв себе в руки, щоб не розкисати.
– Мамо! Бережіть себе. Не хворійте, бо без Вас мої брати та сестричка зовсім осиротіють. Цілуйте їх. Тут мені товариші переписали пісню. Як раз про мене. Коли мене згадуватимете, хай хто-небудь, хто письменний, прочитає оці рядки, – і Артен протягнув аркуш паперу, згорнутий учетверо.
Побачення закінчилось. Конвой почав відганяти від ґрат.
Вироки штампували для всіх одинако¬ві – за участь в УПА. Доля Артена Кочубея – мало відома. Лише через рік один ступенець написав із Воркути, що разом з ним у шахті земляк – Артен Кочубей. От і все.
Лише тільки в 1984 році на офіційний запит про його долю прийде скупа від¬повідь: Кочубей Артен Зосимович помер в м. Воркута Комі АРСР в 1946 році. Ось і все... Чи попав під розстріл, чи не ви¬тримав голоду, холоду та знущань – ніхто не знає.
Повернувшись додому, Хтодора була, як уві сні. Однак, доля її оберегла і та хвороба, яка недавно зводила її зі світу, помилувала, обійшла другими стежками.
Пішла Хтодора до батька Романа, щоб хоч він розважив. Величезна сім’я розпалась, у великій хаті було пусто: Роман, хвора Марія та невістка Хтодоська. Роман завжди мав вигляд задиркуватого півня, цар і повелитель великого сімейства. Тепер півень був схожий на мокру курку. Борода поріділа, лице змарніло і на зріст він став меншим, щупленьким і довга шия наче загрузла в плечі.
Була причина, щоб так за короткий час, як то кажуть, здати. Тільки одержав звістки від Клима, Андрія та Пилипа, що живі та здорові – працюють у трудовій армії (було чого радіти), як приголомшила скорбна звістка. Іван загинув. Ступенець описав все докладно. Іван був зв’язківцем. Заліз на дерево, щоб з’єднати перебитий дріт. Пряме попадання снаряда. Івана рознесло на шматки. З голови не виходила думка про найменшого сина Нечипора. „Стрибки“ впіймали, і як в воду канув. А тут щє й Хтодора. От і тепер він перед дочкою за своєю звичкою знову став приндитись.
– Цить! Чого розквасилась! Я казав, треба було краще ховатись. На горищі! Ще б на печі сховався!
– Ось Артен передав папірець. Прочитайте, тату, що там написано.
Роман надів окуляри, став читати:
Візьму я перо та чорнило,
До родичів лист напишу.
Нехай родичі лист прочитають,
За що я в могилу іду.
Голово ти моя некультурна,
До чого ти мене довела,
Що я хлопець, козак молоденький,
За Вкраїну кров проливав.
Ніхто мого тіла не побачить,
Ніхто мого тіла не знайде.
Тільки батько та мати заплаче,
Травою могила заросте.
Лежу я в житі. Сонце пече,
І голова моя болить.
О доле, доленько моя,
Мені ще хочеться пожить.
Роман закінчив читати. Затих. Піднявся, пройшовся по хаті. Його голова видавалась вперед, наче хотіла вирватись із глибини тулуба. Спина здоганяла шию і була зігнута, як скибка гарбуза. Він терпіти не міг людей, які плачуть, а тепер на краю нижнього віка повисла кришталева краплина.
Біда йде до хати не одна, вона за собою веде цілу череду нещастя. Романова сама менша з дочок Параска провела на фронт Микиту. Прийшла похоронка. Параска злягла і через тиждень її не стало. Залишилась дворічна дівчинка Женя без батька і матері – круглою сиротою. Батьки покійного Микити забрали онучку до себе на виховання. Але й на цьому нещастя не закінчились.
Важко захворіла Марія – Хтодорина мати. Все почалось несподівано. Біля Трійці Марія присіла на поріг сіней, щоб перебрати торішній горох. Надворі – жа¬ра, а з сіней тягнуло холодом. Марія злягла, і надовго.
Хтодора вговорила батька, щоб він перевіз хвору матір до неї на Приймачуки. Хтодора пильно доглядала за рідною матір’ю, яку дуже любила, але на поправку діло не йшло. Треба було щось робити. Привезли із Старої Мощаниці фельдшера Кара-їмчика. Він обслухав. Водянка. Треба везти на Панталію до знаменитого доктора. Приїхали, але знаменитий лікар, який славився на всю округу, вже два місяці як помер. Так ні з чим привезли хвору додому. Марії становилось все гірше і гірше.
– Хтодора! Дитино моя! Тепер я почуваю, що помру. Я своє пожила. Доглянь батька, він тепер залишиться сиротою, – так Марія спокійно наказувала, наче вона зібралась не на той світ, а в місто на ярмарок. – Не цурайся рідні, хоч в тебе свого лиха чимало. Піди на Цвики, в коморі у скрині знайдеш мій вузлик, там все зна¬йдеш, що потрібно в останню дорогу, – мати дочці давала наказ просто і буденно, наче мова йшла про щось повсякденне і незначне.
Незабаром Марії не стало. Марія помирала на руках Хтодори. Закінчилось земне життя великомучениці. Що вона побачила в ньому? Родила дванадцять дітей, восьмеро вижило. Дальше свого села ніде не була. Роман – це її доля, нелегка доля. Було всього: постійні сварки, скнарність, беззмінна варта біля печі, яка годувала всіх, але й пожирала здоров’я.
Тепер Марія лежала тиха та спокійна. Хтодорі здалось, що на материнському восковому лиці з’явилась ледь помітна блаженна посмішка. Нарешті, настав спокій, якого не вистачало у житті.
Поховали Марію під високою осокорою, недалеко, де поховані батько та матір, там же спочивала рідня з Бокови. Мати Марії Акулина Домашук, маленька худенька жінка, прожила дев’яносто дев’ять років, а батько Павло Домашук на роковини прийшов на могилу жінки, щоб посадити вишню. Закінчив роботу, сів на могилі, щоб спочити... і помер. Йому йшов сто перший рік.