Глава 21. А де ж Зосим?
А де ж Зосим? За всю війну тільки одна звісточка. Вже й Гітлера добили, а від нього нема листів. Весна 1945-го, а Зосима нема. Аж у Петрівку повернувся. В Здолбунові прямо зі станції поспішав невисокого росту солдат у полинялій вій¬ськовій сорочці з торбинкою та із скаткою через плече. Груди в медалях. Він в першу чергу кинувся на ринок, щоб зна¬йти підводу із Ступна, але не знайшов. Один дядько з Кунина підвіз. На прощання дядько сказав:
– Ти, солдатику, оці бляшки поздіймай, не дражни наших „друзів“. Солдатів, що повертаються з війни, не вішають, але й по голові не гладять. Вже зрадниками України не вважають, бо проти німця воювали, але для них совіт однаковий що ступенський, що московський. Іди прямо по дорозі, в рови не заходь.
Зосим поминув Стару Мощаницю, ось уже й Ляшуки видно, дороги знайомі, кожна калюжа, кожна вибоїна. Давно вже ніхто шарварки не проводив. Думки перекинулись на те, як його будуть зустрічати, як здалека побачать і кинуться йому назустріч. В рідному селі Зосим пішов навпростець і несподівано виринув з рову. Перед ним – рідна хата. Нікого на по¬двір’ї. Хай!
– Прийду зненацька! – думав Зосим. – От скільки буде радощів. Ввійшов на подвір’я – двері відчинені. Зайшов у хату. Тиша. Проти відтуленої печі – хлібна діжа, незакрита, на дні не закваска, а чорні, як вугілля, засохлі брили. На комині потягнувся кіт і знову присів по-дрімати. На землі – роздерта подушка, і лише Спас із покуття пильно дивився на все це, наче пошепки казав, піднявши згорнені пальчики в знак благословення:
– Ц-с!
Тиша. Навіть мух у хаті нема. Тільки тепер до Зосима дійшло: сталось лихо. Не зачинивши пустку, він притьмом стежкою через Маску подався на Цвики. Там він про все довідався. Застав Клима, який відслужив у Нижньому Тагілі у трудовій армії і повернувся. Пилипа відпустили із Карлагу – карагандинської зони. Андрій подався у Озеряни, влаштувався стрілочником. Нечипор порався біля худоби і незмінна вартова біля печі Хтодоська. Не було тестя Романа та швагра Івана. Загинув на фронті.
– Звідкіля це ти узявся? Де ти досі пропадав? – жартома почав було Клим. Але жарт був недоречний. Зосим довго розпитував про сім’ю, про Артена.
– Ну, а ти де був? Чому нічого не писав?
– Писати то я писав... чужими руками. Мабуть, так писали, що не доходило.
А про себе було що розповісти. Після того, як пройшли прискорену підготовку у Мозирі, направили бійцем у частину. Незабаром попали в полон. Вели їх дорогою – недалеко простягався ліс. (А це було під Брестом). Вели чотири конвоїра. Змовились і напали. Трьох положили, четвертий уцілів, став строчити. До лісу добігли тільки п’ятеро. Довго блукали, поки не вийшли на совітів.
– От я, – дальше розповідав Зосим, – смикнув: документи у німця. Другий раз попадусь, подивляться – Кочубей – і зараз же розстріляють. Тому я записався на чуже прізвище. Щоб не видумувати, взяв першого попавшого, що пішов на фронт – Івана Курчака, так і записався: Мельничук Іван Фомич.
– Так він недавно повернувся з фронту. От так кумедія – два Івана, два Фомича та ще й два Мельничука, – розвів руками Клим.
Далі Зосим розповідав, як Варшаву брав, як поранив ногу камінь, коли рушився будинок, як він знову пішки про¬йшов пів-Польщі та пів-Німеччини, ді¬йшов до Берліна.
– А на стіні розписався? – знову допитувався насмішкуватий Клим.
– А як же, розписався!
– Та ти ж не вмієш.
– А я хрестика поставив.
На другий день Зосим подався у Мізоч у райвідділ МДБ. Перед містом присів спочити під крислатою осокорою. Витяг з кишені нагороди, пришпилив до полинялої гімнастерки. Рядком красувались „За освобождение Варшавы“, „За взятие Берлина“, „За боевые заслуги“, „За отвагу“ і нарешті медаль з профілем Й. Сталіна і словами „Мы победили. Наше дело правое“.
До Тарасенка не попав, сидів його за¬ступник Бровін.
– Де моя сім’я?
– А хто ти?
– Кочубей Зосим Антонович.
– Документи.
– Що ти мені мозки полощеш? Документи на ім’я Мельничука Івана Фомича.
Бровін натис кнопку. На порозі з’явився опер.
– Арештувати!
Другий тиждень сидить Зосим у КПЗ, а його ніхто на допит не викликає. Нарешті покликали. Слідчий сухо запитував всі формальності: прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, місце проживання.
Тихо, буденно і, здавалось, втомлено слідчий сказав:
– Ви обвинувачуєтесь в кражі чужих документів і присвоєнні чужої легенди. Незавидні ваші справи – розстріл. Скажи, ти цього Мельничука вбив? – пере¬йшов слідчий на „ти“.
– Та ніхто його не вбивав. Він повернувся з фронту живий та здоровий.
– І також Мельничук?
– Так.
Тут Зосим розповів, як у полон попав, як втік, як прибився до радянської вій¬сь¬кової частини, чому назвався Мельничуком.
Слідчий одного не міг зрозуміти, чому тоді особисти не арештували, чому не розстріляли. А так з бухти-барахти на фронт відправили.
– Не знаю, може їм потрібні були солдати, і я воював чесно, мав нагороди.
– Нагороди! З Мельничука здер?
– Ні!
– Побачимо.
Через кілька днів знову допит. При¬йшлось все спочатку розповідати, і знову все те ж... Ввели справжнього Івана Курчака – Мельничука Івана Фомича.
– Знаєш цього чоловіка?
– Знаю. Це мій сусід Зосим Кочубей з Приймачуків.
– Як по батькові?
– Антонович.
– А ти з самого початку на фронті був Мельничуком?
– Ні, після втечі з полону.
– Хто підтвердить?
– А хоч би ті, з ким я був у одній роті.
І десять днів не пройшло, як викликали на черговий допит. В кабінеті крім слідчого сиділи його бойові товариші, правда, в селянському, а не військовому одязі. Зосим кинувся, щоб обняти їх, але слідчий стримав телячі ніжності.
Зайшов Бровін. На той час він половину ступенців знав не тільки за прізвищем, але й по імені.
– Маєш, Зосим, щастя. Тобі повезло. Всі вільні.
– Вільний-то вільний. А сім’я?
– Їдь на північ і проси там у місцевого начальства, раз ти такий герой-фронтовик.
– Але мені потрібний документ, що я Кочубей Зосим.
– Буде тобі папірець. Я подзвоню в райвиконком, спитаєш Харченка.
В той же день Зосим ішов пішки додому з медалями та з довідкою у кишені.
Ввечері до Клима прийшли „друзі“. Зосима не чіпали, лише забрали шинелю, навіть пояснили, що вона потрібна бо¬йовикам УПА. Можна подумати, що Зосим ще й сперечався б. Він ладен був віддати вилинялу гімнастерку, аби тільки не просили провести. Він добре знав, що після цього знаходили з путом на шиї.
Тільки коли пішли непрошені гості – „друзі“, Клим прочитав бумагу, яку видали Зосимові у райвиконкомі – довідку з круглою печаттю. Все, наче, правильно: Кочубей Зосим Антонович, 1900 року
народження, уродженець і мешканець
с. Ступно, Мізочського району, Рівненської області УРСР. В селах тоді пашпорти не давали.
Проте одержати дозвіл на те, щоб в’їхати в державу СевЛАГ (Північне відділення головного управління таборів) було справою нелегкою. Іволові до Парагваю було виїхати куди простіше. І тільки весною 1947 року з повною валізкою харчів – пампушками, салом, пряниками та сухарями – Зосим сідав на поїзд. Їхав у безвість. Без просвіту, без надії, але не міг він довше чекати. Що буде, те й буде.
У Котласі довго в руках вертіли довід¬ку і дозвіл на ім’я Кочубея, але пропустили. От і Княж-Погост – дерев’яне місто. Одноповерхові хати, бараки, тротуари – все дерев’яне. Це районний центр, від якого за шістдесят кілометрів вглиб тайги знаходиться База Килтово, куди в думках уже два роки добирався Зосим.
Треба було звернутись до начальника Княж-Погостського відділення СевЛАГу, щоб йому, фронтовикові, віддали сім’ю. Там подивились довідку – Кочубей. Подивились у списки спецпереселенців, що у Килтово – є така сім’я: Федора Кочубей та її діти. Сковзнув поглядом по вилинялій гімнастерці, звернув увагу на довгі вуса, які звичайно вирощували тільки фронтовики, на іконостас медалей:
– Прошу, покажіть військовий білет.
Зосим дістав військовий білет і пакет нагородних книжечок. Особист з ворошиловськими вусиками подивився, посміхнувся і сухо наказав:
– У камеру!
До Килтово дійшла звістка із Ступна, що Зосим їде, але він слиз. Проходить місяць – ні слуху ні духу. Пішла Хтодора в сльозах до коменданта Алимова, так і так, попитайте у свого начальства, може десь він у них. Алимов зайшовся у кашлі і довго не міг спинитись. Нарешті став крутити апарат. З кимось там довго розмовляв по телефону і коли повісив трубку весело сказав:
– Что, Федора Романовна? Пляши! Муж твой у нас сидит. Живой!
– Як сидить?
– А как сидят? Сидя...
Так ще сидячи сидів Зосим, поки не прийшло із Мізоча підтвердження, що Мельничук і Кочубей одна і та ж особа.
Зосим замість сала і пряників привіз у Килтово цингу та пухлі ноги.
Хтодора стала свого чоловіка лікувати хвойним узваром та щавелем. Була у розпалі грибна пора. Гриби їли на сніданок, на обід і на вечерю. Картки Зосимові не видали, але не біда: вся сім’я від своїх пайок відщипувала батькові на обід.
Кожний день Зосим з Хтодорою ходили до коменданта Алимова. Він дзвонив, розмовляв з кимось російською, а потім переходив на мову комі. Він хмурився і нічого не говорив. Так тягнулись дні за днями, і кожний раз старий Алимов ховав очі. Він був добрий чоловік, але служив. І хіба можна його за це винити. Другої служби не було, та він її не шукав. Родився тут у тайзі, вивчився у інтернаті для дітей нечисленних народів. На Україну він не прагнув, бо для нього Ук¬раїна – край лосів, медведів та північного сяйва.
В один прекрасний день Алимов сам йшов до Хтодориного бараку. Він радів, що йому вдалось умовити начальство. Віддають двох менших. Федора та Василь як працездатні залишаються.
Ось і завершувалась коротка зустріч з жінкою, з Василем. Не знав Зосим, коли доведеться зустрітися знову. У засуджених є строк, у спецпереселенців його не-ма. Зосим ніяк не міг втямити, як письмен¬ні начальники змогли дійти до безглуздя, яке світ не бачив і люди не чули.
– Добре! – міркував про себе Зосим. – Припустимо, начальство захотіло покарати батьків за дорослого сина Артена. А в чому вина малих дітей? Чому Хтодору карають, а мене, фронтовика, ні. Тепер я сам прошусь до жінки у заслання, але не пускають. Покараному переселенцеві дають картки, а мені не дають, навіть не звертають уваги на те, що я поряд зі смертю ходив... пішки. Так-так! Пішки від Бреста до Берліна. До цього часу на підошвах мозолі, як долоня.
Важко було прощатись. Три роки розлуки, і тепер не відомо на скільки, можливо, назавжди. У засуджених хоч строк є, у переселенців – нічого. Вважай, навіки.
Їхати треба було. Хтодора настоювала. Ради дітей треба їхати. Та й комендант не дозволить жити вільному серед переселенців.
Від станції Княж-Погост поїзд поспішав додому. Хоч тільки так здавалось. Зосим знав, що ще належить робити пересадки у Кірові, Горькому, Москві та Києві. Кожна пересадка – це штурм біля каси, в якій компостують квитки. Ставлять на квитку печатку – свого роду дозвіл на те, щоб можна було їхати в іншому поїзді. Але Зосим, хоч і неписьменний, вважав себе бувалим і штурмом каси брав, наче Берлін.
За вікном мінялися картини. Залишились позаду казкової краси ялинові північні ліси, вкриті мережами лапчатника, або соснові ліси, земля яких встелена сірим хрумким мохом – ягелем. Все це позаду. Вже й Брянщина з її вільшиною, що стоїть по коліна в болоті. Закінчились болота перелісками, простягнулись поля і, нарешті, села, українські білі хати.
Село... і серце відпочине.
Село на нашій Україні
Неначе писанка... Село
Зеленим гаєм поросло.
Попереду – златоглавий Київ. Але діти його запам’ятали невиразно. Починало гудіти в голові, перед очима з’являлась зелена пляма. Вона постоїть-постоїть і повільно поповзе вниз. Їй на зміну з’являється нова. Володько у цій хворобі розбирався добре. Це були голодні памороки. Вже другу добу нічого не їли.
У Києві на вокзалі Зосим на дерев’яну валізку посадив Марусю і наказав їй так сидіти і не злазити, поки не повернеться. Далі взяв Володька за руку і пішов поміж поїздами на перон. Ліва батьківська рука стискувала дитяче рученя, а права була простягнута, як у жебрака.
– Люди добрі! Допоможіть доїхати додому із заслання. При слові заслання деякі пасажири сторонились, як від навіжених. Було сонячно, батьківські золотисті вуса, медалі та полиняла фронтова гімнастерка кольору якогось... кольору старої бронзи. Солдат-визволитель, солдат-переможець у самій столиці України стояв принижений з протягнутою рукою і з голодною дитиною. Повна протилежність монументові, що втілений у бронзі та встановлений у Трептов-паркові у Берліні.
Одна жінка поставила валізку на пероні, порилась у своїй сумці і дістала кусок цукру-рафінаду з дитячий кулачок. Хай не збідніє рука, яка подає! Хто ця жінка? Хай їй Бог пошле доброго здоров’я, а якщо не дожила до наших часів, то вічна їй пам’ять за добрі діла.
Цей подарунок врятував мандрівників. Чого-чого, а кип’ятку на вокзалах у ті часи вистачало. Підкріпились, і через деякий час ввечері вже були у рідному Здолбунові. На ніч прийняла якась жінка і подала юшку, в котрій плавали шматки картоплі, галушки та варені помідори, яких діти стільки років не бачили і призабули, що це таке.
Так з дарованої грудки цукру, миски юшки та гостинного притулку почалось нове життя на Україні.
На другий день Зосим знайшов ступенця, який пообіцяв підвезти аж до Соковиці. Балакливий фурман більш говорив, ніж слухав і Північ від Сибіру не відрізняв. Як і діти Україну довго сприймали як батьківську хату під черепицею на Приймачуках. Хоч Зосим до від’їзду на Північ жив у Клима, тепер він щоб то не було вирішив поселитись у своїй хаті.
Коли є сім’я – хата не сирота. Знайома стежка заросла муравою, біля тину в городі високими кущами розрослась лобода, колючий будяк з рожевими квітками примостився біля самого порога.
В хаті на припічку сидів той же кіт. Три роки бідкував без господарів і не покидав хату. У Ступні не було звичаю давати котові кличку. Кіт і все. І зараз він потягнувся і наче нічого не сталось, ніби не зрадів і не засумував, а так байдуже оглянув людей, які вештають серед хати. Стільки подій пройшло у Зосимовій сім’ї з 1944 по 1947 рік, тільки кіт, як та вічність, безтурботно проживав своє котяче життя.
Марія відчула, що вона тепер господиня. Притьмом розшукала хмизу, і в печі запалав вогонь.
О, рідна батьківська піч! Для когось – це споруда із глини та камінців. Насправді – це жива істота. Вона – душа сільського життя. Сім’я тоді живе, коли па¬лає в ній вогонь, коли вона біля себе збирає старих і малих. О, як ти за три роки змарніла, скільки зим ти переносила холод і самотність. Три зими і три літа вона чекала вогню пекельного, радісного тріщання грабових полін, охоплених полум’ям, булькання в горщиках та баняках.
Хай кіт не думає, що він головний у хаті! Головна – піч! Вона годує, вона зігріває, біля неї на варті зранку до ночі стоїть господиня. Хата перестає бути пуст¬кою, вона вже – не сирота, бо з комина в’ється запашний димок!
На нього збіглись сусіди, прибігла рідня із Цвиків. Хтодоська на налигачі привела рижу корову. Ніхто не здогадався їй дати кличку, так би мовити – коров’яче прізвище. Але вона була настільки знаменитою, що в цьому не відчувала потреби. Вся Соковиця її знала і поважала за бунтарську вдачу. Ніхто з людей чи то корів, чи овець не втік, коли вели на заслання. Всі покірно сірим шнурочком йшли до Мізоча, а от руда втекла у Вітрів рів і дочекалась своїх господарів.
Закінчилось дитинство у Марусі. Почалось дівування та одноманітна варта біля печі та корови – така вже доля всіх жінок. Так половинка сім’ї стала приживатись на рідній землі. А друга половина, як вона?